Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка15/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Розділ 3

1945–1947 роки. У боротьбі з комуністичною владою Польщі



1. Українське повстання


Протягом наступного періоду (осені 1945 — весни 1947 року) українське цивільне населення страждало найбільше від збройних формувань польського комуністичного уряду, що поставив собі за мету очистити від українців східні терени нової Польщі. Відбувалися окремі переговори українських повстанців із представниками влади на місцях. Проте вони не мали жодних перспектив, адже місцеві комуністи чи міліція йшли на них лише для гарантування власної безпеки з боку бандерівців, а тому не хотіли й не могли брати на себе жодних зобов’язань щодо припинення владою антиукраїнських акцій. Тому протистояння між українцями та поляками, тепер переважно тими, хто представляли силові та владні структури комуністичної Польщі, продовжилося.

При цьому слід зазначити, що ОУН не ставила собі за мету загальнонародне антикомуністичне повстання українського населення на цих теренах. Її головним завданням було захистити українців, завадити їх виселенню. У спеціальних інструкціях із серпня 1945 року, які регламентували ставлення до поляків та нової влади, зазначалося: «Там, де будуть вимагати від українського населення лише заведення адміністрації, зложення контингентів, нормалізації відносин і т. п., загал населення повинен це виконувати. Теперішній час на цих теренах не дозволяє на це, щоби загал українського населення поставив загальний, безоглядний збройний спротив в заведенню державної адміністрації і т. п. В тих околицях, де будуть вимагати лише такої нормалізації відносин і не будуть стосувати примусового виселювання чи винищувального терору, — треба до цього застосуватись. Треба тоді спеціяльно уникати таких потягнень, які загострювали би відносини»441. Проте уникнути ескалації не вдалося через рішучу налаштованість нової польської влади швидко та остаточно вирішити українське питання на східних територіях.

Тоді ж у серпні стан справ із виселенням залишався невизначеним, тривало інформаційне протистояння влади та українського підпілля. Перша намагалася представити переїзди вкрай позитивно, друге — як велике зло для переселених. У той час багато виселених українців поверталися до своїх домівок, і їхнім поверненням намагалося скористатися українське підпілля, аби утримати на місці інших. «В терени захитані, загрожені виїздом, — читаємо в інструкції з серпня, — треба вислати добрих пропагандистів, щоби піддержали населення на дусі. До цього можна використати з великим успіхом тих, які виїхали, і тепер голі й босі втікають сюди назад. Таких вже є багато. Декуди вернула половина сіл. Треба між ними вибрати пропагандистів мужчин чи жінок, ще відповідно перешколити і післати в другі околиці, загрожені виїздом, хай скажуть людям правду про благодаті виїзджаючих»442.

У вересні 1945 року, коли для комуністів став зрозумілий крах акції добровільного переселення, вони вирішили надати їй нової форми через залучення урядових військ. З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь у прийнятті такого рішення. «За клопотанням НКВД УРСР, — читаємо тут, — через товариша Л. П. Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі»443. Тобто з цього документа випливає, що ініціатива залучення військ до депортації належала радянській владі.

Брутальність поведінки військових щодо цивільного населення, залякування та вбивства були щоденною практикою нового періоду депортацій. Це стало причиною чергового витка кривавого протистояння.

9 вересня 1945 року командир Воєнної округи «Сян» Мирослав Онишкевич видав наказ відділам УПА про початок масштабної збройної акції, спрямованої на зрив насильницького викинення українців із Закерзоння. У цьому документі читаємо: «Всюди там, де будуть відповідні можливости, перевести боєві акції проти тих, які переводять виселення, знищувати виселенчі комісії та всіх інших, які змушують до виселення. Виселені українські села обов’язково спалити так, щоби не остали жодні будинки ні будівельний матеріял»444.

Через тиждень після початку насильницьких депортацій керівництво підпілля відзначало перші обнадійливі результати своєї діяльності: «Досвід останніх днів показує ще раз, що одностайний рішучий опір населення проти виселення є можливий і дає добрі висліди. Виїхали тільки ті села, які дали себе залякати акцією війська і погрозами. Села, які втікали, ховалися, а жінки, які остали, не боялися, але заявили, що ми не вступимося, не виїдемо, згинемо, але своєї землі не кинемо — по різних труднощах остали на місці. Такі села потерпіли тільки від грабунків»445.

Пропагандисти підпілля за головне завдання мали підтримувати і посилювати опір людей, інші підпільники — бути готовими до збройного його захисту. «Там, де будуть стосувати до населення терор, побої, розстріли й т. п., наказується негайно виступити збройно всіма силами. Стріляти переселенчі комісії, атакувати тих, які переводять виселення й тероризують населення, зривати мости, телефони, рейки»446.

Вже через два дні після видання цієї інструкції провідник Закерзонського краю ОУН Ярослав Старух жорстко критикував своїх підопічних за недоліки в організації опору і недостатню стійкість у критичній ситуації. «Провідники терену, замість підготовити своїх людей до героїчного опору й оборони, самі улягають часто панічним настроям, — писав він. — Замість гарячим серцем, палким словом і твердою рукою держати керму життя й боротьби, вони самі ходять непевні, що робити, й тільки випитують населення, "що чувати", де облава, куди тікати»447. Для опанування ситуації провідник вимагав застосування крайніх засобів: «Тих, які будуть вагатися, — ганьбити й карати, а навіть розстрілювати! Натиснути на цілий організаційний апарат найтвердішими засобами для переведення цієї кампанії, для практичного переведення акції оборони перед виселенням!»448. Врешті паніку і непорозуміння перших днів вдалося подолати: українське підпілля організувало системний опір депортації, який тривав майже два роки, до весни 1947 року.

Наприкінці 1945 — у першій половині 1946 року акції УПА вилилися у повномасштабну партизанську війну: періодичні напади на військові гарнізони, виселенчі комісії, навіть на невеликі міста, нищення комунікацій (доріг, мостів, залізничних станцій, телефонного і телеграфного сполучення), спалення виселених українських сіл, аби їх не заселили поляки. При цьому акції проводилися доволі великими військовими з’єднаннями — сотнями, а іноді й куренями, які зводили відверті наступальні бої з польським військом.

Врешті події переросли у те, що сучасний польський дослідник Гжегож Мотика називає «українським повстанням»449. Навіть польські комуністичні автори визнають, що більш як півроку ініціатива у бойових діях повністю належала УПА, яка проводила активні наступальні дії. Люблінський воєвода Рузга, описуючи активність українських повстанців у жовтні 1945 року, просив Варшаву про виділення додаткових військових сил для їх придушення. «Оскільки операція українських банд є широкомасштабною, — читаємо в його листі, — а Народна міліція, Управління громадської безпеки і полк внутрішніх військ не можуть протистояти цим бандам з огляду на їх чисельність і добре озброєння, прошу громадянина Міністра залучити військо з метою ліквідації банд і повернення спокою на ці території. Тоді можна буде спокійно здійснювати переселення українського населення до УРСР»450.

Паралельно зі збройними діями українські повстанці розгорнули широку пропагандистську кампанію, спрямовану на цивільних поляків. Її метою було заручитися підтримкою у спробах зірвати виселення. «Сьогодні вивозять нас, а завтра Вас, — читаємо у зверненні "Поляки" від 10 вересня. — Наша доля однакова. Тільки Вас ще пробують дурити польськими мундирами, гербом, прапорами, виборами, відзнаками та гарними, але фальшивими словами про демократичну Польщу. Однак рішає про все не польський народ, але Сталін і його кліка. [...] Поляки! Наша доля тепер однакова і наш шлях до волі той сам! — Зустрінемось незадовго знову, або разом на Сибірі, — або разом в новому вільному світі на руїнах московської тюрми народів. Це залежить в найбільшій мірі від нашої постави і від нашої боротьби. Ставайте, отже, до спільної визвольної боротьби за спільні, великі вільностеві ідеали народньої і особистої людської свободи!»451

Попри наступальні і проактивні дії УПА, застосування польськими військовими сили при переселенні швидко почало давати результат. Кількість виселених восени 1945 року знову зростає. «11.10 в с. Дубрівка ВП викидало населення з хат, — читаємо про це в підпільному звіті. — З помешкань викидали людей і всю хатню обстановку на подвір’я, били людей, внаслідок чого солтис цього села поїхав до Сянока, привіз виселенчу комісію, в якої записалось 50 українських родин на виїзд. Не записалось тільки 11 українських родин»452.

Крайовий провідник ОУН на Закерзонні Ярослав Старух, аналізуючи перший місяць насильницького вивезення, вважав, що за лаштунками цього процесу діє радянська влада, яка, між іншим, ставить собі за мету подальше розпалювання польсько-українського конфлікту. «Усім тим, — пише він про виселення, — кермують до найменших дрібниць большевицькі старшини в польських мундурах [...]. Вони власне натискають всіма силами на переселення й намагаються надати тій акції якнайбільш терористичні форми. Опісля другі, вже в більшовицьких мундурах, на кордоні, в переселенських комісіях чи за кордоном звалюють на поляків і намагаються серед вигнаних, стероризованих людей розбудити ненависть до "палячків", які таке з нашим народом виробляють»453.

Тим часом між відділами УПА та ВП восени 1945 року розгорілися запеклі бої. «Дня 11 вересня сотня УПА заатакувала польське військо в селі Жогатин, — читаємо у звітах за жовтень 1945 року, — яке знущалося жорстоко над українським населенням і змушувало до виїзду. Ворог мимо великої чисельної переваги втратив 18 вбитих, 16 ранених і рятувався панічною втечею. Здобуто амуніцію і телефонічні апарати. Багато амуніції втратив ворог у вогні. Між вбитими є кількох старшин. В багатьох інших місцевостях відбулися бої. Терористичним частинам військ і міліції ворога завдано поважних втрат. Від границь Словаччини до Бугу спалено багато сіл, з яких польсько-большевицькі людоїди вигнали українське населення. В багатьох місцевостях загал населення ставляв терористам з польського війська й міліції рішучий, завзятий спротив. Акція виселювання українців перемінилася у важку боротьбу великих розмірів. Ця боротьба стає щораз більше широка й голосна, чого ворог боїться»454. Повстанські документи подають інформацію про десятки нападів відділів ВП на українські села та про бойові виступи УПА. У підсумковому звіті про ситуацію на Закерзонні за листопад вказано, що на теренах Перемищини від початку акції спалено 46 сіл455.



Згаданий вище наказ від вересня 1945 року передбачав знищення залишених українських сіл. Проте часто господарства швидко заселялися польським населенням, що приводило до чергових польсько-українських зіткнень. «29.12 відділи командирів Хріна і Дідика спалили село Новосільці (200 чисел). З того села поляки вигнали в місяці липні 45 українських родин. Новопоселені поляки на сусідні польські села ставили завзятий опір, і сотні мусіли зводити бій. З ворожої сторони впало около [нрзб.] вбитих та багато ранених. Здобуто кріси й амуніцію. З нашої сторони один легко ранений. На згарищах розкинено летючки:"По-ляки виселенці!"»456

* * *


Активна відповідь українських повстанців призупинила подальше стрімке розростання переселенчої акції. Новий спалах протистояння припадає на початок 1946 року. «1 січня 1946 року, — читаємо у звіті УПА, — о год. 20.00 відділ У-2 провів акцію спалення двох польських бандитських сіл: Дилягова та Сільниця. Поляки, мешканці цих сіл, нападали на довколишні українські села, грабували та тероризували наше населення. Підвідділ 504 і 506 спалив Дилягову, а підвідділ 505 і БСБ спалив Сільницю. Поляки повтікали за річку Сян і опору не ставили. Спалено: 2 села (усі будинки). Здобуто: 12 штук худоби та 4 коні»457.

Протягом усього січня тривають завзяті бої між УПА і ВП. Згідно з даними узагальненого звіту, за цей місяць відбулася 31 збройна сутичка. Повстанці втратили 47 вояків вбитими і 26 пораненими. З боку ВП втрати становили 89 вбитих і 41 раненого. «Польський терор по відношенні до українського населення у звітовому місяці, — читаємо у тому ж звіті, — заключається в слідуючих цифрах: вбитих, постріляних і помордованих українських селян бандами в ВП — 40, ранених 12, арештованих 357»458.

7 січня 1946 року відділи УПА вчинили напад на містечко Бірча — опорний пункт польських військ у районі. Тижнем раніше, 1 січня, загони польського війська з цього містечка атакували село Ляхава. «В селі, — написано у повстанському звіті, — розпочали тоді свій кривавий танець. З хат забрали тоді 7-ох господарів-українців у віці 40–80 р. та 2-х хлопців по 16 років, та всіх розстріляли біля школи. Одного застріленого господаря вкинули в вогонь»459. Наступного дня брутально викинено більше 300 українців із села Монастирець, 6 січня вранці, напередодні Святвечора, польське військо з Бірчі атакувало село Добре.

Така активність гарнізону Бірчі на антиукраїнському фронті не могла залишитися непоміченою для командування УПА на Закерзонні. Ще наприкінці 1945 року кілька сотень УПА вчинили два наступи на це містечко. Найуспішнішою була перша акція, здійснена в ніч із 22 на 23 жовтня куренем УПА під командуванням Павла Вацика — «Прута». Повстанці прорвали ворожу оборону, ввірвалися у містечко, розбили тюрму, визволивши її в’язнів, знищили військові казарми. Успіх повстанців примусив польське військо ще більше укріпити свою твердиню, тож запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати в першу чергу несподіванка. Саме тому штурм запланували безпосередньо на українське Різдво: «Акція спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та само містечко, котре має ще кільканадцять мурованих будинків»460. Запланований у різдвяну ніч бій був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням у контрольованих ними селах.

Загалом до штурму залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щигельський — «Бурлака»), «Ударники-7» (командир Григорій Янківський — «Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський — «Орський» заступав пораненого сотенного Михайла Дуду — «Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», прізвище невідоме). Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо — «Коник». Увечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. «У цей Святвечір, — згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, — наша мета піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового, будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати гранати»461.

Наступ відбувався двома групами зі східного і західного боку. До першої групи, яку очолив «Бурлака», окрім його сотні входила також сотня «Ластівки». Її завданням було привернути на себе увагу ворога та зв’язати його вогнем, тим часом як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щигельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога на себе, але й вступити у східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що поляки готові до активної оборони. «Поляки були сильно окопані, — читаємо у звіті з акції, — і мали навколо міста пороблені бункри, в котрих безпереривно мешкали. Вже в перших хвилинах бою навколо міста грали ворожі кулемети, що свідчить про те, що ворог був приготований, чи радше, що був постійно на становищах. Момент заскочення ворога неприготованим в цім випадку відпав цілковито, одначе відділи дальше виконували положені на них завдання»462. Бій на східному відтинку тривав аж до ранку — у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Врешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. «Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, — читаємо в звіті Тактичного відтинка УПА "Лемко", — а також тяжкого кулемета, якого противник примістив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти ВП, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураганний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт»463.

Дещо інакше розвивалися події на західному відтинку нападу. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. У ході штурму міста нападники були дуже добре помітні для поляків завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те, що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 дано наказ про їх відступ. Загалом під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя — «Коника» та виконувача обов’язки сотенного Дмитра Карванського — «Орського». Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено464. Найважливішими причинами невдачі була нескоординованість початку акції (частина відділів через засніжений терен надто пізно прибула на місце і не мала жодної технічної можливості попередити про це інших), польський гарнізон виявився готовий до акції (його кількість становила 1 500 польських вояків та рота солдатів НКВД, які, крім чисельної переваги, мали ще й можливість використовувати укріплення), повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся. Хоч операція завершилася поразкою для повстанців, вона засвідчила розмах дій УПА, відділи якої наважувалися штурмувати укріплені міста.

* * *


Через два тижні, 25 січня, вояки 34-го полку ВП спільно з мешканцями польських сіл Нєбєщани і Пораж напали на українське село Завадка Морохівська. «Около год. 9-ої спалили банди з ВП с. Завадку Морохівську та вимордували майже всіх людей, які там знаходилися. Тут не щадили навіть немовлят та старих жінок. Всіх майже різали багнетами в нелюдський спосіб, немовлятам розпорювали животи, виколювали очі, жінкам відрізували груди, язики, живих кидали в огонь. Всі помордовані були катовані в страшний спосіб, так що годі це все описати. Замордовано 62 особи, 3 важко ранені, зрабовано всю худобу й майно»465. Це ж село стало жертвою ще двох жорстоких польських нападів. Напевно, саме тому всесвітньо відомий юрист Рафаель Лемкін серед актів комуністичного геноциду проти українців називає триразове знищення цього села і порівнює його з чеським селом Лідіце, знищеним нацистами466.

Загалом у січні — лютому 1946 року перевага впевнено залишалася на боці українських повстанців. Це змушені були визнавати навіть керівники комуністичної Польщі, які доповідали у Варшаву: «Репатріаційна кампанія триває, однак її інтенсивність в січні і лютому зменшилася у зв’язку з ударами і диверсійною діяльністю українських банд. Українські націоналістичні елементи продовжують заважати переселенню українського населення, нищенням державного майна, підривами мостів і залізничних колій та підпаленням господарств приватних власників. На цей час українськими бандами спалено 8 362 господарства, втрати цивільного населення — 525 осіб. Найбільшою зухвалістю і агресивністю відзначаються українські банди у Ліському повіті. На територію цього повіту прибули останнім часом банди із сусідніх повітів (насамперед Перемиського), а також Чехо-словаччини і навіть УРСР. Щодня доповідають про розбійницькі напади і вбивства, напади на пости МО і військо, підриви мостів і телефонних ліній та викрадення польського населення. Сили розташованого на території повіту війська і міліції недостатні, внаслідок чого військові дії вести важко. Припинено контакти староства майже з усіма управліннями волостей»467.

Та все ж протягом наступних місяців виселенчий терор практично не припинявся, що викликало неабиякі побоювання у керівників українського підпілля. «Виселення з кожним днем набирає на силі, — читаємо в документах УПА за квітень 1946 року, — а ВП не перестає грабити й палити українських сіл. Населення поки що держиться добре і ставить активний й пасивний спротив. Однак якщо такий терор потриває дальше, то населення почасти виснажиться і заломиться та виїде зо страху перед репресіями польського червоного війська на схід»468.

Так само не припинялися бойові акції УПА, спрямовані як проти польських військ, так і проти польського населення, яке звинувачували в участі в антиукраїнських акціях. «Відділи УПА перевели відплатно-карну акцію на польські села, які брали участь разом із ВП в паленні і грабуванні українських сіл. Спалено повністю: містечко Буківське, с. Новотанєц і Нагожани. Пограбоване в українських селян добро і худобу відібрано і віддано власникам-погорільцям»469.

У березні 1946 року відділи УПА провели кілька успішних атак на прикордонні застави в селах Лемківщини. «В с. Яселко, — розповідає повстанський звіт, — зібралися більші частини погранзастав з Радошиць, Лупкова, Команчі з метою грабувати і палити українське село Вислік (повіт Сянок). Відділ Мирона зробив застави, а підвідділи В. і О. відділу Хріна робили наступ на село. Підвідділ гранатометчиків розпочав обстріл ворога. По перших трьох цільних стрілах ворог зазнав великих втрат. Перше стрільно впало на станицю ВП, де знаходилося 21 ворожих вояків, які внаслідок розриву стрільна всі погинули, одні від відламків, а другі, поранені, згоріли в огні, бо зараз станиця загорілася. Друге — впало між ворожі вози, третє — на роздоріжжя, де знова вбило кількох поляків. Ворог зразу ставив сильний опір, але цільний вогонь наших мінометів і ураганний наступ повстанців зломили ворожий спротив і розгромили ворога на голову. Ворожі вояки кинулися до втечі, але кругом витав їх сильний вогонь наших застав. Тоді ворог почав ховатися по хатах, пивницях, стрихах. Однак повстанці за дуже короткий час впоралися з ворогом і, повитягавши бандитів з-під ліжок, покарали їх так, як собі заслужили. Вбито 24 вояків польського червоного війська, 6 ранено, яких забандажовано і вислано на Словаччину, зловлено живими 79 вояків, в тому 12 старшин, 32 підстаршин»470. Після цієї акції прикордонні станиці з сіл Воля Міхова, Команча, Радошиць втекли до села Лупкова, де намагалися укріпитися, аби зупинити повстанський наступ, проте невдало. «26.03.1946 р. відділ Дідика заатакував Лупків, — звітували повстанці. — Поляки сильно укріпились, так що не вдавалось здобути їх позицій. Однак другого дня (27.03.1946 р.) раненько сіли на поїзд і втекли на Словаччину. Там їх словаки роззброїли і щойно за кілька днів на інтервенцію Варшави, звільнили. Ворожі вояки оправдовували свою втечу напором величезної сили військ УПА і переконували словаків, їм, себто бандерівцям, ніяка сила не встоїться. Словаки тішилися, що так здорово наші повстанці прижарили червоних поляків (словаки їх ненавидять). По утечі ворога наш відділ знищив залізничну станцію враз з усім урядженням, будинок погранзастави і залізничої міліції та кілька мостів»471.

* * *


Попри успіхи, становище українських повстанців на Закерзонні ускладнювалося з кожним днем, особливо це стало помітно у квітні — травні 1946 року. У той час по інший бік кордону — в УРСР — тривала наймасштабніша антиповстанська операція НКВД, так звана Велика блокада, до участі в якій було залучено близько півмільйона радянських солдатів. До того часу кордон охороняли практично тільки війська НКВД, отже, вони під час боротьби з УПА переходили на польські території, продовжуючи тут свою діяльність. «В другій половині місяця квітня та в місяці травні, — читаємо про це у звіті УПА, — відбулись на всьому терені українських земель за лінією Керзона великі облави й масові терористичні акції польського червоного війська й большевицьких спеціяльних оперативних груп НКВД. Ці ворожі акції набрали тим разом найбільшого розміру і мали найбільше насилення з усіх дотеперішніх від часу переходу фронту»472. Тоді ж, у квітні 1946 року, для протистояння українським повстанцям створюється операційна група «Жешув», відділи якої брали активну участь у вивезенні українців і в ліквідації українського підпілля.

Строк переселення, передбачений угодами 1944 року, завершувався у липні 1946 року, і польська влада вирішила в заключний момент кинути на пришвидшення депортації максимум своїх сил. «В місяці травні й червні примусова виселенча акція була найсильніша і передусім найширша своїм територіяльним засягом. Ворог обіймив своїми військами відразу цілу Лемківщину, невиселені ще залишки північної Перемищини, Ярославщину, Любачівщину, Томашівщину, Грубешівщину і на півночі Володавщину. Населення всюди втікало, ховалося, боронилося, як могло. Ворог, при помочі війська, примінював, як і досі, терор, грабунок, насильство. Багато сіл було частинно чи цілковито спалених ворогом, як, наприклад, ціле велике й багате село Переводів у Грубешівщині, багато людей арештованих, цілковито пограбованих і помордованих. Деякі села і цілі околиці держалися дуже твердо, прямо по-геройськи. Деякі видержали, мимо найбільших жертв, та залишились до сьогодні, в меншому чи більшому числі своїх мешканців. Більшість, однак, таки вигнали, одних по коротшому, других по довшому і важчому часі терору»473.

Для прискорення переселень продовжено пропагандистську кампанію, яка набула особливої актуальності після сповільнення депортацій у 1946 році. У зверненні до українців, виданому тоді польською владою, читаємо: «Українці! Не слухайте агентів реакції, якою б мовою вони до Вас не говорили! Не дайте себе ошукати! Репатріація українців на терени СРСР з Польщі не буде перервана. Записуйтеся добровільно на виїзд до СРСР, Вашої справжньої батьківщини. Польська адміністративна влада і польське військо охоче допоможе Вам в транспорті і в забезпеченні Вашого майна від грабунку з боку банд. Якщо почуваєшся українцем — виїжджай до Української радянської республіки. Геть агітацію українських і польських реакціонерів»474.

У завзятому протистоянні траплялися випадки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. На початку липня 1946 року підрозділ 36-ї комендатури Військ охорони пограниччя із Волковиї вчинив криваву розправу над жителями українського села Терка. За різними даними, тут було жорстоко вбито від 20 до 33 осіб, причому знищення цивільних не було стихійним і відбувалося за чітким сценарієм. «Дня 8.7.46 привезли усіх арештованих, яких після втечі з дороги осталось 26 осіб, з поворотом до села Терка. Тут загнали всіх до одної хати. В хаті забрали окремо трьох стариків — Матвія Дяка, років 60, Миколу Хамея, років 55, і Михайла Осташа, років 79. Крім того, відставили на бік дві жінки: Тетяну Лавер, років 45, і Марію Лавер, років 22. Обі ці жінки мали американського громадянства. Після цього залишилися лиш самі жінки й діти в числі 21 осіб, з того було 14 жінок і 7 дітей (хлопці і дівчата). Усіх залишених 21 осіб посадили на землі у хаті й постріляли з автоматів та порозривали гранатами. Опісля трупи і тих, що не згинули від куль і гранат, ще живих спалили разом у хаті»475.


2. Відповідь влади. Акція «Вісла»


Перелом у війні між українським підпіллям та польською комуністичною владою стався у липні — серпні 1946 року. Наступальний характер дій українських повстанців почав відчутно знижуватися. Причиною стало офіційне завершення репатріації між УРСР і Польщею, а отже, припинення масштабних насильницьких акцій польського війська проти українських сіл. Рівень підтримки українських повстанців цивільним населенням також почав спадати. Значна частина українців, яка залишилася на теренах Закерзоння, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї.

Зміну громадських настроїв фіксували і діячі українського підпілля. У звіті, який описує ситуацію в 1946–1947 роках, зазначається: «Загально беручи, то настрій серед населення часто мінявся, а залежало це в великій мірі від обставин, однак чим дальше, то все більше ставало замітним невдоволення з причини боротьби і все легкий песимізм опановував щораз то ширші круги українського загалу»476. В іншому звіті про громадську думку після завершення виселення і спроби пристосуватися до нової ситуації читаємо: «Дуже велика частина населення, яке залишилося, живе на різного роду польських документах, звичайно дуже солоно оплачених і оплачуваних. Документи ці лиш "толеровані" радше зглядно і часово і не мають "твердої" тривалої вартости. Деякі намагаються "скріплювати" силу своїх сумнівних "документів" ходженням до костела та зовнішньою "патріотичною поставою"»477.

Перелом у співвідношенні сил на Закерзонні зумовлювався також тим, що після ліквідації польського національного підпілля на теренах Закерзоння органи безпеки комуністичної влади з кінця 1946 року отримали можливість зосередити усі свої сили на боротьбі з ОУН-УПА.

Ще одним чинником були зміни в загальній тактиці визвольного руху. Керівництво ОУН-УПА після Великої блокади зими 1945–1946 років і значних втрат розпочинає перехід від повстанських форм боротьби до підпільних. Станом на середину — кінець 1946 року майже на всіх теренах, за винятком Карпат, відділи УПА були розформовані у невеликі боївки. Іншим винятком стало Закерзоння. Хоча керівництво цих земель і отримало відповідні інструкції, проте не вважало за можливе розформування відділів УПА в даний момент. Очевидно, справді важко було говорити про розпуск повстанських сотень, які ще кілька місяців тому повністю контролювали ситуацію, відкрито пересувалися тереном і були готові до відкритих фронтальних боїв із військом. Проблема полягала як в організаційній площині (як швидко переформатувати повстанські загони в підпільну мережу, а повстанця, що звик відверто воювати, — на підпільника), так і в психологічній: різке скорочення масштабів боротьби на фоні успішного завершення переселень виглядало би капітуляцією. Заступник крайового провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса твердив: «Нам не можна було думати про скорочення кількості сотень в цій окрузі тому, що це була б психологічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він вже не потрібний»478.

Місцеве керівництво визвольного руху лише частково виконало розпорядження: значно скорочено кількість бойових акцій підпілля (згідно з повстанськими звітами, у червні 1946 року їх було 63, у липні — 39, у серпні — 23). Попри суттєву зміну ситуації, відділи УПА продовжували захищати українське населення, проводили наступи на польські населені пункти, звинувачувані в антиукраїнських діях. В одному з повстанських звітів за вересень 1946 року читаємо: «Наші відділи перевели карально-відплатну акцію на польські бандитські села за Сяном, що на протязі польсько-большевицької окупації визначилися особливою жорстокістю у своїй терористично-бандитській діяльності по відношенню до позісталого українського населення по цій стороні Сяну. У висліді відплатної акції спалено села: Гломчу, Долину і половину села Вітрилова. Напади терористично-грабункового характеру здичавілих польських елементів зі згаданих польських сіл не переводяться навіть по спаленні нами сіл»479.

У жовтні 1946 року відділи УПА знищили містечко Варяж, причому постраждали невинні цивільні поляки. У листівці, яка пояснювала причину акції, зазначалося: «Відділи УПА мусіли знищити Варяж, гніздо гнилі і безправ’я. Вправді, потерпіло при цьому польське цивільне населення, якому співчувається. Однак воно мусить зрозуміти, що боєві часто поносять кривди і населенню. Місцеве командування зробило все, що могло, щоб охоронити населення, а відповідальність за невинні жертви спадає на тих, що вже багато накоїли лиха і біди в цьому терені та порізнили українців з поляками. Таку роботу продовжують вони дальше, щоб розірвати затіснену приязнь братніх поневолених українського і польського народів та перешкодити їм будувати вільні держави. Хай, отже, Варяж буде наукою та пересторогою для тих, що хочуть українців знищити»480.

* * *

Узимку 1946–1947 років війна поступово пригасає. По-перше, через об’єктивні причини (зима суттєво скорочує можливості проведення партизанських дій), по-друге, керівництво українського визвольного руху розпочало підготовку до переформатування своїх структур на теренах Закерзоння. Його метою було суттєве скорочення чисельності повстанських відділів, перехід від повстанських до підпільних форм боротьби. Разом із тим підпілля отримало інформацію про можливе поновлення виселення українців. З огляду на це, крайовий провідник Ярослав Старух ще наприкінці 1946 року видав інструкцію, якою наказував: «Посилити заходи щодо складування та збереження всього майна, щоб бути готовими до всіх можливих подій. Це стосується всього населення. Всім військовим та бойовим підрозділам підготувати необхідні вибухові матеріали і т. п. у разі, коли ворог зробить спробу провести ще одну акцію виселення, знову чинити максимально активний опір. У випадку початку такої акції, мають вибухнути масові пожежі, а також "піти в рух" мости та всіляка комунікація»481. Проте події розвивалися дуже швидко, і українські підпільники не встигли провести реформування своїх лав чи підготуватися до очікуваної ворожої атаки.



28 квітня 1947 року польська комуністична влада розпочала масштабну операцію «Вісла». За мету було покладено цілковите виселення українського населення південно-східної Польщі (близько 150 тисяч осіб, котрі залишилися тут після переселень 1944–1946 років) та остаточна ліквідація українського підпілля.

Комуністична пропаганда артикулювала тільки друге завдання. В листівці, поширюваній польськими вояками серед українського населення після початку операції, зазначалося: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно з законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом. Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА»482.

Але ще в першому варіанті плану операції (її тодішня назва була «Схід») дуже чітко вказана мета: «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі»483.

Довгий час тривають дискусії, чи сама польська влада була ініціатором «Вісли», чи її спонукали до цього з Кремля. Відомий польський історик Ришард Тожецький стверджує, що рішення про проведення операції було ухвалене в Москві в лютому 1947 року, підготовкою її плану займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після того було відповідне рішення польських комуністів484. Цю версію підтримує і Гжегож Мотика, наводячи як аргумент цікавий факт: перша назва акції «Вісла» — «Схід», а в жовтні 1947 року в УРСР відбулася інша масова депортація — операція «Захід»485. Крім того, можна згадати, що саме НКВД було ініціатором залучення військ до виселення українців восени 1945 року.

Ще одним аргументом на доказ даної версії є цікавий документ, нещодавно віднайдений в архіві СБУ. Це лист міністра безпеки УРСР Савченка своєму керівникові міністру Абакумову від 20 лютого 1947 року. «Товариш Хрущов, — читаємо тут, — запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі. Зі свого боку вважаю доцільним проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають взяти участь і прикордонні війська МВД»486. Відповіді Абакумова, як і інших документів, що стосувалися цього сюжету, поки не виявлено. Натомість відомим є факт співпраці польської армії з радянськими військами під час самої операції.

* * *


Уже в перший день акції «Вісла» влада продемонструвала брутальність, з якою операція триватиме до завершення. «28.4.47 року, — читаємо у звіті українського підпілля, — почалась у цілому терені виселенча акція місцевого українського населення на захід. ВП ранніми годинами окружувало село і наказувало селянам від півгодини до чотирьох спакуватись і винестись за село на означене місце. Люди брали зі собою, хто що міг, бо запрягу по селах було дуже мало. Все майно оставили в хатах. Населення з плачем опускало свої села, не маючи змоги протиставитись ворогові. Того дня вигнано силою на захід населення з 54-ох українських сіл. Селяни піхотою або власними підводами мусіли йти аж до залізничної станції. Всюди були потворені перехідні пункти, де УБП перевіряло населення. Підозрілих та родини підпільників давали окремо»487.

Заходи не обмежувалися викиненням українців із їхніх сіл, слідом за цим знищувалися самі населені пункти. «29.4.47 року спалило ВП такі села: Студене, Творильне, Завій, Лопінка. Попереднього дня, то є 28.4.47 року, спалено польськими червоними варварами на очах вигнаних силою людей такі села: Устрики Горішні, Ветляна, Стрибовиська, Гільське, Криве, Кобильське, Явірець, Бук, Присліп, Довжиця (частинно). Спалено не тільки хати, але всі стайні, шопи, пивниці, дерева на будову, дошки»488.

Українські повстанці не могли зупинити «Віслу» чи бодай чинити їй суттєві перешкоди. Звіти УПА лише констатують проведення польських акцій в тих чи інших селах, фіксують захисні дії підпілля. Та це й не дивно, адже повстанські сили Закерзоння, які становили близько двох тисяч вояків УПА і членів ОУН, змушені були протистояти двадцятьом тисячам солдатів польського війська та корпусу безпеки. «Тим разом супроти величезних сил, — пише у своєму останньому звіті із Закерзоння Ярослав Старух, — в порівнянні до наших, які кинув ворог, наші сили не вистачали, щоб поставити оборону населення перед виселенням. Зрештою, виселення прийшло нагло, скоро, переведене відразу майже всюди повністю в часі, коли терен був цілковито опанований ворожими силами»489.

Труднощів у протистоянні польському наступу додавало те, що УПА досі була структурована у відділах чисельністю близько ста вояків у кожному, що дозволило польському війську легше розгромити їх. Адже ця кількість була недостатньою для того, аби чинити ефективний опір діям ворога, з іншого боку, вона була надто великою, щоби уникати зіткнень із ним.

Польським військам вдалося завдати вирішального удару по мережі українського визвольного руху на Закерзонні: більшість повстанських відділів було розгромлено, тільки незначній кількості вояків вдалося прорватися на терени Чехословаччини чи УРСР, керівництво підпілля втратило зв’язок із підпорядкованими ланками490. Доповідаючи у липні 1947 року Проводу ОУН, Ярослав Старух вказував на безперспективність спроб продовжувати тут боротьбу у попередніх формах: «Однак умовини дальшого побуту й боротьби у таких широких розмірах, як дотепер, переходять вже границі навіть надлюдських зусиль. Тому наша боротьба на цих теренах в найближчому майбутньому мусить прибрати дещо інші форми, а оставші сили мусять бути розміщені відповідно до доцільності дальшої визвольної боротьби у витвореній тепер новій дійсності на цих теренах»491.

Реформуватися для дій у нових умовах українське підпілля на Закерзонні так і не зуміло. Оголошена командиром Воєнної округи «Сян» Мирославом Онишкевичем у вересні 1947 року демобілізація УПА була вже явно запізнілою. Створювати дрібніші ланки, що мали би працювати по-новому, вже не було з кого, та й, зрештою, після виселення українців, не було для кого.

Підсумовуючи кількалітню боротьбу на Закерзонні, Ярослав Старух незадовго до своєї смерті писав: «Безмір жертви крови і терпінь народу, принесений на цьому клапті української землі, та розмір і героїчність його боротьби творять таку величню карту історії, якої не було ще ніколи в минулих віках і тисячоліттях! Незатертою пам’яттю найбільших гордощів і слави лишиться майбутнім поколінням українського народу той образ, коли рештки ограбленого, вигнаного насильством із його землянок, побитого і скатованого до крови населення української Перемищини, везли ворожі людолови на вивіз в чужу землю, а вони з вагонів, незважаючи на побої, махали на прощання своїм повстанцям до лісів хусточками свій привіт, одверто перед лицем ворога-ката»492.

* * *


Варто оцінити втрати, яких зазнали обидві сторони в останньому акті польсько-української війни. Опиратимемося на дослідження польських істориків, оскільки грунтовних підрахунків українські дослідники не проводили. Польські комуністичні історики Антоні Щесняк і Вєслав Шота у своїй монографії вказують, що за 1944–1947 роки від рук українських повстанців на Закерзонні загинули 997 польських вояків, 603 члени партій, міліціонерів, сільської адміністрації, 599 цивільних осіб493. Причому найбільше вояків загинуло в 1946 році, коли УПА досягла апогею свого розвитку на Закерзонні, тоді ж полягло 98 цивільних осіб. Більшість цивільних (368) загинуло в 1945 році, очевидно, під час відплатних акцій українського підпілля після хвилі польського терору весною того року494. Акцентуючи увагу на кількості втрат цивільного населення протягом трьох років, інший польський дослідник, Збігнєв Ковалевський, вказує, що за значно коротший період 1945–1946 років від рук польського підпілля загинуло 536 цивільних осіб495.

Структура втрат і їхня динаміка яскраво засвідчують, що українське підпілля на теренах Закерзоння боролося не проти поляків, а проти комуністичної адміністрації, її військ та сил безпеки. Натомість з українського боку в період 1945–1948 років, за підрахунками Гжегожа Мотики, загинуло 6–7 тисяч осіб, причому більшість із них цивільних496. Отже, польська комуністична держава воювала не тільки, а може, й не стільки проти українського повстанського руху, як проти українського населення загалом. Це чи не найкраще ілюструє проведена у 1947 році акція «Вісла», коли під приводом ліквідації УПА було повністю депортовано і розсіяно українську національну меншину.

Поборювання польською комуністичною владою українського підпілля тривало і після «Вісли», але воно вже не мало попереднього розмаху, тим паче не мало характеру польсько-української війни. Отож, саме операція «Вісла» стала завершальним актом Другої польсько-української війни.

Війни, яка тривала п’ять років і зібрала кривавий урожай жертв з українського та польського боку. Вона закінчилася в липні 1947 року без жодних капітуляцій, так само, як і починалася в 1942 році — без жодних оголошень.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка