Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка16/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Частина V

«ВІЙНА» ДОВКОЛА ВІЙНИ


Другій польсько-українській війні судилося довге життя в пам’яті обох народів. Причиною цього був її драматичний характер, а також те, що кривавий вихор зачепив тисячі українських та польських родин. Не менш важливою стала необхідність тривалого приховування переживань — у комуністичні часи як у Народній Польщі, так і в УРСР говорити про цю війну заборонялося. Адже вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про дружбу народів, крім того, згадки знову привертали б увагу до діяльності підпільних антирадянських рухів. Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко і лише для того, аби черговий раз розповісти суспільству про «звіряче обличчя націоналізму» — чи то українського, чи то польського.

Лише за межами комуністичного блоку могло відбуватися бодай якесь обговорення цієї проблеми. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади учасників тих подій чи документи того часу. Проте для подолання травматичного досвіду, яким була дана війна, закордонних ініціатив було надто мало, адже основні її учасники та очевидці, котрі жили в межах радянського впливу, були позбавлені права говорити про свій біль. Можливо, якби не було цієї заборони, тема Другої польсько-української війни через кілька десятиліть втратила би свою суспільно-політичну складову і обговорювалася лише її свідками та науковцями.

Тим часом весь невисловлений і накопичений за десятиліття мовчання біль «прорвало» щойно після падіння СРСР і утворення незалежних держав України та Польщі. Головними ініціаторами та промоутерами обговорення гострих питань польсько-української війни стали ті, хто протягом багатьох років змушений був мовчати, — її учасники, очевидці та жертви. Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Сємашки «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939–1945 років», яка складалася з 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині497. Метою упорядників книги, як видно вже з її назви, було описати «злочинну» діяльність вояків УПА та членів підпілля ОУН. Заданий публікацією напрямок поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом навіть у історіографії.

Тож дискусії, які наростали протягом 1990-х років, від самих початків були надзвичайно емоційно зарядженими. Їх учасники часто хотіли не стільки обговорити щось чи почути інших, а передусім висловитися самим. З обох сторін звучали гострі заяви і звинувачення, причому головною темою для поляків стала Волинь у 1943-му, а для українців — жертви Закерзоння та акція «Вісла». Долучення до обговорення професійних істориків з обох сторін додало їй пізнавальної цінності, проте далеко не одразу позбавило емоційної складової.

У цьому відношенні надзвичайно показовими є семінари під загальною назвою «Польща — Україна: важкі питання», що тривали понад десять років з участю науковців двох країн498. Той факт, що ініціаторами проекту були Світовий союз воїнів АК та Об’єднання українців Польщі, які згуртовували у своїх лавах зокрема і ветеранів польсько-української війни, часто проявлявся в надзвичайно гарячих диспутах чи спробах їх надмірної політизації499. Зрештою, одна з таких суперечок (до речі, присвячена причинам та перебігу акції «Вісла») мало не припинила реалізацію самого проекту — зі складу його ініціаторів вийшло Об’єднання українців Польщі.

«Важкі питання» продемонстрували не лише емоційний фон довкола проблеми польсько-українських стосунків, але й певну асиметричність у ставленні сторін до її вивчення. Якщо з польського боку семінари всіляко підтримувалися державними структурами, їм надавали загальнодержавного статусу, то з українського основними виконавцями були західноукраїнські університети, що зводило рівень конференцій та обговорень до локального. Крім організаційної, в матеріалах семінарів відчувалася й певна наукова диспропорція. Більшість польських науковців — фахівці з історії польського чи українського підпілля, дослідники, які вже тривалий час вивчали конфлікт. Натомість з українського боку чітко проявився брак таких фахівців, адже навіть із відродженням незалежності України дослідження історії УПА ще довгий час перебувало на маргінесі української історичної науки. Тож якщо польські науковці мали великий багаж опрацьованих джерел та літератури, з якими вони виходили на дискусію, українські історики часто лише починали відкривати для себе невідомі сторінки минулого, які жваво обговорювалися. Попри певні проблеми, серія конференцій «Важкі питання» відіграла значну роль у вивченні Другої польсько-української війни, ввівши до наукового обігу велику кількість нових фактів та джерел, врешті, вивівши дискусію в наукову площину.

* * *

Апофеозом суспільного інтересу до польсько-українського конфлікту став 2003 рік, причому знову ініціаторами такого загального занурення у трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські та громадсько-політичні організації. Саме під їхнім тиском до відзначень «60-ї річниці Волинської трагедії» спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом і України. З самого початку ними задано напрям цих відзначень, локалізований хронологічно лише на 1943 році, а географічно до Волині. Отже, увагу було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння, його початки і продовження винесено поза увагу, інформація про українські жертви маргіналізувалася.



Польські засоби масової інформації надали історичній темі небаченого досі актуального звучання: про «Волинську трагедію» чи «Волинську різню» в 2003 році писали «Газета виборча», «Жеч Посполіта», «Впрост» та десятки інших видань. Напевно, жодна історична проблема, включно із Катинню та Єдвабним, не обговорювалася в польському суспільстві настільки жваво. На думку відомого українського історика Ярослава Дашкевича, така надмірна увага до подій минулого була спробою окремих політичних сил Польщі відволікти увагу громадськості від проблем сьогодення, зокрема скандалів, що назрівали на владному Олімпі. Крім того, вона, на думку згаданого дослідника, була виявом ширшої міжнародної гри, учасниками якої, як і шістдесят років тому, були Німеччина та Росія500.

Врешті потужна інформаційна хвиля перекинулася в Україну і змусила реагувати українську громадськість, політиків, можновладців та науковців. Реакція останніх у 2003 році була чи не найменш помітною — попри проведення істориками ряду наукових конференцій (у Києві, Львові, Острозі), підготовку кількох публікацій, їхній голос у бурхливій дискусій був далеко не визначальним. Саме тоді стало надзвичайно помітним, наскільки мало вивчається проблема польсько-українського протистояння в українській історіографії і наскільки українські науковці менше готові до обговорення. Тож не дивно, що і наукова, і ширша громадська дискусія відбувалася майже виключно у заданих польською стороною рамках.

Інші учасники обговорення з українського боку виявилися ще менш готовими, ніж історики, адже для багатьох із них новиною стала сама інформація про кривавий конфлікт. Тим не менше, чи не кожен політик (серед них президент Леонід Кучма, спікер Володимир Литвин, тодішній очільник опозиції Віктор Ющенко) або громадський діяч, який претендував на певну суспільну роль, вирішив висловити власну думку щодо гостро актуальної теми. Частина зайняла позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили». Інші ж, не намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе «важку ношу» і висловили готовність покаятися у всіх «гріхах» свого народу, які будуть запропоновані польською стороною. При цьому висувався «важливий» геополітичний аргумент: «Польща — наш єдиний шлях до Європи, не сміємо його втратити»501.

Цікавою є реакція офіційної влади України на ініціативу західного сусіда. Тривалий час українські чиновники уникали необхідності визначення свого ставлення до українського визвольного руху ОУН та УПА, тому зайняти якусь позицію в оцінці конфлікту, одним із головних суб’єктів якого був цей рух, було особливо непросто. Пришвидшена і дещо хаотична підготовка до формування офіційної позиції почалася наприкінці 2002 року, коли вже на повну силу розгорталася польська інформаційна кампанія. У листопаді цього року дано термінове доручення про пошук документів архіву СБ України, у грудні на виконання доручення президента України розпорядженням секретаря Ради національної безпеки і оборони України створено Робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. Тобто, якщо польська сторона на той момент вже опиралася на серйозні наукові напрацювання та концепції, зокрема матеріали слідства, проведеного Інститутом національної пам’яті Польщі з 2001 року502, то українська лише починала пошук матеріалів503. Тож немає нічого дивного в тому, що керівництво країни так і не зуміло сформулювати для себе більш-менш цілісного бачення подій 60-літньої давності і змушене була рухатися у руслі, визначеному Польщею.

Політичним підсумком дискусій цього періоду стала прийнята мінімальною більшістю (227 голосів) заява Верховної Ради про річницю волинської трагедії. Вже перше її речення свідчить, що українські політики не вийшли за рамки, окреслені їхніми польськими колегами: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства»504. Лише в наступних реченнях йдеться про події, які стали трагедією обох народів.

Кульмінацією відзначень у 2003 році стало відкриття 11 липня президентами України та Польщі меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка (колишній Порицьк). Попри атмосферу взаємоповаги та взаємопрощення, це не стало подією, яка засвідчила би подолання трагічного минулого. Адже офіційний захід значною мірою не відображав суспільних настроїв ні в Польщі, ні в Україні, де активна інформаційна кампанія радше роз’ятрила рани минулого. Символом цього став щільний кордон міліції довкола села Павлівка, який відгороджував учасників акції від представників українських націоналістичних сил, котрі виступали з протестом проти її проведення.

Загалом, попри запевнення ініціаторів, що «відзначення трагічних подій на Волині 1943 року сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами», це вшанування вилилося передусім у надмірну політизацію теми польсько-українського конфлікту. Політизацію, яка стояла і значною мірою досі стоїть на заваді не лише спроб об’єктивно розібратися в причинах та перебігу війни, але й належно вшанувати її жертви з обох боків.

З 2003 року 11 липня стало днем поминання жертв польсько-українського конфлікту, майже обов’язковим для польських політиків. Саме польська сторона й надалі залишалася проактивною у заходах та інформаційних кампаніях, присвячених цим подіям.

Однобокий підхід до вшанування жертв війни дещо вирівнявся зі зміною влади в Україні — у 2005 році з участю президентів Віктора Ющенка та Лєха Качинського відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Ймовірно, приязні стосунки між новими президентами Польщі та України в 2008 році не дали розгорнути інформаційної кампанії «65-ї річниці Волинської трагедії» до масштабів п’ятилітньої давнини.

На жаль, брудні політичні спекуляції довкола історичної трагедії не припинилися. Одним із дуже показових її сюжетів стала історія зі спорудженням пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві, основою якого мала стати вже згадувана фальшована фотографія «вбитих УПА» польських дітей. Проте викриття журналістами цієї нахабної фальсифікації не зупинило подальших спроб використати трагедію для здобуття політичних дивідендів. Частими стали заяви місцевих органів самоврядування з різкими оцінками подій минулого505. Права польська партія «Ліга польських родин» у 2007 році через своїх депутатів у Європарламенті намагалася провести проект ухвали про визнання подій на Волині геноцидом проти поляків506.

Взагалі тема юридично-правової оцінки цих подій як геноциду періодично ставиться на порядок денний тими чи іншими польськими політиками. Її дуже швидко підхопили й розкрутили російські ЗМІ, котрі побачили в ній можливість протиставитися активним міжнародним зусиллям України, спрямованим на міжнародне визнання геноцидом Голодомору 1932–1933 років507. Врешті, 15 липня 2009 року Сейм Республіки Польща прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних Кресах». Очевидно, вона стала не результатом юридичних чи історичних дискусій, а передусім політичного компромісу, адже в ній ідеться не про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, а міститься досить дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду»508. Попри приязні стосунки з президентом Ющенком, Лєх Качинський не забував про власні президентські вибори, що мали відбутися в 2010 році, і на яких він розраховував мобілізувати правий електорат.

Тож сьогодні триває інформаційна війна довкола війни, що закінчилася багато десятиліть тому. І знову у ній з’являється третя сторона, котра загрожує її розростанням. Яскравим прикладом є проведення в квітні 2010 року виставки в Києві «Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН-УПА», ініціаторами якої виступили відома проросійська сила в Україні — організація «Русскоязычная Украина» та Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві, яке представляє крайні праві політичні сили Польщі. Відкриття виставки відбулося у залі, що належить Державному управлінню справами, під пильною охороною сотень міліціонерів, і стало зведенням порахунків нової влади, відомої проросійськими симпатіями, зі своїми попередниками. Головним завданням заходу було не розібратися в причинах та перебігу війни, а представити ОУН та УПА як воєнних злочинців і таким чином скомпрометувати президента Віктора Ющенка за його активні зусилля щодо реабілітації визвольного руху. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користаючись зміною політичної ситуації в Україні. Відповідно інформація, подана на стендах, була надзвичайно однобокою та упередженою, містила зумисні перекручення і відверті фальсифікації509.

У червні 2011 року, напередодні жовтневих виборів, у польському парламенті знову заговорили про польсько-український конфлікт понад півстолітньої давності. Депутат Сейму Францішек Єжи Стефанюк озвучив пропозицію прийняти ухвалу «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’яків». Обгрунтовуючи свою пропозицію, депутат наголосив: мова йде про вшанування пам’яті 200 тисяч (!) жертв злочину, який мав ознаки геноциду. Політик у своїй заяві пішов навіть далі, порівнюючи цей конфлікт із нацистськими та радянськими злочинами, а українських повстанців навіть із сучасними терористами: «Цей третій злочин проти польського народу — поруч із радянським і німецьким геноцидом — досі не залишився покараним або засудженим. Натомість за океаном, в Україні і навіть у Польщі поставлені сотні пам’ятників, котрі прославляють злочинців-терористів. І це діється в часи, коли цивілізований світ бореться з тероризмом»510. Прийняття ухвали Сейму планувалося на 27 травня — день візиту до Польщі президента України Віктора Януковича. Але згодом його зняли з порядку денного. Натомість у політиків виникла ідея прийняття спільної заяви з цього приводу парламентами України та Польщі. Наразі невідомо, чи буде така заява і якою буде її зміст. Хоч, на жаль, не доводиться сумніватися, що вона відображатиме передусім інтереси політичних сил, зацікавлених в інформаційній розкрутці цієї трагедії.

Подальшій політизації та творенню далеких від правди міфів про Другу польсько-українську війну сприяє, між іншим, і невисокий рівень знань про неї у наших суспільствах. Основними знавцями поки виступають або її жертви, або політики. Зупинити цей процес можуть лише історики, публікуючи власні розвідки чи збірники документів. Сподіваюся, цьому сприятиме й видання, яке читач тримає у руках. Переконаний, що саме правда про трагедію Другої польсько-української війни стане найкращим вшануванням пам’яті її жертв.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка