Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка4/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Розділ 3

Чому «Друга польсько-українська війна»


Запропонований термін «Друга польсько-українська війна» є новим для історіографії, тому, перш ніж безпосередньо перейти до аналізу протистояння, спробуємо обгрунтувати його використання.

Отож, чому саме «друга»?

Першою у XX столітті була війна між збройними силами відновленої у 1918 році польської держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Війна тривала з 1918 до 1919 року і завершилася перемогою поляків, проте переможені українці не змирилися з поразкою і прагнули реваншу. Тому Друга польсько-українська війна, про яку йтиметься у цій книзі, стала, по суті, продовженням першої, схоже, як і Друга світова війна стала поновним зведенням порахунків між країнами — учасниками Першої світової.

Чому польсько-українська?

Адже не було України як держави, більшу частину цієї війни бездержавним народом залишалися поляки, і навіть відновлена після 1945 року Польща була незалежною відносно. Сумніви щодо означення цієї війни як польсько-української вносить той момент, що надзвичайно важливу роль відігравали треті сили — Радянський Союз, а також Німеччина та її союзники. Очевидно, історик повинен пам’ятати про такі аспекти, адже іноді вони справляли визначальний вплив на перебіг подій. Та все ж із документів того часу та свідчень очевидців чітко проступають головні учасники — польські та українські збройні формування, котрі ставили собі за мету відновлення власних держав на спірних територіях і які є цілком відповідальними за перебіг конфлікту. Армія Крайова та Українська повстанська армія мали усі необхідні згідно з Гаазькою конвенцією ознаки, щоби з юридичного погляду вважати їх учасниками бойових дій. Вояки обох формацій керувалися у своїх діях політичними програмами, у них існувала чітка військова ієрархія і субординація, діяли територіальні штаби та головне військове командування, солдати використовували спеціальні військові відзнаки для розрізнення армій, відверто носили зброю. Та окрім цих формацій, як з українського, так із польського боку у війні брали участь і ті, хто за міжнародним законодавством не може вважатися комбатантом, а саме цивільне населення. Воно було не лише жертвою кривавих розправ під час нападів ворожої сторони, а іноді безпосереднім учасником чи навіть ініціатором таких атак. Саме зазначена особливість надавала війні особливо жорстокого характеру і створювала додаткові можливості для скоєння воєнних злочинів обома сторонами протистояння.

І, нарешті, головне питання: чи можна назвати цей кривавий конфлікт війною?

У польській історіографії утверджується термін «винищення», «екстермінація», «етнічна чистка» чи навіть «геноцид». Отже, польська сторона у конфлікті подається лише як жертва, а страждання приписуються майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників зі знищення українців представляються лише як вимушені акції у відповідь на українську агресію. Тим часом, як свідчать документи (українські, польські, радянські, німецькі), поляки проявляли як мінімум не менше ініціативи. Обидві сторони однаковою мірою проводили як наступальні, так і захисні дії, іноді їх зіткнення виливалися навіть у завзяті і тривалі фронтові бої. Головною метою для обох рухів було встановлення власного контролю над територіями, для цього проводилися напади на населені пункти, а іноді й знищення цивільного населення, яке вважалося можливою завадою для реалізації завдань.

Цікаві міркування про засадничу різницю між воєнними діями (навіть із воєнними злочинами) і актами геноциду наводить німецький історик Гельмут Кьоніг. Його думки стосуються дій вермахту в роки Другої світової війни, проте ними можна цілком скористатися для аналізу поведінки обох сторін у польсько-українському протистоянні. «Воєнні дії, — пише він, — за визначенням характеризуються тим, що застосування насильства розподіляється симетрично між обома сторонами. Солдати, які воюють між собою, не тільки вбивають своїх ворогів, але й одночасно самі ризикують бути убитими. Цей принцип продовжує діяти і тоді, коли одна зі сторін має явну перевагу в солдатах та озброєнні. Цей принцип може застосовуватися і до солдатів армії, що порушують правила ведення війни, ігнорують розподіл на воююче і мирне населення і не дотримуються положень iusinbello (воєнного права)»25. Така симетрія абсолютно відсутня в актах геноциду, під час яких «злочинці могли бути повністю впевнені, що вони ніколи не зазнають нападу з боку тих, хто приречений до знищення. І навпаки, жертви не мали жодних можливостей для власного захисту чи розправи над катами та вбивцями. Такий асиметричний розподіл засобів влади і насильства принципово відрізняє запілля від поля битви і війну від геноциду»26.

Як побачимо з викладених нижче фактів, у польсько-українській війні не було такої асиметрії, адже жодна зі сторін не контролювала ситуацію повністю27. Відомий польський історик Ришард Тожецький, характеризуючи польсько-український конфлікт, зазначив: «Ті, хто послуговується терміном "геноцид", кажучи про події на Волині, не беруть до уваги багатьох історичних обставин. На основі знаних мені польських, українських документів і усних переказів не можна визнати, що діяльність українських партизанів була спрямована в спосіб свідомий і цілеспрямований на винищення польського населення. Справді, керівництво ОУН хотіло позбутися польського населення з тих теренів, оскільки його розцінювали як перешкоду для створення української держави, однак не планувалося його фізичного винищення. Такого типу акції були часто стихійним відрухом мас і локальних командирів, у багатьох випадках акція вийшла з-під контролю УПА, в інших — не вміли чи не хотіли, що треба підкреслити, її опанувати. Це була особливо жорстока війна, але все ж війна. Якщо говорити про геноцид, то кожне взаємне вирізання одних людей іншими є геноцидом, але з обох сторін»28. Тож використання терміна «геноцид» щодо даних подій має радше політичну, аніж науково-пізнавальну мету і неспроможне відобразити особливостей протистояння.

Так само неточним і надто загальним є використання означення «конфлікт», притаманне українській історіографії. Адже конфлікт може й не мати таких кривавих форм, яких він набув між українцями та поляками у роки Другої світової. Головним засобом розв’язання конфлікту необов’язково є воєнні дії стосовно супротивника, як сталося у 1942–1947 роках. Тож таке визначення, попри його слушність загалом, потребує уточнення і поглиблення, аби чіткіше розглянути суть і перебіг протистояння. Саме таким уточненим є запропонований у цій роботі термін «війна».

Тривалий час класичним вважалося визначення війни, сформульоване Карлом фон Клаузевіцем — «акт насильства з метою змусити супротивника виконати нашу волю»29. Від появи цього формулювання з’явилися ще десятки інших, які доповнювали чи уточнювали його, а часом опонували Клаузевіцу. Досі тривають дискусії з приводу того, хто має бути учасником конфлікту, щоби він міг вважатися війною, якою має бути кількість жертв, чи обов’язковим є оголошення війни супротивнику, дотримання певних правил та звичаїв війни. Французький філософ Раймон Арон, загалом погоджуючись із визначенням Клаузевіца, додає: «війна як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами»30. В іншому місці роботи, присвяченої війнам, він наголошує на важливості організованості супротивників: «війна — це зіткнення між двома організованими видами поведінки, випробовування сили між "командами", кожна з яких намагається подолати іншу, примножуючи силу кожного окремого бійця дисципліною»31.

В сучасних юридичних словниках можемо віднайти таке визначення: «війна — в міжнародному праві військові дії між державами, а також між державами і національно-визвольними рухами, що супроводжуються повним розривом всіх мирних відносин між ними»32. Оксфордський політичний словник війною називає «збройний конфлікт між двома або більшою кількістю сторін, який звичайно відбувається задля політичних цілей»33.

Цікаве бачення поняття війни дає німецький філософ Хаймо Хофмайстер. Він опонує Клаузевіцу, який називав війну продовженням політики. На думку сучасного німецького філософа, війна є свідченням безсилості політики і політиків, які вдаються до неї, вичерпавши можливості політичного розв’язання конфлікту34.

Одним із найпопулярніших на сьогодні є доволі просте визначення, запропоноване 1982 року американськими дослідниками Девідом Сінгером і Мелвіном Смоллом. Згідно з ним, війною слід вважати «будь-яке тривале зіткнення між військовими силами двох або кількох урядів (міждержавна війна) або між регулярною армією і якоюсь іншою (щонайменше однією) збройною групою (внутрішньодержавна війна), кількість жертв серед яких перевищує тисячу осіб протягом усього зіткнення»35.

І наведене класичне, і сучасні визначення підходять до польсько-українського протистояння 1942–1947 років. Головними суб’єктами були збройні формування польського та українського визвольних рухів Армія Крайова та Українська повстанська армія, які керувалися у своїх діях чіткими політичними цілями. Після вичерпання політичних можливостей для їхнього досягнення обидві сторони вбачали за можливе перехід до воєнних дій. Самі учасники конфлікту, як свідчать українські та польські документи, вважали себе у стані війни, тому проводили переговори з метою можливого її припинення чи активні наступальні дії з метою розбити супротивника. Кількість жертв досі залишається предметом дискусій між істориками, проте вони однозначно сходяться на тому, що йдеться про десятки тисяч убитих з обох боків.

Війну офіційно не оголошувала жодна зі сторін, тож ми не можемо точно назвати дату її початку. Так само вона не завершилася актом капітуляції чи підписання миру. Тому чітко визначити її хронологічні рамки теж непросто. На нашу думку, початком війни можемо вважати перші збройні зіткнення на Холмщині влітку 1942 року, а її завершальним актом стала акція «Вісла», яка закінчилася в липні 1947 року.

Тож ця війна мало схожа на класичні війни між державами, хоча й серед таких бачимо чимало війн без оголошень, а воєнні злочини є притаманними чи не кожній незалежно від учасників.

Напевно, найближчим даний конфлікт є до війни між хорватами та сербами на Балканах у роки Другої світової війни. Це було криваве протистояння між сусідніми націями, що колись входили до однієї держави, яке представлялося обома сторонами як зведення порахунків за давні історичні образи; протистояння, що розвинулося на фоні Другої світової війни і зумисно посилювалося її учасниками. Хоча, наводячи таку аналогію, слід бути обережним і не піддатися спокусі бачити їх цілком однаковими. Адже попри велику кількість схожих моментів, слід відзначити, що у протистоянні між українцями та поляками меншу роль відігравав релігійний чинник, який, здається, був визначальним на Балканах. Крім того, у війні між хорватами та сербами перші протягом усього конфлікту мали за собою владний апарат власної держави, який активно використовували у боротьбі з противником, тоді коли в польсько-українському протистоянні держава як учасник конфлікту на польському боці з’явилася лише на завершальній стадії.

Друга польсько-українська, як і сербсько-хорватська, була війною у війні, що визначало особливості перебігу та поведінку основних учасників. Для українського визвольного руху, представленого ОУН та УПА, вона була однією з інших, які він вів у рамках Другої світової, поруч із війною з німецькими окупаційними силами чи радянськими партизанами36. Для польського підпілля протистояння з українцями теж розвивалося паралельно із боротьбою проти німецької окупації, але не лише проти неї. В рамках загальної концепції відновлення кордонів довоєнної Польщі Армія Крайова діяла на білоруських та литовських теренах, котрі належали до 1939 року Другій Речі Посполитій. Протистояння між польськими та білоруськими і литовськими підпільниками не набуло масштабів війни тільки тому, що ці підпільні рухи в 1942–1944 роках були надто слабкими, а після відступу німців питання кордонів вирішували вже не поляки, білоруси чи литовці, а радянська влада.

Про польсько-український конфлікт як війну на кількох рівнях, котрі взаємно посилювали один одного, пише й український історик Ярослав Грицак: «У подіях на Волині навесні — влітку 1943 року, — читаємо у його статті, — маємо справу з кількома факторами: "макровійна" між нацистською та совєтською державно-військовими надпотугами, "мікровійна" між польським, українським і совєтським підпіллям, мала громадянська війна між різними групами в українському підпіллі (як-от протистояння між бандерівцями, бульбашівцями і мельниківцями чи конкуренція за владу в новопосталій УПА між галицькою та волинською групами), селянська війна за землю і, зрештою, елементарне бандитське шумовиння, котре паразитувало на війні й котрого було багато у волинських лісах. Для повної картини можна додати сюди також винищення нацистами волинських євреїв, яке хоч і не мало прямого впливу на різню 1943 року, але непрямо привело до страшного знецінення людського життя у свідомості багатьох волинян»37.

Для українців війна з поляками була національно-визвольною, повстанською (тому й головним суб’єктом була Українська повстанська армія). Як слушно стверджує український науковець Богдан Гудь, криваве протистояння українців і поляків під час Другої світової війни стало завершальним акордом багатовікового конфлікту, впродовж багатьох років трансформованого з етносоціального в етнополітичний38.

Для поляків війна мала радше характер громадянської. Адже і польське підпілля, зокрема Армія крайова та керівництво польського еміграційного уряду, якому підпорядковувалися ці структури, вели війну за відновлення Польщі в кордонах 1939 року. У своїх намаганнях вони зіткнулися з активним спротивом українців, яких вважали колишніми громадянами Другої Речі Посполитої. З 1945 року вже польська комуністична влада продовжила війну проти своїх громадян — українців, що мешкали на теренах відновленої Польщі.

Концепцію війни між українцями та поляками висловлював і відомий український історик Ярослав Дашкевич. Він порівнює її з антиколоніальними війнами алжирців проти французів, конголезців проти бельгійців. «На Волині, — читаємо в одній із його статей, присвячених польсько-українському конфлікту, — йшла національно-визвольна війна, у якій, як і в усякій іншій, крім безпосередніх учасників бойових дій, гине також мирне населення. Згодом війна вийшла з-під контролю ОУН та УПА й перетворилася на стихійну селянську війну, надзвичайно жорстоку, подібну до тієї, що недавно відбувалася в Югославії»39.

Схоже характеризує цей конфлікт відомий італійський історик Андреа Граціозі. На його думку, протистояння було одним із багатьох виявів тенденції, характерної для Європи першої половини минулого століття, яка полягала у насильницькому усуненні із завойованих територій представників колись панівних націй. «Однак, з випадку поляків у Західній Україні, — пише він, — нам уже відомо, що подібна доля судилася й іншим народам Східної Європи, які історично належали до гнобителів: тоді була ліквідована частина угорських спільнот, що вижили після поразки та кризи 1918 року, така ж доля спіткала італійські поселення на далматинському узбережжі»40. Можна продовжити запропонований італійським істориком ряд долею німців, вигнаних із так званих «зємь одзисканих» у західній Польщі чи з теренів відновленої після війни Чехословаччини. Що стосується поляків, то картину їхнього поступового відступу із колись завойованих земель Правобережної України протягом XIX–XX століть чудово відтворює Богдан Гудь у свої книзі «Загибель Аркадії».

Подальше обгрунтування тези про Другу польсько-українську війну читач знайде на наступних сторінках книги.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка