Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка5/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Частина II

МІЖ ВІЙНАМИ


Суперництво та конфлікти, що часом переростали у війни, характеризують взаємини практично усіх сусідніх народів. Їхнім джерелом є боротьба за взаємовиключні цілі. Історія Європи із середніх віків донедавна — це значною мірою війни між сусідами за суміжні спірні території чи за гегемонію одних над іншими. Тому з певністю можемо сказати, що в польсько-українському суперництві немає нічого особливого, воно не є свідченням виняткової ксенофобії чи взаємної ненависті. Хоча були в цьому конфлікті особливості, притаманні лише йому, особливості, які надавали особливої гостроти. Одна з найважливіших — тривала відсутність в українців та поляків власної держави, їхнє кількасотлітнє перебування у складі чужих імперій. Правляча імперська верхівка часто свідомо підтримувала суперництво чи конфлікти, полегшуючи собі таким чином утримання контролю над обома поневоленими народами. Та й самі нації не цуралися використовувати у боротьбі проти суперника третю сторону — імперії. Коли французи, англійці, німці, іспанці та інші європейські народи поступово звикали до взаємного співжиття, вчилися вирішувати суперечки інакшими, як війна, способами, антагонізм між українцями та поляками штучно підтримувався і наростав, не знаходячи свого вирішення.

Інший важливий момент, що істотно вплинув на перебіг протистояння, також є наслідком тривалого бездержавного статусу українців та поляків. Національне самоусвідомлення обох народів у складі імперій було справою окремих ентузіастів, а не відбувалося в рамках держав, як у тих же Франції, Іспанії, Німеччині. Тож у період формування модерних націй українці та поляки вступили без окреслених сфер національного впливу на суміжних територіях, які в майбутньому стали основним джерелом конфлікту. Українці говорили про Галичину та Волинь як одвічні українські землі, де були автохтонним населенням, вважали їх своїм П’ємонтом, одним із джерел розвитку національного руху. Поляки, кажучи про Волинь та Східну Малопольщу, наголошували на багатьох роках життя тут і вкладі в розвиток цих місцевостей. Тому становлення визвольних рухів обох народів, їх перехід до збройної боротьби не могли не обернутися взаємним зіткненням, майданчиком для якого стали саме ці терени.

Таким зіткненням стали події, що знаменували завершення Першої світової війни. Розвал ослаблених Російської та Австро-Угорської імперій дав шанс вийти на світову політичну арену визвольним рухам народів Центральної та Східної Європи. До слушного моменту національного повстання готувалися як українці, так і поляки, обидві сторони на західноукраїнських територіях, які кожна вважала своїми.

Коли цей момент настав, у листопаді 1918 року, перші виявилися рішучішими, раптово захопивши владу у Львові, другі — більше підготовленими, відвоювавши місто, а згодом й усю Західну Україну, де встановили польську владу. Завзяте військове протистояння між українцями і поляками у 1918–1919 роках не мало характеру тотальної війни. Головними його учасниками були армії, політичні керівники обох народів не вдавалися до акцій депортації чи масового винищення цивільного населення. Тому цю війну іноді згадують як останній зразок лицарської чи джентльменської війни41. Можливо, запорукою такого відносно м’якого перебігу конфлікту була відсутність третьої сторони чи сторін, які були б зацікавлені в його ескалації. Зруйновані війною і національними повстаннями, Російська та Австро-Угорська імперії перестали існувати, нова ж більшовицька Росія не була готова вповні скористатися обставинами. Крім того, незважаючи на кривавий характер Першої світової, по завершенні якої розпочався польсько-український конфлікт, ця війна не давала прецедентів масового знищення цивільного населення супротивника та депортацій з метою створення мононаціональних ареалів.

Попри відносно спокійний перебіг війни, пам’ять про неї не могла сприяти залагодженню польсько-українського конфлікту. Свідки, а особливо учасники бойових дій 1918–1919 років, яких було багато в обох суспільствах, були тими людьми, котрі в більшості своїй не сприймали зближення народів. Урочисті державні відзначення польської перемоги, творення пантеону героїв стали елементом формування національного міфу нової польської держави. Очевидно, такі заходи не могли не дратувати українців і не викликати прагнення реваншу.

Перемозі поляків сприяла не тільки краща готовність, але й уміння представити свою справу на міжнародній арені. Політики провідних держав Європи підтримали Польщу, тому що для багатьох із них вона стала символом кількасотлітньої боротьби за незалежність. Усі чули про героїчні польські повстання 1830 та 1864 років, про їх жорстоке придушення окупантами, багато років у Європі, а згодом і в Америці працювала активно лобіювала польські інтереси організована політична еміграція.

Натомість український визвольний рух на той час далеко не міг похвалитися світовою популярністю, саме поняття української політичної еміграції з’явилося щойно після поразки у війнах із поляками та більшовиками. Тому перемога поляків, утвердження на західноукраїнських землях їхньої влади сприймалися логічним і справедливим завершенням незрозумілого для багатьох конфлікту у Східній Європі.

Проте польсько-український конфлікт не вичерпав себе ані в 1919 році, коли закінчилися активні бойові дії польсько-української війни, ані в 1923 році, коли західноукраїнські землі офіційно на міжнародному рівні передані Другій Речі Посполитій. Поразка не влаштовувала українців, які вважали знехтуваним своє право на національне самовизначення.

Уявлення про варіанти продовження боротьби розділили український визвольний рух на дві течії: легально-опозиційну і підпільно-революційну. Друга Річ Посполита, на відміну від СРСР, залишала можливості політичної репрезентації для українців, їхньої активної громадської та національно-культурної роботи. Рівень можливостей періодично то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був достатнім для українців. Як зазначав активний діяч українського руху Володимир Горбовий у розмові з одним із польських провідників Стефаном Ровецьким42, «український народ не знайшов у Польщі можливостей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і приниженим цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття»43.

Наявність чи відсутність шляхів самореалізації українців, їх перспективу значною мірою визначали домінування в українському національному русі чи то легального крила, представленого цілим спектром політичних партій, чи то підпільного революційного руху Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. При цьому слід зауважити: попри конкуренцію і суперництво, вони часто співпрацювали. Революційне підпілля давало можливість легальній опозиції формувати більш жорсткі вимоги до польської влади, покликаючись на можливість радикальних дій у разі їх незадоволення. З іншого боку, легальні українські політики часто сприяли поширенню інформації про діяльність УВО та ОУН у світі, аби актуалізувати українське питання на міжнародному рівні. Особливо помітною спільна дія ставала у критичні моменти тиску польської влади на українство, наприклад під час пацифікації 1930 року.

Зупинимо увагу на революційному крилі українського національного руху, оскільки саме його представники будуть основними суб’єктами польсько-української війни 1942–1947 років. Завданням УВО-ОУН було здійснення національної революції в загальнонаціональних масштабах. Визволення мислилося як результат завзятої боротьби українців, які населяли не лише Західну Україну, окуповану поляками, але й українців на теренах УРСР. Західна Україна розглядалася лише як можливий трамплін для розвитку українського визвольного руху, основну базу якого мала становити решта українських земель.

Загальні засади зовнішньої політики націоналістичного руху — одного із найважливіших чинників формування польсько-українських стосунків 1920–1940-х років — були сформульовані вже на першому установчому Конгресі ОУН у Відні 1929 року. У зверненні Конгресу українських націоналістів читаємо: «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і, керуючись інтересами Нації, відкидає орієнтації на історичних ворогів України»44. Польща як окупаційна держава вважалася одним із ворогів українського народу та його устремлінь до свободи. Зважаючи на специфіку розвитку визвольного руху, який охопив саме західноукраїнські землі, вістря боротьби протягом 1920–1930-х років було спрямоване і проти цієї держави. Але слід зазначити, що Польща ніколи не вважалася ворогом № 1. З цього приводу голова Проводу українських націоналістів Євген Коновалець писав: «Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту. [...] Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар»45.

Виступи ОУН проти Польщі були передусім виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції (саботажна, антимонопольна, шкільна та ін.) спрямовувалися проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. У спеціальній листівці Крайової екзекутиви ОУН 1931 року, у розпал польсько-українського протистояння та пацифікації, наголошувалося: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі — проти устремлінь ворожої нам польської нації поневолити не свої українські землі»46. Ніде не вказано, що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська. Чітко зазначалося, що боротьба йде за українські землі і не зачіпає польських теренів.

Головною ціллю боротьби була політика полонізації і державні органи як інструменти її втілення. 1933 року Крайова екзекутива ОУН розпочала масштабну «шкільну акцію» проти полонізації освіти. В листівці «Українські батьки й матері», яка поширювалася під час акції (наклад — 98 тисяч примірників), націоналісти писали: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах»47.

Тому не можна погодитися з думкою деяких дослідників, які намагаються звести причини активного польсько-українського протистояння до ідеології українського визвольного руху, що представляється як засадничо полонофобська48.

Ретельний аналіз ідейно-політичних засад руху протягом 1920–1950-х років не дає жодних підстав для таких висновків49 і змушує дослідника шукати інших причин конфлікту. Цікаво, що й польські підпільники, які брали участь у переговорах з українцями в 1943–1944 роках, рішення конференцій та зборів ОУН у польському питанні вважали прийнятною платформою для започаткування співпраці.

Одним із чинників подальшого розгортання конфлікту чи його, можливо, вичерпання було польське бачення вирішення українського питання. Саме поляки як сильніша сторона могли і повинні були запропонувати конструктивний варіант. Натомість представники політикуму Польщі розглядали два варіанти: жорстка національна асиміляція, яка, по суті, передбачала поступове зникнення української національної спільноти, та можливість державної інтеграції, за якої українці зберігали національну самоідентифікацію. Поступове посилення першої концепції сприяло подальшому загостренню польсько-українського протистояння і дедалі більше скорочувало можливості несилового розв’язання проблеми.

Чому посилювалася саме концепція національної асиміляції? Причини як у внутрішньополітичних обставинах, а саме зміни на політичній арені Другої Речі Посполитої і прихід до влади правих сил, так і в зовнішньополітичній ситуації. Атмосфера, яка склалася у світі наприкінці 1930-х, створювала певну легітимацію для польської влади в її жорстких антиукраїнських кроках. Польща мала чудові приклади використання нацистською Німеччиною політики загравання з національними меншинами, котра стала інструментом ліквідації сусідньої Чехословаччини. Підтримка Гітлером судетських німців, а згодом словаків продемонструвала можливість такої ж підтримки української меншини у Польщі. Тим паче, що польська розвідка мала однозначну інформацію про співпрацю українських націоналістів із німецькими спецслужбами.

Події на Закарпатті — проголошення автономії Карпатської України, створення збройного формування Організації народної оборони «Карпатська Січ», в якому активну участь взяли члени ОУН із Західної України, лише посилювали побоювання польської влади, що незабаром на світовому порядку денному знову постане українське питання. І «захисником» українців може виступити кожен із небезпечних сусідів Польщі: СРСР чи Третій Райх. Тому польська влада активізує зусилля — проводиться активна саботажно-диверсійна операція проти Карпатської України (операція «Лом»)50, членів українського руху ув’язнюють, на державному рівні готуються брутальні плани «зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі» за рахунок жорстокої дискримінації українців51.

Навесні 1939 року проведено масові арешти членів ОУН та всіх українців, запідозрених у приналежності до підпілля. Тільки за одну добу з 21 до 22 березня затримано 240 осіб. Масштаби репресій зростали: станом на 1 серпня на території лише одного Львівського судового округу ув’язнено 1 621 українця52. З листопада 1938 до серпня 1939 року тривала масштабна поліційна операція — «Велика ліквідація» ОУН на Волині, в результаті якої затримано 754 члени та симпатики мережі53. Боротьба поліції проти ОУН часто виливалася в необгрунтовані і безглузді репресії проти українців у цілому: побиття селян (іноді до смерті), нищення їхніх маєтків.



Ситуацію наприкінці 1930-х років відомий польський політик генерал Стефан Ровецький описував так: «У переддень польсько-німецької війни акція нормалізації польсько-українських стосунків на землях Речі Посполитої була провалена. Уряд відкинув автономну програму УНДО і припинив реалізацію обіцяних концесій у Східній Малопольщі. Українці ставилися до польського населення все більше вороже й агресивно, викликаючи реакцію місцевої польської спільноти і широкі репресії. Відкликання Юзевського [польський воєвода на Волині, один з активних речників польсько-українського порозуміння — В. В.] з Волині припинило і там політику порозуміння з українцями. Одночасно посилювалося розбивання українського суспільства, що призводило до посилення взаємного неприйняття. Такі факти, як руйнування церков на Холмщині [в 1938 році — В. В.], були повністю використані ворожою нам пропагандою»54.

А це слова українця про польсько-українські взаємини міжвоєнного періоду: «Доба Пілсудського у Польщі дала нам славетну пацифікацію, цебто карні відділи польських окупантів 1930 р., що вславилися голосним терором та масовим нищенням українських народних мас та української культури, дала нам замикання та висаджування в повітря православних храмів на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метрикальними урядами, систематичну колонізацію в розмірах небезпечніших, ніж за ендеко-пястівського панування, війну з українськими культурними і кооперативними установами, політику Корпусу охорони пограниччя [прикордонної сторожі Польщі — В. В.] з перетяганням цілих сіл із православ’я на католицизм на Волині, і взагалі подвійну експропріаційну політику на всіх українських етнографічних територіях, а саме: політику цивільної адміністрації і дику погромницьку політику не покликаних до неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського і особливо пілсудськівців по його смерті, віджили й унаочнились усі методи польської політики серед століть веденої польською шляхтою, магнатством та єзуїтами. Ясно, що така внутрішня політика не могла консолідувати Польщі. Навпаки, вона мусіла її тільки розкладати, розхитувати і скорим темпом доводити до повної внутрішньої декомпозиції»55. Таку оцінку дав Василь Мудрий, керівник Українського національно-демократичного об’єднання, один із чільних українських політиків — прихильників польсько-українського зближення, врешті віце-маршалок Сейму. Очевидно, погляд на ці відносини діячів націоналістичного руху, тих, хто пройшов через польські тюрми та концтабір для політичних в’язнів у Березі Картузькій, був ще більш гострим та радикальним.

Додатковим джерелом суперечностей, поруч із політичними та культурними утисками українців у міжвоєнний період, стала соціальна політика Другої Речі Посполитої. Йдеться про цілеспрямоване розселення на західноукраїнських землях так званих польських осадників. Терени, які вже протягом тривалого часу потерпали від земельного голоду, стали джерелом масової еміграції українського селянства, вимушеного полишати рідні оселі і прямувати за океан. Поява тут нових претендентів на землю, які до того ж користувалися державною підтримкою і цілою системою пільг, до культурного та політичного аспектів протистояння додала соціальний. При цьому політика осадництва призвела до погіршення стосунків місцевих українців не лише з нещодавно прибулими колоністами, але й із тими поляками, що вже багато поколінь жили поруч. Згодом, уже під час розгортання війни, саме «боротьба за землю» додаватиме їй особливої гостроти.

Тому з певністю можемо ствердити: важка пам’ять про міжвоєнне двадцятиліття була одним із потужних джерел посилення конфлікту. Попри те, що було безліч випадків мирного та ефективного співіснування двох націй, в майбутньому не ці позитивні приклади, а спогади про протистояння відіграватимуть вирішальну роль у формуванні політиками та суспільствами обох народів взаємної оцінки. Світова війна, яка поклала край існуванню Другої Речі Посполитої, лише відіграла роль каталізатора, що пришвидшив розгортання вже цілком визрілого на той момент конфлікту.

Це розуміли й окремі представники польського політикуму. За кілька місяців до початку війни, у червні 1939 року, польська поліція виявила цікаву листівку, поширювану на західноукраїнських землях за підписом «Комітет Полякув Кресув Всхудніх». Невідомий автор листівки попереджає про очікуване суттєве погіршення польсько-українських стосунків у найближчому майбутньому. При цьому вину за це він покладає на поляків, які не зуміли за двадцять років виробити конструктивної політики щодо українців. «Від нас залежить, — читаємо тут, — чи втратимо Східні Креси раз і назавше, чи здобудемо в українцях союзників в боротьбі з хрестоносцями [німцями — В. В.]. Від нашої постави в стосунку до українців залежить, чи поляки на Східних Кресах залишуться жити, чи на них чекатиме доля поляків на Україні — "Смерть або вигнання". [...] Ми зуміли довести українців до розуміння, що проти поляків йти можна навіть з дияволом. З цим фактом маємо рахуватися. Не поможуть вже жодні спеціальні засоби, ані пацифікації. Кожна пацифікація українців у теперішній момент — це поглиблення прірви між нами і українцями, відмова від відбудови Речі Посполитої на Кресах — то копання могили для польського народу на цій землі»56. Застереження не були сприйняті польським суспільством, поліція висловлювала припущення, що листівка створена українцями. Проте незалежно від того, хто був автором, слова виявилися пророчими і дуже точно передбачили польсько-українські стосунки наступних воєнних років.

Вже в перші дні Другої світової легальна опозиційна течія українського національного руху припинила існування, її діячі або добровільно зійшли з політичної арени, або були усунені політичними репресіями радянського та німецького режимів. Дехто, як, наприклад, Василь Мудрий, згодом приєдналася до збройного визвольного руху, репрезентованого ОУН, який залишився фактично єдиним організованим виразником українства. Отже, світова війна створила умови для переростання назрілого конфлікту у масове збройне протистояння та другу після 1918–1919 років польсько-українську війну.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка