Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна



Сторінка6/22
Дата конвертації13.02.2018
Розмір3.13 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Частина III

ВІЙНА ПІД ЧАС ВІЙНИ



Розділ 1

1939–1942 роки. Напередодні


Після початку Другої світової війни 1 вересня 1939 року керівник найбільшої української політичної партії УНДО Василь Мудрий виступив із заявою про лояльність українців до польської держави і необхідність виконати свій громадянський обов’язок у війську. «Не спускаючи ока з національно-політичних змагань українського народу в Польщі, — заявив він із трибуни парламенту 2 вересня, — українське громадянство виконає в цих важких часах свій громадянський обов’язок крові і майна, які накладає на нього приналежність до польської держави»57. Проте ця заява, як вказано в польському аналітичному документі «Українська справа», «була радше виявом розуму політичного провідника, аніж відображенням настроїв населення»58. І справді, значна частина українців не співчувала полякам, а падіння польської держави розглядала як шанс для покращання власного життя.

Українські націоналісти бачили у війні можливість актуалізації українського питання і нагоду вибороти незалежність. У цій справі керівництво ОУН активно співпрацювало тоді з головним ворогом Польщі — Німеччиною. Оунівці розраховували на її допомогу в розгортанні масового національного повстання на західноукраїнських землях. Підготовка до зриву розпочалась ще влітку 1939 року. Незважаючи на масові арешти, було проведено низку військових таборів, через які перейшло близько тисячі підпільників59. Проте Німеччина в останні дні перед початком війни поміняла свої плани і, зважаючи на пакт із СРСР, вирішила не використовувати української карти. Тому український внесок у фронтову війну проти Польщі обмежився участю в кампанії 1939 року невеликого «легіону Сушка»60.

Більшість оунівців в Україні не підтримувала узгодження дій із німцями, тому Крайова екзекутива ОУН з початком Другої світової війни оголосила мобілізацію членства. Таким чином вона убезпечила їх від призову у польську армію і отримала можливість самостійно втілити плановане повстання.

Тим часом польська влада в перший тиждень війни посилила репресії проти українців: інтерновано близько семи тисяч активістів громадсько-політичного життя, сталися кілька випадків убивств українців як підозрілих у нелояльності, спалення українських сіл61.

10 вересня члени ОУН підняли повстання і захопили місто Миколаїв на Львівщині. Упродовж кількох днів українську владу встановлено також у довколишніх селах. Паралельно повстання з участю оунівців спалахують в інших повітах Галичини і перекидаються на Волинь. Підпоручник польської армії, який брав участь у їх придушенні, Кароль Вітольд Дашкевич згадує: «15 вересня отримав наказ вийти з 50-тьма найкращими вояками до села Надятичі, де 2 компанії поліції від ранку здобували село [...]. Оборонялося аж до вечора до 19 години. Коли над’їхав, село вже було здобуте при втратах поліції 7 вбитих і 20 важко поранених. Село було спалене. Зловлений піп і вчитель розстріляні»62. Інший польський командир, Вітольд Заянчковський, який діяв на Волині, писав: «кожне село, з якого стріляли до наших військ, спалено, а затриманих зі зброєю в руках розстрілювали»63.

Незважаючи на жорстокі дії польських вояків, активний розвиток повстань перервався після приходу 17 вересня на Західну Україну Червоної армії, яку з хлібом-сіллю зустрічали прокомуністично налаштовані українці. Вони теж з ентузіазмом сприйняли початок війни та падіння польської держави, щиро вірячи в «торжество історичної справедливості», яким стало для них приєднання земель Західної України до УРСР.

Але сутички між українцями і поляками відбувалися навіть після встановлення червоної адміністрації. У доповідній НКВД від 29 вересня 1939 року зафіксовано прибуття в місто Городницю Житомирської області понад 200 українців, мешканців волинських сіл Людвипіль та Устє, які втекли, рятуючись від колишніх польських жандармів, що погрожували їм розправою за спроби повернути забрані раніше будинки та земельні ділянки64.

Загальний звіт підпільників про події першої половини вересня під назвою «Результати повстань на Західній Україні у вересні 1939 року» говорить: повстання відбулися в 20 повітах, 183 населених пунктах, участь у них взяли 7 729 осіб. Під час боїв із польською поліцією та армією знищено не менше 5 українських сіл, оунівці, у свою чергу, знищили 4 польські колонії. Втрати українців — 160 вбитих, 53 поранених, польські — 796 вбитих, 36 поранених65. Проте всі ці локальні виступи так і не переросли в загальнонаціональне повстання.

Таким був баланс втрат кількаденних сутичок, що стали прологом до війни між українцями і поляками, яка спалахне через три роки і забере значно більше життів.

* * *


Участь українців у новостворених органах влади, українізація цих земель на фоні усунення всього польського з культури, освіти та економіки регіону в перші місяці радянської окупації створювали уявлення про українськість нової влади. Враження про привілейоване становище українців посилили політичні репресії радянського режиму, які на початковому етапі торкнулися передусім польського національного руху. «Радянська окупація, — читаємо в польському документі, — викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і не слушно підозрюваних в ініціюваннях большевицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства»66.

Усі ці елементи лягли в основу стереотипу про «зраду» українців, безпосередню участь у ліквідації польської держави, загальну прорадянську налаштованість. Цю опінію підтримували окремі політичні сили, які таким чином намагалися зняти з себе відповідальність за поразки вересня 1939 року. Міф про «удар у спину» від українців матиме довге життя і відіграватиме значну роль в ескалації польсько-українського конфлікту. Він стане ще одним каменем спотикання на шляху зближення двох народів у ситуації, яка, здавалося б, сприяла цьому.

Такі умови склалися вже через кілька місяців після утвердження радянської влади. Адже в 1939–1941 роках поруч із Союзом збройної боротьби (Związek Walki Zbrojnej, ЗВЗ) та іншими підпільними польськими організаціями мішенню для НКВД став український визвольний рух на чолі з ОУН67. Услід за депортованими поляками на схід потяглися ешелони з українцями. Проте наявність спільного небезпечного ворога, який завдавав нещадних ударів обом народам, не стала достатньою платформою для бодай започаткування українсько-польського порозуміння на Західній Україні. Принаймні жодних документів, які свідчили би про якісь спроби його налагодження в 1939–1941 роках, не віднайдено.

Більше того, окремі польські націоналістичні групи вважали своїм головним ворогом українців і закликали зосередити зусилля саме на боротьбі з ними. В інструкціях про розвідувальну працю, виданих у Львові «Начальним комітетом визволення кресув всхудніх», вказувалося на необхідності вивчення діяльності українських легальних та нелегальних організацій. Адже після відродження Польщі може виникнути «потреба широких арештів з метою запобігання можливому виступу українців»68. Додатком до інструкцій було звернення «Громадянину Польщі під радянською окупацією», де містилися вказівки щодо ставлення до українців. «Як складуться умови після завершення війни, невідомо, — читаємо в документі, — однак припускаємо, що в найгіршому випадку може дійти до якогось плебісциту і якщо не зробимо відповідних приготувань, східні креси можуть раз і назавжди лишитися при радянській Росії. Тому мусимо намагатися очистити східні креси від інтелігентів русинів-українців. Вони єдині можуть бути перешкодою втілення наших цілей (планів), коли прийде відповідна хвилина, вони всі стануть по радянському боці і, маючи за собою селянство, можуть унеможливити наші плани»69. Далі ідуть конкретні, в стилі Макіавеллі, вказівки, як треба нищити українців, у тому числі руками радянської влади, представляючи їх націоналістами. «Тутешніх українців-русинів намагайся підбурювати проти радянської влади, страш їх, що буде голод, що москалі всіх їх вивезуть вглиб Росії Намовляй їх виїжджати масово до Німеччини, бо таким чином позбудемося найбільших ворогів [...]. Намовляй до проти-радянського повстання, а потім давай знати про все радянській владі». Невідомо, наскільки впливовою серед поляків була організація, яка видавала такі вказівки, наскільки вона формувала їхні настрої. Але за умови цілковитої відсутності в польського політикуму офіційної позиції щодо українців такі крайньонаціоналістичні заяви набували суспільного резонансу.

Протягом 1939–1941 років офіційно практично не було артикульовано польського бачення розв’язання українського питання в новій політичній ситуації. Єдиним документом, в якому польська сторона намагалася відобразити це, стала видана у листопаді 1939 року ухвала Комітету зі справ Краю, яка хоч і не була офіційною декларацією уряду, проте мала служити основою для українсько-польських переговорів. У ній говорилося, що поляки визнають не тільки можливість порозуміння з українським національним рухом, але й потребу спільного фронту проти окупантів. Згідно з документом, планувалося створення Української держави, східні кордони якої будуть означені згодом. На засадах рівності нова держава мала стати частиною польської федерації; українським меншинам гарантувалися свободи на польських теренах і навпаки70. Проте навіть такі доволі розпливчасті обіцянки, на думку польського прем’єра Сікорського, були надто сміливими, і альянти могли не погодитися на це. Через те офіційна декларація уряду, видана 18 грудня 1939 року, містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншостей у відновленій державі. Щодо українсько-польських переговорів польський уряд і надалі стверджував їх можливість і необхідність, проте наголошував, що домовлятися можна лише з українцями з Наддніпрянщини, а не з «околиць», оскільки Польща не може вести переговорів зі своїми громадянами71. Мабуть, саме тому польський уряд намагався встановити контакт із діячами УНР, хоч ті не мали жодних позицій в Україні і не могли представляти бодай якогось впливового українського угруповання.

* * *


Крім проблем минулого, на заваді налагодження стосунків стояли бачення майбутнього, які в обох народів сильно відрізнялися. Поляки, попри все, сподівалися на швидку перемогу Великої Британії та Франції над німцями, яка мала повернути довоєнний статус-кво. Значна частина українців, навпаки, очікувала подальших перемог німецької армії, при співпраці з якою сподівалася відродити українську незалежність.

Хоча вже в 1939–1941 роках у середовищі українського визвольного руху починаються жваві дискусії довкола надій на німецьку допомогу. Падіння Карпатської України, відданої Гітлером союзній Угорщині, пакт Молотова — Ріббентропа свідчили, що українське питання розглядається німецькою владою як розмінна монета у широкій міжнародній грі. Тому подальша чітка пронімецька орієнтація Проводу ОУН на чолі з Андрієм Мельником викликала незадоволення у крайових лідерів організації, які були учасниками подій у Закарпатті та мали можливість безпосередньо відчути радянські репресії, що слідували за пактом Молотова — Ріббентропа. Врешті цей та інші чинники спричинили поділ ОУН на два крила, які наступний період діяли окремо.

Для новоствореної ОУН на чолі зі Степаном Бандерою постало завдання окреслення нової зовнішньополітичної концепції організації. І вже в першому публічному документі — «Маніфесті» ОУН(б) з грудня 1940 року — бачимо доволі чітке її формулювання: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи на завжди жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо новий лад і кладемо основи політичного укладу в світі. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів [...]. Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії. Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі»72. Отже, стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання зусиль поневолених народів, що передбачала співпрацю з поляками як найближчим сусідом і також поневоленим народом. Недарма один із творців концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: «Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна — це наше місце»73.

Політичні постанови Другого Великого збору ОУН з квітня 1941 року давали достатньо можливостей для переведення польсько-українських стосунків у конструктивне русло співпраці. «Відношення ОУН до держав та політичних рухів, — читаємо тут, — перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з українським національним рухом»74. Тобто платформою польсько-українського порозуміння могла стати спільна антирадянська боротьба. Далі в тих же постановах вказуються засади налагодження стосунків — відмова польської сторони від повернення західноукраїнських земель та припинення антиукраїнських дій: «ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями»75.

Проте утвердження нової зовнішньополітичної концепції в лавах ОУН(б) відбувалося поступово. І попри те, що навесні 1941 року вона знайшла своє відображення в рішеннях Великого збору, не можна стверджувати, що нове бачення цілком витіснило попередні плани керівництва ОУН, пов’язані з німцями. Співпраця із Третім Райхом продовжувалася, її головною метою було скористатися німцями як силою, що може розбити СРСР. Відсутність чітко окресленої української політики керівництва Німеччини підтримувала сподівання на можливість сприяння у створенні незалежної держави. Більше того, окремі німецькі чинники продовжували загравати з українськими політиками, роблячи певні поступки. Вони навіть пішли на створення українських підрозділів «Нахтігаль» та «Роланд» при співпраці з Абвером, не заперечували проти висловлюваних українцями поглядів на ці формування як зачатки української армії76.

Ще більш показовим прикладом лояльності німців до українців стала їхня політика на українських етнічних теренах Холмщини та Надсяння, що ввійшли в німецьку зону впливу після 1939 року. Саме тут зосередився актив українського національного руху, що уник радянських репресій. Розгортання масової національно-культурної роботи за пасивного сприяння німців вилилося у відкриття українських шкіл, читалень, відродження українських церков. 1939–1941 роки стали, з одного боку, часом справжнього національного відродження цих територій, з іншого — періодом наростання антиукраїнських настроїв серед поляків, які вважали, що відродження відбувається коштом дедалі більших їх утисків окупаційною владою. «Свідомість українських мас на Холмщині і Підляшші, — читаємо про результати національно-просвітницької роботи у цьому терені, — є куди більша, ніж 1939 року. Сотні емігрантів з Волині та Галичини, що в час большевицької окупації ЗУЗ опинилися на Холмщині, зробили дуже багато в тому напрямі. Молодь, що на протязі трьох років покінчила середні школи, провадить і дальше серед населення започатковану старшими національно-освідомлюючу працю»77.

Німецька окупаційна влада розраховувала, що лояльна українська громада стане для неї інструментом утвердження власної сили. Генерал-губернатор Ганс Франк заявив із цього приводу після зустрічі з Гітлером 2 березня 1940 року: «Фюрер робить наголос на тому, щоб український елемент у Генеральній губернії визнати таким, що повинен бути розцінений як антипольський та пронімецький»78. Ефективність політики протиставлення через фаворизацію проявилася дуже швидко. Можливо, тому саме терени Холмщини стануть згодом місцем перших спалахів польсько-українського конфлікту, що переросте у війну.

Попри продовження активної співпраці українських націоналістів із німцями, слід відзначити, що сподівання керівництва ОУН(б) на Німеччину в 1941 році вже були далеко не сподівання зразка початку 1939 року. Постанова Другого Великого збору ОУН від квітня 1941 року говорить: «Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи»79. Тобто головна мета ОУН — створення незалежної держави — залишатиметься визначальною в її діяльності незалежно від бачення розв’язання українського питання іншими сторонами, у тому числі Німеччиною.

Інструкції, підготовлені керівництвом націоналістичного руху навесні 1941 року, свідчать: оунівці не очікували передачі влади союзниками, а готувалися захопити її самостійно. Реалізація цих інструкцій ставила німецьку владу перед доконаним фактом створення незалежної України та розгортання її апарату. Мова вказівок далека від ідеологічних дискусій чи дипломатичних конструкцій. Їхнє головне завдання — забезпечити захоплення і утримання влади. Досвід 1918 року підказував українським націоналістам, що зусилля можуть зіткнутися зі спротивом чи саботажем нелояльних до українського руху національних меншин. Таких бачили передусім серед прорадянськи налаштованих росіян та євреїв. До небезпечних національних меншин зараховували і поляків, що могли проявити себе як окрема сила80. У період повстання вони повинні були перебувати під особливим наглядом Служби безпеки ОУН, яка мала ліквідовувати тих, хто чинитиме спротив утвердженню української влади.

План українських націоналістів скористатися Третім Райхом зазнав краху дуже швидко після вступу німецьких військ на українські території. Неузгоджений із німецькою владою Акт відновлення української держави 30 червня 1941 року став причиною репресій проти українського визвольного руху. Дочекавшись взяття Києва у вересні 1941 року, німці розгорнули масовий терор проти оунівців, почали арешти та страти81. Зважаючи на це, конференція ОУН у вересні 1941 року приймає рішення про поступовий перехід до діяльності в антинімецькому підпіллі. Українці і поляки знову отримали спільного ворога. Західна Україна стала ареною розбудови українського антинацистського руху та польського підпілля, що поступово відроджувалося після ударів радянської карально-репресивної машини.

У новій політичній ситуації в середовищі українського націоналістичного підпілля починає домінувати нова зовнішньополітична стратегія — ставка на союз поневолених народів. У контексті цієї концепції закономірною стає спроба налагодження контактів із польським рухом. Один із польських документів із жовтня 1941 року розповідає про візит до Варшави офіційного представника ОУН(б) Бориса Левицького (одного із соратників Івана Мітрінги), уповноваженого для проведення переговорів із очільниками польського руху. «Левицький, — читаємо у документі, — висловив бажання розпочати поважні розмови, які привели б до узгодження певних моментів спільної політики щодо німців»82. В іншому документі польський звітодавець у той же період відзначає «щораз виразніші ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі»83.

Проте лінія на зближення з українським визвольним рухом не збігалася із загальною стратегією польського уряду. По-перше, попри певні відмінності у трактуванні українського питання у різних політичних сил, всі були єдині в необхідності відновлення довоєнних кордонів. По-друге, у другій половині 1941 року відбулося відновлення дипломатичних стосунків еміграційного уряду із СРСР84, який після початку німецько-радянської війни офіційно став польським союзником. Тому керівництво польського національного руху не було готове йти на співпрацю з українцями. Більше того, вони розуміли неминучість зіткнення з українським визвольним рухом при спробах опанувати Галичину та Волинь. У рекомендаціях Стефана Ровецького з листопада 1941 року вказується: «У момент повстання проти німців, під час оволодіння суверенними землями Речі Посполитої на сході треба передбачати нині боротьбу за Східну Малопольщу і Волинь в цілому у несприятливих для нас умовах»85. Готуючись до цієї боротьби, слід було врахувати, що «кампанію у зв’язку із захопленням наших земель на сході можна було б полегшити, якщо не уникнути її повністю, завдяки пропагандистській пацифікації у відповідний час, принаймні Волині, і послабленню опору у Східній Малопольщі шляхом завоювання там прихильності частини українського суспільства»86. Керівництво польського національного руху наприкінці 1941 року розпочало не тільки пропагандистську підготовку до «кампанії із захоплення» Галичини і Волині, але й необхідну військову роботу.

Отже, на той момент обидві сторони чітко сформулювали свої цілі у Другій світовій війні. Для польських політиків метою було відновлення польської держави в кордонах станом до 1 вересня 1939 року. Для українських націоналістів головним було збереження національної української ідентичності населення Західної України як основи національного руху та єдиної можливості створення незалежної української держави. Цілі, по суті, були взаємовиключними і не могли не призвести до збройного зіткнення, яке активно готували обидві сторони.

* * *


Кінець 1941-го і практично весь 1942 рік стали часом переформатування польського та українського підпільних рухів до нових умов німецької окупації. Найактивніше — на Волині, очевидно, через регіональні особливості, де жорстока окупаційна політика німців проявилася дуже швидко. Саме на цьому терені концепція вичікування, якої дотримувалися як українські, так і польські підпільники, дала збій. Стихійний опір наростав і змусив керівництво обох рухів до активних дій.

Ситуацію, в якій опинилися представники українського підпілля на Волині 1942 року, чи не найкраще відображає лист референта СБ Північно-західних українських земель Василя Макара. «Повстанчу акцію на північно-західніх і частинно східніх теренах, — читаємо тут, — ми мусіли почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це робити з двох причин. Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони — почали множитись отаманчики, як Бульба Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли б ми були не почали повстанчої акції, то не мали б, що робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села. Хотіли приневолити населення до здавання контингентів (продналоги) і контингентів робочої сили в Німеччину. Отже, в тій цілі вибирали одно село в окр[узі] чи районі, яке нищили дощенту. Всіх людей вистрілювали, а забудування палили. У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже, ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. — Оце дві засадничі причини нашої повстанчої акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: "Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?" і т. п. Тепер ми тим балакунам заткали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить — тотальна революція»87. Отож, один із чільних діячів ОУН на Волині у цьому листі визнавав, що станом на кінець 1942 року керівництво українського підпілля втрачало контроль над ситуацією в терені. Створення УПА стало кроком на шляху до відновлення цього контролю. Проте, як побачимо із подальших подій, встановити його на Волині бандерівцям вдасться значно пізніше, щойно під кінець 1943 року.

Активізацію українського підпілля у 1942 році відзначають німці — вже з березня в усіх звітах з окупованих територій СРСР запроваджується постійна окрема рубрика «Український рух опору»88. Про розгортання мережі збройного підпілля українських націоналістів доповідали керівництву і радянські розвідники. В інформації НКВД про генезу УПА в цей період вказано, що «протягом 1942 року бандерівці провели велику роботу із створення широкої мережі підпільних озброєних бойових груп на території Західної України»89. Сучасний український дослідник Іван Патриляк, опираючись на великий масив німецьких, радянських та українських документів, саме 1942 рік вважає переломним у розгортанні масового збройного руху, який згодом вилився у діяльність Української повстанської армії90.

Надзвичайно схожі процеси паралельно на тих же теренах відбувалися і в середовищі польського підпілля. У звіті представника польського уряду з Волині вказується активне творення ланок польського руху. Він, серед іншого, говорить про існування на Волині локальних польських організацій, зокрема харцерських, які займалися розповсюдженням підпільної преси, і про наявність військових формувань. «Військові дії, — читаємо у звіті, — велися протягом усього 1942 року активно, але хаотично»91. Координація діяльності розрізнених ініціатив польського підпілля розпочинається наприкінці 1942 року зі створенням Волинського представництва еміграційного уряду. «Усі громадські організації відразу визнали єдине керівництво Представництва, зберігаючи свою організаційну автономію. Таким чином Представництво взяло у свої руки організаційне керівництво самообороною і самодопомогою всього польського населення на Волині. У кінці лютого організаційна діяльність охопила всю територію Волині»92. Звітодавець також вказує, що на той час чисельність самооборони та відділів безпеки становила близько 4 тисяч осіб із можливістю мобілізації до 15 тисяч93.

Звіти українського підпілля із Західної України також фіксують поступове розширення польського руху опору з кінця 1941 року. «В останніх місяцях 1941 року, — читаємо тут, — існували деякі зовнішні сліди діяльності польської підпільної організації. В грудні польська підпільна організація проявила себе низкою чинних виступів. Були переведені саботажі (залізнична катастрофа під Тернополем, підпали скирт і складів збіжжя, напади на магазин і склади зброї) (Львів, Перемишль), військові спільні вправи (Золочівський повіт), розкинено в Тернополі протинімецькі летючки, розкопали могилу слави (Милотиц — Золочів), здирано українські прапори і їх збещещено (Новосілки — Золочів)»94.

Отже, вже серед перших проявів діяльності польського підпілля були такі, що мали антиукраїнський характер. Подальше розгортання активності супроводжувалося зростанням антиукраїнських настроїв, які згодом вилилися в конкретні виступи. Переломним став 1942 рік, коли польське та українське підпілля перейшли до активної збройної боротьби проти німецьких окупантів та між собою.

Погіршення польсько-українських стосунків легко відзначити за документами того часу, незалежно від того, польські вони чи українські. В «Огляді суспільно-політичного життя за місяць квітень 1942 року», підготовленому українськими підпільниками, читаємо про ситуацію в Галичині: «Відносини на польсько-українському відтинку не те що не змінилися на краще, а навпаки, в порівнянні зі станом другої половини 1941 року, сильно погіршилися. Польська вулиця, як і давнійше, має голос, і вона визначає лінію політики провідних кругів польської громадськості в українській справі, польська вулиця має просте нескомпліковане наставлення, вбите їм в голову ідеольогами Польщі: "на гак гайдамаків"»95.

Повідомлення з лютого 1942 року з Волині теж містить інформацію про зростання діяльності польського підпілля та його антиукраїнську спрямованість. «На Північно-Західних Українських Землях поляки проявляють щораз більшу активність на всіх ділянках життя. Пхають всюда до господарських установ та стараються мати там керівні становища, щоб відтак мати змогу усувати українців від праці, а на їх місце набирати поляків. Подекуди захопили деякі пости на залізниці, в лісовій господарці, частинно пошту й млини. В боротьбі з українцями поляки послуговуються переважно провокацією, донощицтвом, хабарями. [...] У Володимир-Волинській окрузі поляки зорганізували 22 січня "погром". На брамах повалених домів появились навіть написи: "Прєч з нємцамі і Україном" ["Геть німців і Україну" — В. В.96.

Зростання антиукраїнських позицій відзначають не лише українські підпільники, але й польські спостерігачі. У рапорті про настрої польського суспільства з липня 1942 року читаємо: «Згідно з думкою політичного діяча, який цього тижня повернувся з відрядження із Львова і сам походить зі Львова, 96% політично свідомого польського суспільства відчуває ворожі настрої стосовно українців, притому ворожість зростає. На це не впливають ні рівень освіти (професор вищої школи чи робітник), ні політична орієнтація. Із захопленням розповідають способи ліквідації української "меншості" після переможного закінчення війни. Найпопулярнішою є концепція передачі їх більшовикам»97. В аналітичному документі про стан взаємин між обома народами генерала Стефана Ровецького для штабу Верховного головнокомандувача польських збройних сил у Лондоні вказано: «Зрозуміння необхідності польсько-українського компромісу по обидва боки є ще слабким. Українці надалі використовують кон’юнктуру для творення доконаних фактів: зміцнюють свої активи за рахунок поляків. З польського боку переважає бажання відплати за зазнані образи і бажання усунення у відповідний момент активності українського елементу, щоб вже назавжди позбутися небезпеки»98.

Українські документи наголошують на великій кількості поляків в окупаційній адміністрації, використання її у протистоянні з українцями. Аналогічні дані про українців є в польських документах. І, схоже, обидва джерела подають достовірну інформацію. Тобто українці і поляки вдалися до звичної для попередніх періодів бездержавності обох народів практики використання окупанта у протистоянні з суперником.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconІсторія польсько-українських конфліктів Третій том
Кожного, хто високо оцінив важливість І актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-ук­раїнських...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconТема: Г. Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Ідейний зміст твору мета
Яке лихо принесла народам Друга світова війна? Назвіть твори ху­дожньої літератури українських письменників, в яких відображено лихоліття...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconУрок компаративного аналізу потребує попередньої підготовки учнів. Задля ефективної роботи, оптимального використання часу доцільним є випереджальне опрацювання біографії письменників, текстів творів з відзначенням цитат
Тема. Друга світова війна у дзеркалі української та німецької літератури. Осуд антигуманної сутності війни, розкриття її руйнівних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconОлександра Глазова Українська мова Матеріали до уроків 9 клас частина друга
Слово І його лексичне значення. Групи слів за значенням, походженням І використанням
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВелика Вітчизняна війна та роки першого повоєнного десятиліття Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів»
Війна постукала в село ще за 35 – 40 днів до її офіційного проголошення. Взяли на перепідготовку «резервістів» у розпалі весняних...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconПлан-конспект уроку з Всесвітньої історії у 8 класі Дата 23. 10. 14 учитель Косарєва А. І
«буржуазія», «Реформація», «громадянська війна», «Варфоломіївська ніч», «сеньйор», «секуляризація», «Генеральні штати»; «гарант»,...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconЖивописець, дійсний член Петербурзької Академії мистецтв
Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". Причому...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconФункції образу уявного друга в дитячій літературі
Виходячи із вищесказаного, щоб з’ясувати функції образу уявного друга в дитячій літературі варто виокремити окремі точки зору на...
Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconВолодимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва

Володимир В’ятрович друга польсько-українська війна iconБюлетень нових надходжень за липень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Перевод заглавия: Гео-Карпати. Створення польсько-українського туристичного шляху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка