Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей



Сторінка1/3
Дата конвертації12.01.2018
Розмір0.62 Mb.
  1   2   3

ШКОЛЯР

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ

ЖУРНАЛ ДЛЯ ДІТЕЙ

УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ

Видається з березня 1934 року
ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор Володимир Хижняк

Коректор Тетяна Волощук

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234–51–36, 246–79–48, тел./факс 246–79–32

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net shkolyar–utos@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

№ 11 листопад 2017 року

ЗМІСТ



А.Житкевич. ЛИСТОПАД (вірш) ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
КОЛЕСО ЧАСУ

М.Гудзенко. НАШ ВЕЛИКИЙ ПЕРЕСМІШНИК’’’’’’’’’’’


Остап Вишня. ПЕРШИЙ ДИКТАНТ ’’’’’’’’’’’’’’
СПОРТИВНА ОРБІТА

ІГРИ НЕСКОРЕНИХ:УКРАЇНЦІ ВЕЗУТЬ ДОДОМУ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ ПЕРЕМОГ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
ЛІТКАФЕ

А. Кокотюха. ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ

(детектив. Продовження)’ ’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ЗОРЯНЕ РАНДЕВУ


М.Маслій. БЕРЕГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ’’’’’’

КЛУБ «ТИНЕЙДЖЕР»

С.Гризун. ПОРТРЕТ НЕВДАХИ ТА ЯК З НЬОГО ЗРОБИТИ

ПОРТРЕТ ЩАСЛИВЧИКА!’’’’’’’’’’’’’’’’’’’’

ХЛОПЧИК-ПОНЧИК:НАВІЩО ШКОЛЯР РОЗДАЄ

СМАКОЛИКИ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ’’’’’’’’’’’’’

В.Заліско. ЯК ПРИВЧИТИ СЕБЕ ТРИМАТИ

СТРУНКУ ПОСТАВУ? ’’’’’’’’’’’’’’’’

У СВІТІ ХИМЕРНИХ ПРИГОД

К. Штанко. ДРАКОНИ, ВПЕРЕД! (повість. Продовження)’’’’’’’
А. ЖИТКЕВИЧ

ЛИСТОПАД

Осінь, осінь, листопад,


Жовте листя стелить сад,
За моря в краї далекі
Відлетіли вже лелеки.
Хмари небо затягли,
Вітер віє з-за гори,
Ходить осінь листопадом,
Жовте листя стелить садом.

КОЛЕСО ЧАСУ
Михайло ГУДЗЕНКО

НАШ ВЕЛИКИЙПЕРЕСМІШНИК

Народився Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) у багатодітній родині. Спочатку хлопчик закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, а згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р.

1917 року юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак згодом залишив навчання й віддався журналістській та літературній роботі.


Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманними йому іронічними самокпинами щодо своїх революційних «одіссей» писав: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори...»

Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що в 1919 р. Павло Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапляє до Кам'янця-Подільського, а навесні 1920-го повертається до Києва. Восени його заарештовують. Втім, не виявивши «компромату» в діях Павла Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в'язниці в квітні наступного року.

Перший свій сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р., підписавшись П. Грунський. У квітні 1921 року П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (яку редагував В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше – й відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував її С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Слово гумориста ставало дедалі популярнішим. Виходять одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки» (1924), «Лицем до села», «Українізуємось» (1926) тощо. Протягом 20-х років виходять численні «Вишневі усмішки» – сільські, кооперативні, театральні, закордонні... А 1928 і 1930 рр. двома виданнями побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано, а вже майже за 2 місяці, 23 лютого, судова «трійка» визначила міру покарання – розстріл. 3 березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта – був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк».

3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. Наступного року він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять його політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949) та інші. Письменник працював над перекладами творів російської та світової класики – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. А також він здійснював велику громадську роботу – був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

На початку 20-х років Остап Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю. Цій тематиці присвячені книжки «Вишневі усмішки (сільські)», а також «Лицем до села», які стали помітним явищем у творчій біографії письменника.

Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках – багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади та недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором, – це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації.

В усмішках і фейлетонах «Село – книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета – дуже велике діло», «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдарування митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, живі, з народного мовлення вихоплені слівця, фразеологізми, інтонації тощо).

Для викриття негативних явищ письменник користується ефективною зброєю сатири. Серед його творів не тільки усмішки: він так само активно виступає у жанрі фейлетону й малого фейлетону, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»). І все ж слід відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань – не тільки викривач, його талантові притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.

Особливо характерні з цього погляду «Вишневі усмішки кримські» (1925). Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю, чарівна природа гір і морського узбережжя. Читаючи усмішки «Крим», «Там, де цар пішки ходили...», «Гурзуф», спостерігаємо, як факти й події минулого, географічні особливості, побут і звичаї людей здобувають тут доброзичливо-гумористичне осмислення.

Ліричні відгомони душі на неповторну красу кримських пейзажів, психологічна готовність до сприйняття місцевих легенд і жартівливо-усміхнений настрій оповідача – ось складові тієї гумористичної атмосфери, що позначає мальовничі пізнавальні усмішки «Кримська ніч (Лірика з екзотикою)», «Кримський місяць (І це лірика)», «Кримське сонце», усмішки подорожувань («Туристи», «Бережком!... Бережком!») тощо.

Остап Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926 – 1929 рр. збірка витримала шість видань), у яких провідним є мотив відродження національної гідності народу. В усмішках постають проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Невипадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено «надійне» місце охорони – спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.

З добрим усміхом, не уникаючи й іронічних кпинів над недоліками, письменник відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на Миколу Хвильового («Синя трясовина»), Григорія Косинку («Однокутний бій»), Миколу Зерова («Воскресла») та ін. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.

Досягнення письменника загалом високо оцінила критика, хоча наприкінці 20-х – на початку 30-х років з'явилися й критичні відгуки, іноді навдивовиж упереджені. Такою була стаття О. Полторацького «Що таке Остап Вишня» («Нова генерація». 1930) та фактично передрук її, «збагачений» вульгарно-брутальними висловами на адресу письменника, у журналі «Радянська література» (1934). Належно поцінував доробок письменника М. Хвильовий у статті «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки» (1930), де в дотепній літературно-памфлетній формі було заперечено всі вульгарно-соціологічні випади проти талановитого майстра: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...»

Визначальні особливості гумору Остапа Вишні – багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги – один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

Остап Вишня майстерно застосовує прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів – побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольно»-канцелярської мови, стилю високого, ліричного й буденного. Джерело таких мовно-стилістичних прийомів і засобів – мовна практика народу, літературна класика, найперше – І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Гоголь.

Свої особливості наклав на тематику та й стилістику творчості Остапа Вишні й повоєнний час. Після повернення з місць ув'язнення він мусив передовсім вдаватися до викриття капіталізму, буржуазних націоналістів, а радянське життя зображувати переважно у формах «позитивного» гумору.

У творах повоєнного періоду він часто виводить образ людини з народу (чи бодай подає про неї лаконічні відомості) – свого спільника, однодумця. Один із таких прикладів – постать діда Свирида в «Зенітці» як живе втілення найкращих рис народного характеру. У низці ж творів («Зоре моя вечірняя...», «У ніч під Новий рік», «Як вовки голову з'їли» та інших) роль такого образу відверто функціональна.

Як мудрий знавець природи постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських – про перебування людини на полюванні, риболовлі, про допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок зумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, без перебільшення можна сказати, що письменник був справжнім новатором.

Минуло чимало часу, проте ми й сьогодні любимо твори Остапа Вишні. Сміємося разом з автором, переживаємо з його героями. І численні гумористичні «Вишневі усмішки» викликають усмішку на обличчі читача, а отже, вони продовжують жити – колоритні, яскраві, дотепні й цікаві.
Остап Вишня

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

I

Давно-давно це було.



Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: "Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!"

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком.

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати дуби...

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи...

Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:

— Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку — потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.

II

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським "вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового "письменства" годі було прилучитися, — дяка на хуторі не було.



А як нашим батькам кортіло, — до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати, — загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або дяка, чи до "сидєльця» в марнопольці:

— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, — їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували листи дяк із "сидєльцем» — і складали до своїх комірчин хуторські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки — це півлиха, найбільше лихо, не переборене для більшості батьків, — чоботи!

— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?

Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: "А-а-а», "Би-би-би»...

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: "А-а-а», "Би-би-би»... Аж доки, було, мати:

— Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.

— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.

Почав, отже, ходити і я до школи.

Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! Усе кахикала.

А добра, добра була, ласкава та лагідна.

Як закрутить, було, взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить, було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:

— Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає...

А вранці побудить нас і поснідати дасть.

І коли вона, старенька, спала, хтозна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухали її, бо мати було і Парасі, і мені завжди наказували:

— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про неї.

Училися ми...

III

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.



Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та й звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:

— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, шо я вам диктуватиму! Вийміть зошити!

— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.

— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми називали — "здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.

Ось проказала Марія Андріївна:

— "По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою "испанской породы" не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...

— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?

Ми понаїжачувалися...

— Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: "...За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы»... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода "испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а "лают", по-нашому "гавкають". Зрозумів? — запитала вона мене.

— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються...

— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!
СПОРТИВНА ОРБІТА
ІГРИ НЕСКОРЕНИХ:

УКРАЇНЦІ ВЕЗУТЬ ДОДОМУ

ЧОТИРНАДЦЯТЬ ПЕРЕМОГ

«Українська збірна завершила змагання у перших для українських військових Іграх Нескорених з 14-ма перемогами, здобувши 8 золотих, 4 срібних та 2 бронзових медалі», – йдеться в повідомленні Міністерства оборони України.

Найрезультативнішим спортсменом української збірної «Ігор Нескорених-2017» став військовослужбовець Збройних сил України Павло Будаєвський. Змагаючись у плаванні, він поклав у скарбничку збірної України відразу чотири золоті медалі. Павло Будаєвський виявився найшвидшим у кожному із запливів, у яких брав участь: 50 та 100 метрів вільним стилем, а також 50 метрів на спині і 50 метрів брасом.

Золоту медаль виборов 22-річний Роман Панченко – боєць 25-ї повітряно-десантної бригади Збройних сил України. Він був тяжко поранений у бою під Красним Лиманом – пробиті печінка, селезінка, ушкоджений хребет. Переніс кілька складних операцій, після яких лишився прикутим до інвалідного візка. У складі Національної збірної Панченко брав участь у змаганнях зі стрільби з лука і здобув перше місце. Нового чемпіона зі стрільби з лука із «золотом» особисто привітав британський принц Гаррі.

28-річний офіцер Окремого полку Президента України капітан Василь Пашкевич виборов золоту медаль з пауерліфтингу в Іграх Нескорених у середній вазі Men’s Midweight. Він здійснив три підходи: 160 кг, 171 кг та 175 кг.

Пашкевич у липні 2014-го року під Савур-Могилою зазнав численних вогнепальних та осколкових поранень у живіт та голову. Участь в Іграх Нескорених – це спосіб повернутися у спорт, яким він професійно займався до війни.

Під час змагання з веслування на тренажерах «золото» виборов капітан команди, офіцер поліції Олександр Писаренко.

А історичне перше «золото» здобув для України 29-річний Олег Зімніков, військовослужбовець Збройних сил України, сержант 92-ї окремої механізованої бригади. Він першим подолав дистанцію у 1500 метрів під час змагань з бігу.

Як відомо, з 21 по 30 вересня 15 українських ветеранів та військовослужбовців, які отримали поранення чи захворювання під час або внаслідок виконання службового обов’язку, брали участь у масштабних міжнародних змаганнях Ігри Нескорених – Invictus Games у Торонто (Канада).

Це міжнародні спортивні змагання серед військовослужбовців та ветеранів, які зазнали травм, поранень або захворювань під час або внаслідок виконання службового обов’язку, засновані принцем Гаррі.

Перед стартом Ігор Нескорених учасники збірної майже одноголосно відповіли на запитання, чому вони беруть участь в Іграх Нескорених: «По-перше, хочемо довести усьому світу, що українські ветерани – люди великої сили та волі, по-друге – прагнемо надихнути поранених побратимів не коритися життєвим обставинам».

Перші Ігри відбулися 2014 року у Лондоні та стали яскравим свідченням того, на що здатні військові, які захищають свою країну, і наскільки незламною є їхня воля до життя. У 2016 році успіх лондонських змагань повторили Ігри в Орландо.

Підготовка української команди до цих змагань тривала майже рік.

Вже на українській землі учасників нашої команди та тренерів привітав з яскравою перемогою Президент України Петро Порошенко. Він, зокрема, наголосив, що захоплюється мужністю цих людей. А ще їхнім прагненням, попри всі труднощі, повноцінно жити й перемагати!


ЛІТКАФЕ

Андрій КОКОТЮХА

ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ *)

(детектив)

Розділ 23,

У якому є глупа ніч, темний підвал
і чергове розчарування

Спати дядько Семен укладався рано. І засинав швидко. Тож довго чекати не довелося.

Для страховки друзі вилізли через вікно – так краще, ніж ходити по хаті, рипати по підлозі і взагалі шуміти в темряві. Ще дядько розбуркається.

Вдягли хлопці темні куртки і, навіть не дивлячись на задушливу ніч, – темні плетені шапки. Їм здавалося, що саме такий вигляд мусять мати _______________________________________________________

*)Продовження. Початок у «Школярі» №5, 2017 р.

шукачі скарбів, які вирушають викопувати діжку з золотими червінцями. Знайшовся й ліхтарик – Данилів тато колись його тут залишив і час від часу брав із собою, коли, гостюючи в рідному містечку, ішов кудись у своїх дослідницьких справах. А Богдан про всяк випадок захопив коробку сірників.

Ніч видалася на диво темна. Місяць проглядав де-не-де, зорі не розсипалися по чорному небі рясною мозаїкою, складаючись у сузір’я, а світилися поодинокими цяточками. Тінями ковзнувши до сарайчика, хлопці взяли лопату і дорогою до маєтку несли її по черзі. Час від часу Богдан озирався. Йому вперто здавалося, що за ними хтось іде, тихенько скрадається. Нічого не бачачи, він гнав від себе ці недоречні думки.

Ось і маєток. Вдруге хлопці бачили його серед ночі. І в нічній темряві стара занедбана споруда скидалася на палац графа Дракули. Не більше й не менше. Але після пам’ятної ночі з привидами друзі вже не боялися, хіба дуже трошки. Через поле до тильного боку маєтку не перейшли – перебігли, одним ривком, наче розвідники. Звично видерлися на підвіконня і стрибнули в густий морок.

Трохи постояли на місці, освоюючись у темряві. Тоді Богдан засвітив ліхтарик, передав Данилові лопату і пробігся променем по стінах. Потім посвітив собі під ноги.

– Як думаєш, де тут може бути підвал?

– Точно не в спальнях, вітальнях, кабінетах чи кімнатах для гостей, – упевнено відповів Данило.

– Чому?

– Сам подумай: уся ця складна задачка спеціально так замислювалася, аби мати досить просте рішення. Навряд чи підвал могли побудувати в їдальні, правильно? 

Богдан кивнув.

– Ось бачиш. Отже, у їдальні чи спальні підвалу нема. Але якби господар звелів облаштувати в одній з кімнат сховок, невже б цього ніхто не помітив? Ні, Бодю, старий Лиховій використав для своєї мети той підвал, який уже був усім відомий. Хоча б для того, аби в цьому місці могли шукати в останню чергу і навіть ніколи не могли б подумати, що там може щось таке бути. Логічно?

– Згоден. Тоді де цей старий підвал?

– Думаю, в кухні чи людській кімнаті, де мешкали слуги. Ми там уже були, пам’ятаєш?

Присвічуючи собі дорогу, хлопці пройшли через увесь маєток і зайшли в ту частину, де колись була кухня і звідки сходи вели на горище. Зупинившись посередині старої кухні, Богдан спрямував промінець ліхтарика на захаращену підлогу. Прихиливши лопату до стіни, Данило став навкарачки і почав повільно, метр за метром, обстежувати підлогу, навіть простукував її. Пройшовшись так від стіни до стіни, Данько підвівся, обтрусив штани, скинув шапочку і витер піт з обличчя.

Нічого. Зовсім нічого. Глуха підлога, внизу нічого нема.

Богдан освітив знайомі сходи. Промінчик пробігся по них знизу вгору, потім – назад. Данило, ніби щось згадавши, наблизився до сходів, нагнувся і зазирнув під них. Не побачивши крізь згусток темряви нічого, він гукнув:

– Ану, посвіти сюди!

Промінчик пропоров темряву і – дивина! – висвітив двері, яких вони раніше не помічали, бо не зазирали під сходи. Ступивши до них, Данило торкнувся цих дверей і не стримав розчарованого скрику.

– Що там? Пацюки? – підійшов до нього Богдан.

– Аби ж… гірше… дивися… Ці двері… Ось…

Тепер Богдан і сам бачив: двері, котрі закривали вхід до підвалу, висіли на одній петлі. Це означало одне: жодних таємниць, жодних зачинених та захованих кімнат. Сюди міг зайти і точно заходив не один цікавий. А якщо так, то й скарб рано чи пізно могли знайти. Якщо закопаний – викопали.

– Нічого, – підбадьорив друга Богдан. – Гайда глянемо. Може, все не так страшно… Може…

Замовк Бодя. Бо й сам не знав, що в таких випадках треба казати.

А Данило рішуче взявся за старі двері, відхилив їх. На хлопців дихнуло вогкістю давнє підземелля. Ліхтарик висвітив масивні муровані сходи, які вели донизу. Ставши на першу сходинку, Данько вигукнув: «Гей!» Йому відповіла луна. Взявши в Богдана ліхтарик, він, присвічуючи, обережно почав спускатися вниз.

Вогкий морок огортав його усе щільніше. Ззаду так само тихо і обережно рухався Бодя, стукаючи по сходах вістрям лопати. Попри побоювання, підвал виявився не такий уже й глибокий – усього десять сходинок. З останньої нога Данила ступила на втоптану земляну підлогу. Але втоптаною вона виявилася лише спочатку.

Те, що висвітив промінь під ногами далі, нагадувало дбайливо перекопаний город.

Присівши, Данько торкнувся рукою грудок землі. Копали тут не вчора, це ясно, але таки недавно. Може, кілька днів тому, може – тиждень, може – два. У вогкому підвалі свіжоскопана земля швидко не засихає.

Якщо в підвалі був закопаний скарб, то їх уже хтось випередив і викопав його.

Розділ 24,

У якому знаходиться підказка,
якої ніхто знайти не міг

– Так я й знав, – роздратовано та з нотками глибокого суму в голосі мовив Данило.

– Заспокойся, – мовив ззаду з темряви Богдан. – Не все ще втрачено. Хоч би хто тут копав і хоч би коли тут копали, все одно ніхто нічого не викопав. Бо й Туман, і цей твій дядько Сашко далі щось шукають.

– І то правда, – тепер у голосі Данила знову звучала надія. – Підвал відкритий для всіх. І спробувати шукати тут скарби може кожен, хто чув про їхнє існування. Але ж навряд чи наші конкуренти розшифрували вірша, еге ж? Тато про грамотність дядька Сашка завжди зі сміхом говорив. Туман теж на сильно грамотного не тягне…

– Отже, – зробив висновок Богдан, – скарб у підвалі, але не в землі. Нехай хоч сто людей вірша розшифрують – золото все одно не знайшли, інакше б тепер не шукали. А де ще може бути діжка з золотом? У стіні замурована?

– Хто його знає… Присвіти-но…

Данило почав обережно рухатися вздовж мурованої стіни і натискати на кожен камінець. Результату не було, і Данько швидко втомився. Та підвал, на щастя, був не лише неглибокий, а й неширокий. Промацавши стіни з одного краю до іншого, Данько зітхнув. Якщо тут і є тайник, то хіба замурований. Прихилився він до холодного каменю, руки опустив.

Невже невдача?

Богдан так не думав. Не хотів думати – і край. Тепер він пройшовся уздовж стіни, присвічуючи ліхтариком, і зупинився біля дальнього кутка.

– Ти це бачив?

– Що? – байдуже запитав Данько.

– Ось тут якісь значки вибиті. Цифри, букви…

– Мало що на стінах надряпають…

– Не скажи! Копали тут, наче кроти. Це – правда. А ось писати щось, дряпати «Тут був Вася» ніхто не хотів. Навіщо, коли не видно нічого. Мабуть, цифри і букви видряпані на стіні давно. Глянь, так і є!

Оживився Данило, підійшов до Богдана. І справді, в кутку на камінні, яким мурували стіни, хтось глибоко вкарбував незрозумілі на перший погляд позначки. Запасливий Данько поліз у кишеню курточки, дістав клаптик паперу й шматок олівця і попросив Бодю присвітити. Потім провів пальцем по напису, а тоді старанно переписав усі значки та цифри. Подивився, що вийшло, і нічого не зрозумів:



Б. Ка6 Тb3 Сс2 Кf1 Пf3

Ч. Кf4

– Знову шифровка, – розчаровано протяг над його вухом Богдан.

– Зате, думаю, остання в цій історії, – промовив Данило. – Можу тобі точно сказати і водночас засмутити: корона на будівлі – не той король. Грамота дала підказку, це правильно. Але в підвалі не скарб лежить, а лише точна вказівка, де він захований насправді. А ми дякувати повинні всім, хто тут копався. Бо інакше ми самі копали б і дулю з маком викопали. То ми просто змушені були інші варіанти шукати.

– Це ти, розумнику, рученьки склав, – не втримавшись, підкусьнув його Бодя. – Тільки ж нам від цього набору цифр та карлючок не легше. Тут голову ще більше ламати доведеться.

– Чекай-чекай… – зупинив його Данько. – Не так усе складно. Пам’ятаєш, чим знаменитий був козак Лиховій? – і, не дочекавшись відповіді, сказав сам: – Він добре в шахи грав. І своє життя й свободу в турецького паші виграв! Знаєш, що це? Шахи! Звичайна шахова задачка! Лишається розв’язати її – і все, скарб у наших руках!

– Ну, а якщо там буде не діжка з золотом, а чергова задачка? – пробурчав Богдан. – Так можна й до старості шукати.

– А мені здається, що це вже пряма дорога до скарбу, – впевнено мовив Данько. – У заповіті ясно сказано: знайдеш підказку під королем – золото твоє. Все, йдемо звідси.

Він акуратно переписав значки зі стіни на папірчик, сховав його в кишеню, і хлопці вибралися з вологого підвалу. Навіть зітхнули з полегшенням, коли знову опинилися серед похмурих стін маєтку, але на землі, а не під землею.

Не встигли зробити кілька кроків, як Данило зупинився і ляснув себе по лобі:

– От чорт!

– Що таке? – спитав Бодя.

– Лопату бабусину забули…

– О-хо-хо-о, – почухав потилицю Богдан, озирнувся на непривітну та незатишну темряву маєтку. – Хто піде?

– Та хай їй грець! – махнув рукою Данько. – Колись заберемо, удень, коли не так…

Він не договорив, завбачливо ковтнувши слово «страшно». Однак Богдан усе зрозумів і не заперечував. Боягузом він не був, тільки тут – справді особливий випадок. Тому вони вирішили швиденько вертатися додому – тут і без лопати є чим зайнятися.

Розділ 25,

У якому нарешті стає зрозуміло,
що означає «під королем»

Завантажив їх дядько Семен як завжди – з самого рання.

Правда, цього разу хлопці самі старалися – після нічних походеньок спали погано, не виспалися. Тому зарядкою активно сон та втому розганяли. А Богдан узагалі номер відкомарив – збігав до криниці, набрав відро води і почав на дворі поливати себе, черпаючи воду кухлем. Дядько Семен зрадів, похвалив Бодю – ось як чудово його система виховання працює!

Потім, після сніданку, він з кимось по телефону поговорив і почав знову кудись збиратися. Хлопців без діла не лишив – розумні думки й грубі книжки на них уже чекали. Та щойно він пішов, Данько знайшов у шухляді старі татові шахи, розклав шахівницю і поставив фігури так, як було написано:

– Ти вмієш грати? – поцікавився Богдан.

– Трошки. З татом часом граємо. Він, правда, постійно виграє, але це нічого: у нас уже навіть нічиї бувають. Отже, зможу це розгадати.

Данило сів за стіл, втупився в шахівницю і замислився.

– Якщо я все добре зрозумів, – промовив він нарешті, – білі мають виграти цю партію дуже швидко. В чорного короля шансів нема. Питання лише в тому, що б це все могло означати.

– Ти вже тут сам думай, – розвів руками Богдан. – Я тобі, знаєш, не помічник. Якби ти про футбол мене щось запитав…

– Козаки в ті часи ще у футбол не грали, – спробував пожартувати Данько, не відриваючи очей від шахівниці. – Ти хоч знаєш, як ці фігури називаються?

– Ну, ти гадаєш, що я вже повний дурбелик! Ось це – тура, – Богдан підняв пальцями туру і поставив її на сусідню клітинку.

– Обережно! – Данило пересунув фігуру туди, де вона стояла. – У цьому ж уся суть! Так, дайте подумати… Отже, білі починають у будь-якому разі. І оскільки ти вже взявся за туру, то нею й спробуємо походити. Закон у шахах такий. Взявся – ходи!

Данило пересунув туру з клітинки B3 на клітинку B2. Подивився, що вийшло, й сказав:

– Та-а-к, послухав тебе. Ну, нічого не поробиш.

– Що таке?

– Нічого особливого. Ця тура захищала ось цього пішака. Тепер король його б’є. Або, як кажуть у шахах, з’їдає. Ось так, – Данило посунув чорного короля на клітинку вперед і поставив на місце збитого пішака.

– Смачного, королю, – гмикнув Богдан.

– Та-а-ак, що ми тепер маємо, – знову замислився Данько. – Взагалі-то програю постійно я. Вигравати якось не навчився. Тут можна поставити королеві шах, спробувати поганяти його трошки по полю… Хоча… – він ще раз уважно подивився на дошку, рішуче переставив слона на клітинку F5 і радісно потер руки: – Ха! Оце називається патова ситуація. Тобто безвихідна. Коли нема куди і нема як ходити! Дивись, ось тепер чорному королю нема куди ходити. Можна, звісно, зашахувати його, але таким ходом виграти швидше. Виграш трьома ходами, елементарна ситуація. Ось дивись.

– Слухай, я однак на цьому не розуміюся, – відмахнувся Богдан. – Краще скажи, що це означає: білі виграли в чорних за три ходи? Де тут прихований зміст? Де дорога до скарбу? Загнали чорного короля в куток – і що далі?

Данило якось дивно глянув на Богдана, тоді обережно взяв двома пальцями чорну фігурку.

– Ко-роль, – сказав він по складах і, мовби боячись, що той недочуває, повторив уже голосніше: – Ко-роль! Король, розумієш?

– Ну, король, – погодився Бодя. – То й що?

– Не розумієш? Під королем! Ось тобі король! А ось – під королем! – Данило тицьнув пальцем на клітинку, з якої зняв фігуру. – Корона на маєтку тут ні до чого! Золото десь в іншому місці, і це місце чорний король чітко вказує!

– А мені не видно, – відповів Богдан капризним тоном. – Що, під дошкою цією колупатися? І чому не під оцим королем, білим?

– Бо він стоїть на місці і не грає. Рухався по полю чорний король. Тут не штука – знайти шахову задачку. Головне – розв’язати її. У цьому випадку – змусити чорного короля зробити хід і поставити йому потім мат. Щоб він у цьому квадраті, – Данило для переконливості тицьнув пальцем, – стояв і не рухався.

Тепер настала Богданова черга дивним поглядом дивитися на Данила.

– Як ти сказав? Ану, скажи ще раз?

– Про що?

– Де король стоїть і не рухається?

– Ось тут. На цій клітинці.

– Ні, ти сказав – «у цьому квадраті».

– А… це машинально вирвалося. Клітинки ж на шахівниці квадратні.

Богдан випнув груди і переможно глянув на Данила.

– У мене дядько – військовий. У нього приказка є: «Зустрінемось у тому квадраті». Знаєш, звідки це? Місцевість на військових картах поділена на квадрати! Хоч поле, хоч ліс, хоч місто – будь-яка місцевість для військової людини – квадрат. Не доп’яв?

Нарешті до Данила почало доходити.

– Отже, якщо розкреслити якусь місцевість на квадрати і уявити її шаховою дошкою, на якій розігралася ось ця партія, – він кивнув на комбінацію фігур на шахівниці, – то діжку з золотом треба шукати там, де стоїть чорний король. Це місце на карті – під королем! Геніально!

У захваті від свого здогаду Данило не стримався – чмокнув чорну фігурку. Та Богдан не квапився радіти.

– Це все прекрасно. Тільки про карти якої місцевості ми говоримо? Стільки років минуло…

– Та-а-ак, – Даньків настрій різко перемінився, але раптом його обличчя знову засяяло: – Дід Гайдамака! Він же Старий музейний працівник! Він напевне знає! Погнали до нього, швиденько!

– Ага, швиденько… Твій дядько Семен потім такого нам наговорить…

– Ну не вб’є ж він нас! – відмахнувся Данько.

– І то правда.

Зібралися хлопці на раз-два, і вибігли з хати.


Розділ 26,

У якому друзі миряться з Галкою,
а до скарбу лишається один крок

Але щось трапилося. Причому – відразу з обома. Замість того, аби поспішати до діда Гайдамаки, Данько з Богданом, не змовляючись, завернули зовсім у протилежний бік. Здавалося, ноги самі вирішили за них і понесли хлопців просто до Галчиної хати.

Добігли, зазирнули через паркан. Дивно – дівчинка сиділа в садку, на розстеленому картатому пледі, і з замисленим виглядом гризла яблуко. Здивувалися друзі, адже зазвичай у цей час вона гуляла десь у передмісті чи біля річки. Страус Футбол теж був біля неї. Походжав довкола, зовсім байдужий до м’яча – своєї улюбленої забавки. Сумний він був якийсь – настроєм дівчинки перейнявся.

– Галко! Галко! – крикнув Данило.

Вона стрепенулася, глянула в його бік, проте лишилася сидіти, де сиділа. Страус, побачивши своїх нових приятелів, хотів було радісно підбігти до паркана, та Галка, заклавши два пальці до рота, різко свиснула – Футбол покірно повернувся назад.

– Чого треба? – неприязно спитала вона.

– Ти… той… Ну, того… – почав затинатися Богдан.

– Що – того? – не зрозуміла Галка.

– Пробач нам! – випалив Данько. – Не хотіли ми…

– Чого ви не хотіли? – підозріло запитала дівчинка.

– Нічого не хотіли! – ляпнув Бодя.

– Тоді чого прибігли?

– Може, пустиш? – обережно запитав Данило. – Не через паркан же про серйозні справи говорити. Зараз усі сусіди збіжаться…

Дівчинка стенула плечима, повернула голову до страуса.

– Як, Футбику? Пустимо їх?

Страус закивав головою і навіть підстрибнув на місці. Галка махнула рукою – мовляв, заходьте. І хлопці дружно полізли через паркан, зовсім забувши, що поряд хвіртка. А тоді, не давши Галці оговтатись, почали, перебиваючи один одного, розповідати про все, що сталося за три останні дні. Про розгадану козацьку грамоту. Про перекопаний підвал. Про шахи, короля, квадрати і навіть про вредного дядька Семена. Особливо – про дядька Семена: адже це через нього вони не можуть з двору вийти. А так би розгадували ці козацькі загадки разом з Галкою.

Коли скінчили, тільки тоді помітили – дівчина дивиться на них круглими очима. І, схоже, зовсім не сердиться. Ось він, момент, який треба ловити!

– То як – мир? – миттю випалив Данило, простяг їй руку долонею догори.

– Мир чи ні? – Богдан теж простяг руку.

Галка довго не думала. Піднесла свою руку, ляснула розчепіреною долонею поверх хлопчачих. Три руки міцно стислися, а зверху їх торкнувся дзьобом задоволений Футбол.

Ось тепер саме час до діда поспішати. Пощастило друзям – застали старого Гайдамаку вдома. Сидів, наче з місця не рухався: у руках – книжка, в зубах – люлька.

– Добрий день… Ми того… – почав засапаний Данько, але тут його наче застопорило – слова раптом скінчилися.

Дід усміхнувся в густі вуса, відклав книжку й кивнув:

– І вам добрий день. О, і Галя з вами? А твій крилатий друг де?

– Надворі чекає. Не в хату ж його, – пояснила дівчинка.

– І то правда. Бачу, дітвора, що ви щось серйозне замислили. Сядьте. Відпочиньте. Ви ж бігли, наче гнався хто. Чи, може, справді гнався?

– Ви ж тут усе знаєте… – обізвався Данько.

Дід кивнув.

– А скажіть – тут багато чого мінялося за багато років?

– Не розумію я, хлопче, що ти хочеш почути. Життя мінялося, це навіть малі діти знають. Що ще?

– Я не про життя… Ну, словом, місцевість тут якось мінялася?

– Тобі цікаво, чи замість полів були ліси, замість лісів – поля, а замість річки – море чи навпаки – суха земля?

Данило кивнув, і дід заусміхався ще ширше.

– Дурниця це все. І ліси, і поля, і річка – усе тут уже дві тисячі років. Ну, останніх двісті з гаком то таки напевно.

– А може, – зібрався з духом Данько, – може, збереглися десь старовинні тутешні карти?

– Знову для реферату в школу? – з удаваною серйозністю запитав дід.

Не встиг Данило щось придумати, як Богдан випалив:

– Скарб шукаємо!

«От і все», – подумав Данько. Серце йому в п’яти впало і там захололо. Тепер спалилися. Стопудово.

Дивиться – дід нічого, далі собі посміхається, а тоді каже з розумінням:

– Правильно. А що вам ще робити? Я теж колись шукав. Усі в нас шукали, наслухавшись історій про золоту булаву. Тут, у містечку, така вже традиція склалася. Ось Галинка мусить знати.

– Еге ж, – тій нічого іншого не лишалося, як погодитись. – Навіть мій тато з сусідом кілька разів ходили землю колупати.

– А тобі, Даниле, батько хіба нічого не розповідав? І він, грішний, земельку покопав, – знову усміхнувся дід. – Знайшов в одному місці стару череп’яну люльку, в іншому – поламаного пістоля. На цьому все й скінчилося. Так що нічого нового ви мені не сказали, нічим особливим не здивували. А карта – карта є, збереглася. Ще в часи полковника Лиховія приїздили сюди і з Польщі, і з Росії вчені, карти складати. Одну копію на прохання старого козака перемалювали. Про це, до речі, згадується в життєписах, що його нащадки потім за кордоном друкували. Ця карта – цінність велика, і в нашому музеї є. Показати?

Трійця загорілася бажанням, і старий Гайдамака провів їх у музей. Добре, що все було поряд. Завів він їх у дальню кімнату, де виставлені предмети старовини, знайдені в цих краях. Під склом на видному місці лежав паперовий прямокутник. Упізнали друзі і маєток, і річку, і поле, і лісок.

– Ну, цікаво? – запитав дід.

– А можна нам якось того… ну… перемалювати, – благально попросив Данько.

Дід зітхнув.

– Якби ти не син Миколи Ланового – я б так з тобою не балакав. Добре, мисливці за скарбами, є в нас тут копіювальна машина. Татко твій, до речі, з якихось фондів вибив її для нас. Дуже корисна штука. Зроблю вже вам копію, аби тільки на користь, аби рідний край вивчали.

Обережно вийняв дід стару карту з-під скла. Боячись навіть дихнути на неї, відніс до службової кімнати, де стояла копіювальна машина. Попросив хлопців допомогти, акуратно розклав карту на склі, закрив накривку, натиснув кнопку.

Р-раз – машина виплюнула величенький аркуш із чорно-білим малюнком.

Тепер до золотої булави лишився один крок. І головне, тішилися хлопці, що ніхто, зовсім ніхто про це й не здогадується.

(далі буде)
ЗОРЯНЕ РАНДЕВУ

Михайло Маслій

БЕРЕГИНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

10 жовтня Ніні Матвієнко виповнилося 70 років!

Кожна пісня у репертуарі Ніни Митрофанівни така, ніби написана лише для неї і для її голосу. Вона завжди добирається до суті, до глибинного розкриття через слово, мелодію, які є своєрідним кодом збагачення загального змісту. Лише за таких умов з’являється колорит, характер виконання. Часом може і вміє подати пісню без будь-якого супроводу, як підказують її серце та душа. Кожен твір співачки навчає, особливо пісні народні чи сучасних авторів, коріння яких іде від народних. Тоді це звучить, сприймається, засвоюється й довго живе у серці, створює дивовижного чару й сили гармонію, яка одразу полонить, чаклує над душею слухача.

Ніну Матвієнко називають берегинею української народної пісні, голосом душі українського народу. Її найпершим гаслом є пісня. У ній закодовано все, чого вона торкалася, як отим крилом, змащувала пір’ячком. Її пісня  є своєрідним відгуком на всі події…

«ЯК Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!»

Якось під час зустрічі з поетом Дмитром Луценком, працюючи ще в Хорі ім. Г. Верьовки, Ніна Матвієнко попросила:

— От якби Ви мені, Дмитре Омеляновичу, написали пісню для сольного виконання.

— А про що? — запитав поет.

— Хай підкаже Вам Ваше серце.

Дмитро Омелянович знав, що у Ніни була перша любов — хлопець, якого вона проводжала в армію. Звісно, не знав, про що вони говорили, бо любов належить двом: їй та йому, третій туди не встряне, часом навіть батька чи матері не спитають.

— Не знаю вже, як там було, але повернувся хлопець з армії й одружився з іншою… — розмірковував Дмитро Луценко. — І я подумав, яким же треба бути сліпцем, щоб не побачити й не оцінити ніжної, чистої душі цієї дівчини. Коли ти не зміг зрозуміти її глибокого почуття, зроблю так, щоб ти каявся увесь свій вік. Я зроблю так, щоб Ніна — чародійниця перед усім світом говорила про свої гарячі почуття, а не тобі, негідному: «Як я люблю тебе! Хай розкажуть тобі вечори голубі Про мою любов…».  І так далі й далі, а закінчую словами: «Як я люблю тебе, люблю, люблю, люблю…». Поставив три крапки й пішов до Ігоря Поклада та й кажу: «Пісня має бути лірико-драматична. Це ж трагедія у дівчини»…

Ігор Поклад запросив нас до роялю і почав грати мелодію, а я речитативом накладав на музику слова. І коли дійшов до слів: «Ти серце моє коли-небудь спитай, Чом воно щемить?», Ніна раптом як розплачеться, як підбіжить до мене, схопила за руку й просить: «Дмитре Омеляновичу, будь ласка, нікому ж не давайте її. Бо це ж моя пісня!». Я заспокоїв, мовляв, дамо їй першій до виконання.

Я був свідком того, як у Грузії вона виконувала цю пісню, і як один грузин-красень вийшов на сцену, став на одне коліно перед артисткою, низько з подякою схилив голову, у захопленні поцілував краєчок плаття виконавиці й під бурхливі оплески повернувся на місце.

«ОЙ ЛЕТІЛИ ДИКІ ГУСИ»

Легендарна «Дикі гуси» — з циклу пісень, які задумали поет Юрій Рибчинський і композитор Ігор Поклад, котрі мріяли написати такі твори, щоб вони з одного боку були сучасними, а з іншого — автентичними, мали спорідненість із народом. Обидва вирішили, що одна пісня має бути веснянкою, інша — щедрівкою чи гаївкою, щоб кожна пісня була різножанровою й відрізнялася від іншої.

—  «Дикі гуси» у нашому задумі мали бути піснею-плачем, — згадує Юрій РИБЧИНСЬКИЙ. — В Ігоря з’явилася така мелодія, і він награв перший рядок… «Дикі гуси» народжена синтетично. Я написав сотні варіантів першого рядка, доки не з’явилося «Ой летіли дикі гуси», Поклад не казав мені «Стоп!».

Далі Ігор на увесь заспів написав музику і я написав продовження. Так народився перший куплет. А приспів Ігор сказав мені написати будь-якого розміру, він уже допише музику на мій вірш. Так і було. Заспів написано на музику, а приспів — на вірш. Коли написали пісню, постало питання: хто може її виконати. Складність полягала в тому, що з одного боку, пісню було написано для народного голосу, а з іншого — ця сама пісня є й естрадною. Доки ми не знайшли Ніну Матвієнко, цю пісню ми нікому не віддавали.

Коли зробили аранжування для Ніни, вона робила запис вже коли була вагітною першим сином. І я чудово розумів, що співає не одна Ніна, а ще й співає дитина в ній. Складність запису була в тому, що Матвієнко а капельна співачка, а тут довелося співати під супровід живого оркестру. Дуже марудно все відбувалося. Інколи вона відставала, а інколи вперед ішов оркестр. Зробили тоді 16 чи 17 дублів для остаточного запису. Але треба віддати належне, що мучилися недаремно. Вже після першого звучання на радіо «Дикі гуси» стали дуже популярними.

«СІЛА ПТАХА БІЛОКРИЛА НА ТОПОЛЮ»

На початку 1970-х уперше прозвучала «Чарівна скрипка» Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада. Текст я писав на Ігореву мелодію, але мелодій було дві: заспіву й приспіву, — зазначає Ю. Рибчинський. — Я спочатку написав вірша на заспів, оминаючи приспів. А потім — мені нічого не вдавалося. Ба більше, той вірш почав мене дратувати! Прийшов тоді до Поклада і сказав: «Ти знаєш, у цій пісні приспіву не треба». «Як може бути пісня без приспіву!», — заперечував він. «Існує така форма, як балада, нехай одна з наших пісень буде баладою», — підсумовував і переконував я свого колегу. Балада — це завжди сюжет. Тоді Ігор замість приспіву придумав так, щоб кожний наступний куплет мав модуляцію на півтону до останнього куплету, який повторює перший. А та модуляція робить повернення назад…  

«Чарівну скрипку» вперше було виконано жіночим вокальним ансамблем Ігоря Поклада «Мрія», як і всі інші з нашого циклу. Загалом пісня писалася для того, щоб було багатоголосся. Найкраще вона звучить, коли є розклад щонайменше на три голоси: нижній, середній, верхній. Щоб отримати популярність, «Чарівна скрипка» мала отримати й солістку. Популярність їй принесла Ніна Матвієнко.

Хоча багато виконавців співало й переспівувало цю пісню, краще передати канонічно й точно задум авторів за Ніну нікому не вдалося. Коли її слухаєш з її народним і тужливим голосом співачки, то здається, що в цієї пісні немає віку, що вона нібито завжди була.



«КОЛИСКОВА» РАЗОМ  ІЗ ХОРОМ ХЛОПЧИКІВ «ДУДАРИК»

«Колискову», обробку якої зробив Ігор Білозір наприкінці 1970-х, розкладено на сім голосів. Життя їй дав він у львівській «Ватрі», а згодом пісню підхопили Ніна Матвієнко та львівський «Дударик».

«Кожний талановитий композитор у свій певний час викопує власний скарб, — вважає Ніна МАТВІЄНКО. — І цей скарб возвеличує нашу націю. Якщо Ігор знайшов і дав друге життя «Колисковій», то це говорить про його внутрішній дух і про велич його таланту, його мудрості. Бо саме він відкопав, саме він доторкнувся до цієї глибини. Я її співала, але ніяк не могла записати, адже вона була низька за регістром. Але не можна було її піднімати вище, адже тоді вона втратила б «іскон», свою правду і її глибину. Я все-таки змусила себе взяти ті низькі ноти й заспівати для запису. Хочу до землі вклонитися Галичині за сина такого, за Ігоря Білозора. Сина  — чистого у своїх музичних ідеалах і в мелодіях свого рідного краю..
КЛУБ «ТИНЕЙДЖЕР»

Сергій ГРИЗУН

ПОРТРЕТ НЕВДАХИ ТА ЯК З НЬОГО ЗРОБИТИ

ПОРТРЕТ ЩАСЛИВЧИКА!

Чому в інших все добре? Чому комусь все легко дається, а ти завжди мучишся? Чому тобі не щастить? Чому Фортуна відвернулася від тебе? Ціле замкнуте коло питань.

А може, ти просто дивишся на ситуацію не з того боку? Чи не може бути так, що це ти відвернувся від неї? Ти скоріш за все просто сам не віриш у те, що тобі може усміхнутися її величність Удача.

Справа в тому, що ти просто стоїш до неї не обличчям, а спиною, можливо, Удача просто чекає на тебе, а ти до неї не повертаєшся, думаючи, що вона ніколи тобі не посміхнеться!

Дуже приємно прокинутися вранці, відчути себе щасливою людиною. Цілий день усе йде за планом. Люди навкруги посміхаються і бажають тільки добра. Це звичайна реальність, у якій може жити кожен. Потрібно тільки зуміти перенести її у зовнішній світ.

Що таке зовнішній світ? Це є продовження твого внутрішнього «Я». Усе залежить від твого ставлення до нього. Можна почати день з думкою про чергові проблеми та докорами: «Чому мені не щастить?», – а можна пригадати якийсь анекдот, посміхнутися собі у дзеркало і сказати: «Доброго ранку, Щасливчику!»

Люди поділяються на три категорії: щасливчики, фаталісти, «хрестоносці».

Щасливчики – пестунчики долі. Все в них виходить, всюди на них чекає успіх. Для цього їм навіть не доводиться докладати великих зусиль.

Фаталісти вгадують своє призначення, спеціальність і слідують за ними. І тоді їх супроводжує успіх.

«Хрестоносці» несуть свій хрест. Але вони не сприймають його як дар Божий, а як «кару небесну». Вони довго й наполегливо йдуть до своєї мети, і успіх їх звичайно чекає після закінчення великої справи, як нагорода за наполегливість.

Але не став на собі зараз ніяких штампів, пам’ятай: у кожного з нас є свій шанс.

Є три стратегії везіння. Щасливчиків удача знайде сама. Фаталістам потрібно знайти своє покликання. «Хрестоносцям» потрібно сподіватися лише на себе. Хоча розслаблятися не раджу нікому – це багатовікова істина: потрібно працювати і робити свою справу добре, як тільки можеш.

Пам’ятай, випадковостей не буває. Удача, як гроші, йде до удачі. Наші помисли матеріальні, і емоції теж. Вони, як магніт, притягують до нас сили, людей, обставини і рухають нас до успіху. Спробуй стати таким магнітом удачі. Подумки створи образ свого успіху. Згадай якусь щасливу мить, затримай ці відчуття у своїй свідомості якомога довше.

Зовнішній світ, тобто світ, який оточує тебе, це продовження твого «Я». А ти магніт удачі. Тебе чекає багато досягнень і успіхів. Тільки повір у себе. Запам’ятай: Удача – це віра в себе і свій успіх. Повір у себе, але нікому про це не кажи, доведи це.

Проблема успіху турбує багатьох людей. Науковці, які досліджували це питання, кажуть, що можна навчитись бути везучим!

Про це більше знає дослідник психології успіху Річард Вайсман, який займається цим питанням з 1994 року. Професор вважає, що у загальних рисах осягнув психологію удачі. Результати дослідів показують, що щасливчиками не народжуються. Виявляється, є 4 принципи, якими вони користуються, можливо, навіть самі цього не усвідомлюючи.

По-перше, вони вміють створювати і помічати нові можливості. Зауваж, не пасивно чекати, а шукати і знаходити.

По-друге, щасливчики приймають вдалі рішення, спираючись не тільки на свою інтуїцію, якій вони звичайно довіряють, а й зважуючи всі «за» і «проти». Скільки дурниць не було зроблено тільки через те, що людина запитувала себе: «А що ж далі?»

По-третє, не чекаючи з моря погоди, вони переконують себе в успіхові майбутньої справи через позитивні сподівання.

По-четверте, виробляють у собі таке ставлення до всього, що коїться навколо них, що навіть поразки перетворюються на перемоги і труднощі сприймаються, як замаскована Удача!

Ці принципи неодноразово підтверджували свою істинність. Тож як не крути, а все в житті стається так, як ми самі того хочемо. Боїшся, що не щаститиме? Спробуй не боятися. Тому везе, хто сам везе!
ХЛОПЧИК-ПОНЧИК:

НАВІЩО ШКОЛЯР РОЗДАЄ СМАКОЛИКИ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ

У своїй американській школі 9-річний Тайлер Сарач – звичайний спокійний учень. Але коли закінчуються уроки, він перетворюється на «хлопчика-пончика»: одягає маску з двома пончиками навколо очей і плащ, розмальований цими смаколиками.

Далі хлопчик бере коробки з пончиками і їде разом з мамою у поліцейські відділки. Там пригощає копів, дякуючи за їхню роботу.

«Я хочу нагадати копам, що люди досі піклуються про них, – розповідає Тайлер. – Копи насправді хороші. Вони оберігають людей. Деякі з них можуть бути поганими, але не всі. Лише через одного поганого копа люди думають, що погані усі».

Свій проект Тайлер розпочав минулого року, коли випадково зустрівся з поліцейськими у магазині, пише «Pensacola News Journal». Хлопчик запитав у мами, чи може використати трохи своїх грошей, щоб купити пончиків офіцерам. Мама – колишній офіцер поліції – дозволила. Тож Тайлер купив 4 коробки шоколадних пончиків і роздав копам.

Коли хлопчик дізнався, що в офісі шерифа, де працювали правоохоронці, яких він пригостив, працюють понад 400 офіцерів, то написав листа до мережі кав'ярень і пончиків «Krispy Kreme» на Дев'ятій авеню. І попросив про знижку для купівлі пончиків усім полісменам.

Менеджер кав'ярні натомість пожертвував на цю справу 420 пончиків. Тож Тайлер, одягнений у розмальований пончиками плащ супергероя, відніс пончики копам.

Спілкуватись і дякувати поліцейським так сподобалось Тайлеру, що він продовжив проект. За рік школяр роздав більше як 28 тисяч пончиків поліцейським у 17 різних штатах.

Тайлер хоче подякувати кожному копу Америки.

«Якщо побачите поліцейського сьогодні, не пошкодуйте секунди і подякуйте йому, – каже хлопчик. – Світові потрібно більше миру.

Якщо ви хочете, щоб люди були добрими до вас, ви повинні бути милими з ними. Допомогти їм встати, якщо вони впали, поговорити з ними, коли вони засмучені. Я щасливий, коли роблю людей веселими. А коли це копи – я стаю ще щасливішим».

У майбутньому, зрозуміло, Тайлер хоче стати правоохоронцем.

«Я іду до вас, копи! Сподіваюсь, ви голодні!» – сміється хлопчик.


Каталог: document -> pressa -> Shkolyar -> 2017
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Shkolyar -> Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2017 -> Видань утос
2017 -> Видань утос


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconЖурнал «молода україна» олени пчілки в історії розвитку дитячої літератури
У статті подано відомості про структуру І зміст першого україномовного часопису для дітей на Центральних та Східних теренах України....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка