Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей



Сторінка5/6
Дата конвертації23.07.2017
Розмір0.9 Mb.
1   2   3   4   5   6

ЛІТКАФЕ


ВАЛЕНТИН БЕРДТ

МІЙ ДРУГ ЮРКО ЦИРКУЛЬ ТА ІНШІ

(шкільний роман)

1.

Блютуз вигадали на мою погибель

Нещастя підкралось до нас із Юрком останнього серпневого дня. Ми сиділи на лавочці біля мого будинку й сумували, що так швидко й непомітно спливло літо.

– Учора батько подарував до першого вересня, – до нас підійшов Андрій Куц і дістав з кишені новеньку модель «Нокії» з таким виразом обличчя, немов за­винив у чомусь. – Нічого особливого, але, прикиньте, із блютузом.

І хвацько продемонстрував особливості новинки. Ми тільки роти пороззявляли.

– Цікаво, чи ще хтось із нашого класу прийде на перший дзвоник із блютузом? – наче сам до себе, промовив Циркуль.

– Ну, може, з «А» класу хтось і припреться, – припустив я.

– Та й не один. Ось побачите, – сердито буркнув Циркуль.

Мабуть, так воно й буде. У нашій школі три сьомі класи. Циркуль якось звернув увагу, що всіх нас, ще з першого, завбачливо посортували. Як це вчителям удалося – таємниця, але в 7-А й відмінників більше, і клас щоліта ремонтують краще за наш, і до школи багатьох батьки підвозять на авто. У 7-Б такі собі середнячки, ну а в нашому 7-В – справжній набрід.

– Ага, може, там хтось і буде, однак у нашому класі ти, Андрію, уже перший! Слово даю, – заспокоюю я приятеля, а в самого чомусь починає псувати­ся настрій, наче темна хмара насувається.

– Та мені байдуже. Кого зараз цим здивуєш? От якби раніше, хоч півроку тому. Ото б дива були, – пробурмотів Андрій і примостився на лавці. – Ходімо краще покуримо. Я в батька поцупив, – показав три ментолові «Malboro».

Не знаю, як Циркуль, а я смоктав сигарету неохоче: дим був їдким, так і дер у горлі. З думки не йшов блютуз: заздрю я Куцові, чи що?! Мабуть таки заздрю, бо про такі подарунки нам із Циркулем годі й мріяти. Узагалі, я давно вже не мрію. Може, дорослішаю?

Усе літо ми із Циркулем працювали пакувальниками якихось залізяк на одній фірмі: з восьмої ранку до вісімнадцятої вечора з перервою на сорок п'ять хвилин. Заробіток залежав від того, скільки запчастин запакуєш. У дорослих це виходило майстерно, вони наче грались, а ми аж кректали. Дещо заробили та батьки обіцяли підкинути якусь копійку – на комп вистачить. Бідолашний Циркуль усе переживав, що вдома замість комп'ютера примусять купити шкільну форму. У нього тато має твердий характер. Циркуль його називає – Залізний Фелікс. Чому Фелікс? Усе ніколи запитати.

Проте, мої купили б усе, чого я забажав, аби тільки були гроші. Але їх мало, ми ніколи не вилазимо з боргів, і ледь зводимо кінці з кінцями.

В Андрієвого батька в центрі міста маленький секонд-хенд. Отож хлопець завжди охайно вбраний. Хоч одяг на ньому й не новий, але стильний. Він подо­бається майже всім дівчатам нашого класу. Куци не дуже заможні: паркан похилився, оселя з пошарпаними стінами. Ми всі з Москалівки – занедбаного, напівпорожнього району Харкова, де люди мешкають переважно в старих, точнісінько як у селі, хатинах: збудованих ще за царя Панька. А заможніші вимуровують справжні палаци, що ледь хмари не підпирають.

Ні за сигаретою, ні після, балачка в нас не клеїлась. Вечоріло. Ми ще трохи потинялися порожньою вулицею, подражнили собак, зазирнули до зали гральних автоматів – от і всі наші розваги. Вирішили розходитись, бо ще й рюкзаки до школи не поскладали.

Нам із Циркулем трішки по дорозі. На розі вулиці, де ми мали попрощатися, він задер голову догори й завмер. Я теж звів свій погляд, але нічого, окрім старої високої груші, не побачив.

Їй, як кажуть діди з нашої вулиці, десь за сто років. Ласувати її плодами приходили з усіх поблизьких вулиць, доки не пообламували нижні гілки, а як не могли дістати, то задовольнялися тим, що впаде додолу. Стоїть вона біля вузенької смужки тротуару, якраз на межі двох дворів, у одному з яких однаково люті пес і дід Дмитро, а в іншому – Артур Августович, колишній директор школи. У серпні, коли достигають груші, тут постійно товчуться діти, а буває, й дорослі. Іноді зчиняють такий галас та лемент, що в діда Дмитра уривається терпець і, схопивши ціпок, наче шаблю, він вихором вилітає на вулицю. Спочатку йо­го боялись, а потім звикли. Тоді старий завів собаку: справжній вовкодав! Артур Августович соромив діда, мовляв, це не педагогічно, й ставав на захист дітлахів. Одного разу вони так зчепилися, ледь не побились. І тоді розлючений дід Дмитро пообіцяв якось уночі (щоб ніхто не чув і не бачив) спиляти грушу. Відтоді вона опинилась під пильним цілодобовим наглядом обох дворів: старий ганяв галасливі компанії, що намагалися збити камінням чи порожньою пляшкою груші, а колишній директор пильнував кожний крок діда Дмитра, щоб той часом не вкоротив їй віку. Ось така в нас груша!

– Ти чого? – штовхнув я Циркуля під бік.

– Груші бачиш?

– Ну то й що? А ти наче вперше їх уздрів?!

– Знаєш, які вони кльові? – по-змовницькому зиркнув Юрко.

– У мене на них оскома, а раніше було за вуха не відтягнеш. Один лише мінус мають: коли падають, то піском набиваються.

– Наше з тобою щастя, Вадько, що вони високо, а були б низько, то вже б самісінькі листочки шелестіли, – підморгнув Циркуль.

– Чи ти зголоднів? Як на мене, то хоч би її й спиляли – байдуже.

Нарешті Юрко відірвав свій погляд від неба й по тому, як у нього в очах застрибали бісики, я здогадався: він уже щось надумав.

– Б’ємось об заклад! За тиждень у нас будуть точнісінько такі телефони, як в Андрія! – вигукнув Юрко.

– Якщо будуть, то чого ж закладатися? – не второпав я.

– Ми, Вадиме, на цих грушах озолотимося. Знаєш, скільки за такі дають на базарі? – Циркуль аж пританцьовував.

– Гривень зо дві, – оцінив я, примруживши око.

– Сам ти дві гривні! А п’ять за кіло, не хочеш? Вони он які здорові, як два чоловічі кулаки, а всередині – самий цукор. І за це дві гривні?! – Юрко розчарувався в моїх комерційних здібностях.

– Та хто ж тобі дасть за понівечені, з піском та брудом? – я аж пирхнув.

– Дадуть. У пику, якщо будеш за такі гниляки стільки грошей правити. А щоб дістати стільки, скільки ми хочемо, їх треба зірвати на самому вершечку й обережно донести до базару.

– Колись я бачив, як дід Дмитро зривав груші спеціальним пристроєм на довгій жердині.

– Якщо ти досі не втямив, що я задумав, то слухай, – Циркуль перейшов на шепіт, наче нас міг хтось почути. – Вбираємо старі джинси, футболки, які не шкода, бо може десь зачепишся, розірвеш, на ноги – кеди, на плечі – рюкзаки, й усі груші наші. Поліземо, як засутеніє, бо завидна люди не дадуть. Той же Артур Августович перелякається на смерть, щоб часом ми не впали з такої височини.

– Слухай, а це ідея! Молодець, Циркуле. Але чи видряпаємось ми на неї, – засумнівався я. – Тільки поглянь, який стовбур! Удвох не обіймеш.

– То тільки знизу, – заспокоїв Юрко. – Ти що, із грушею обійматися будеш? Я по голій стіні до неба видряпаюсь. І ти не прибідняйся. Чого злякався?

– Так, між іншим. Злазити з повним рюкзаком буде важкувато.

– Знаєш, Вадику, давай спочатку спробуємо, бо твої сумніви будь-яке гарне діло занапастять.

– Операцію розпочинаємо сьогодні? – на знак згоди запитав Циркуля.

– Для нас кожен день – це мінімум п'ятдесят гривень.

– Чекай, а коли ми їх продаватимемо, якщо зранку до школи?

Хто рано встає, тому й Бог дає. Вмить оптом спродамо на базарі. П'ять хвилин – і гроші в кишені. А як ти думав? Бізнес є бізнес.
2.

«Голий лізе на акацію»

Я поспіхом позапихав усе необхідне до рюкзака й збрехав батькам, що треба збігати до Юрка, мовляв, він прохав допомогти розібратись із комп'ютером. Циркуль нетерпляче походжав попід грушею й час від часу зиркав на її вершечок. Примірявся. Сутеніло. На вулиці – ані душі.

– Давай, – скомандував Юрко. – А то зараз принесе когось лиха година.

– Вадько, лізь ти перший, а я слідком, – нетерпеливився Циркуль.

– А чого я?

– Бо досвід у тебе менший. Раптом рука чи нога сприсне – я знизу підтримаю.

Як та жаба, я розчепірився на стовбурі й почав дригати ногами й ляпати по ньому долонями так, що загавкав собака у дворі діда Дмитра.

– Чого ти вистрибуєш, наче хто шилом у задницю ширяє! – засичав Циркуль. – Спокійно, не сіпайся, як паралітик. Спочатку притисни ноги, потім чіпляйся пальцями там, де більші виступи кори, підтягнись, відштовхнись й уперед. Давай підсоблю.

Юрко підсадив мене, і я поповз, місцями пробуксовуючи й засипаючи йому очі пилюкою та обідраною корою. Декілька разів ледь не загримів додолу. Циркуль був правий, пустивши мене наперед, бо верхолаз із мене справді виявився кепський. І коли ми дісталися зацілілих розлогих гілок, від перенапруження мої руки й ноги так тремтіли, що я не міг зірвати грушу під самим носом. Вирішив відсапатись. А Циркуль одразу ж заходився хазяйнувати так, наче він це робив тричі на день.

Як постріл, тріснула суха гілка. То Юрко навмисне вирішив її зламати. Задзявулив пес: спочатку неохоче, ліниво, а потім так розійшовся, що аж захлинався, бідолашний! На подвір'ї діда Дмитра засвітилося.

– Кого тут мордує?! Черви б вас поїли разом із грушами! – ще з веранди почулась його лайка.

– Тихо. Не ворушись, – прошепотів Юрко.

Сусіда вийшов на подвір'я, а пес просто скаженів, хоча старий на нього й гримав. Почовгав на вулицю, постояв біля груші й пошкандибав до хати.

Не встиг перевести дух, як трапилось ще одне нещастя. Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Циркуль без штанів стояв на гілках, що рогаткою розходились від стовбура, притулився спиною до дере­ва й повільно сідав навпочіпки.

– Нічого собі! Де твої штани? – я мало не занімів з подиву.

– Сповзли, бо резинка тріснула. Зараза така, – Юрко був не в собі.

– Як ти тепер?

– Щось придумаю, а ні – то взагалі скину к бісу. Ще легше буде.

– Може, зліземо? Грець із ними, цими грушами, – мені стало страшно, бо він міг не втриматись і гепнутись додолу та ще й без штанів.

– Сиди вже мовчки, – невдоволено буркнув Циркуль, вовтузячись далі.

Я відвернувся й почав зривати груші. Мене вже не так тіпало, як ще хвилину тому. Та одна таки вислизнула з моїх пальців і гупнула просто на собачу халабуду. Знову зчинився гавкіт і все повторилось: тільки на цей раз дід Дмитро відв'язав собаку й повів його за двір. А той радий старатися – давай гавкати, аж хрипить, бідний, та стрибає на стовбур груші.

– От звірина дурна, наче блекоти об’їлася, – нам нагорі було чути, як дід балакав з перехожими. – Ану замовкни, цербере придуркуватий!

Та пес не хотів чути ні погроз, ні умовлянь, а тільки ще лютіше дряпав пазурами стовбур. І вже через кілька хвилин на вулиці стояв такий ґвалт, немов на когось справді напали собаки. На подвір’ї Артура Августовича теж увімкнули світло. У смугастій піжамі він підтюпцем поспішав до хвіртки, мабуть, так йому не терпілось полаятися із сусідом. Дід Дмитро, якому вже набридло заспокоювати собацюру, підійшов ближче до груші й задер голову.

– Та що ж це таке?! Чи ви не людина, га? – вигукував Артур Августович, прямуючи назустріч розлюченому псові.

– А вам, як моєму собаці, аби валувати. Сам не знаю, чого він, але ж тягне саме сюди й дереться, як несамовитий, на грушу. Коли такі грамотні, то порадьте, що мені робити.

– Може, на дерево кіт заліз?

– Та кат його знає! Нічого ж не видно.

– Авжеж. Ось я зараз піду та візьму ліхтарик, – Артур Августович попрямував назад до хати.

І треба ж було – саме цієї миті нога Юрка ковзнула з гілки, втративши рівновагу, за нею – друга. Як він вчасно встиг схопитись за стовбур?! Так і повис, а штани полетіли вниз. І треба ж, ніде не зачепилися й приземлилися за кілька кроків від собаки.

– О! Зараза! – вигукнув Артур Августович, помітивши одяг, що впав згори, й підійшов ближче. – Той кіт не звичайний.

– Де? – аж ожив дід Дмитро.


***

Я зрозумів, що нам гаплик. Та ніяк не міг втямити, чому Циркуль, як скам'янілий, сидить, розчепірившись, на двох гілках? І козі зрозуміло, що ми спа­лилися.

Як той німий, я намагався пояснити йому на пальцях однієї руки (другою тримався за гілку), що час готуватися до капітуляції. У відповідь він теж щось намагався пояснити на мигах, потім роздратовано просичав: «Мені зсудомило ногу!».

Мамо рідна, саме цього й бракувало! Я завмер у відчаї й став чекати, що буде далі.

Артур Августович довго не йшов з ліхтариком, а до діда Дмитра вийшла його стара й закомандувала просто з порога, щоб сусіда викликав міліцію.

– А собаку я прив'язав до стовбура. Не злізуть гади, бо він у мене такий, що і к бісу перекусить навпіл...


***

...Знімав нас із груші увесь наш провулок на чолі з дільничним міліціонером, який так і вкляк, коли потужний промінь ліхтаря вихопив з темряви поміж гілля спочатку голі Юркові ноги, а потім решту, бо доводилось йому бачити всілякого за часів служби, але щоб таке на дереві!!!

Звичайно, на землі нас чекав страшний суд, але не настільки, як ми сподівались. Виявляється, на ґвалт прибігла й наша класна керівничка, що мешкає за кілька будинків від Артура Августовича. І як ми її не благали, наступного дня вона не тільки розмалювала подію всьому класу, а ще й відвела нас до директора.

Бачили б ви це! Озброєні енкаведисти не конвоювали з такою погордою та бридливістю полонених німців вулицями визволеного Харкова. Не знаю, чомусь саме тієї ганебної миті в моїй пам'яті спливли кадри документальної кінострічки, що нам показували на уроці історії.

І доки ми, похнюпивши голови, пленталися до кабінету директора, завдяки окремим особам з нашого класу всі довідалися про вчорашню пригоду.

– Ліліє Борисівно, ви єдина з усього вчительського колективу, хто не рахується із власним часом і постійно цікавиться, чим живуть діти поза уроками, – вдячно блимнув з-під брів директор. Вони в нього густі й настовбурчені, як у приблудного Бровка. Саме так його й прозвали. – А із цими розбишаками я розмовлятиму завтра в присутності їхніх батьків. Сам Бог бачить, – почав він закликати у свідки Всевишнього, неначе від цього справді щось має змінитись, – ці бовдури прагнуть навчатися в іншому місці.

Немов багнети, він наставив на нас свої брови. Нехай думає, що нам страшно.

– Ви тільки уявіть, – розпалювалася, як хмиз від вітру, Лілія Борисівна, – ще рік не почався, а вони...

– Заборонити їм відвідувати безкоштовний гурток комп'ютерної графіки, виключити зі списку екскурсій вихідного дня й посадити за першу парту! До дошки викликати щодня й на кожному уроці.

Класна ще щось говорила, звітувала, хто з батьків навідріз відмовився здавати гроші на ремонт школи – все це я чув наче крізь сон. Образа, злість, відчай напов­нювали моє єство. З усієї сили я стискував кулаки, і непозрізувані нігті до крові впивалися в долоні.

Та не встигли ми й три кроки відійти від директорського кабінету, як хтось услід загорлав:

– О, поглянь, а Циркуль сьогодні в штанях!

– Та то ж не Циркуль, а Юрко Голозадий!

– По чому груші, діловари?

Ми навіть не озирнулись, бо десь позад нас ішла Лілія Борисівна, та, зрештою, й по голосу впізнали трьох «бекалів». То хто з нас голозадий, вони ще матимуть змогу переконатись.

Біля вчительської нашого конвоїра перехопив гурт колег, а ми почвалали далі. Велика перерва ще не скінчилась, але в їдальню ми не встигнемо. Жерти хочеться, аж у животі ріже. Швендяємо мовчки. Це Циркуль завів таке правило: у стінах школи розмовляти тільки про уроки й нічого особистого. А вибалакатись хочеться більше, ніж їсти. Зиркнув на Юрка – він іде, наче нічого й не було: обличчя безтурботне, спокійне, як завжди гордо задрана голова, плечі розправлені... Не те, що я. Йому легше тримати марку, бо він високий і худорлявий, ну справжній Циркуль. Я теж намагаюсь робити вигляд незламного Прометея, хоча насправді грецькому титанові було легше, бо йому сердешному лише один орел клював печінку, а мені – ціла зграя.

Тільки-но ми переступили поріг нашого класу, гамір ущух, наче хто натиснув спеціального вимикача.

– Хлопці, а ви знаєте, який сьогодні фільм у шкільному кінозалі? – запитав у нас, озираючись на принишклий клас, Роман Негода, кремезний тупуватий хлопець. Його минулого року репетитори за вуха ледь витягнули із двієчників.

– Не знаєте? – перепитав він, бо ми із Циркулем мовчки глипали на нього, підозрюючи щось каверзне. І, не чекаючи на відповідь, оголосив:

– Комедія «Голий лізе на акацію»!

Клас вибухнув реготом, аж вуха позакладало.

– Повартуй на дверях, – тихенько, щоб ніхто не почув, прошепотів Юрко. Та хоч би він і сказав це голосно, то в такому реготі ніхто б нічого не розчув.

– А як не роздягаючись на стіни лізуть, тобі не доводилось бачити? – спокійнісінько так поцікавився Юрко в Негоди. Почекав, коли вщухне регіт і рушив назустріч.

– Ти на що натякаєш? – посмирнішав Негода. – Ти ж знаєш, я третій рік боксом займаюсь, раджу не ризикувати.

– Я тобі зараз по-простому, що й бокс не допомо­же, – Циркуль рвучко схопив його за чуприну, підтягнув до себе (хтось у класі зойкнув, напевне, подумали, що він його пикою лусне об коліно) й щосили відштовхнув від себе.

Негода відкотився клубком, гупнувся об стіну, аж квакнув, і сповз на підлогу.

Юрко повільно, з байдужим обличчям підійшов до нього, почекав доки Роман підведеться, а тоді рвучко схопив його за комірець, заламав обидві руки й тихенько скомандував:

– Ну, а тепер уперед – на стінку. Заодно й ми побачимо, як це робиться, а після уроків раджу пошукати акацію. Буде дубль.

– Відчепись, придурок. І пожартувати не можна? – із червоним, хоч прикурюй, обличчям заскімлив Роман.

– У тебе зі слухом усе гаразд? – запитав Юрко й сильніше загнув йому руки.

– Зламаєш!!! – заверещав Негода. І копнув Юрка ногою в коліно.

Циркуль похитнувся й випустив одну руку Романа. А той, не гаючи й секунди, одразу ж із усього розмаху зацідив йому в обличчя, поціливши просто в носа. Циркуль на мить похитнувся, втратив рівновагу й ледь нахилився. Не встиг Юрко оговтатись, як Негода завдав два удари в живіт. Циркуль, скарлючившись, випустив і другу його руку. Роман зчепив руки й високо здійняв їх над собою, щоб ударити Юрка по тім’ячку, та в цю мить Циркуль різко, мов пружина, розігнувся й з усієї сили буцнув головою Негоду прямо в підборіддя. Ото удар! Я аж від дверей почув, як той клацнув зубами й упав навзнак на першу парту. Цього разу Юрко вже не підводив його, а кілька разів улупив добряче в живіт.

– Чого ви очі повитріщали? Хлопці, чого ви стоїте? Розтягніть їх, бо вони повбивають одне одного! – зойкнув хтось.

Однак ніхто й не ворухнувся.

Роман, стогнучи, сповз із парти. Юрко сіпнувся до нього, але дівчата заступили побитого.

Задзеленчав дзвоник. Я помітив, що коридором разом з математичкою йшла наша класна. Відступати було нікуди. Хотів було дати знак Юркові, але побачив його заюшене обличчя, закривавлений піджак і зрозумів, що ми влипли вдруге.

«Риба клюнула дуплетом», – пригадався улюбле­ний вислів діда Трубача, нашого сусіда, затятого рибалки. Так він коротко сповіщав про кепські справи.

Не кращий вигляд мав і Негода: розквашені губи, весь у крейді.

– Нехай тільки хто спробує розповісти все як було, по стелі пішки піде! – гукнув на весь клас Циркуль і спробував вислизнути в коридор.

Та не судилося: саме на дверях лоб у лоб він зіткнувся з математичкою та класною. Якби Лілія Борисівна помітила лише побитого Негоду, а той на її допитування сказав, що, мовляв, спіткнувся, упав необачно, то навряд чи вона би дізналась усю правду. Звичайно, за умови, що ніхто б не заклав.

– А це що таке?! – класна шарпнула Юрка за плече.

Він спробував вирватись, прикриваючи долонями заюшене обличчя, та вчителька схопила його за руки, і Циркуль постав у всій красі.

– Юрасику! – сполохано зойкнула Антоніна Павлівна.

Він хоч і мав репутацію бешкетника, але, на подив усім, математичні предмети давались йому на­прочуд легко: найскладніші завдання він розв'язував завиграшки.

– Та це не Юрасик, а суцільне лихо, – класна озирнулась, аби переконатись, що більше ніхто їх не бачив, і скомандувала Циркулю повернутись до класу, мовляв, зараз розберемось.

Коли Юрко увійшов, ми всі вклякли. Добре, що Негода сидів у найдальшому від дверей ряду, тобто поза зоною підвищеної вчительської уваги. До того ж, дівчата встигли його трішки причепурити. Кров з розбитих, ледь припухлих губ, уже не текла, і він раз у раз прикладав до них носовичка.

– Сідайте. А ти стій тут, – розпорядилась Лілія Борисівна. – Він, – показала рукою на Юрка, – щойно виходив із класу, а значить, усі ви бачили й знаєте, що тут відбувалося. Отож не варто гаяти час. Прошу старосту розповісти, що ж тут сталося. Чи не забагато пригод для першого вересня? Так, де староста?

– Демиденко із другого уроку забрали батьки, аби відвести до стоматолога, – доповіла кругла відмінниця Карина Чубченко, яка завжди знала про всіх і все.

– То в нас є її заступник, – Лілія Борисівна пильно обвела поглядом учнів.

Повільно, немов загіпнотизована, підвелася заступник старости Таня Потаєнко, вічно перелякана, забо­бонна та поміркована дівчинка, слухняна донечка батьків, які викладають у музичній школі. Вона кинула на мене та Юрка благальний погляд, мовляв, що я вдію. І тут сталося неймовірне: замість мляво-сонного голосу Тані в мертвій тиші залунало дзвінке, трішки схвильоване щебетання Іри Приходько:

– Це я в усьому винна, Ліліє Борисівно! – вона винувато посміхнулась до класної й на одному подиху заторохтіла. – На третьому уроці в цьому кабінеті таке сонце! Мало того, що я недобачаю, так воно ще й засліплює. Та й лікарі мені радять не читати при яскравому сонці. Я спробувала засмикнути штору, а там оті коліщатка, які вгорі тримають її, чи зламались, чи зачепились за щось. Розумієте, я сама не змогла цього зробити. А Юрко найвищий у класі, тому й попросила його до­помогти. І в нього теж не вийшло, тоді він вирішив поставити на парту стілець і налаштувати штору, а Негоду попрохав потримати стілець за ніжки. Не знаю, як воно сталось? Юрко так заповзято вовтузив­ся, захопився, мабуть, і забув, що на стільці стоїть, не втримався, похитнувся й упав, заваливши додолу Романа. А зверху їх обох накрило партою. І стілець ще зверху.

«Це я винна, Ліліє Борисівно...», – котилося луною в моїй голові, а очі наче туманом заслало.

– Це справді так було? – голос Лілії Борисівни різко, як пилорамою, розрізав навпіл тишу в класі.

Усі стояли мовчки, потупивши очі.

– Я звертаюсь до всіх: те, що розповіла Приходько, правда? Чи мені взяти журнал і звернутись до кожного особисто?

– Правда, – прохрипів я, бо в горлі пересохло і язик наче задерев'янів.

– Так, правда, – несміливо підхопив ще один голос на протилежному боці класу, а потім ще один і ще, й за мить звідусіль лунало: «правда. правда. правда. правда».

– Ото ще мені джентльмени, – співчутливо поглянула математичка.

– Нещастя за нещастям, а ну ж бо покажися, Негодо, де ти там? – пом'якшала Лілія Борисівна. – Хутчіш збирайтеся, поведу вас до медсестри.

– Я їх сама доправлю, а ви зателефонуйте Романовим та Юрковим батькам, нехай швидше йдуть та забирають їх додому, – вирішила допомогти Антоніна Павлівна.

– А клас? – глипнула на неї з-під окулярів Лілія Борисівна.

– Клас почекає, до того ж, вони в мене досить таки самостійні й на першому уроці ознайомляться з підручником, – математичка взяла за руки обох за­біяк і повела геть.

– Робіть, що вам наказали, і сидіть тут тихо, як миші, – розгублено мовила Лілія Борисівна й вийшла.

Кілька хвилин панувала тиша. Мені здається, що всі боялися зустрітись поглядами.

– Оце так утнула наша Приходько! – озвався першим Грицько Чорнобай. – Друзі, та серед нас такий талант, а ми й не знали!

– А чого це ти, Іро, захищаєш Циркуля? – із кривою усмішкою запитала Марійка Козачок. – Думаєш, я не бачила, як ледь не щодня підсовуєш йому домашнє завдання списувати.

– Та що ж тут незрозуміло? Подобається їй Циркуль, – підвелася з-за парти, як на зборах, Анжеліка Діанова: модниця №1 не тільки нашого класу, а й решти паралельних.

Усі в нас знали, що вона ще з першого класу небайдужа до Циркуля. Дівчина цього й не приховувала: на День захисника Вітчизни дарувала хоч і дріб'язок, але вишуканий, навмисне чекала після уроків, щоб разом іти додому, сідала до нього за парту, коли я з якихось причин пропускав заняття. Юрко тим не дуже переймався, але й не нехтував увагою з її боку. «Що ж мені на неї нагримати, ногами затупотіти? Вона ж не кошеня. З дівчатами, Вадиме, треба обережно. Із хлопцями простіше: ти йому дав у пику, чи він тобі, на другий день, дивись, уже й помирились, а тут раз оступився – пиши пропало», – пояснив якось Циркуль, коли після уроків до нас причепилась Анжеліка, не даючи обговорити наші таємні плани.

– Ну так що, Ірко, скажеш? – узявся в боки Чорнобай. – Відмазала свого коханого?

– Якщо хочете, то відмазала я обох, – спалахнула рум’янцем Приходько.

– Ви подивіться на неї: Марфа-заступниця знайшлася, – вимушено, через силу засміялась Анжеліка, але в класі ніхто її не підтримав.

– Почекайте, – тепер уже я взяв слово. – Ви так говорите, ніби Циркуль поганий, а Негода – хороший. А Роман, між іншим, перший почав! Іра від обох відве­ла грозу. І не чіпляйтеся до неї. Подякували б, краще.

– О, ще один обізвався: два чоботи пара! Мовчав би, – пирхнула Анжеліка.

– Негода тільки слово сказав, а Циркуль одразу в бійку, – озвалася Марійка Козачок.

– Це чоловіча справа, не вам судити, – відрубав я.

– Справжні чоловіки, щоб ти знав, без штанів на грушу не лізуть! – відрізала Марійка.

Клас засміявся. Хтось ще бовкнув:

– Коли б Негода захотів, то натовк би Циркулеві пику.

– Ага. А той зразу руки розпустив, давай ними махати.

– А Ірка брехати вміє, коли це її інтересів стосується.

– Брехала як по писаному.

– Гаразд! – сказала Приходько, коли всі затихли. – Я так розумію, що для більшості я брехуха й вчинила так, аби тільки відмазати Циркуля.

– Якщо в класі є Циркуль, то повинна бути й Лінійка! – перебила її Діанова й розреготалася.

– Ірка-лінійка, – підхопив хтось.

– А що? Прикольно! – зраділа Анжеліка.

– Не перебивайте! – Приходько намагалась говорити спокійно. – Ви так вважаєте? То сьогодні після уроків ніхто не розходиться. Я запрошу Лілію Бори­сівну й розповім правду.

– Та ми й без тебе їй усе розкажемо, – вигукнула Марійка. – Усі підтвердять? Підніміть руки, хто «за»?

– Це ще треба подумати, – озвався хтось із хлопців.

– Та що там думати! Цей Циркуль останнім часом багато собі дозволяє, – заперечив одразу Гриць Чорнобай. – Таких треба, доки не пізно, на місце ставити. А то вже й пожартувати не можна!

– Не тільки таких, як Циркуль. І брехунам слід рота заткнути раз і назавжди, бо незчуємося, як увесь клас оббреше, – підпряглася Анжеліка.

– А й справді, Іро, хто тебе просив брехати? – серйозно, як справжній суддя, запитав Чорнобай.

– Здається, ти вже забув, як «Моментом» приклеїв рюкзак Лесі Гуменюк до підлоги за те, що вона розповіла класній, хто в замок кабінету географії напхав сірників перед контрольною.

– Коротше! – стала на стілець Анжеліка й підняла руку. – І Негода, і Циркуль – обоє рябоє. Зрештою, нехай самі розбираються, не маленькі. Як сказав Вадим, це справа суто чоловіча. А от брехуху треба провчити, щоб не вигадувала байки й не була вискочкою. Хто тебе питав? Чого ти за весь клас розписалася? От нехай би Лілія Борисівна й запитувала кожного персонально. Ні, поспішила очі замилювати. Правильно!

– Провчити брехуху!

– Нехай тепер твори пише за весь клас!

– Виходить, таки я в усьому винна? – бліда, ледь стримуючи сльози, звернулась до класу Приходько. – Тоді перед усіма й зізнаюсь Лілії Борисівні.

– Ні, подружко, ти тепер не крути! – підхопилася Анжеліка.

– Годі вам, – утрутився я, – чого ви на дівчину напали?! Якщо вона помилилася, то нехай покається, вибачиться. І не обов’язково про це все говорити класній.

– А ти взагалі помовч, бо ти зацікавлена сторона, – відрізав Чорнобай.

– Покарати брехуху! – вигукнула Діанова.

– Стривайте, до чого тут Приходько, адже спочатку розмова зайшла про Циркуля! – я не міг заспокоїтися.

– Сказали ж – ти зацікавлена сторона! Зрозумів? От і мовчи! – розпорядилася Анжеліка.

– Правильно! Більше не брехатиме.

– А чого вона за всіх відповідає?

– Хіба її хто просив брехати?

– Ірка-лінійка!

– Не просто Лінійка, а брехлива лінійка, – додала Анжеліка.

Приходько хотіла щось сказати, та відчинились двері й до класу увійшла математичка.

– Це ви так жваво обговорюєте новий підручник з алгебри? – обвела поглядом клас. У нас лишилося п’ятнадцять хвилин. Можемо продовжити дискусію. Чий виступ я перебила? Здається, то був голос Діанової?

Учительку математики Антоніну Павлівну ми поважали й любили за її однакове ставлення як до відмінників, так і до трієчників. У неї не було улюбленців. І в мене вже виникла думка запропонувати, щоб вона нас розсудила.

– Ну так що, продовжимо? – запитала математичка, немов читала мої думки.

– Питання вичерпано! – вигукнула Анжеліка.

– Ну раз так, перейдемо до справ, – Антоніна Павлівна підійшла до дошки.

– Вівці! – крикнув я на весь клас.

І тут пролунав дзвоник.

(Далі буде)



ВИ ТАКЕ ЧУЛИ?

СЕКРЕТИ «Mc Donalds»:

ТОП-13 ЦІКАВИХ ФАКТІВ

1. Ресторани «Mc Donalds» будують найчастіше на перехрестях великих доріг по дорозі з центру до спальних районів, поряд із великими вишами, в місцях скупчення великої кількості людей. Це пояснюється тим, що 70% рішень відвідати «McDonalds» приймаються спонтанно, а в таких місцях імовірність прийняття такого рішення – максимальна.

2. На роботу в «McDonalds» навряд чи візьмуть симпатичну дівчину. А якщо й візьмуть, то спробують її якомога більше «спотворити». Дівчатам не дозволяють робити помітний макіяж, носити прикраси, користуватися парфумами, відрощувати й фарбувати нігті. Це пояснюється тим, що в 70-х роках минулого століття в «Mc Donalds» працювали тільки чоловіки, але феміністки добилися роботи на рівних правах, і ця вимога сильно засмутила керівництво, бо всі їхні зусилля з вибудовування стандартів могли порушитися. Тому було прийняте рішення не наймати красунь, а всіх інших одягнути в чоловічу форму. Носити спідницю дозволяється тільки дівчатам, які дослужилися до старшого менеджера.

3. У «Mc Donalds» застосовують систему приваблення через дітей: керівництво зрозуміло, що не дорослі приводять до них своїх дітей, а діти приводять дорослих. Дитячі гральні майданчики, проведення днів народження за дуже гуманною ціною, роздача маленьких бонусів малюкам, які стоять у черзі разом із мамами, підвищена увага й терпимість з боку персоналу – все це працює на золоте правило “якщо хочеш, щоб тебе полюбила жінка, полюби її дитину”.

4. Хеппі Міл, у який, окрім звичайного гамбургера, картоплі й напою, додається невелика іграшка й усе це пакується в яскраву коробку – ще один доказ цьому. Адже діти шалено люблять, коли в них є своя персональна їжа зі своєї персональної коробочки. Іграшки найчастіше випускаються серіями, і якщо серія припала дитині до вподоби, то не виключено, що доведеться купити її всю, а значить, 8 разів відвідати «Макдональдс».

5. У «Макдональдсі» існує правило, що якщо відвідувач не озвучив розмір порції картоплі, напою, морозива або нагетса при замовленні, то йому за замовчуванням рахується найбільша. Це економить час – замовлення має бути прийняте за 60 секунд, і так «Mc Donalds» заробляє більше грошей.

6. У «Макдональдсі» існують знамениті «підказки» – це коли касир пропонує вам щось купити додатково – напій, морозиво, кекси, пиріжки. Це все страви, час життя яких на «біні», спеціальній стійці з підігрівом, добігає кінця.

7. У цих ресторанах персонал ніколи не використовує частку «не» при спілкуванні на касі, тому найпоширеніше формулювання, яке там озвучують – це «Скуштуєте?», «Будете?» або «Візьмете?».

8. Холодні напої під час їди підвищують апетит, тому кола, спрайт, сік подаються з льодом, а гарячі напої коштують досить дорого.

9. Те, що в Маках використовують харчові добавки – підсилювачі смаку, ні для кого не секрет. Однак ти знаєш чому? Річ у тому, що всі продукти надходять у точки продажів «Mc Donalds» уже готовими й порізаними (навіть солоні огірки), а картопля й котлети – попередньо замороженими. Під час обробки продуктів (консервації й заморозки) смак природної їжі вбивається, й без харчових добавок аж ніяк не обійтися.

10. Запахи їжі, що готується біля стійки – це ароматизатори, вироблені компанією International Flavours and Fragrance. Їх 3: смажений бекон і цибуля, смажена картопля, свіжий хліб. Запахи мила, шампунів і найпопулярніших парфумів світу виробляє теж International Flavours and Fragrance.

11. І в булочки, і в картоплю-фрі в «Макдональдсі» доданий цукор для кращого смаку й зовнішнього вигляду. Тому булочки мають такий підсмажений вигляд, а смак картоплі не залежить від сезону.

12. Ще 1958 року в «Макдональдсах» з’явилася перша інструкція, в якій у всіх подробицях описувалися будь-які дії співробітника ресторану: від часу й температури обсмажування котлет до способів спілкування з відвідувачем. Тоді в «біблії «Mc Donalds» було 75 сторінок. Тепер – 750. І в ній прописаний кожен крок не лише персоналу, а й клієнтів.

13. Коли в Маках з’явився безкоштовний Wi-Fi, молодь приходила, з’їдала пару гамбургерів і зависала перед ноутбуком годин на п’ять. Проблему вирішили просто – вимкнули всі доступні розетки в залі. Сіла батарейка – до побачення.





Каталог: document -> pressa -> Shkolyar
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Shkolyar -> Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Shkolyar -> Видань утос
Shkolyar -> Видань утос


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей iconЖурнал «молода україна» олени пчілки в історії розвитку дитячої літератури
У статті подано відомості про структуру І зміст першого україномовного часопису для дітей на Центральних та Східних теренах України....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка