Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал



Сторінка4/5
Дата конвертації06.06.2017
Розмір0,68 Mb.
1   2   3   4   5

Три сходинки


Щоби привернути увагу до проблем мобільності, команда БФ «Інва СОС Схід» оголосила акцію «Три сходинки».

– Сфотографуйтеся біля свого будинку, школи, роботи – у тих місцях, куди ви не можете самостійно потрапити, і надішліть нам на invasoseast.com, – пропонує голова наглядової ради «Інва СОС Схід» Володимир Мірошник. – Давайте зберемо якомога більше таких фото, щоб наочно показати ситуацію, як вона є.



(«Вечірній Харків»,

12 грудня 2015)


ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА


Народився Артур Конан Дойл 22 травня 1859 року в шотландському місті Единбург. Цікаво, що справжнє прізвище письменника – Дойл, а Конан – його середнє ім’я, яке у зрілому віці він став використовувати як частину прізвища – Конан Дойл.

Його батько був архітектором і художником, що й підштовхнуло маленького Артура до творчості. Завдяки фінансовій допомозі рідних він потрапив до єзуїтського коледжу. Единбург взагалі славиться своїми старовинними медичними навчальними закладами, тож Артур став на шлях вивчення медицини. Після навчання він у 1876 році повертається додому і розпочинає медичну практику.

Згодом Артур Конан Дойл вступає до Единбурзького університету, де й знайомиться з багатьма письменниками. Ці знайомства стали поворотним моментом у житті Дойла, і, зрештою, він сам теж починає писати.

Першою книгою молодого автора стала розповідь «Таємниця Сесаської долини». З неї розпочалася його професійна діяльність. У 1880 році Дойл вступає на службу на китобійне судно, завдяки чому відвідує простори Арктики. За два роки він подорожує до Західної Африки. Цей життєвий досвід потім став письменнику в нагоді для написання майбутніх творів.

Закінчивши університет, він починає серйозно займатися лікарською практикою. Та вже за 10 років Дойл повністю віддає себе літературі. І вже в 1890 році з’являється його перший роман – «Торговий дім Гердлстон». Після нього побачила світ перша книга, що знайомить нас із Шерлоком Холмсом – «Етюд у багряних тонах».

У 1900 році письменник навіть був хірургом на війні. Після цього він написав «Війну в Південній Африці». А потім вийшли його фантастичні повісті «Загублений світ» і знаменитий «Отруєний пояс». Під час Першої світової війни Артур Конан Дойл пише різні статті на воєнну тематику.

Відомий на весь світ письменник помер 7 липня 1930 р. від раптового серцевого нападу.

Артур Конан Дойл
НАШЕСТЯ ГУНІВ

(оповідання)

У середині IV ст. християнство опинилося в стані ганебного занепаду. Терпляче, смиренне й багатостраждальне у своїй боротьбі, воно стало самовпевненим, агресивним і нерозсудливим, здобувши перемогу. Язичництво ще не вмерло, але швидко зникало, знаходячи своїх найвірніших прихильників серед консервативних аристократів із найкращих сімей, з одного боку, і серед тих неотесаних селян, які дали своє ім’я1 згасаючій вірі, – з другого. Між цими двома крайнощами переважна більшість розсудливих людей відійшла від багатобожжя й навернулася до єдиного Бога, назавжди залишивши віру своїх предків. Але разом із вадами політеїзму ця більшість позбавилася також його чеснот, зокрема толерантності й релігійної доброти, що були його помітними рисами.

Діяльне завзяття християн спонукало їх досліджувати й визначати кожний пункт свого віровчення, та оскільки вони не мали централізованої влади, яка перевіряла б такі визначення, то не минуло багато часу, як десятки єресей висловили свої протилежні погляди, й водночас та сама ревність переконувати вела сильніші групи схизматиків шляхом, коли вони, для заспокоєння совісті, намагалися нав’язати свої погляди слабшим групам, і тим самим кинути східне християнство в безладдя й ворожнечу.

Александрія, Антіохія та Константинополь були центрами теологічного протистояння. Також уся північ Африки була охоплена боротьбою донатистів, які боронили свою особливу схизму залізними ціпами й бойовим кличем «Хвала Господу!». Проте невеликі місцеві суперечки здавались нічим порівняно з величезним протистоянням католиків та аріан, яке роздирало кожне село навпіл, ділило кожну родину від хижі до палацу. Ворожі вчення єдиносущих і подобосущих – які містили такі розмиті метафізичні відмінності, що їх важко було визначити – обертали єпископа проти єпископа, паству проти пастви.

Чорнило богословів і кров фанатиків лилися ріками з обох боків; смиренні послідовники Христа жахнулися, побачивши, що їхня віра спричинила такі заворушення та кровопролиття, якими ще ніколи не була заплямована релігійна історія світу. Багато з найбільш ревних віруючих, шоковані й обурені, тікали до Лівійської пустелі або в затишок Понту, щоб там, у самозреченні й молитві, очікувати на друге пришестя, що, як вважали, мало статися незабаром. Та навіть у пустелях вони не могли уникнути відлуння далекої ворожнечі, й самітники люто сердилися у своїх пристанищах на подорожніх, які могли бути «заражені» вченням Афанасія чи Арія.

Таким самітником був і Симон Мелас, про якого я пишу. Триіпостасник і католик, він був шокований надмірними переслідуваннями аріан, що можна було порівняти лише з подібною сваволею, яку, отримавши владу, чинили ті ж аріани над своїми братами християнами. Стомлений цією боротьбою й переконаний, що кінець світу вже справді близько, він покинув свою оселю в Константинополі й помандрував до готських поселень у Дакії за Дунаєм, у пошуках місця, де б міг бути вільним від нескінченних суперечок. Мандруючи далі на північний схід, він перетнув річку, що нині зветься Дністер, і там, знайшовши скелястий пагорб, який височів над широкою рівниною, зробив собі келію на його вершині й оселився в ній довічно, в самозреченні та спогляданні. У річці там водилася риба, місцевість кишіла дичиною та рясніла дикими плодами, тому духовні вправи пустельника не надто переривалися пошуками їжі для підтримки його смертної плоті.

У цьому далекому прихистку він очікував знайти цілковите усамітнення, але марні були надії. Через тиждень після приходу, в годину мирської допитливості, він досліджував окраї високого скелястого пагорба, на якому жив. Пробираючись угору до ущелини, вкритої оливами й миртами, він натрапив на печеру, при вході до якої сидів літній чоловік, сивобородий і немічний – такий же відлюдник. Так довго цей незнайомець був один, що майже розучився говорити; проте, зрештою, він дедалі вільніше став промовляти слова і був здатний повідомити, що звався Павлом із Нікополіса, що був грецьким громадянином і що також пішов у пустелю задля спасіння своєї душі та щоб уникнути зараження єрессю.

– Я мало сподівався, брате Симоне, – мовив він, – що знайду когось іще, хто прийшов би сюди здалеку з тією ж святою метою. Всі ці роки, а їх так багато, що вже й утратив їм лік, я не бачив ні душі, хіба що крім одного-двох мандрівних пастухів далеко на отій рівнині.

З того місця, де вони сиділи, величезний степ, який був укритий похилою травою та мерехтів буйною зеленню на сонці, простягався за східне видноколо, такий рівний і непорушний, наче море. Симон Мелас допитливо вдивлявся в цю картину.

– Скажіть мені, брате Павле, – спитав він, – що лежить на дальньому краю тієї рівнини?

Старий похитав головою.

– У тієї рівнини немає ніякого дальнього краю, – мовив він. – То межа землі, що тягнеться у вічність. Усі ці роки я сиджу навпроти рівнини, але ніколи не бачив, щоби хтось перетнув її. Очевидно, що якби був отой дальній край, то неодмінно колись звідти вийшов би який-небудь подорожній. Он там за великою рікою є римський форт Тирас; але туди діставатися цілий день, звідти ж ніхто не турбував мої роздуми.

– Про що ви роздумуєте, брате Павле?

– Спочатку я роздумував про священні таїнства; тепер, уже двадцять років, я постійно розмірковую над природою Логоса. Який ваш погляд на живу матерію, брате Симоне?

– Звісно, – відповів молодий чоловік, – немає сумнівів у цьому питанні. Логос – це, безумовно, ім’я, що його використав св. Іоан для позначення Бога Творця.

Старий відлюдник хрипло й люто скрикнув, а його грубе висохле обличчя затремтіло від гніву. Схопивши величезну палицю, яку мав, щоб відбиватися од вовків, він убивчо замахав нею на свого товариша.

– Геть звідси! Геть із моєї келії! – заволав він. – Чи я жив тут так довго, щоб замарати її мерзенним триіпостасником – послідовником падлюки Афанасія? Клятий ідолопоклоннику, збагни раз і назавжди, що Логос – це, насправді, випромінення Бога Творця, яке аж ніяк не рівне чи співвічне Йому! Геть звідси, кажу, або я виб’ю твої мізки цим посохом!

Марно було запевняти розлюченого аріанина, тож Симон пішов засмучений і подивований, що на цьому краю землі дух релігійної боротьби все ще порушує мирне усамітнення пустельника. Похиливши голову, з тяжким серцем він зійшов униз долиною та знову піднявся до своєї келії на вершині пагорба, задумавши більше ніколи не відвідувати свого аріанського сусіда.

Тут Симон Мелас жив упродовж року, перебуваючи в самоті й молитві. Не було ніякої причини, щоби хто-небудь міг прийти у цей найвіддаленіший закуток людського життя. Одного разу молодий римський офіцер Кай Красс, відбувши одноденну подорож із Тираса, виліз на пагорб, щоби поговорити з анахоретом. Римлянин був із родини вершників, і все ще зберігав віру своїх предків. Він дивився здивовано й зацікавлено, хоча трохи з відразою, на аскетичне облаштування скромної оселі.

– Кому ви догоджаєте, живучи на такий манер? – запитав він.

– Ми показуємо, що наш дух вищий за наше тіло, – відповів Симон. – Якщо нам погано живеться в цьому світі, то ми віримо, що пожнемо добро у світі прийдешньому.

Центуріон знизав плечима.

– Серед нашого народу є люди – стоїки та інші, що мають таку ж думку. Коли я був у Герулійській когорті Четвертого легіону, ми квартирувалися в самому Римі, там я бачив багато християн, але ніяк не міг довідатися від них чогось такого, чого б не чув від власного батька, якого ви, у своїй зарозумілості, назвали б язичником. Це правда, що в нас є багато богів, але довгі роки ми не сприймали їх надто серйозно. Наші поняття про чесноти, обов’язки та благородне життя такі ж, як і ваші.

Симон Мелас похитав головою.

– Коли ви не маєте священних книг, – запитав він, – то який дороговказ маєте для своїх дій?

– Якщо ви почитаєте наших філософів, а передусім – божественного Платона, то знайдете інші дороговкази, які можуть привести вас до тієї ж мети. Ви, часом, не читали книгу, написану нашим імператором Марком Аврелієм? Чи ви не знаходите там усі чесноти, що їх може мати людина, хоча автор нічого не знав про вашу віру? Також чи міркували ви над словами й діями нашого покійного імператора Юліана, при якому я служив у своїй першій кампанії, коли він пішов проти персів? Де ви знайдете досконалішу людину, ніж він?

– Це розмова без сенсу, і я не хочу її продовжувати, – твердо сказав Симон. – Будьте пильним, поки є час, і наверніться до справжньої віри; бо кінець світу вже скоро, і коли він прийде, то не буде ніякої жалості тим, хто заплющив очі на світло.

Сказавши це, він знову повернувся до свого молільного стільчика й до розп’яття, тоді як молодий римлянин у глибокій задумі спустився пагорбом, сів на коня й поїхав до далекого форту. Симон спостерігав за римлянином, аж доки його мідний шолом став світляною блискіткою на західному краю великої рівнини – адже то була перша людина, яку відлюдник побачив за цей довгий рік, а його серце часом тужило за голосами й обличчями роду людського.

Так минув іще рік, і, крім зміни погоди та повільної зміни пір року, один день був схожий на інший. Щоранку, коли Симон розплющував очі, він бачив ту саму сіру лінію, що переростала в червону на далекому сході, поки її яскравий окрай визирав з-за обрію, який, як було відомо, ніколи не перетинала жодна жива душа. Поволі сонце освітлювало неозоре склепіння небес, і по тому, як тінь сходила з чорних скель, що стриміли над келією відлюдка, той визначав години молитви й споглядання. Не було нічого на землі, що привернуло б увагу його очей чи відволікло його розум, бо ж трав’яниста рівнина внизу місцями була такою ж порожньою, як і небо вгорі. Так минали довгі години, аж поки червоний окрай зникав за видноколом, і день закінчувався у такому ж перлово-сірому мерехтінні, з якого й починався. Одного разу два ворони кілька днів кружляли довкола самотнього пагорба, іншим разом білий орлан прилетів із Дністра і кричав над головою відлюдника. Іноді було видно червоні цятки на зеленій рівнині, де паслися сайгаки, а часто й вовк завивав у темряві біля підніжжя скель. Таким небагатим на події було життя анахорета Симона Меласа, аж поки прийшов день гніву.

Це сталося пізньої весни 375 р., коли Симон вийшов із келії з гарбузяним бутлем у руці, щоб набрати води з джерела. Настала темрява, сонце сіло, але один останній проблиск рожевого світла лишився на шпилястій скелі, що виступала з пагорба на дальньому краї від оселі самітника. Коли Симон вийшов зі своєї печери – бутель випав із його рук, і відлюдок спинився вражений і задивлений.

На протилежній вершині стояв чоловік, силует якого чорнів у згасаючому світлі. Це була дивна, майже спотворена постать, низької статури, з круглою спиною, великою головою, без шиї, і з великим прутом, що стримів з-поміж двох плечей. Він стояв, висунувши обличчя вперед, нахиливши тулуба, і дуже уважно вдивлявся в західну сторону понад рівниною. За мить він пішов, і самотня чорна гостра вершина відкрилася, важка й оголена, супроти слабкого мерехтіння східного світла. Потім залягла ніч, і все знову почорніло.

Симон Мелас довго стояв збентежений, міркуючи, хто міг бути цей незнайомець. Як і кожен християнин, він чув про тих злих духів, котрі зазвичай чигали на відлюдників у Фіваїді та в околицях Ефіопської пустелі. Дивні обриси цієї самотньої постаті, її темний силует і вкрадлива рішуча постава нагадували радше лютого хижого звіра, ніж людину – все підказувало відлюдкові, що він урешті зустрів одного з тих подорожніх із пекла, в існуванні яких у ті дні твердої віри сумнівалися не більше, ніж у власному існуванні. Вночі він довго молився, постійно поглядаючи на низький вхід у келію, який закривала темно-пурпурова завіса, всіяна зірками. У будь-яку мить якась потвора, що причаїлася для нападу, якась рогата мерзота могла витріщитися на нього, і Симон укляк у несамовитому благанні до Розп’яття, бо ж його слабка людська натура лякалася цих думок. Та врешті втома поборола страх, і, впавши на ліжко з сухої трави, він заснув, аж поки яскраве світло дня не привело його до тями.

Уже було пізніше, ніж зазвичай, і сонце стояло високо на видноколі. Вийшовши з келії, відлюдник подивився на вершину тієї скелі, але вона стояла порожня й німа. Йому вже здалося, що та дивна темна постать, яка так налякала його, була якимось сном, якимось видінням у сутінках. Бутель лежав там, де й упав, і Симон підняв його, збираючись іти до джерела. Та раптом йому почулося щось нове. Усе повітря пульсувало звуком. Він ішов звідусіль – гуркітливий, неясний, якесь незрозуміле бурчання, низьке, але густе й сильне, воно зростало та спадало, відлунюючи в скелях, завмираючи в невловимому шепоті, але було постійно присутнє. Відлюдок спантеличено подивився на синє безхмарне небо. Потім він видерся на скелясту вершину, що височіла над ним, і, сховавшись у її затінку, витріщився на рівнину: у своїх найстрашніших снах він ніколи не бачив такої картини.

Цілий широкий простір був заповнений вершниками – сотнями, тисячами, десятками тисяч – усі вони повільно й тихо виїжджали з невідомого сходу. Це численне биття кінських копит викликало низьке пульсування у вухах відлюдника. Деякі постаті були так близько, що він, дивлячись униз, міг ясно бачити худорлявих жилавих коней і дивні згорблені фігури їхніх смаглявих вершників, які сиділи спереду на холках, наче безформні в’язки, з короткими ногами, що звисали без стремен, а їхні тіла погойдувались так рівно, наче вони були частинами тих тварин. У найближчого вершника він помітив лук і сагайдак, довгий спис і короткий меч, аркан, намотаний позаду тулуба, – це говорило про те, що то була не безпомічна ватага мандрівців, а грізне військо в поході. Відлюдник пройшов по них поглядом далі й далі, аж до самого обрію, що тріпотів од руху: цій незліченній кавалерії не було кінця-краю. Щойно її авангард пройшов удалину повз скелястий острівець, де він мешкав, Симон нарешті зрозумів, що попереду цього авангарду були окремі розвідники, які керували просуванням війська, і що той, якого він бачив минулого вечора, був одним із них.

На весь день, приголомшений цією дивовижною картиною, Симон вкляк у затінку скелі, а внизу море вершників увесь день котилося через рівнину. Він бачив заюрмлені причали Александрії, бачив натовп, який перекрив іподром у Константинополі, але ніколи не уявляв собі таку силу-силенну людей, що дефілювали перед його очима, виходячи з-за східного небокраю, який був кінцем світу пустельника. Іноді щільні потоки наїзників переривалися табунами конематок і огирів, яких гнали вартові на конях; іноді йшло поголів’я худоби; часом їхали ряди возів із шкіряними навісами; та потім знову, по перерві, їхали вершники й вершники – сотні, тисячі, десятки тисяч, – повільно, невпинно, мовчки переміщуючись зі сходу на захід. Довгий день минув, світло згасло, впали тіні, а величезний широкий потік усе плинув і плинув.

Але ніч принесла нову і навіть більш дивовижну картину. Симон ще раніше помітив на спинах багатьох коней в’язки хмизу, а тепер побачив, для чого вони були. По всій великій рівнині у темряві блимали червоні цятки, що збільшувалися й виростали в мерехтливі язики полум’я. Так далеко, як тільки він міг побачити, на схід і на захід простягалися вогнища, аж поки ставали самими цятками світла в найдальших точках. Білі зорі світили зверху в безкраїх небесах, а червоні – внизу на розлогій рівнині. З усіх її боків підіймався низький мішаний потік голосів – із ремиґанням волів та іржанням коней.

До того як залишити мирське життя, Симон був солдатом і купцем, тож йому було зрозуміле значення всього, що він бачив. Він знав з історії, що на латинський світ нападали все нові полчища варварів, які йшли з далекої темряви, і що Східна імперія впродовж п’ятдесяти років свого існування, відколи Костянтин переніс столицю світу на береги Босфору, вже також від них потерпала. Гепіди й герули, остроготи й сармати – він знав їх усіх. Що бачив досвідчений вартовий Європи зі свого самотнього віддаленого пагорба — то це нову орду, що вторгалася в Імперію й відрізнялася від інших лише своїми велетенськими неймовірними розмірами та дивним виглядом воїнів, які складали її. Тільки він з усіх цивілізованих людей знав про наближення цієї жахливої тіні, що йшла наче важка грозова хмара з темних глибин Сходу. Він подумав про невеликі римські форти уздовж Дністра, про зруйновану дакійську стіну Траяна за ними, а тоді – про беззахисні розсіяні поселення, що стояли, не маючи й гадки про небезпеку по всій території вниз по Дунаю. Він може дати їм сигнал тривоги! Можливо, саме з такою метою Бог привів його в цю пустелю?

Потім він раптом згадав про свого сусіда-аріанина, що жив у печері внизу. Раз чи два за останній рік Симон помічав високу похилу фігуру цього чоловіка, що, кульгаючи, йшов оглянути пастки для перепелів і куріпок. Одного разу вони зустрілися біля струмка, та старий богослов одмахнувся від нього, наче від прокаженого. Що Симон думав сьогодні про цей дивний випадок? Звісно, їхні розбіжності варто забути в таку мить. Він прослизнув униз по краю пагорба і попрямував до печери свого колеги.

Та коли він підійшов ближче, запанувала якась страшна тиша. Його серце захололо на той мертвий спокій невеликої долини. Жоден проблиск світла не виходив з ущелини скелі. Симон увійшов у печеру й гукнув, але відповіді не було. Тоді кремнем, кресалом і сухою травою, яку мав за трут, він викресав іскру й роздмухав її в полум’я. Старий відлюдник, із білим волоссям, зрошеним у багрянець, лежав, розкинувшись на підлозі. Потрощене в друзки розп’яття, об яке йому розбили голову, лежало поруч. Симон упав на коліна біля нього, випрямляючи понівечені частини його тіла й шепочучи молитву за померлим, коли почувся тупіт кінських копит по видолинку, що йшов до келії відлюдка. Суха трава вигоріла, і Симон припав до землі, бурмочучи молитви Богородиці, щоби підтримала його сили.

Можливо, прибулець побачив проблиск світла, а можливо, почув од своїх товаришів про старого, якого вони вбили, й через свою допитливість прямував до цього місця. Він спинив коня біля печери, і Симон, причаївшись у затінку, ясно побачив його при місячному світлі. Чоловік зліз із сідла, прив’язав вуздечку до якогось кореня, а потім став удивлятися в келію. Він був дуже низькою товстою людиною, з темним обличчям, позначеним трьома шрамами з кожного боку. Його маленькі очі глибоко запали в орбітах, немов чорні отвори на важкому пласкому безволосому обличчі. Він мав короткі та дуже криві ноги, так що незграбно перевалювався при ході.

Симон принишк у темному кутку й ухопив рукою ту саму сучкувату палицю, яку померлий богослов колись підняв на нього. Щойно потворна похила голова просунулася в темряву келії, він ударив палицею по ній з усією силою правої руки, а потім – коли битий дикун упав долілиць – люто вдарив ще і ще, поки безформна постать не стала тихою й безвільною. Один дах укрив перших убитих із Європи й Азії.

В Симона пульсували та тремтіли вени від незвичної радості дії. Вся енергія, накопичена за роки спочинку, вибухнула в цю потрібну мить. Стоячи в темряві келії, він бачив, немов на вогняній мапі, обриси великого варварського сонмища, лінію річки, розташування поселень, засоби, якими їх можна попередити. Він тихо чекав у затінку, аж поки потонув місяць. Тоді Симон кинувся на коня убитого, попрямував униз по ущелині й рушив галопом через рівнину.

Обабіч були вогнища, але відлюдник тримався на відстані від тих кругів світла. Проїжджаючи, він бачив довкола кожного вогнища сплячих воїнів і довгі ряди прив’язаних коней. Миля за милею, ліга за лігою простягався цей величезний табір. Нарешті самітник дістався відкритої рівнини, що вела до річки, а багаття кочовиків уже стали тьмяним тліючим світлом під чорним східним небом. Чимдалі швидше та швидше він мчав степом, як одинокий схвильований лист, що кружляє в вихорі перед бурею. Навіть коли світанок вибілив небо позаду нього, воно відбивало світло на широку річку попереду, а Симон гнав свого втомленого коня мілиною, аж поки занурився у повноводний жовтавий потік…

Молодий римський центуріон Кай Красс проводив свій ранок, об’їжджаючи форт Тирас, і побачив якогось вершника, що прямував до нього від річки. Стомлені та змучені, промоклі, вкриті брудом і потом, і кінь і чоловік були на межі повного виснаження. Вражений римлянин дивився на їхній поступ і впізнавав у залахмаченій хиткій людській постаті з розпатланим волоссям і вибалушеними очима відлюдника зі східної пустелі. Красс побіг зустріти його і впіймав на руки, коли той похитнувся з сідла.

– Що трапилося? – спитав римлянин. – Які новини?

Та відлюдник міг лише вказати на схід сонця.

– До зброї! – прохрипів він. – До зброї! Настав день гніву!

І там, куди він дивився, – вдалині за річкою, римлянин побачив велику темну тінь, що поволі насувалася з далекої рівнини.



З англійської переклав

Василь БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ.

КРАЇНАМИ І КОНТИНЕНТАМИ

ЛАГІДНІ КАЙМАНИ

Ніяких зубатих кайманів на Кайманових островах зроду не було. Ну, хіба що «морські вовки» та «акули бізнесу». Та й ті зовсім не кусають туристів, а воліють на них заробляти і спокійно жити у своїй безпечній екзотиці.

Задовго до відвідання Кайманових островів супутники по карибському круїзу спантеличили мене загадковим твердженням про те, що там розташоване пекло. І водночас усі дружно називали ті краї тропічним раєм. Ну, рай було видно неозброєним оком ще з борту нашого лайнера: пальми, прозоро-бірюзові спокійні води, чистий і дрібненький білий пісок, який облямовує острів Великий Кайман…

Про пекло йтиметься далі. Лише додам, що перше його передвістя побачив уже в порту Джорджтауна – на футболках у сувенірній ятці був напис: «Ласкаво просимо до Пекла!»

А ще на запитання про те, чи справді там багато кайманів, компаньйони розсміялися і відповіли: «Жодного!»
Ігуанові острови

Кайманових островів усього три. Ці клаптики суходолу є величезним, обжитим людьми рифом площею зо 200 квадратних кілометрів і висотою 24 метри над рівнем моря.

Острови Кайман (саме так звучить офіційна назва регіону) вважаються заокеанськими територіями Великобританії. Тобто тут є свій уряд, але головою держави вважається королева Єлизавета II, яка призначає губернатора. Розташовані ці території за 250 кілометрів на південь від Куби і за 750 – від Маямі.

Каймани перебувають у сфері впливу Британії, а отже, тут усі вільно розмовляють англійською, чого і вам бажаю. Мешканці дуже гостинні, бо, по-перше, туризм фактично годує острів (майже 75 відсотків ВВП – це прибуток від туріндустрії), а по-друге, вони просто приємні, розслаблені люди – та й хіба може бути інакше в таких райських краях?

На архіпелазі немає жодної річки чи хоча б озерця. Прісну воду переважно завозять. Це біда, але вона має інший бік: частково через відсутність на острові річок морська вода зберегла ідеальну чистоту і прозорість, завдяки чому тепер ці береги славляться як Мекка підводного плавання в Карибському морі. Пірнаючи, потрапляєш ніби в підводну казку – світ тропічних риб, коралів і затонулих кораблів вражає.

Крокодилів узагалі та кайманів зокрема тут немає і, схоже, ніколи не було. Назва островів виникла через непорозуміння: одні з перших європейців побачили тут великих ящірок ігуан і з переляку вирішили, що то каймани.


Від піратів до магнатів

Свого часу на Кайманові острови частенько навідувалися пірати. Першим англійцем, який побував тут, став відомий морський розбійник Френсіс Дрейк. Кажуть, десь у місцевих печерах досі лежать його скарби.

Нині піратство в цих краях набуло цілком пристойного, ба навіть респектабельного вигляду. Кайманові острови процвітають як офшорний фінансовий центр. На них зареєстровано понад 68 тисяч компаній, серед яких – майже 500 банків, 800 страхових товариств і 5 тисяч пайових фондів. І все завдяки тому, що тут дуже поблажливе податкове законодавство, яке дає змогу, оформивши свою компанію на далеких островах, не сплачувати податки у власній державі.

У результаті в мешканців Кайманових островів – один із найвищих у світі показників рівня доходів на душу населення. При цьому майже всі споживчі товари та продовольство доводиться імпортувати. Чи треба казати, що найзаможнішими мешканцями здебільшого є іноземні громадяни?


Три Каймани

Найбільшим і найрозвинутішим островом архіпелагу є Великий Кайман. Його довжина – 22 милі, а ширина – 8. Великий, нічого сказати… Саме тут розташовані головні пам’ятки, популярні ресторани і великі магазини зі спорядженням для дайвінгу. На острові є лише кілька місць, які варто відвідати: комерційний і культурний центр, столиця Джорджтаун із кварталами чепурних будинків та Національним музеєм Кайманових островів, замок Педро Сент-Джеймс і печери піратів біля Бодден – старої столиці острова. Вілли у столиці облаштовані просторо та привільно, сади облямовані олеандрами й бугенвіліями та залиті сонцем. До речі, власники переважної більшості осель – американці.

Великий Кайман – дивовижне царство дикої природи. Бруд великих міст ніби не торкнувся його, тут досягнута майже повна гармонія між флорою, фауною і життєдіяльністю людини. Природа подарувала цьому острову рослини та тварин, яких не зустрінеш в інших краях. Надзвичайно міцна кора срібних пальм широко застосовується в будівництві, плетінні капелюхів і кошиків. Кайманський папуга з яскраво-зеленим оперенням, білим чубчиком і рожевими щічками належить до рідкісних амазонських видів (цих галасливих птахів заборонено вивозити з країни). Після рясних теплих травневих і червневих дощів на Великому Каймані розквітає незрівнянна бананова орхідея – біла велична квітка з витонченими пурпуровими штрихами. Цікаво, що на сусідніх островах зустрічається її інший різновид, із більш насиченим жовтим відтінком. (Квіти заборонено навіть зривати.) Морські черепахи, які відіграли значну роль в історії острова, зайняли почесне місце на гербі архіпелагу. Ці та інші дива природи можна побачити в Ботанічному саду імені Єлизавети II, а також на черепашачій фермі.

Другий за розмірами острів – це Кайман-Брак (вузька смуга землі завдовжки 19 км). Він має химерний рельєф із численними стрімкими скелями. Гори з вапняку досягають найвищої точки в центрі острова і обриваються в синю безодню моря на його східному березі.

На Браку немає модних галерей, шедеврів колоніальної архітектури та пам’яток техногенної культури. Острів буквально дихає природою, що вабить не тільки прихильників екотуризму, а й тих, хто мріє віднайти своє справжнє «я», внутрішню гармонію та душевну рівновагу. Головними пам’ятками Кайман-Браку є таємничі печери та загублені в мангрових хащах стежки. Багато північноамериканських птахів обрали острів місцем свого відпочинку на шляху до зон гніздування. У певний час року тут можна побачити фламінго, качок, червонолапих дроздів, численні види чапель…

Пернаті – гордість острів’ян. Як і підводний світ, що вражає навіть досвідчених дайверів. У вересні 1996 року біля північних берегів острова затонув кубинський фрегат. Перебуваючи на глибині 330 футів, він став домівкою для екзотичних морських мешканців і місцем паломництва поціновувачів підводних ландшафтів та сюжетів. В прибережних водах спочивають залишки ще двох суден.

Ну, а найменший острів довжиною лише 10 миль, так й називається Малий Кайман. Він ще менше цивілізований, завдяки чому щасливий. У далекі часи тут жили рибалки та мисливці на морських черепах. Після того, як смачні плазуни зникли, люди покинули Малий Кайман майже на два століття. Подальших поселенців проганяли звідси сильні урагани. У результаті зараз на Малому Каймані мешкають лише близько ста чоловік.

Велику частину території займають солоні болота, лагуни та ставки, що розлилися в густих мангрових зарослях. Уяву вражають найчистіші безлюдні пляжі. Тут збереглася колонія рідкісних ігуан, що налічує близько двох тисяч особин. Тваринок дбайливо охороняють. Місцеві художники встановили спеціальні дорожні знаки для мотоциклістів, щоб ті були обережними на ділянках, де можлива зустріч із цими плазунами.

У рамках однієї з природоохоронних програм створено незвичайний природний заповідник, обладнаний телескопами, за допомогою яких можна спостерігати за природною поведінкою екзотичних птахів. Ну, і дайвінг: про красу морських парків «Бладі-бей» і «Джексон-пойнт» із їхніми барвистими кораловими садами та екзотичними рибами ходять легенди.
Пекло в раю

І все-таки воно тут є. Їхати нам до нього було ні багато ні мало – 9 миль. Чому? Бо Семимильний пляж на Великому Каймані насправді довший, ніж каже його назва. Вийшовши з машини, можна окинути поглядом усю цю красу. Біла стрічка піску вигинається дугою збоку від нас і прямує до маленького іграшкового пароплавчика на горизонті – нашого океанського лайнера. Море ніжне: світло-зелені відтінки змішуються з м’якою бірюзою. Гладінь – без кінця та краю. А біля ніг тихо ворушиться крайка води. Надзвичайно красиво і тихо.

І тут – як із небес на грішну землю: водій кличе нас у пекло. Машина рушає, і через якийсь час він радісно сповіщає: «Приїхали, можете відпочити. Отут – пошта, пропоную відправити листівку додому або друзям. А отам за рогом – Пекло». Саме час подумати про швидкоплинність нашого життя…

Шлях до місцини з назвою Пекло не широкий і не вузький, а досить просторий для невеликої групи туристів. Доріжка під дерев’яним настилом переходить у риштування з балкончиком. Вийшовши на балкончик, завмираєш на місці: навколо, попереду, внизу, взагалі скрізь, корчаться у жахливих позах чорно-попелясті потворні кам’яні фігури. Це вапнякова формація, яка має справді гнітючий вигляд серед тропічних пишнот. А внизу в калюжах стоїть каламутна вода… Б-р-р! Так, ходімо звідси. На виході можна спокійно купити футболку з написом «Був у Пеклі й повернувся!».


Місто скатів

А ще на Великому Каймані можна поплавати разом зі скатами-хвостоколами, уявляєте? Для цього всі їдуть до «Stingray City» – «Міста скатів», так називається морський парк. Я не плавав (цур йому, пек), але спостерігав – туристи навіть підіймали здоровецьких морських тварюк із води для фотографування, а ті своїми зябрами рохкали, мов поросята.

Для спілкування не обов’язково вдягати акваланг або інше спорядження. Скати мешкають на досить великій піщаній мілині, максимальна глибина якої не перевищує рівня грудей дорослої людини. Тож «Stingray City» доступне для відвідувачів будь-якого віку та зросту.

Якщо не дуже хочеться плавати серед цих досить своєрідних істот і торкатися їхніх шорстких тіл, то можна здійснити подорож по «Stingray City» на рибальському човні. Що я і зробив.

Човнів скати майже не бояться. Десятиліттями місцеві рибалки, перш ніж вивантажити улов на берег, запливали на ці мілини й чистили рибу, викидаючи нутрощі в море. Ось скати і звикли до дармової їжі, а появу човнів та шум моторів вважали закликом до трапези.
Черепахи та мушлі

Справедливу назву дав цим краям Колумб, який відвідав їх 1503 року. Чи то йому так сподобався черепашачий суп, чи то черепах у ті роки тут було не злічити, але командор охрестив нововідкритий край «Лас-Тортугас» – «Черепахи». Із 1523 року острови наносилися на карти під назвою «Lagartos», що означає «Алігатори», або «Великі ящірки». Потім, у 1770-х роках, ці землі були передані Англії, й Тортугас перейменували на Кайманові острови. Тільки не плутайте з колишньою піратською столицею – островом Тортуга.

До речі, «колумбівську» назву островів тут іще можна зустріти, скажімо, на упаковках кексів, якими славляться Каймани.

На Великому Каймані можна відвідати ферму, де розводять особливих морських зелених черепах. Їхнє м’ясо вважається вишуканим делікатесом і експортується по всьому світу. На фермі є великий басейн, у якому плаває величезна кількість цих неквапливих створінь. Можна дотягнутися рукою і погладити панцир або сфотографуватися на тлі водойми, яка аж ворушиться від рухливих панцирів.

Залишилося відвідати тільки Будинок мушель – теж своєрідний символ Великого Каймана. Правда, всередину ми не зазирнули, бо це приватна власність, але фотографувати зовні дозволяється. На перший погляд – будинок як будинок. Стоїть собі посеред галявини, гарний такий, рожевий. Тільки придивившись, можна розібрати, що його стіни прикрашені сотнями великих мушель. Таких кручених, знаєте? Вони й надають будівлі рожевого кольору. Перед будинком є невеличкий стенд з історією його створення. Загалом нічого особливого, скажу лише, що будинок досить старий і начебто з привидами – ну, так зазначено на стенді.

Я придбав велику дерев’яну рожеву мушлю, і вона висить зараз у мене вдома. Приємно дивитися на неї, згадувати сонце, пісочок і трьох лагідних зелених Кайманів серед безкраїх просторів океану.


У ГОСТІ ДО ПІРАТІВ

Серед найцікавіших подій на Кайманових островах – традиційний фестиваль «Піратський тиждень» («Pirates Week»), який того року відбувався з 12 по 22 листопада.

У програмі свята: конкурс гри на сталевих барабанах, змагання, ігри, дитячий день, барвистий парад, спортивні заходи, дні культурної спадщини, знайомство з місцевою кухнею, шоу феєрверків, обрання Королеви, фестиваль гастрономії та вуличних танців.

Найбільш видовищним є захоплення міста піратами. У гавань Джорджтауна, столиці архіпелагу, заходять два вітрильники. Корсари висаджуються на берег і полонять місцевого губернатора. Тисячі людей збираються не давати відсіч загарбникам, а веселитися разом із ними!

Детальніше: www.piratesweekfestival.com.
КАЙМАНАМ У ЗУБИ

Діставатися Кайманових островів оптимально двома шляхами:

– у складі одного з шикарних круїзів Карибським басейном, які здійснюються з узбережжя Флориди;

– літаком – знову-таки через американські міста.

Оселившись в одному із двох десятків досить сучасних і розкішних готелів, можна вирушати на прогулянки.

Віктор СИДОРЕНКО.

(«Міжнародний туризм», № 5, 2015)

ЦЕ ЦІКАВО

ГЕОФІЗИКИ ЗІ США, КАНАДИ ТА ФРАНЦІЇ СПРОГНОЗУВАЛИ ЗБІЛЬШЕННЯ ТРИВАЛОСТІ ЗЕМНИХ ДІБ

Протягом XXI століття кожен день земна доба буде збільшуватися мінімум на п’ять мілісекунд. Результати своїх досліджень автори опублікували у журналі «Science Advances», а коротко про них повідомляється на сайті The Guardian, пише УНІАН.

Проведені геофізиками розрахунки показують, що протягом XXI століття кожен день земної доби буде збільшуватися мінімум на п’ять мілісекунд, а вісь обертання Землі з Північного полюса за найближчі 100 років зміститься на 1 сантиметр.

Своїх висновків вчені дійшли, проаналізувавши темпи танення льодовиків на Землі. Це має призвести до перерозподілу матерії з північних регіонів (зокрема, Гренландії) до екватора, в результаті чого обертання планети навколо своєї осі сповільниться.

У своїй роботі геофізики уточнили проведене в 2002 році океанографом Вальтером Манком дослідження, присвячене впливу танення льодовиків, викликаного глобальним потеплінням, на обертання Землі і нахил її осі.

Манк такого впливу не виявив, однак геофізики у цьому дослідженні з’ясували, що такий результат пов’язаний в тому числі з неточною оцінкою підвищення рівня моря протягом XX століття (2 міліметри замість 1–1,5 міліметра).


***

ЯК УТВОРЮЄТЬСЯ СНІГ?

Щозими північна півкуля вкривається чарівною сніговою ковдрою. Та що насправді ми знаємо про сніг?

Як відомо, снігом називають особливу форму опадів, яка складається з найдрібніших кристалів замерзлої води. Пригадаємо трішки з дещо призабутих шкільних уроків: фізичний механізм утворення снігу дуже простий. Мікроскопічні краплі води, що знаходяться в атмосфері, прилипають до частинок пилу і замерзають. В результаті цього утворюються кристалики льоду, які не перевищують 0,1 мм у діаметрі, і внаслідок дії сили тяжіння падають на землю. І зростають, бо на них конденсується волога з повітря.

Велика частина населення Землі жодного разу не бачила снігу наживо – тільки на картинках і в кіно. Ми ж звикли до снігу і сприймаємо його як даність, але для того, щоб просто з’явилася одна сніжинка, в атмосфері повинна відбутися енерговитратна процедура кристалізації. Для утворення однієї-єдиної сніжинки потрібен мільйон водяних крапель. За одну зиму з опадами на Землю випадає приблизно септильйон сніжинок (24 нулі після одиниці). Тепер можна помножити септильйон на мільйон і дізнатися кількість водяних крапель.

Сніжинка на 95% складається з повітря, тому сніг у безвітряну погоду так повільно падає на землю. Однак це удавана легкість, оскільки за тих обсягів снігу, що випадає, всього 1 см снігового покриву на площі 1 га може дати від 25 до 35 м3 води.

Сніг відіграв найважливішу роль в геологічній історії Землі. Саме з початком снігопадів і появою засніжених поверхонь температура розпеченої вулканічними процесами Землі почала знижуватися. Завдяки цьому на планеті встановився клімат, придатний для життя. Якби не снігопади, Земля була б схожа на Венеру: розпечену і непридатну для життя. А от на Марсі випадає як звичний нам сніг, так і сніг із твердої вуглекислоти, більше відомої як «сухий лід».

У природі не існує двох однакових сніжинок, однак такого висновку вчені дійшли не так давно. Ще в кінці XIX ст. про це зовсім не було відомо.

Американський фотограф Вілсон Бентлі у 80-х роках позаминулого століття захопився метою скласти каталог сніжинок. Перше фото йому вдалося зробити 15 січня 1885 року. З того дня він зробив фотографії понад 5000 сніжинок, та став вивчати їх разом зі своїм другом, фізиком Перкінсом. Саме Бентлі і Перкінс першими заявили, що не буває двох однакових сніжинок.

Зараз вчені пішли далі і за допомогою математичних формул доводять, що кількість варіантів форм сніжинки перевищує число атомів у частині Всесвіту, яку бачить людина.

Ми звикли вважати, що сніг білий. Однак це не завжди так. У високогір’ях каліфорнійського хребта Сьєрра-Невада сніг часто буває рожевим. Такий відтінок він набуває через наявність в його складі частинок водоростей Chlamydomonas nivalis, що містять червоний пігмент астаксантин. В історії відомий навіть чорний снігопад (він стався у Швейцарії під Різдво 1969 року).

Стосовно ж білого кольору снігу… Це для нас він просто білий. Ті ж ескімоси розрізняють до 24 відтінків кольору снігу, а саами – ті ще більше – 41. Білий колір снігу обумовлений тим, що всередині сніжинки знаходиться повітря. Оскільки ж світло відбивається від кристала й розсіюється, то сніг стає білим.

Існує безліч видів снігу, але тільки японці зуміли зробити зі снігової різноманітності маркетинговий хід. На початку 1980-х років у Японії, з метою підтримки вітчизняного виробника лиж, було обмежено імпорт закордонного гірськолижного інвентарю. На підтримку цього навіть запустили міф про нібито особливий японський сніг, по якому не їхатимуть закордонні лижі. В Японії з’явилася й новорічна пісенька, в якій японський чемпіон з лижного спорту не може зрушити з місця, тому що на ньому – закордонні лижі, а сніг під ним особливий, японський.

Продовжуючи тему Японії, не варто забувати про японського фізика-ядерника Укічіро Накая (1900–1962), який створив свою книгу про сніжинки («Сніжні кристали: натуральні та штучні», видана в 1954 році) і визначив схему класифікації сніжинок, в якій він поділив їх на 41 індивідуальний морфологічний тип. Він же вперше визначив залежність форми кристалів від температури й вологості навколишнього середовища. В рідному місті вченого Катаямазу розташований Музей снігу та льоду, названий на його честь.

А наостанок хочеться відзначити те, що найбільшу сніжинку було засвідчено 28 січня 1887 року під час снігопаду у Форт-Кео, Монтана, США. Вона мала діаметр 15 дюймів (близько 38 см). Звичайні ж сніжинки мають близько 5 мм в діаметрі при масі 0,004 г.



БУДЬМО ЗДОРОВІ

ВАШЕ СЕРЦЕ – У ВАШИХ РУКАХ

Що провокує серцево-судинні недуги і які кроки допоможуть запобігти катастрофі


Чому «мотор» починає буксувати з віком


Медична статистика тривожить дедалі більше: щороку у світі зростає кількість смертельних випадків, спричинених захворюваннями серцево-судинної системи. Більшість із цих недуг провокує малорухливий спосіб життя, нераціональне харчування, надмірні психічно-емоційні навантаження, стверджують лікарі. Оливи в вогонь підливають шкідливі звички: паління, зловживання алкоголем. Тобто всі ті фактори, які залежать цілковито від самої людини.

– Як часто ми стежимо за тим, що їмо? Чи стараємося зробити власне харчування здоровим і збалансованим? Але саме харчування формує основу нашого здоров’я? – нагадує лікар-кардіолог Світлана Вознюк. – Надмірно калорійна, жирна їжа – прямий шлях до жирових залишків і бляшок в артеріях, які трансформуються в атеросклероз. У такій ситуації плин крові венами і артеріями уповільнюється, виникають спазми і біль у серці, дошкульні головні болі, підвищується артеріальний тиск.

Атеросклероз і артеріальна гіпертензія – найпоширеніші захворювання серця і судин. Звужені судини перешкоджають повноцінному кровообігу, створюють додаткове навантаження на серце. Якщо це триває постійно – серце швидше зношується, гіпертрофується його м’яз. Так формується ішемічна хвороба серця: прямий наслідок звуження коронарних артерій. У результаті серцевий м’яз має гірше кровопостачання, йому хронічно бракує кисню.

Хвороби серця, за словами лікаря, можуть проявлятися по-різному. Багато залежить від віку і статі. «У молодому й середньому віці інфаркт міокарда частіше розвивається в чоловіків, – пояснює пані Світлана. – Жінки більше ризикують отримати недугу з роками: у постклімактеричний період жіночий організм стає вразливішим до серцево-судинних хвороб. Після менопаузи зменшується вивільнення жіночих статевих гормонів (естрогенів), що захищають судини від атеросклерозу. А вже у віці «після 65» частота захворювань серцево-судинної системи серед чоловіків і жінок майже однакова».

Серце кожної людини, наголошує лікар, із віком стає вразливішим: стінки його потовщуються, м’яз не може повністю розслаблятися, знижується здатність до скорочення. Водночас зменшується еластичність судин – вони стають щільнішими. Саме тому хвороби серцево-судинної системи (ішемічна недуга, артеріальна гіпертензія, порушення серцевого ритму) частіше зустрічаються у людей старшого віку.

Здорова їжа – міцне серце


Велике значення для профілактики вроджених і спадкових серцево-судинних захворювань має здоров’я майбутньої мами, каже лікар. Важливо, який спосіб життя до і під час вагітності вона веде, чи регулярно обстежується у лікаря.

Світлана Вознюк застерігає: будь-які недоліковані інфекційні захворювання можуть провокувати ревматичні ускладнення та розвиток серцево-судинних недуг. Натомість правильні харчові звички, поміркованість у їжі, регулярні помірковані фізичні навантаження допомагають запобігти атеросклерозу і гіпертонічній хворобі.

Що означає – харчуватися правильно? Це доволі просто, стверджують лікарі. Не потрібно «вигадувати велосипед». Варто лише взяти за взірець схему збалансованого харчування і підлаштувати під неї свій раціон. Найвідоміша схема має вигляд піраміди. В її основі – злакові. Вище йдуть овочі та фрукти. Далі – білки (риба, м’ясо, молочні продукти). А на самій верхівці – тваринні жири, цукор, кондитерські вироби: цих продуктів слід або уникати, або споживати в незначній кількості.

Щоправда, нині піраміду збалансованого харчування трохи підкоригували. Оскільки сучасна людина мало рухається, то велика кількість злакових може зумовити ожиріння. Тож у своєму раціоні їх слід зменшити на користь овочів та фруктів. Зауважте: в основі піраміди правильного харчування немає солодких булочок, цукерок, гамбургерів, піци тощо.

Серце працюватиме легко і довго, якщо ви вживатимете достатню кількість фруктів і овочів. Вони запобігають розвитку атеросклерозу. Для «перекусів» ідеально підійдуть горіхи та насіння, які не тільки тамують відчуття голоду, а й збагачують організм потрібними для серця вітаміном E і ненасиченими жирами.

Серед овочів особливо корисні для нашого «мотора» томати й авокадо. Антиоксиданти, на які багаті томати, захищають серце від хвороб. Крім того, свіжі помідори – чудове джерело вітаміну C. Авокадо насичене корисними для серця жирними кислотами (омега-3) – тими ж, що й жирна риба. Постійне вживання дарів саду й городу зменшує ризик серцевих захворювань на 30%, переконані лікарі.

Крім того, для злагодженої роботи серця організм час від часу потребує жирної риби – скумбрії, тунця, лосося чи оселедця. Кислоти, що містяться в ній, сприятливо діють на судини, очищають і зміцнюють їх, запобігають утворенню тромбів. До речі, у Норвегії, яка посідає одне з перших місць у світі за тривалістю життя, а смертність від серцево-судинних хвороб становить там лише 36% від загальної, споживають значну кількість риби, багатої на ненасичені жирні кислоти (омега-3). Норвежці їдять рибу майже щодня.

І кардіологи, і дієтологи одностайні: хочете жити довго і мати здорове серце – вилучіть iз раціону смажену їжу. Якщо не можете відмовитися від неї повністю – зведіть такі страви до мінімуму. Від «важкого» м’яса (свинина, баранина) бажано відмовитися взагалі. Достатньо перейти на м’ясо курей та індиків. У цих продуктах почерпнете потрібні серцю білки.

Відомі «герої» народної медицини – часник і цибуля – містять особливі елементи, які істотно зменшують схильність тромбоцитів до злипання, руйнують навіть ті згустки крові, які вже почали формуватися. До речі, корисні властивості цих овочів зберігаються також під час термічної обробки.

Також лікарі радять обов’язково включати до раціону зерновий хліб, віддавати перевагу нежирним молочним продуктам, готувати їжу на олії (в ідеалі – на оливковій).



Інфаркт міокарда:

як попередити удар


Одна з найскладніших недуг серцево-судинної системи – інфаркт міокарда. Як уберегти себе від цієї неприємності? Кардіологи кажуть: важливо завжди пам’ятати про фактори, які пришвидшують розвиток інфаркту. І намагатися (за можливості) уникати будь-яких ризиків.

Скажімо, підвищений рівень холестерину в крові. Час від часу перевіряйте цей показник, зменшуйте кількість тваринних жирів у раціоні. Постарайтеся відмовитися від куріння. Ця шкідлива звичка дуже часто призводить до хвороб серця, зокрема до інфаркту.

«Надмірна вага, малорухливий спосіб життя «ефективно» провокують інфаркт, – каже Світлана Вознюк. – Необхідно якомога більше рухатися: гуляти, влаштовувати пробіжки. Щодо ваги, то найкраще для здоров’я, коли вона відповідає показнику – зріст у сантиметрах мінус сто».

Кардіолог нагадує, що важливо контролювати свій артеріальний тиск. «Показник понад 140/90 має стати приводом для консультації з лікарем», – нагадує пані Світлана. Хворим на діабет так само важливо стежити за рівнем глюкози у крові, дотримуватися спеціальної дієти.

Якщо маєте ішемічну хворобу серця, атеросклероз, то особливо мусите дотримуватися терапевтичних заходів, які призначає лікар. І, звісно, слід враховувати такий фактор, як спадковість. «Якщо хоча б у одного з ваших рідних (батьків, дідуся, бабусі) є захворювання серця, то ваш ризик захворіти на інфаркт зростає. Особливо, якщо у родичів хвороба почалася до 55 років», – зауважує лікар.

Інсульт: «Попросіть його усміхнутись»


Інша катастрофа, пов’язана з хворим серцем і судинами, – інсульт. Як розпізнати, що проблема насувається на людину?

«Найперша симптоматика – слабкість, порушення мови, сну, нездужання, нестандартні відчуття. А також неадекватна працездатність, коли плануєш звичні справи, а натомість нічого не доводиш до кінця. З’явився будь-який із цих симптомів – час бити на сполох, – застерігає лікар-невропатолог Уляна Лущик. – Наближення інсульту повідомляє про себе періодичними розладами мозкового кровообігу. Навіть банальний гіпертонічний криз, якщо він проявляє себе не тільки значним підйомом тиску, а й нудотою, короткочасним відключенням свідомості, затерпанням кінцівок, порушенням мови, – це промовисті ознаки того, що мозку погано. Нейрохірурги називають такі симптоми «першою ластівкою». Якщо вчасно відреагувати на них, провести відповідне лікування, організм вам подякує. А якщо господар тіла проігнорував ці сигнали, то замість «ластівки» отримує госпіталізацію, реанімацію…»

Нас ніколи не привчали до культури здоров’я. Але життя нині таке інтенсивне, і виживає в ньому той, хто достатньо уваги приділяє своєму здоров’ю, переконана фахівець. Організм працює сам по собі, якщо він у нормальному стані. Коли надходять від нього сигнали – це «дзвіночки» про неблагополуччя. І на них треба відразу реагувати.

Лікар звертає увагу на ознаки, які допоможуть розпізнати симптоми інсульту. Необхідно поставити перед потерпілим три простих завдання:

– Попросіть його ПОСМІХНУТИСЯ.

– Попросіть його ЗАГОВОРИТИ. Заохотьте вимовити одне просте речення, але чітко. Наприклад: «За вікном світить сонце».

– Попросіть потерпілого ПІДНЯТИ обидві руки.

Якщо людина не впоралася бодай із одним з цих завдань – негайно викликайте «швидку» й опишіть симптоми медикам. Ще один спосіб розпізнати інсульт – оглянути потерпілому язик. Якщо він кривий або неправильної форми, западає на той чи інший бік – це теж ознака інсульту. Про катастрофу з мозковим кровообігом можуть свідчити також раптова слабкість, потемніння в очах або зниження гостроти зору на одне око, нездатність розуміти мову, раптовий сильний головний біль, який може супроводжуватися нудотою і блюванням, порушення орієнтації у просторі, втрата стійкості та свідомості.


ДО РЕЧІ


Що повинна знати людина, аби не допустити захворювань судин?

Сьогодні вкрай актуальна тема рухливості. Коли ми годинами сидимо за комп’ютерами, спілкуємося в онлайн-режимі – емоції є, а руху немає. Коли сідаємо за кермо машини, бо нам треба швидко пересуватися, тіло так само майже нерухоме. Оскільки адекватних подразників немає, виникають застої в судинній системі. Тому знайдіть час для ранкової пробіжки, зарядки, плавання, якщо коротко – «полюбіть себе». Допоможіть своєму організму почуватися комфортно.


Мирослава КРУК.




Каталог: document -> pressa -> Zaklik -> 2016
2016 -> Видань утос
2016 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
2016 -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Видань утос
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Zaklik -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей

Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал iconУ 1789, в друкарні І. Г. Рахманінова, Крилов друкує щомісячний сатиричний журнал «Пошта Духів»
Твері, помер, залишивши вдову з двома малолітніми дітьми. Дитячі роки Івана Крилова пройшли в Твері. Грамоті вивчився вдома, французькою...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка