Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка10/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36

— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!

— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.

Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.

Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.

Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!

— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.

— А вiн хiба секретний?

— А що ж ти думав, може, й секретний .. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.

Невже глобулус?..

I раптом я згадав...

Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.

Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.

Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.

Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.

Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:

— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.

Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.

— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає... Од перестрiту... Од... — шепче щось молодицi на вухо.

— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.

— Уступили б трохи, тьотю... Дорого, — торгується iнша молодиця.

— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше... — i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. — Можна й у борщ... Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!

I знову завелася дзвiнкоголосо:

— Ану — водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! — тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!

Покупцi посмiхалися, але брали.

Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.

Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.

А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.

— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi...

Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:

Пусть всегда будет солнце,

Пусть всегда будет небо,

Пусть всегда будет мама,

Пусть всегда буду я!

РОЗДIЛ XVIII

Несподiванi Iгор, Валька та iншi

Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!» Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:

— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.

— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.

— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.

— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.

Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.

Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:

— О! Дивiться! Тут хтось живе!

Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.

— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.

I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.

Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.

— Погляньте, справжня, мисливська...

— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

— Ану не займай!

Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.

Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.

— Хто ви?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курiнь?

— I рушниця ваша?

— Ви мисливцi?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.

— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.

— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.

— Або у Робiнзонiв... Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:

— Нi в що ми не граємо.. У нас тут дiло одне... А ви хто такi?

— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.

— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.

— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да... Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що... Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто... Ми розумiємо... А у вас яке дiло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився:

— Дiло... та й усе...

— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.

— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.

— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.

— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.

— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.

— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.

— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.

— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!

— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».

Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.

— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.

— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га...!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому... Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?

Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?

— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?

— Що — дав?

— Заплатив скiльки?

— Нiскiльки. Сам зробив.

— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.

— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.

— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.

З кущiв вийшов вожатий.

— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?

— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го... чи тiльки цей?

— А що таке?

— Та нiчого... Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?

— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.

Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.

Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!

Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.

Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:

— Ого-го!

I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв' Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє...

Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.

— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.

— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.

— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».

— Твоя? — спитав вожатий.

— Тiльки так, — сказав той.

— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.

— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.

— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.

Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:

— Дай подивитися... приймач... Можна?

Iгор зразу одклав ножик i паличку — А чого ж... Звичайно. Будь ласка.

Вiн одкрив футляр.

— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.

— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.

Iгор усмiхнувся.

— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.

Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.

— Да а... Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.

— П'ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор — А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?

— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.

Кукурузо тихо зiтхнув.

У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.

— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.

Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.

Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.

Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.

I вiн тiльки посмiхається...

Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?

— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!

Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.

Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:

— О! О!

Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:



— «Лебедине озеро»... Адажiо...

Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!

А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:

— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.

Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.

— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу... Для смiху.

Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?

I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.

I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.

Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.

— Дивачка якась... правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.

Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.

Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:

— Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!

— Пiшли! — сказав Iгор.

Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.


Але несподiвано вiн сказав Iгорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.

Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.

— Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:

— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:

— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!

I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка...

Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.

Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.

Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети...

Реве е та сто-огне Днi iпр широкий, Сердитий вi-iтер за-авива а...

Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.

Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.

Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:

— А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями...» Ану, заводь, Сашко.

— Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!

Злиньте вогнями

Синiї ночi.

Ми пiонери-

Дiти робочих...

Свiтлої ери

Час надiйшов.

Клич пiонерiв:

«Завжди будь готов!» —

рвалася в небо пiсня.

Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.

Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв...

Потiм Iгор сказав:

— А тепер, може, хай Валька станцює...

«Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.

Але вона сказала без всякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.

— Український танець козачок! — оголосив вожатий i заграв на акордеонi.

Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi — стрункi, мiцнi й пружинистi.

Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся...

Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала — мабуть, аж у селi чути було Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi.

А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-»штурман» брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне — майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:

— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!

Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка