Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка14/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   36

На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько... У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.

«Кiнозiрка», що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

— Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.

Навколо смiються.

Як вiтали «зiрку«-»космонавта» мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступнiй «Арсенальнiй» станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi...

Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, — ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв — то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, — ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять...

— Ну? — ледве сказав Ява.

— Ага, — ледве сказав я

— Тю, — ледве сказав Ява

— Тьху, — ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.

— Да... — зiтхнув Ява. — Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме...

— Та йди ти! При чому тут це! — пробував виправдатися я — Нiхто ж нас не бачив. I взагалi — все ж минулося. Чого ги!

— Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив... А в них зорова пам'ять — будь-будь! Професiйна.

— Та! — махнув я рукою.

— От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет — це, брат, така штука... — Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.

— А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! — не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. — Ненароком зачепили ночви i... Хiба ж це навмисне?

— Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож...

— Не щастить нам у метро, — зiтхнув я. — I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера...

— Закон парностi, — зiтхнув Ява.

Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той «закон парностi», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi — як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: «I так горе, i так двоє».

— Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, — сказав Ява i раптом усмiхнувся. — А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах...

— А що ж! Як на ракетi — фiть! — I будь здоровi Я б i сам не вiдмовився, га? — заторохтiв я, радий, що Ява вже не залякує мене мiлiцiєю.

Ява пiдвiвся з землi:

— Ну, то куди тепер пiдемо?

Я здвигнув плечима:

— Та куди хочеш! Або в мiстечко розваг, або в стерео, або в зоо...

— Це правильно, але... — i Ява замовк.

— Що?


— Та якби... — i знову замовк.

— Що?


— Та самим воно якось... От щоб розшукать отих... київських... Iгоря, Сашка-»штурмана»... Такi ж хлопцi класнi... — i в небо дивиться, щоб очi вiд мене сховать...

Я дивлюся на нього i хитро усмiхаюсь. Ну ж Ява! От же ж Лис Микита! Хлопцi тобi потрiбнi! Еге ж! Та я ж тебе наскрiзь бачу. Ти ж для мене як iз скла зроблений! Я тобi не київський мисливець, якого можна за носа водить. На це Ява мастак! Київськi мисливцi, що приїздили в нашу Васюкiвку на полювання та риболовлю, часто наймали нас, хлопцiв, щоб ми їм коникiв для наживки ловили. Сiрникова коробка коникiв — п'ять копiйок. Я собi ото ловлю та й ловлю у потi чола: найнявся — як продався. А Ява сiна у сiрникову коробку натовче, зверху кiлька коникiв покладе i — вже бiжить мiняти на п'ятака. А як пiймають його на цьому, вiн тiльки очима невинно клiп-клiп: «А треба ж було їм їсти вкинуть!..» Але стривай, я тобi не київський мисливець!

— Воно дуже добре б, — кажу, — тiльки де ж їх шукать? Адреси ж нема... Правда, давала тобi Валька свою адресу тодi. Але ж ти її не зберiг, мабуть. Та воно, звичайно, й смiшно було б — берегти адресу якоїсь там Вальки.

У Яви тiльки — раз! — щоки червоно спалахнули, як од ляпасiв...

I що воно ото буває за таке iнодi з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка... I через що? Через якусь чаплю у спiдницi... Тьху!

Минулого разу, коли була у нас пригодницька iсторiя з Книшем i Бурмилом i коли Ява був Робiнзоном Кукурузо i тiкав у плавнi на безлюдний острiв iменi Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими пiонерами-юннатами. I була серед тих пiонерiв одна Валька, худа, цибата i, на мiй погляд, зовсiм неiнтересна. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разiв краща). Але то я вважав, що Валька неiнтересна. А Ява... Ява через двi хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли київськi юннати поверталися додому, Валька залишила Явi свою адресу, щоб ми написали, чим закiнчиться наша iсторiя з Книшем i Бурмилом, — її дуже, бачте, це цiкавило. Минув час, iсторiя з Книшем i Бурмилом закiнчилася для нас щасливо, ми були героями, i Ява пiсля цього кiлька разiв напiвжартома, напiвсерйозно закидав гачка — написати Вальцi листа. Я робив — тьху! —i казав: «Ти що, вчадiв! Я, коли в таборi, мамi нiяк не можу написать, а ти хочеш...» Сам Ява писати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменовка у нього була якраз з мови. Так з листом нiчого не вийшло. Але адресу Ява зберiг. Це я знаю. Вiн її ховав на горищi, я бачив, як вiн там перечитував її, наче листа якогось.

Тiльки я йому нiчого не сказав...

А коли ми їхали в Київ, я знав, що рано чи пiзно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. Я планував собi Вальку десь на третiй-четвертий день, не ранiше. I якби не моя провина у тiй пригодi з ночвами, я б, певне, так просто не здався. Та тепер я був радий, що Ява забув про словесний портрет i про мiлiцiю, i вирiшив поступитися.

— Чого скис! — весело сказав я. — Ну да, воно цiкаво було б зустрiтися i з Iгорем, i з Сашком-»штурманом», i з Валькою. Вони нам Київ хiба ж так показали б! Яка там Вальчина адреса? Я колись пам'ятав... Якась Сiчнева... так?

— Вулиця Сiчневого повстання, — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона i е... Тут бiля метро починається i проз новий Палац пiонерiв тягнеться туди, де лавра. Гайда!

Ява криво усмiхнувся.

РОЗДIЛ III

Ява поспiшає на побачення. Вухо

Через кiлька хвилин ми вже знайшли потрiбний будинок, почали шукати квартиру. Обiйшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсi остання квартира вiсiмнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насмiялася, вигадану адресу дала... На Яву менi було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарештi я наважився спитати в якоїсь бабусi. I виявилося, що є двадцять п'ята, тiльки у дворi, у так званому флiгелi. Пiшли ми шукати той флiгель.

— Казна-що, повигадували якiсь флiгелi-мiгелi. Тiльки з пантелику збивають, — удавано сердито бурмотiв повеселiлий Ява.

Справдi, у дворi стояв такий самий, як i з вулицi, здоровеннецький шестиповерховий будинок. I на третьому поверсi ми легко вiдшукали двадцять п'яту квартиру.

Коли ми заходили в парадне, я помiтив, що, минаючи старорежимськi вiзерунчастi заскленi дверi, Ява на якусь мить затримався i, глянувши на своє вiдображення у склi, пригладив рукою чуба. Я удав, що нiчого не бачу.

I от ми стоїмо перед дверима. На дверях кiлька кнопок вiд електричних дзвоникiв — мабуть, у квартирi багато сусiдiв. На сходах напiвтемне, i ми спинаємось навшпиньки, щоб прочитати написи пiд кнопками. О, «Малиновським дзвонити один раз!» Це воно. Вальчине прiзвище. Малиновська. Точно.

— Дзвони, — шепоче Ява.

— Ти дзвони, — шепочу я, невiдомо чого вiдчуваючи холодок у животi.

— Та подзвони. Ну, ти ж вищий, тобi зручнiше, — хитрує Ява.

— Нi, вона тобi адресу залишала, ти й дзвони, — не здаюся я.

— Ану тебе, — iз злiстю шепоче Ява i, рiшуче зiтхнувши, натискаь на кнопку. За дверима голосно деренчить дзвоник.

Ява вiдскакує вiд дверей i ховається за мою спину. Дуже менi треба! Я вiдскакую вбiк i хочу випхнути наперед Яву.

I тут сталося щось неймовiрне. З-за виступу стiни з темряви, як мара, виринула чиясь величезна постать i здоровеннецькою рукою схопила Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос загримiв, аж луна пiдстрибом покотилася вниз по сходах:

— Пiймалися! Пiймалися нарештi!

Не кажучи вже про Яву, якого тримали за вухо, я теж сiд несподiванки прикипiв до мiсця i не мiг ворухнутися. А дядько гримiв на весь пiд'їзд:

— Так от хто тут хулiганиiь! От хто це дзвонить i тiкає!.. А бiдна бабуся повинна бить свої старi ноги, даремно ходячи вiдчиняти! От ми зараз з вами поговоримо!

I в цю мить з-за дверей почувся дзвiнкий Вальчин голос:

— Хто там?

Ой-ой-йой! Я панiчпо глянув на Яву. Вiн зiбрав всi спої сили, одчайдушне рвонувся i... Навiть якби йому довелося залишити своє вухо у дядьковiй руцi, вiн все одно б вирвався. Та що вухо! Цiєї митi Ява ладен був оддати пiвголови, навiть пiвтiла, аби тiльки вирватися, втекти з тим, що залишиться, подалi вiд Вальчиних очей.

Ви ж самi подумайте: пiсля довгої розлуки в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить як (о свiте ясний!) якийсь здоровеннецький мурмило держить вас за вухо, мов цуценя. I ви, схиливши голову, жалюгiдно висите на своєму вусi, майже не торкаючись землi. Ви, який мрiяли про урочисту й хвилюючу мить, коли вiдчиняться дверi, i вона стане на порозi, i здригнуться вiд радiсного подиву волохатi вiї, i засяють очi, i запашать рум'янцем щоки. I вона скаже: «Ой'» — а потiм: «Ах!» — а потiм: «Здрастуй, здрастуй! Це ти? Яка я рада!» I все буде так прекрасно...

Аж замiсть цього...

О люди добрi!

Наче висiреленi з гармати, ми прогуркотiли сходами вниз, вискочили у двiр, потiм на вулицю i цiлий квартал бiгли щодуху, не оглядаючись. Лише коли переконались, що за нами нiхто не женеться, одсапуючись, пiшли.

Ми йшли, не розбираючи дороги, йшли i мовчали.

З очей Явиних бiгли сльози. Вiн кривився й одвертав од мене обличчя. Та я все розумiв. Ява нiколи не плакав! То просто механiчно. Просто вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. I якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самi собою. I це зовсiм не значить, що людина плаче.

Вухо Явине напухло, збiльшилося вдвоє i горiло маково.

З таким вухом вдруге пробиватися на побачення годi було й думати.

Ми добре розумiли, що сталося. Сталося жахливе непорозумiння. В тому домi якийсь шалапут розважався тим, що дзвонив у квартири й тiкав. А дядько випадково нагодився i, побачивши нашу метушню бiля дверей пiсля того, як ми подзвонили, вирiшив, що то ми хулiганимо. Все це ми розумiли. Та нам не було легше вiд цього. Особливо Явi. I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.

Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.

Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:

— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!

Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.

Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».

— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!

Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:

— Не хочу!

Тодi я сказав:

— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.

Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:

— Ходiм!

I я швиденько побiг у касу брати квитки.

Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).

Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:

— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б... Га? Як ти думаєш?

Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється...» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.

I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо...

Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.

I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!

Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове .. I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павiльйону похитуючись.

Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!

Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:

— Ти думаєш, що ото таке?

Я глянув i сказав:

— Чортове колесо.

— Так чого ж ми сидимо?

— Ходiмо.

— А грошi у нас є?

— На чортове ще буде.

Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що...

Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось... Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.) I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Точно! Вона!

Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.

— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.

— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!

РОЗДIЛ IV

Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.

— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!» Збавили ми хуткiсть. Пiшли.

Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.

— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.

Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:

«Пам'ятник на вiдзнаку

Повернення Києву Магдебурзького права Споруджено в 1802 р.

Архiтектор А. I. Меленський».

Нiколи б не подумав, що то пам'ятник. Я звик, що пам'ятник — це або на конi, або пiшака, але обов'язково якийсь герой-полководець чи генiй. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасiя!

Напис на меморiальнiй дошцi був не одинокий. Крiм нього, було ще багато написiв. Але вже од руки i значно пiзнiшого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманiтними формулами:

«Коля + Ляля = любов», «Вася + Оля = любов», «Петя + Нюра = любов», «Толя + Галя = любов» i т. д.

А якийсь один нагармузляв отакенними лiтерами свою формулу аж метрiв за три над землею: «Жека + Льоха = любов». Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж нiяк не вiрилось, щоб у нього було таке довге тiло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав вiн росiйською мовою i не знав, що по-українському льоха — це свиня. I вийшло, що вiн сам себе назвав свинею.

Те, що нiхто з них нiколи не мав п'ятiрки з калiграфiї, видно з першого погляду — такi кривулi вони понавиводили. I ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але бiльше не любили нiкого, бо так запаскудили пам'ятник, аж гидко було дивитись.

— I нащо їх тiльки iрамоги вчили! — з почуттям сказав Ява.

«Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою рiзнi революцiйнi слова проти завпеда Сави Кононовича», — подумав я. Але не сказав нiчого. Бо й сам я був грiшний: писав на парканi колись нелiтературнi дурницi. Бач, як недобре. Бiльше не буду!

Сповненi благородних почуттiв, ми подалися до пiшохiдного моста, що вiв на Труханiв острiв. По мосту безперервним потоком iшли люди. Куди ж це вони?! Там же i так сiсти нiде... Ой, не iнакше, як задавлять когось там сьогоднi. Не iнакше, як будуть жертви!

Жертви... Що ближче ми пiдходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве — слизьке i холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобi не верба, з якої ми в рiчку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тiльки — ляп! — i кавкнеш...

Цiкаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутнiй вишцi... Чи бувають тут нещаснi випадки... I жертви...

Перейшли ми мiст, звернули лiворуч, до вишки. Iнтересно, про що зараз думає Ява? Щось дуже вiн бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйознi люди не йдуть стрибати вперше з парашутом.

Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогоднi була якась жертва... А ми, два дурнi, йдемо...

Розумнi люди ондо у пiнг-понг грають, у настiльний тенiс — зовсiм безпечна гра, цiлком гарантує життя. Стопь двадцять столiв, i бiлi пластмасовi м'ячики стрибають над ними, як бульки пiд час дощу...

Аж от i парашутна вишка.

Ти диви — нема нiкого. I парашута не видно. I шворку, на якiй вiн має висiти, закинуто кудись нагору.

Неподалiк од вишки сидiв пiд деревом якийсь напiвголий лiтнiй дядечко в парусинових штанях. Саме те, що вiн був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось iз адмiнiстрацiї.

Я пiдiйшов i спитав:

— Скажiть, будь ласка, а вишка що — не працює?

Дядечко глянув на мене, хмикнув:

— Чого не працює? Працює. Тiльки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втiм, спробуйте, хлопцi. Я бачу, ви такi герої, що вам парашут зовсiм не потрiбен.

Ми зрозумiли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює... Ур-р...

— От шкода, — сказав я.

Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собi каруселя А тодi придивився — е нi, зовсiм не звичайна. На високому залiзному стовпi величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крiсельця причепленi. Крутиться коло, i крутяться крiсельця на ланцюгах, убiк одлiтаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротинi над головою розкручувати.

Глянув на Яву:

— Давай?

— Давай.


Вишкребли ми останнi копiйки. Заплатили. Сiли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тодi все дужче, дужче...

— Ого-го-го-го-го-о... — радiсть iз грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсiм тобi як птиця летиш у повiтрi — нiби й не держить тебе нiщо... — Гух-гух-гух!..

— Др-р-р-р... — це я ротом. Гуркiт мотора собi роблю. Нiби лечу я на лiтаку-винищувачi надзвуковому...

— Та-та-та-та-та-та .. — з кулемета стрiляю по Явi. Ява обертається i теж:

— Та-та-та-та-та-та...

— Iду на таранi — гукаю я, пiдлiтаю до Яви — штурх його ззаду, i вiн одлiтає од мене. А потiм пiдлiтає i — штурх! — мене, i я одлiтаю... I-i-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! I нiяких тобi нещасних випадкiв! Нiяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.

Отак би лiтав, лiтав, лiтав... цiлий день би лiтав...

Аж тут повiльнiше, повiльнiше...

Стоп! Приїхали! Злазьте!

Тю! Отак мало? Як хочете ще, — будь ласка, платiть грошi i карусельтесь собi скiльки влiзе.

Гро-о-ошi! Де ж узять тi грошi, як вони отуто, у животi! I нащо ми стiльки морозива вмаламурили! Не могли менше на двi-три порцiї! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться вiдмовлятись от такої для мене потрiбної, такої льотчицької розваги.

Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собi економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюкiвцi можу скiльки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюкiвцi хтозна-коли ще побудують!

Я вже й виросту...

Ява бачить мiй настрiй. Зiтхає спiвчутливо. Каже:

— Ходiм хоч скупаємося.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка