Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка15/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36

— Та! — змахую я рукою — Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу... Та й де тут купатися? Серед людей, як у лiсi, заблудишся. I до води не втрапиш Та й води бiля берега уже нема — самi люди..

Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зiгнати. Бути на київському пляжi i не викупатись мiг тiльки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.

Я не можу собi точно уявити, що таке мiльйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мiльйона. Хто не вiрить, хай пiде й порахує.

То було схоже на якийсь велетенський базар. Тiльки що всi голi i не торгують. Нiколи я не бачив стiльки голих людей одразу. Ну, доводилось менi бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки — у лазнi. А тут — мiльйон голих. Аж не вiриться, що таке буває на свiтi.

Древнi люди, що ото пекло видумали, якiсь були наївнi, без усякої фантазiї. Хiба то пекло? От київський пляж у жаркий вихiдний день — оце пекло! Люди тут справдi пеклися, смажилися, шкварилися на сонцi. Половина з них лежала голiчерева мовчки, без руху, заплющивши очi, мов мертвi. Лише по тому, як колихалися їхнi животи, можна було зрозумiти, що вони ще живi, ще дихають. Друга половина безперервно щось iла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетiв, пила пиво i лимонад iз пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спецiально, щоб попоїсти. I лише незначна частина хлюпалася, купалась у водi. Але цiєї незначної частини було досить, щоб витiснити своїми тiлами пiв-Днiпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись iшла. Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.

А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi — вiд гардероба, — нiби всi «геркулеси» кимось пронумерованi.

— Здоров, Гарик!

— Привiт, ШурикI

— Чао, Марик!

Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш — на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть... хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.

«Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, — подумав я — I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику...» А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), — у нього — лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), — у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.

А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити — присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс . чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.

Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!

А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.

А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:

— Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!

— Галочко, не запливай! Пливи назад!

— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?

— Алику,знiми мокрi труси.

— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.

— Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш... За вреднiсть...

— Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!

— Мамочко, ну з'їж яєчкої — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти — одвертає кирпу i кривиться — не хоче.

— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:

— Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.

Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати...» То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя — когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить —раз! — i будь здоров . I у «Вечiрньому Києвi» на другий день заголовок: «Юнi герої з Васюкiвки».

— З «Вечiрнього Києва» якраз цiкавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. I здригнувся — нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.

— Все розпитували про роль царя, — вiв далi кругловидий — Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.

— Правильно, — пiдтримав «гачкуватий». — Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм... пшик! — i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?

— Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:

— К чорту!

Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть «нi пуху нi пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.

Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:

— Ух ти! Годинника забув зняти!

Обернувся, побачив нас:

— Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. — I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.

— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!

— Де?

— Де? — аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.



А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалi... ну, одним словом, утопленика.

— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.

Тодi ми кинулись навкарачки i — мiж ногами, мiж ногами — як собачата... Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.

— Давайте тепер я, — змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний...

Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було «виколото» серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: «С юных лет счастья нет»...

Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:

— Такий молодий'

— От горе!

— А як же це сталося?

— Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!

— Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!

I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули.

Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:

— Та вiн же випивший!

Рятувальник теж нахилився до утопленика:

— Авжеж! Тхне, як з бочки!

— Ах ти ж чорт!

— Ну й сучий син!

— I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..

— В таку спеку пити — то смерть!

— Ото тобi й корчi.

— Такий молодий! — чулося звiдусiль.

Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному «утоплениковi», дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та — ляп, ляп! — його по лицi долонею, аж задзвенiло.

— Правильно!

— Так його!

— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!

— Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..

— Ще йому, ще!

— I ми можем додати!

Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через «утопленика» i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.

— Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї «утопленика» пiд пахви i ведучи до човна.

— Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!

— Хоч би прiзвище дiзнався.

— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! — гукали люди вслiд «утопленику». Але той тiльки дур нувато витрiщався — видно, ще не прийшов до тями.

Човен одплий. Люди почали розходитися.

— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!

Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!

— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.

Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.

А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю...

Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:

— Нема...

— Може, вiн... втопився? — розгублено кажу я.

— А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , — переконує мене Ява. — Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.

— Що ж робить?

— А хiба я знаю?

Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. «Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити « А я... друг називається! Забрав годинника i — фьюiть! — шукай вiтра в полi...

— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.

Чесний Ява знизав плечима.

Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява — не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все одно гнили у травi невизбиранi. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що вiд неї вся вулиця наша стогнала. I трусили ми грушу не стiльки заради отих паршивеньких гниличок, скiльки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.

А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тiтки пирiжок з маком. Каюся. Так то ж у рiдної тiтки i то ж пирiжок! А це в чужої людини i не пирiжок, а годинник — дорогу рiч.

А ми ж збиралися затримувати злодiїв! Як же затримувати, коли я сам злодiй!

Менi хотiлося стати i, ридаючи, гукнути на весь пляж:

«Товаришi мiлiцiонери! Берiть мене за «шкiрки» i ведiть мене у район. Я злодiй! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повiрила в мою чеснiсть. Берiть мене, товаришi мiлiцiонери!» Але я не став i не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного мiлiцiонера. А може, й був — тiльки голий. А хiба пiзнаєш мiлiцiонера, коли вiн голий. Та й взагалi голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер. Нiякого трепету перед голим мiлiцiонером нема. От, скажiмо, товариша Валiгуру, мiлiцiонера, що в нашому селi живе, наш сiльський п'яниця Бурмило визнає тiльки тодi, коли той при всiй формi. А коли, бува, порається мiлiцiонер у себе на городi без кашкета i без кiтеля, а в самих лише галiфе, i в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, i вiн прийде, в чiм був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тiльки тьхукає:

— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхадi атсюдова! Пшов! Тьху!

А варт лише товаришевi Валiгурi пiти й надягти мiлiцейського кiтеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вiвця, каже: «Звиняйте, гражданiн начальник», — i йде додому спати.

Нi, голий мiлiцiонер — це не мiлiцiонер...

— Знаєш що, —сказав Ява. —Так ми артиста не знайдем.

— То що — в мiлiцiю? — перебив я його, вiдчуваючи холодок пiд серцем.

— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Iди! Будь ласка! I передавай привiт пiдбитому мiлiцiонеру.

— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.

— Ми як сюди прийшли? Через мiст. А назад люди як iдуть? Теж через мiст. Iншої дороги нема. Так-от, сядем бiля мосту i ждатимемо. Або ми його побачимо, або вiн нас. А з пляжу вiн ще не пiшов. Точно! Куди вiн без годинника пiде?

Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцiльнiше, мабуть, бiля мосту сидiти, нiж, висолопивши язика, бiгати по пляжу. Пiшли ми на мiст. Посiдали бiля поруччя: Ява з правого боку, я — з лiвого. Сидимо. Вже сонце на вечiрнiй пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щiльною стiною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть... Аж очi болять дивитися. I голова наморочиться. Хiба помiтиш когось у такiй юрбi. Єдина надiя, що нас помiтять.

I такий у мене був нещасний вигляд, що якась жiнка раптом схилилася до мене, проказала: «Бiдна дитина», — i несподiвано ткнула менi у руку три копiйки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирiшила, що я старцюю. Отямився я — жiнки вже й слiд прохолов. Так i лишився я з трьома копiйками... До чого я дiйшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, — через людей нам одне одного не видно. Пiдвiвся я негайно i, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.

Темнiти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема Кавчить у мене в животi вiд голоду. Ми ж, крiм морозива, не їли нiчого. Пiдiйшов до мене Ява:

— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Вiн артист? То пiдем завтра по театрах i знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що вiн царя грає.

Тю! I як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душi зiйшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж пiдемо завтра по театрах (в Києвi якихось п'ять-шiсть театрiв) i знайдемо нашого артиста, i вiддамо йому годинник, i розкажемо все, як було (про утопленика i про все iнше).

Як добре живеться на свiтi, коли знайдено вихiд iз безвихiдного становища!

— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.

Стали ми пiд лiхтарем (уже й лiхтарi засвiтили), давай роздивлятись.

Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п'ятак, а циферблат чорний, i на ньому замiсть цифр — рисочки золотi. I стрiлки теж золотi. I тих стрiлок не двi, а цiлих три. Третя довга i тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.

— Ану, — каже Ява, — намiряй.

— Не хочу.

— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.

— Не хочу я чужий годинник носити.

— Iч, який гордий — без хлiба над водою... Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.

I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.

I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв... А носить його Ява i ще й хизується, сатана...

Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:

— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще... зiпсуєш. А менi вiдповiдать.

Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.

Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:

— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.

— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.

— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!

— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?

— От я ж i не знаю...

Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо... (Цi три копiйки досi лежать у мене вдома, — все нiяк справжнього старця не зустрiну. (Примiтка Павлушi Завюроднього).) — Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi...

— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало...

— I все одно — це дуже цiкаво... — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя... Тiльки тут навпаки .. Навпаки, розумiєш... Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!

— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.

Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько... Вiн сказав:

— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.

Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм... були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна... можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i... ми бiльше не будемо!

Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.

...Ми лежимо i не можемо поснути.

На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.

— От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки...

Ява зiтхає i погоджується зi мною:

— Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем.

— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.

— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.


Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.

РОЗДIЛ V


Шукаємо царя — незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу — вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:

— Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? — i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

— У якiй контррозвiдцi?

— У тiй, — каже, — що шпигунiв ловлять.

— Тю! — кажу. — Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.

— Нiчого не звихнувся, — каже вiн. — Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник — значiть, вiн контррозвiдник.

— Яку зброю? — нiчого не розумiв я.

— Пi-ста-лєт! — вiдрубав Ява.

— Де ти його бачив?

— У шухлядi письмового стола — вона висунута трохи.

— Да? Ану ходiм! — i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую — гляди ж, як збрехав!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка