Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка19/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36

— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас...

Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я — майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi... Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.

Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше — кiнозйомка, — не давало спокою...

— Де Вася? — зцiпивши зуби, проказав «Поцiлуйте мене, друзi!». — Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:

— Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...

«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зiпсується... Треба завести...» Я сунув руку в кишеню...

Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишенi не було!

РОЗIЛ Х

Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво — Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражцi — викапаний Фiлiппов... Скажи!



— Яво... — кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.

— А може, то справжнiй Фiлiппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж нi — пiдiйти й сказати: «Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось... хочемо порадитися».

— Яво!

— Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило...



— Яво...

— Я ж тобi казав, що ми будемо артистами... А ти — «льотчиком, льотчиком»... Як той папуга...

Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.

— Що таке? — намагається вирватись вiн.

— Годинник...

— Га?


— Нема...

— Що?


— Годинника нема...

— А де?


— От був у... кишенi. I... i... нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.

— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i... — з вiдчаєм кажу я.

— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть... Я тiльки гукну Вальку!

Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тiльки якась огрядна жiнка у бiлому халатi помiтила нашi маневри. Але вона зрозумiла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:

— Другi дверi лiворуч — жiноча... третi — чоловiча...

Ми знiяковiли, проте пояснювати їй нiчого не стали...

Нiколи в життi я так не спiшив. Здавалося, з мене зро. билось двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не мiг його нiяк наздогнать.

У метро на ескалаторi ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радiотьотi: «Бiгти по ескалатору заборонено, не бiжiть...» I потiм на «Арсенальнiй» — вгору, аж серця з грудей вискакували.

I на двадцятому тролейбусi — хотiлося вистрибнути i випередити його: так вiн, здавалося, повiльно їде...

I по горi повз церкву Рiздва Богородицi бiгли так, що можна було п'ятами дiстати потилицi.

Нарештi... От... От воно... Те прокляте мiсце... Всi троє ми кинулися навколiшки i почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лiзла в очi, заплутувалась у волоссi Годинника не було... Ви можете смiятися, але я навiть водив низько над землею вухом, сподiваючись почути цокання (так сапери водять мiношукачем). Цокання я не чув. Менi тiльки здалося, що я чую, як важко б'ється пiдi мною величезне серце землi. То гупало у грудях моє власне серце.

— Отут ти йому дав пiднiжку... — бурмотiв, рачкуючи, Ява — Отут ви котилися... Отут ти сидiв на ньому.. Отут тебе з нього стягли...

Я раптом сiв на землю, вiдчувши, як все тiло моє стало безсилим i млявим.

— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягли його з кишенi. Коли стягали мене за штани... точно... Я навiть вiдчув тодi чиюсь руку в кишенi. Але я нi про що тодi не думав.

Ява i Валька теж сiли на землю. Ми сидiли на землi i мовчки перезирались. З кожною секундою менi ставало все гiрше й гiрше. Якщо до сьогоднi я, так би мовити, був умовним злодiєм (бо годинника ж таки не крав, прагнув ного повернути i, головне, м i г повернути), — то тепер усе було незрiвнянно складнiше — я не мiг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, i за всiма законами я за нього вiдповiдаю! За всiма законами я — злодiй!).

— Ходiмо до Будки! — пiдхопилася з землi Валька.

Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. «Оддай!» — а вiн тiльки пхикне глузливо: «Нiчого знать не знаю!» Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!

— Ходiм до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама пiду!

— Чого ж сама... — буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене — Ходiм... чого там...

— А-а... — безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити — заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).

Ми йшли у вороже лiгво... Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi...

— А де вiн зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.

— Або за сараями — там їхнiй штаб... Або на майданчику — у футбол грають... Або дома — я знаю, де вiн живе... — впевнено сказала Валька.

У штабi за сараями жодного «воїна» не було.. На майданчику теж нiкого...

— Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi... За це i в колонiю одправити можна... — з запалом сказала Валька — Он вiн! — вигукнув раптом Ява

З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.

— Де годинник? — пiдскочивши до нього, вигукнула Валька — По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. — Якi ви нечемнi, невихованi . Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява — Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка — Де годинник?! — люто повторив Ява.

— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно заклiпав очима Будка.

— Про той, що ви витягли в нього з кишенi! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

— Так! Так! Так! — вигукнув я радiсно — Не бачив, — зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.

— Ах ти ж гад! — крикнула Валька.

— Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...

«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!» — Оддай годинник, бо — я загнувся, бо сам не знав, що робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать...

Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.

— Ну нiчого! — просичала Валька — Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi... в мiлiцiю пiдемо... Всюди... Раз ти злодiй... крадеш... хай тебе в колонiю посадять... Ходiмо! — кивнула вона нам — Ах, яка ти бистра! Злодiй .. мiлiцiя... колонiя... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

— Доведу!

— Нiчого ти не доведеш... А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би... Бо я, здається, щось знаю...

— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.

— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! — були зайнятi... Скажеш, нi? — посмiхнувся вiн до мене.

— Ну? — сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайнятi!).

— Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Вiн не з наших... Випадково тодi був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязi сидiв... Так що...

—Ну? — нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).

— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс... Сявок-щипачiв... ми самi не уважаєм... I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)... I треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навiть шукав... i оце тiльки-по був у неї, — вiн кивнув на Вальку.

— Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).

— Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»... Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської — бiля музкомедiї... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю... Чао! — i вiн побiг у пiдворiття.

Ми перезирнулися. Все це було несподiвано i дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка i його кодло раптом виступають у ролi благородних лицарiв — поборникiв справедливостi! Все це нагадує брехню. Але яка мета цiєї брехнi? Адже справдi довести, що вони взяли годинник, ми не могли нiяк. I вони мали цiлковиту змогу вiдмовитися вiд усього, забрати годинник собi. Тепер же ми можемо звернутися у мiлiцiю... Отже, певне, Будка не бреше...

На термiновiй нарадi, яку ми провели тут же у дворi, було вирiшено, що я i Ява iдемо на побачення з ворогами до музкомедiї обов'язково, а Валька iде на студiю i пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже вiн навiть не знає, куди ми подiлися...

Пiсля наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообiдати...

Дядько зустрiв нас веселим вигуком:

— Хлопцi, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну рiч!

Вiн сяяв:

— Як ви думаєте, куди ми сьогоднi йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) —»Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадiон? Га?

— Це для тебе, болiльника, подiя! А вони — нормальнi хлопцi, — озвалася з кухнi тiтка. — Правда ж, хлопчики?

— Нормальнi хлопцi не можуть не любити футболу!

— Авжеж. Ми з радiстю! Футбол! Ну да! Аякже! — на» рештi вимовив я, отямившись.

— Сектор «А»! Найкращi мiсця! — сказав з гордiстю дядько, виймаючи з кишенi квитки.

— Ого! — радiсно сказав я.

...I до обiду, i пiд час обiду, i пiсля обiду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскiльки квитки нам були потрiбнi (щоб не залежати вiд ворога), настiльки дядько був нам не потрiбен — вiн мiг все тiльки зiпсувати.

Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарештi наважився:

— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед пiдем...

— А чого не разом? — здивувався дядько.

— Та... нас чекають... — i зашарiвся я, у пiдлогу втупившись.

Дядько пильно глянув на нас, усмiхнувся i пiдморгнув!

— Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопцi, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.

— Що ж... гаразд... Нате квитки... Тiльки ж пильнуйте...

РОЗДIЛ XI

«Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва) Тролейбус уже рушав. Тiльки-но ми вскочили, як дверi за нами клацнули i тролейбус поїхав. У тролейбусi було повно-повнiсiнько людей. Ми стояли на нижнiй приступцi, уткнувшись носами у чиїсь брезентовi штани. Щоб звiльнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, i десь вгорi з гучномовця почулося: «Вулиця Iвана Кудрi». Дверi розсунулися, i ми вже думали, що зараз випадемо. Але нi, знадвору одразу натиснули, i нас було пiднято i впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснутi мiж людей, ми висiли, не торкаючись ногами пiдлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пiшки ходити, нiж отак їздити' Весела кондукторка, скоцюрбившись десь пiд стелею тролейбуса, весь час вигукувала:

— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, звернiть на мене увагу. Юначе у беретi, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звiльнили б мiсце для бабусi... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогоднi квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копiйки . Будь ласка!

Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були грошi, i ми зовсiм не хотiли їхати без квиткiв. Але для цього нам треба було взяти грошi в зуби ще надворi, бо годi було й думати залiзти зараз у кишеню. Куди там! I рукою ворухнути не можна. Вперше в життi ми їхали «зайцями» мимоволi.

Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрiй i вони весь час весело перегукувались i з кондукторкою, i мiж собою. З окремих вигукiв, таких як «Накладемо ми сьогоднi торпедiвцям», «Глядiть, щоб нам не наклали», «А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить», — ми зрозумiли, що бiльшiсть пасажирiв їхала на футбол. I справдi, на передостаннiй зупинцi бiля Жовтневої лiкарнi нас винесли з тролейбуса, i ми опинились у бурхливому потоцi людей, який, вируючи, тiк до Центрального стадiону.

Несподiвано чоловiк, що йшов перед нами, метнувся вбiк до пiдворiття, де товкучився тiсний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собi пробилися туди, то побачили, що в центрi гурту стоїть баба i торгує насiнням. Вона дуже поспiшала, сипала неповнi склянки i весь час злодiйкувато оглядалась. Потiм раптом схопила свого кошика i подрiботiла вулицею. I весь гурт як бджолиний рiй, не розпадаючись, клубком перекотився слiдом за нею з пiдворiття з пiдворiття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тiльки потiм уже дядько нам сказав, у чому рiч. Виявилося, що без насiння кияни футболу собi не уявляють, хоч у звичайнi днi насiння вони майже не лускають зовсiм. У день футбольного матчу за двi години болiльники вилускують цiлi вагони соняхiв. I, звичайно, дуже засмiчують стадiон. Тому мiлiцiя не дозволяє продавати насiння бiля стадiону. Але все одно перекупки з усiх київських базарiв збираються до стадiону i нелегально у пiд'їздах i пiдворiттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад iгор i не пропускають жодної, А деякi баби навiть стали болiльницями. Попродавши насiнчя, вони йдуть з порожнiми кошиками на стадiон i там хрипкими базарними голосами галалакають на футболiстiв.

Ми пробиралися до музкомедiї, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, нiби вже почалося.

Ми думали, що нам доведеться чекати Будку i його братiю (ми трохи перестаралися i прийшли на десять хвилин ранiше). Але раптом я почув над самiсiньким вухом пронизливий свiст i голос Будки:

— Вони вже тут!

Тiєї ж митi нас оточив знайомий гурт хлопцiв. Але тепер на обличчях у них не було нiякої загрози, а тiльки цiкавiсть.

— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишенi. — Ось вам квитки... Нi, нi, грошей не треба — ми вгощаєм, — i вiн застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсiм i не збиралися давати йому грошi... Очевидно, цi слова були заранi продуманi i розрахованi, як жест благородства...

— Спасибi, — з пiдкресленою чемнiстю сказав я, — але квитки у нас є! — i витяг з кишенi квитки. У гуртi хтось захихотiв Будка знiтився.. Але вирiшив не здаватись.

— Ану покажи! Мабуть, якiсь вхiднi... Гм... Сектор «А»! Ну тодi, звичайно... Нам ще краще, ми цi зараз заб'єм у секунду... — i несподiвано голосно вiн вигукнув: — Кому квитки?

Мить — i Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були тi нещаснi, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадiону, зустрiчали на кожному кроцi i якi весь час жадiбно питали, наче старцi:

— Зайвого квиточка немає?

— Немає зайвого?

— У кого зайвий квиток?

Тi, хто мав квитки, гордо i незалежно проходили повз них, штовхаючи i наступаючи їм на ноги.

Через пiвхвилини ми, нарештi, знову побачили Будку — вiн був такий скуйовджений, наче його побили.

— Продавати квитки на футбол небезпечнiше, нiж кидатися пiд трамвай, — криво усмiхаючись, сказав вiн i махнув рукою. — Ходiм на стадiон! А то ще й на свої мiсця не втрапимо!

— А коли ж... балакать? — спитав я.

— Потiм, потiм! Пiсля матчу. Зустрiнемось на цьому мiсцi.

Сперечатися було безглуздо.

Мабуть, легше перейти державний кордон якої-небудь маленької країни, нiж без квитка пройти у Києвi на стадiон. Разiв п'ять перевiряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора «А»...

Коли ми сiли, на полi футболiсти вже бухкали м'ячi. Але ми знали, що то ще не гра, а тiльки розминка. М'ячiв було багато, на кожного футболiста не менше як по одному, i бiднi воротарi метушились в воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи «штуки».

Прийшов дядько (одразу стало тiсно!), хитро глянув на нас i мовчки пiдморгнув. Ми для годиться опустили очi — хай що хоче думає.

Розминка кiнчилась, поле спорожнiло. Минуло ще кiлька хвилин, i на поле вийшли троє: один посерединi, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, — суддi.

Поставив головний суддя м'яч посерединi поля, засюрчав. З-пiд центральної трибуни вибiгли команди. Стали, привiталися. Потiм раптом на поле з публiки побiгли якiсь люди з букетами — вручили футболiстам. Потiм футболiсти покидали цi букети фотокореспондентам, що сидiли на лавцi (нащо тодi було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.

— У-у-у-у-у-у! А-а-а-а-а-а!

— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!

— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о...

— Базiлю передай! Передай Базiлю-у-у! У-у-у-у-у-у!

— Дай Бiбi! Дай Бiбi! I-i-i-i-i-i!

Величезне корито стадiону кипить, аж булькає. Пара йде вгору i збирається там у хмарки.

Бiля нас сидiв якийсь чи то професор унiверситету, чи то артист цирку. З одного боку, вiн був дуже схожий на професора — iнтелiгентне обличчя, окуляри, борiдка, портфель пiд пахвою. З другого боку, вiн був абсолютно циркач — весь час пiдскакував, мекекекав, свистiв, iгогокав, як жеребець. А коли кияни забили гол, вiн пiдкинув свого портфеля мало не до хмар i потiм ловко пiймав однiєю рукою — так не кожний циркач зможе! I не змовкав професор-циркач нi на мить. Коли якийсь футболiст з м'ячем проривався вперед, вiн пiдганяв його пронизливим:

— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!

Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навiть «рятуйте» кричати соромно. I верещав доти, аж поки в того футболiста не одбирали м'яча. Тодi досадливо махав рукою:

— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!

I тої ж митi переносив увагу на iншого футболiста:

— Ну ти диви! Iде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бiгати треба, бiгати. Ти ж футболiст, а не корова!

Нiби тому бiдному захеканому, засапаному, засмиканому фугболiстовi й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болiльник!

Поряд з ним сидiла, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсi з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала i сопiла, що свiжого повiтря над стадiоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:

— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Нашi виграють.

Ява пiдморгнув менi i стиха сказав:

— Якби ту «рибоньку» у воду кинути, от звук би був, от би ляснуло!

Але i професор-артист, i «рибонька» недовго привертали нашу увагу. На полi дiялося таке цiкаве, так блискавично змiнювалися подiї, що врештi ми забули про все на свiтi. Ми вже не були Явою i Павлушею, хлопцями iз своїми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мiзерною часткою величезного органiзму, який звався «стадiон» i який тiпало, як у лихоманцi.

I коли суддя несправедливо, як вважав стадiон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедiвцiв (а «рука» була точно), ми разом з усiма завили, загорлали, надриваючи пупа:

— Суддю на мило! Суддю на ми-ло!

Як отi кровожернi гицелi... I не iснувало в цю мить на свiтi нiчого, крiм одипадцятимсiрового удару.

Велика штука — футбол. По-моєму, футбол мiг би навiть бути лiкувальним заходом. Наприклад, для лiкування нервовохворих. Та й вiд усiляких неприємностей i вiд поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разi, я на час матчу всi свої неприємностi забув. I згадав тiльки тодi, коли матч закiнчився. Треба було знову спекатися дядька.

— Ну, дядю, ви йдiть додому, а у нас ще тут справи... — сказав я, наче ми були дорослi, а вiн хлопчик.

— Он, глядiть менi з цими справами! — сказав дядьiю — Рано ви почали женихатися. Глядiть, щоб батьки ваших Дульцiней вуха вам не нам'яли.

Але оскiльки кияни виграли у торпедiвцiв 3 : 2, дядько був у чудовому настрої й вiдпустив нас.

Цього разу нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й бiльше. Причому це було зовсiм не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собi чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити i вихлюпнути кудись на Бессарабку або нашь на площу Калiнiна. Це вимагало страшних зусиль. Нарештi показалися хлопцi.

— Ходiмо! — скомандував Будка. I ми, полегшено зiтхнувши, попливли за течiєю.

— Ну? — нетерпляче спитав я, пiдрулюючи до Будки.

— Потiм! Тут не мiсце ..

От же тягне жили!

Ми випливли на Бессарабку i пiрнули в якийсь прохiдний двiр, що вiв на Печерськ. I тут, у темному пiдворiттi, Будка спинився.

— Значить, так, — сказав вiн тихим конспiративним голосом, озираючись на всi боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його умовили. Скажiть, хлопцi!

— Гур-гур-гур.. — безладно, але ствердно прогули хлопцi.

— Вiн погодився оддать годинник, — вiв далi Будка. — Але... тiльки вночi. Причому сьогоднi. Завтра буде пiзно. Бо вранцi вiн чухне з Києва — його шукає мiлiцiя.

— Ну? — у мене стислося серце.

— Желєзно! Годинник у нього в схованцi... у печерi... бiля лаври. Вдень туди не можна — ганяють.. Отже, домовилися зустрiтись опiвночi бiля церкви Рiздва Богородицi або, точнiше, бiля могили Кайсарова. Знаєте?

Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи нi? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш?

— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самi ми, звичайно, не пiдемо, нащо нам треба...

— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.

Якби це був справдi мiй годинник, я б ще подумав, iти чи нi. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!

— До зустрiчi, — весело сказав Будка. — Глядiть не проспiть?

РОЗДIЛ XII

Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожцiв. Нiч на кладовищi (спогад)_ Вечiр Одинадцята година Ми лежимо на широченнiй, як Хрещатик, тахтi бiля вiдчинених дверей балкона.

Лежимо тихо, не ворушачись, — удаєм, що спимо. Ми чекаєм, поки поснуїь дядько з тiткою, щоб можна було нишком вийти.

Немає, мабуть, нестерпнiшого чекання, нiж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо i ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли тобi треба опiвночi йти кудись у страшну безвiсть до могил...

У голову насчирливо лiзуть рiзнi темнi думки i спогади.

Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессiнг, я не вмiю читати чужих думок на вiдстанi, але навiть не дивлячись на Яву, який лежить поряд зi мною, я ладен заприсягтися, що вiн згадує зараз те саме, що й я... Певен на всi сто процентiв! Вiн просто не може зараз згадувати щось iнше. То було теж уночi, i теж могили . I так само шерхло у горлi, i стискалося серце, i терпли ноги.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка