Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка2/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.

Кинувсь я по кишенях:

— Нема.


— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.

— Отаке... А штани?

— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба...

Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.

— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.

I раптом... Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.

Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.

Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):

БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде...

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: ...Вермахт щедрий...

БУРМИЛО: А що ж, конешно...

КНИШ: Має бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р-раз — i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.

КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною...

БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.

КНИШ: Тiльки ж —нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо —як довiдаються...

БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке дiло...

КНИШ: Ну, до завтра!

I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.

Ми перезирнулися.

Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.

— Га?! — роззявив рота я.

— Га?! — роззявив рота Ява.

Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.

Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.

— Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.

З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтiки. I куди ж ви думаєте — до нас, у кущi.

Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.

Ми притиснулися до стiни сарая — далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзiв i рятiвникiв.

За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.

— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!

З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.

Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:

— Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!

РОЗДIЛ III

Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак — цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.

Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:

— Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, — гундосить Ява.

— Ми бiльше не будемо... Чесне слово, — гундошу я.

Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:

— Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.

I ми вiдчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.

— Педагогiчно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що бiльше не будемо.

— Ну да, педагогiчно! — пiдхоплює Ява, — Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!

Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:

— Нi.


I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.

Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). «Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?» — думаю я.

I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:

«Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв... Вермахт щедрий... Двадцять залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз — i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому».

Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — i кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.

Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.

Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.

Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:

— Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.

Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.

Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой «язичок» у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.

«Раз — i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй головi в такт ударам.

Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова...

Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова...

«Раз — i нєту!..

Якiсть бронебiйна!..

Вермахт щедрий!..»

I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi — бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:

Знов зозулi чути голос в лiсi,

Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi, А вiвчар жене отару плаєм, Тьохнув пiсню соловей за гаєм.

Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух! — пiсня сама виривається з грудей.

В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»...

Всюди буйно квiтне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина...

Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:

Вiвчаря в садочку,

В тихому куточку

Жде дiвчина, жде.

Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.

I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi:

Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...

I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.

Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.

— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене... Як... як шпигуни якiсь, фу!

Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех!

— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.

«Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!

— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.

Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.

Колектив хотiв спiвати.

Ми опустили голови i сказали:

— Ми бiльше не будемо...

Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:

Йшла вона в садок повз осокори-и, Задивилась на високi гори-и...

Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.

Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.

Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi... Київ! Приїхали.

Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки — вiд усiх мiст, якi я бачив. .

Столиця!

— Значить, так, — говорить Галина Сидорiвна. — Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?

— Гурря-а-а! — закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.

А тепер усi враз збуджено загомонiли: «метро», «метра», «метром», «на метрi»...

Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але...невже ми не побачимо метро через них?

Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!» — Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...

Я пхнув Яву лiктем пiд бiк — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!

Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.

Та найголовнiше — ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати — сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.

Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть — i все одно сунешся.

Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!

От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки — зирк! — нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: «Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!..» Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. «Наступна станцiя — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радiо. Дверi — клац.

Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi — до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися — стоп! Дверi розчинилися — станцiя «Хрещатик». Ми у дверi — шмиг) Дверi за нами — клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїздi або на пароплавi.

I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.

Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.

— Давай,-пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.

— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.

— Нi — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.

— От, їй-богу! Яка разниця i — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте менi, пожалуста, оте-го.

— Що? — не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.

— Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.

— А-а! Для пiдводного плавання, — усмiхнулася продавщиця.

Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).

Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.

У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!

Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.

— Загорнiть!

I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.

Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i... Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.

— Держiть! Ловiть! Хулiгани! — залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми — раз-раз! — мiж ними. Потiм мене Ява за рукав — сiп!

— Чш! Не бiжи! Вродi ми — це не ми!

Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти — останнє дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть:

«Не бачив, тут такий не пробiгав»? I ти спокiйно можеш сказати: «Бачив. Отуди побiг».

Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.

Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро.

По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!

— Оно! — вигукнув Ява. I справдi — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».

Враз у вагонi стало бiло — поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся — нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

— Прогавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси... А пiд мостом по Днiпру «Метеори», «Ракети» на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка — голубiв пiдкида. Пейзаж — прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота!

— Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми... — сказав Ява.

— Ну да?! — недовiрливо вигукнув я.

— А що ж! Кiно «Акваланги на днi» пам'ятаєш?

Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки...

— Та нi, — сказав я, — навряд.

— А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!

Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?

Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.

— I що ж ото воно за двадцять залiзних... про якi вони говорили? «Якiсть бронебiйна...» — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.

— Зброя?.. Вибухiвка?.. — примружився на мене Ява. — який же тут зв'язок — акваланг... двадцять залiзних?,. I раптом — наче блискавка спалахнула в головi:

— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. — Тато колись читав у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.

— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорiвся Ява. — Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i...

Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:

— Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!

Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.

I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.

— Не бiйсь, — отямився нарештi Ява. — То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!

Ми подрiботiли до виходу.

Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:

— Стоп! — руку пiдняв. — З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.

От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!

Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.

— Ну пiшли, чого ж ви, — обернувся мiлiцiонер. — На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.

Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:

— Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.

Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми — анi слова. Гордi ми!

Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми... у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.

— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!

— Тобто? — обернувся старшина.

— От вам i «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжнiми шпигунами стежили...

— Ну?! — лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.

— От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного плавання...

— Ого!

— От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.



— Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?

— З нашого села.

— Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?

Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.

— Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? — усмiхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?

Раптом машина зупинилася.

— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.

Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?

Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:

— Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.

«Так он воно що! — радiсно попiдстрибували нашi душi. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!» — I не переживайте, хлопцi, — заспокоїв нас хороший чоловiк. — Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!

— Не тре...

— Не ка... — одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I нащо Ява сказав!

— Вiн... по... пожартував, — зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.

— Умгу! — похнюпившись, пiдтвердив Ява.

— Ми просто хотiли... хотiли... — я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.

— У Днiпрi скупатися, — пiдхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте...

— Знаю, — усмiхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.

Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм. .На землi щось камiнням викладено — наче велетенськi «класи».

— Оце, — каже старшина, — найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка