Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка20/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   36

...Це було торiк, восени, у вереснi, якраз пiсля «робiнзонської» iсторiї. Несподiвано до нас у село приїхали археологи. Цiла експедицiя, кiлька чоловiк. Тобто, може, й не зовсiм несподiвано, бо двох з цiєї експедицiї ми добре знали. То були київськi мисливцi, якi щороку приїздили до нас на полювання та риболовлю i яким ми з Явою ото ловили коникiв. Ми завжди ставилися до них трохи зверхньо й насмiшкувато, як майже до всiх городян, що такими непристосованими вiдчувають себе в селi. Ми посмiювались, коли вони над силу пiдводилися вдосвiта на полювання, коли вони перекидалися в плавнях у наших човнах, коли вони невмiло. кривавлячи руки, чистили рибу. I ми не могли собi уявити, що вони такi розумнi дядьки i так багато i такого цiкавого знають.

I от же ж як буває: їздили вони до нас на полювання i не думали нi про якi розкопки, нi про яку свою археологiю, просто собi вiдпочивали, а тодi якось пiсля вечiрнього перельоту, сидячи при вогнищi за кулешею, розговорилися з нашими мисливцями — дiдом Варавою та дiдом Салимонiом — про наше село Васюкiвку, про його iсторiю. I вмить забули i про кулешу, i про полювання, i про все па свiтi...

Другого ж дня поїхали в Київ (хоч обидва були у вiдпустцi i збиралися полювати цiлий мiсяць). А невдовзi приїхала археологiчна експедицiя.

Виявилося, що край наш дуже iсторичний i село наше теж страшенно iсторичне i дуже стародавнє. Те, що воно стародавнє, ми знали, але те, що iсторичне, якось навiть не задумувалися. Аж виявляється, мало того, що Васюкiвка наша лежала просто тобi на знаменитому «путi з варяг у греки», за який ми одержували у школi двiйки, то вона ще була й на самiсiнькому перехрестi походiв славних запорожцiв.

I пiд старезним дубом, що ото на околицi Васюкiвки, зупинялися перепочити в холодочку хто тiльки хочеш: i Володимир Мономах, i цариця Ольга, i Богдан Хмельницький.

Роззявивши рота, слухали ми розповiдi археологiв про Запорiзьку Сiч, — про легендарного ватажка козацького Iвана Сiрка, якого п'ятнадцять разiв обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в iсторiї Запорiжжя, i якого «вороги боялися бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтової»; про останнього кошового Запорiзької Сiчi Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де вiн просидiв у сирiй темнiй холоднiй ямi аж двадцять п'ять рокiв, але не скорився, не зрiкся козаччини i, незважаючи на нелюдськi муки, прожив на свiтi сто дванадцять рокiв — такий був богатир.

Ми ловили кожне слово...

Оце да! От якi були нашi пращури!

Того ж дня експедицiя почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кiлометри вiд села. I, звичайно ж, ми, хлопцi, до смерку пропадали там, на розкопках. I коли археологи вiдкопали козацьку зброю (шаблi, пiстолi), та ще й гранчасту пляшку з-пiд оковитої (хоч i порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якiй перлами було викладено слова: «Козацька люлька — добра думка . « — ми трохи не попадали в яму. То було незабуiнє видовище! Археологи спершу обережно копали, потiм розгрiбали землю руками, а тодi, намацавши щось, зовсiм уже тендiтно розчищали спецiальними щiточками... Ми дивилися мов зачарованi. З землi з'являлися рiзнi речi, що пролежали в нiй понад триста рокiв.

Археологи сказали, що в могилi поховано якогось славного запорожця з вiйська Iвана Сiрка. Бо саме туг отаборювагся Сiрко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана бiля Сиваша. I, видно, помер туї од ран отой запорожець i тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козаковi клали зброю його, речi, люльку i обов'язково пляшку горiлки — щоб i на тому свiтi, мовляв, було йому весело.

Ми довго роздивлялися цi речi, а надто пiстолi та шаблю, пiхви якої були оздобленi срiблом, а рукiв'я — з слонової кiстки.

Ява зiтхнув i прошепотiв менi на вухо:

— От якби знаття! Ми ж самi могли одкопати!

Крiм могили, експедицiя вела розкопки бiля дуба. Правда, викопали один тiльки iржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Iвана Сiрка.

Потiм археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарiшими нашими дiдами та бабами, — цiкавились легендами, переказами, а також нащадками козакiв-запорожцiв. Особливо довга була розмова з сголiтньою бабою Триндичкою.

— Скажiть, будь ласка, бабусю, ким були вашi батько й дiд? — нiжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).

— Ага... були, синку, були... — радiсно кивала Триндичка.

— Ким же вони, бабусю, були?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Козаками були, запорожцями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Чи, може, просто мужиками, гречкосiями?

— Ага, — кивала Триндичка.

— Гречкосiями? — розчаровано перепитував Папуша.

— Сiяли гречку, сiяли... — радiсно кивала Триндичка. — I просо, i овес... А попiд хатою мак...

Так нiчого вiд баби й не добилися.

Дуже цiкавилася експедицiя також найстарiшими у селi хатами — тими, що пiд стрiхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, i археологи кожну з них облазили згори донизу, в усi закапелки зазирнули. I тут сталася прикра для нас несподiванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радiсний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, пiд крейдою, вiн виявив напис: «Цю хату збудував 1748 року 10 квiтня козак Титарiвського куреня Гаврило Карафолька».

— Дивiться, дивiться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж iсторiя! Це ж архiтектурна пам'ятка... Бережiть, люди добрi, бережiть цю хату... Вiдсьогоднi ми берем її на облiк... Це ж така рiдкiсть...

Вся сiм'я Карафольчина була приємно здивована — вони самi не знали, в якiй знаменитiй хатi живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дiд Салимон — праправнук запорiзького сотника, i голова колгоспу Iван Iванович Шапка — нащадок запорожця, i вчителька Галина Сидорiвна козацького роду.

У нас завжди поважали старих людей, але такого успiху вони не мали нiколи Цiлими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дiдiв i прадiдiв, бабусь i прабабусь... I як послухати, то всi цi бабусi, як правило, були неймовiрнi красунi, а дiди такi силачi, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий пiдводу з картоплею пiдняв, третiй дуба з землi вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предкiв не було нi в кого. Рiзниця тiльки в тому, що однi красунi й силачi були козацького роду, однi — мужицького. I тут нiчого не вдiєш. Предкiв не вибирають i не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, вiдмiнник i взагалi позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад i якого ми через це терпiти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було нi на стiлечки нiчого козацького, — був прямий, безпосереднiй нащадок славного запорожця._ А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнськiй лiнiї якийсь козак-заброда, а в Яви — анiчогiсiнько, самi за себе гречкосiї.

— Дiду, невже ж ото у нас у роду не було жоднiсiнького запорожця? — з надiєю питав Ява свого дiда Вараву.

— Не... щось не пригадую.

— От iще! — сердито одвертався Ява (наче дiд був винен).

— Дурень ти, — спокiйно казав дiд. — Та що там тi козаки без гречкосiїв вартi були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скрутi, тодi не лише козаки, а й гречкосiї йшли її боронити, брали коси, брали вила i незгiрш козакiв били ворога.

Але на Яву дiдова агiтацiя не впливала. Бурмочучи: «Та-а... Не могли хоч би на бабi козацького роду оженитися...» — похмурий Ява iшов геть.

— I все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старiй хатi пожити, — крiзь зуби цiдив Ява, з ненавистю дивлячись на новiсiнький пiд бляхою будинок свiй. — Може, i в нас на сволоку було щось написано... Дiд же старий: багато знає, а ще бiльше забув...


Ява не мiг примиритися. Ява страждав. Тим бiльше, що Карафолька ходив, задерши носа, i тiльки чвиркав крiзь зуби слиною у наш бiк (словами зачiпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).

Та його задраний нiс i чвиркання крiзь зуби можна було б пережити.

Але вiн дошкулив нам iншим. Вiн органiзував на вигонi «Запорiзьку Сiч»... Вiйсько було набране лише з «нащадкiв». I кошовим одноголосно обрали Карафольку.

У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.

Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:

«Ой чи пан, чи пропав — двiчi не вмирати, Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати'» Ми скреготали зубами.

Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...

Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло менi раптом. — Ти пам'ятаєш «Лист запорожцiв турецькому султановi»?

— Га? Ну й що?

— Напишiмо їм такого листа.

— Як? Вони ж самi запорожцi

— Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома є — у книжцi «Україна смiється». Перелицюєм i буде — во!

— Ходiм!

Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна «Запорожцi». Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

I от нарештi пiсля довгих мук народився «Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi»:

«Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»_ Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспiвуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi «пергамен».

Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.

«Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями — хоч у вас i двiйки з мови._ Мiж iншим, «недогризений» пишеться з одним «н»а «вiдмiнник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23)._ З привiтом._

За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька»._ Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку... — зiтхнув я. — Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага... Шаблюка.., або пiстоль — це було б справдi... Це — сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... « — Де ж її взяти? — безнадiйно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже — фiть!

— А на кладовищi?

— Ти що??! Бр...

— Мудрагель! Хiба я кажу — свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.

— Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...

— Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв...

— Все-таки... навiть череп... Якось воно...

— Та ми того черепа й не чiпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.

— То, може, хоч дiда Салимона спитать?

— Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спитаєш: «Дозвольте вашого прадiда викопати. .» Еге? Дурний!

— А коли ж копати? Вдень?

— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...

— А коли ж?

— Вночi...

— Га?

— Ти що — боїшся?



— Та нi, але...

— От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!

— Ну гаразд, — зiтхнув я. — Спробуєм...

Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були — то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.

Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.

— То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, — весело казав вiн — А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I — нiчого .

— Авжеж... Нiчого — криво усмiхнувся я — Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.

— Ну й що... подумаєш... Але не їх же... — Ява таки забув про iндiйця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.

— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — лiхтарик, отой «динамiчеський», що я йому колись подарував.

Тихо балакало од вiтру вгорi на деревах листя. Десь порипувала суха гiллячка, наче хтось ходив у темрявi мiж могил i скрипiв дерев'яною ногою.

Згадав я раптом, як ховали недавно, влiгку, стареньку прабабусю Петi Пашка. У нас у селi вмирали нечасто, i, звичайно, всi ми були на похоронi. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате i нiби всмiхнене.

I уявилося менi, як лежить вога зараз отут, зовсiм поруч, пiд землею, в домовинi. Розплющує очi, ворушиться, хоче пiдвестися. Я десь читав, що iнодi помилково ховають у летаргiчному снi, а в могилi «мерцi» просинаються i... Волосся заворушилося у мене на головi, взялося дротом, я не можу дихнути...

I враз — жжик, жжик! — наче заскрипiли костi.

Це Ява лiхтариком.

— Отут! — шепоче, присвiчує ледь помiтний у високiй травi горбок могили.

— Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темрявi копати...

Ява й сам зрозумiв, що той лiхтарик не для кладовища, — бiльше не жикав. Кiлька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потiм взялися за заступи. Одночасно увiткнули їх у землю, натисли ногою.

I раптом... Ми так i заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великi зеленi очi. Над очима стирчали рiжки... I потiм (навiть тепер я не можу спокiйно це згадувати) звiдти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув нiколи в життi.

Наступної митi...

— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.

Ми не бiгли, ми летiли, майже не торкаючись ногами землi... Такої швидкостi, мабуть, не знала наша Васюкiвка за всю свою багатовiкову iсторiю.

Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.

Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, — про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.

Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».

Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.

I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти _б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».

Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

— Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...

Поснули!


Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують...

РОЗДIЛ XIII

Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi

Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.

Другий поверх — зовсiм невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.

Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика — мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.

Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет — стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:

«Дорогий дядю Гришо'!_

Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв._ Про всяк випадок прощавайте._ Павлуша. Ява. А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi._ Ява._ А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi._ Павлуша»._ Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!

Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).

Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви —_ кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.

Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз... Другий... Третiй... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..

— Го... годинник на лаврi... дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.

Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.

Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.

Минула хвилина. Нiхто не нападав. «Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв», — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.

«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися...» Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття «Дзвiницi на Дальнiх печерах» пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:

— Та перестань... Раз уже так — заведем i все... Нiхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому i все. Точно...

Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.

— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.

— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.

— А... це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка