Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка23/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   36

— Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! — пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.

— Стоп! — пiднiмає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.

От тобi маєш. Сам же наказав «на повну котушку»... Занадто... Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це...

— Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає... Плюхi Ну!

— А... О... I... — мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись...

— Стоп! — знов пiднiмає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да — вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки — раз-раз! — от вам i гулi... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).

— I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вiв далi режисер. — Схопив Артема за руки... Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!

— Го!.. Ха! Ха!.. Iгi... Ой!.. — пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.

— О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). — Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi...

Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:

— Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.

— Кiнчай! — сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!

— Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.

Вiн пiдвiв нас до човна.

— Веслувати вмiєте?

— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!

— Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, — показав вiн на Будку, — отут... ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут . А ти, — сказав вiн Явi, — з правилом на кормi... На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне — нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.

Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше — хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.

— Стоп! — заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!

— Назад! — закричав —оператор. — I трошки лiворуч... А тепер праворуч... Вперед трошки... Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер... Ще трохи... Досить, досить. Трошки праворуч...

Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:

— Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен..

Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки...

— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо... — почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили — наче пройшов просто по водi, мов Христос.

Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:

«артем»


297 1

— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой «шлагбаум» на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового — клац!

— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль перший... — крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся... бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба — не те, що вiд мого весла! Мить — i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.

— Та радiйте ж, радiйте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.

Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися... у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.

— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.

— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає... Наїзд трансфокатора — ви радiєте... Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.

Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!

Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.

— Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! — зашипiв з корми Ява.

— Ага, — сказав Будка.

— Нуда, — сказала Валька.

— Авжеж, — сказав я.

Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, — сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив... Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий... Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!

— У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! — це шепоче про себе поряд зi мною Будка — настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!

З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi — наче й не падав у воду.

I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.

— Увага... Починаємо... Мотор! — кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм «шлагбаумом» i вигукує:

— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль другий...

Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi... Ми пiдхоплюємося...

— Стоп! — кричить режисер.

— Тю-у-у...

Пропав такий заряд...

Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем — герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.

Винуватий Артем бубонiв:

— Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... I канатоходець послизнеться...

Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.

Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.

I от знову...

— Увага... Починаємо .. Мотор!

Клац! — «шлагбаум».

— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль третiй...

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки «по ролi», скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!

— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину..

От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка...

— Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! — кричить режисер невiдомо на кого.

Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.

Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається... Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.

— Увага... Почали... Мотор!

«Шлагбаум».

Клац!


— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль четвертий .

Бемцi Беркиць! Шубовсть!

— Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..

— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.

Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..

— Увага... Почали... Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!


— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Стоп!

У жандарма одклеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.



Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.

— Увага!.. Почали... Мотор!..

«Шлагбаум».

Клац!


— «Артем»... Двiстi дев'яносто сьомий... Дубль шостий...

Бемц! Беркиць! Шубовсть!

— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. — стараємся ми.

— Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.

— Що це?! На руцi!

Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю...

— Го-годинник... — мимрю я.

— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.

— Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тодi знову плаксиво до мене: — Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!

У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:

— Не оддам!

— Га?! Що?! — не повiрив своїм вухам режисер.

— Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.

— То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!

— Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.

— Ну, давай уже менi той нещасний годинник .

— Еге... Якi бистрi! — кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.

— Не довiряєш? — усмiхається жандарм.

Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:

— А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся...

Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?

— Не впiзнаєш? — усмiхається жандарм.

Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.

Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:

— У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.

— Бачу — всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:

— А чого ж ви такий... Казали: «Цар, цар», а насправдi — жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.

Ще дужче засмiялися всi.

— Все правильно, — сказав жандарм-незнайомець. — Щодо царя — нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма — двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг — попередив i адресу свою залишив....

— Ну досить, досить... — усмiхаючись, перебив його режисер. — Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!

— Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, — зiтхнувши, сказав цар-жандарм. — Це був останнiй сухий мундир, — i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода...

— Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!

— Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. — Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.

— Що — ждати? Що — ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, — кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.

— Євгене Михайловичу, — спокiйно сказав оператор. — Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь...

— А якщо був?

— Тодi перезнiмемо.

Операторовi таки пощастило вмовити режисера...

Режисер оголосив перерву на обiд.

— Пiсля перерви знiмаємо епiзод «Зустрiч Артема э Марiєю»...

— Ви, друзi, не тiкайте, — сказав нам цар-жандарм. — Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.

Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

— Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!

I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки «до шiстнадцяти не...», а мабуть, i «до вiсiмнадцяти не...» — ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, — в ресторан «Москва». I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.

Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи — i побачиш рiдну Васюкiвку...

Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше — з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.

Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв — офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.

Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.

— Що це так пахне? — тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли — навiть про бутерброди свої забули).

Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:

— Це шнiцель. Хочете?

Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.

— Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... — голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.

Тут уже ми всi четверо почервонiли — вiд задоволення i гордощiв.

Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.

Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... їли шнiцель... їли тiстечка, цукерки й морозиво...

Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег Iванович:

— Дозвольте випити за вашi успiхи, юнi друзi! За вашi першi кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають i великi муки, великi страждання... i велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сидiли i нищечком озиралися навсiбiч. Якiсь вусатенькi молодики i фарбованi дiвчата, що сидiли за сусiднiми столами, перешiптувалися, позираючи на нас...

Це була слава.

Та слава, про яку ми так давно мрiяли.

Так от вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими салфетками у вазочцi, весь Київ пiд ногами, галан-тиц, шнiцель, шампанське i гикавка... Хорошо!

Випивши за нашi успiхи й за наше щастя, Олег Iванович iа Максим Валер'янович дали нам спокiй i завелися за якогось Степана Степановича, який «нi бiса не тямить, вибачте, в мистецтвi i тiльки заважає створювати справжнi художнi фiльми».

Хоча й був той Степан Степанович нехорошим чоловiком, але ми вiдчували до нього вдячнiсть, бо через ньою ми могли нарештi вiдпочити вiд свого щастя i придiлити належну увагу тiстечкам, цукеркам i всiм тим ласощам, що стояли на столi. А все те було таке смачне, таке смачне, що в нас три днi потiм болiли животи...

* * *


...А через три днi, коли ми видужали, ми почали обережненько протринькувати свої першi в життi заробленi на мистецтвi троячки. Ми протринькували їх i колективно (разом з Будкою i Валькою), i iндивiдуально (удвох з Явою).

Ми з Явою немов переродилися пiсля того «зйомочного дня». Ми ходили замрiянi, меланхолiйнi, задуманi, наче соннi.

Нас не тiшили нi захопливi iгри у густих чагарниках попiд лаврою (Будка ввiв нас у свою компанiю, яка виявилася зовсiм не злочинною i щодня грала у щось цiкаве). Нас не манили тихi прогулянки з Валькою i її подругами.

Нас не тiшили всi численнi радощi «мiстечка розваг», куди широку дорогу одкривали нам нашi троячки. Iншого, зовсiм iншого ждали серця нашi. Лаштунки, декорацiї, грими, приклеєнi вуса й брови, вогнi рампи, прожектори, кiнозйомочнi апарати i... аплодисменти, аплодисменти (ох як жаль, що на кiнозйомках не аплодують), — от чого хотiлося нам нестримно, шалено, до болю...

Ми ходили на дорогу i дивилися, чи не їде по нас асистент з кiностудiї. Але асистент не їхав. На студiю нас бiльше не запрошували. Нi зйомки, нi перезйомки для нас не було.

Тодi ми йшли i довго ходили по мiсту, зупиняючись бiля театрiв, дивлячись на яскравi афiшi i зiтхаючи.

А потiм iшли i з горя пропивали свої троячки на газованiй водi з сиропом.

I от одного разу, сидячи у павiльйонi «Соки-води» на бульварi Дружби народiв за склянкою доброго лимонаду, ми... Ну, звичайно, це була Явина iдея. Як все генiальне, вона була дуже проста, i дивне, що вона не народилась у нас ранiше. Створити театрi... Свiй власний театр у Васюкiвцi! Не який-небудь драмгурток, що готує одну миршаву постановку до свята, а потiм розпадається. Нi? Театрi Справжнiй постiйний театр з багатим репертуаром... З емблемою (у МХАТI чайка, а в нас може бути крижень, дика гуска чи хоч би чорногуз), з швейцаром у гардеробi (дiд Салимон отака кандидатура для цього?), з бiлетами вiд карбованця — перший ряд, до двадцяти копiйок — гальорка (обов'язково! Безплатно тiльки паршивi драмгуртки виступають)... Словом, справжнiй художнiй театр. А що? Сiльська «Третьяковка» може бути, а сiльський МХАТ — нi?

Бiльше в Києвi робити нам не було чого. I хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня заскиглили, що страшенно скучили за домiвкою, вмовили тiтку взяти квитки i почали збиратися.

Великi дiла чекали на нас у рiднiй Васюкiвцi.

РОЗДIЛ XV

Загибель Яви Станiславського i Павлушi Немяровича-Данченка. I все-таки ми живемо I Держись, людство!

I от ми лежимо горiлиць на травi, дивимося у небо, де глузливо пiдморгують нам зiрки, i страждаємо. На весь космос, на весь Всесвiт страждаємо. I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!

Ну як тепер показатися людям пiсля такої ганьби! Як подивитися їм у вiчi...

I це ж не вперше. Уже ж був сигнал! Зла доля пiдкрадалася до нас заздалегiдь.

Вперше вiдчули ми це тодi, коли в клубi показували новий, щойно вилущений на екрани фiльм Київської кiностудiї iменi Довженка «Артем».

Про те, що в цьому фiльмi головнi ролi революцiйне настроєних дiтей грають артисти Рень i Завгороднiй, давно знало не тiльки наше село, а й три сусiднiх: Пiски, Яблунiвка i Дiдiвщина... I оскiльки фiльм показували спершу у нас — нетерплячi нашi родичi з Дiдiвщини, Яблунiвки й Пiсок притарабанили того вечора на возах, мотоциклах i велосипедах у Васюкiвку.

В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.

Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде «зустрiч з учасниками картини...» Андрiй Кекало вважав це за «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, — писали конспект зустрiчi i хвилювалися.

I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.

Кiно крутилося.

Уже прокрутилося пiвкартини.

Нас не було...

I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, «нашого жандарма», на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи... Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?

Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi — бемц! беркиць! шубовсть! — нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв... Не було того епiзода, в якому ми знiмалися... Не було зовсiм...

I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.

— Нiчого, нiчого.. Мать, щось у них сталося такеє, що... — казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.

— А скорiше всього з технiчних причин... Через який-небудь брак... Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, — казав троюрiдний брат з Яблунiвки.

— Ага, ага... Плiвка засвiтилася абощо... Всяке буває, — пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка