Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка25/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   36

З таким теж не встругнеш.

— А головне — кiбернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на гранi створення електронного мозку — машини, яка повнiстю замiнить людський розум.

«Тебе першого треба було б замiнити к бiсовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби менi навiть сто мiльйонiв давали, я б його у напарники не взяв».

— А все-таки... — несмiливо промовив Антончик Мацiєвський. — Кiбернетика... Лазери-шмазери... Я розумiю... Але... От ви менi скажiть, що з людиною робиться пiсля смертi? От жив-жив чоловiк, все вiдчував, думав, мрiяв... I от раптом умер i — нема... Нема нiчого! От як це може бути, щоб не було нiчого? Повинно ж щось бути. От навiть за законами фiзики. Нiщо з нiчого не з'являється. Нiщо без слiду iiе 'щезає, а просто переходить в iншу форму... Закон Ломоносова. Залiзно! От кожен з вас вiрить, що от вiн умре i нiчого вiд нього не буде? Нiчого вiн не буде вiдчувати, думати нiколи. От скажiть менi! Тiльки чесно!

— Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвiченiшим i найрозумнiшим, бо був перший вiдмiнник у класi, не терпiв, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати i махати руками. Вiн дуже любив своє життя i здоров'я. Навiть коли вiн чхав, то завжди сам собi казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» I розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцiнному життю i майбутньому довголiттю.

Проте Антончик на Карафольчинi прокльони особливої уваги не звернув.

— Нi, от серйозно, — сказав вiн. — От коли за законами фiзики нiщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття... ну, оте, що називають душею... чому не може вого перейти у форму привида? Пiсля смертi тiла. Га? Хiба це не науково? Хiба це суперечить науцi? Га?

Всi пороззявляли роти i перезирнулися.

— Я читав, що у Англiї є офiцiйно зареєстрованi привиди, — вiв далi Антончик. — Точно. Сам у журналi читав. «За рубежом». У самiсiнькому Лондонi. I в iнших мiстах. Живуть у старовинних замках i регулярно з'являються. От як це пояснить? Га?

— Так то ж... то ж при капiталiзмi, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них i бог єсть. Теж офiцiйно. Так що з того!

— А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народi. Скiльки вже рокiв... Рокiв триста, не менше. I кажуть же, що бачили люди, i не раз...

I тут менi стрельнуло!

О!

— Хлопцi! Iдея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевiрити легенду про Горбушипу могилу. На власнi очi пересвiдчитися, правду чи неправду балакають. Пiти вночi в п'ятницю й перевiрити.



Хлопцi знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку.

РОЗДIЛ III

Легенда про Горбушину могилу

То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись iз турецького походу, стояли бiля нашого села у долинi кошем запорожцi. Сотня сотника Горбушi. I сталася тодi дивна рiч. Несподiвано щез уночi мiшок золотих дукатiв, уся казна козача, всi скарби, всi трофеї, з важкого походу везенi. Скарбником у запорожцiв був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадiжцi. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всiм святим на свiтi, що не винен, але довести нiчого не змiг. I наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зiтнули старому скарбниковi сиву козацьку голову. I тут-таки й поховали. Рушила сотня далi на Запорожжя.

Минув час, сотник Горбуша повернувся у цi мiсця i купив цю землю, заклав маєток, збудував палац i став жити на всю губу. I грошей у нього було — як гною. Вiн пускав їх на вiтер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з мiсцевим панством. Бо то ж вiн сам викрав тодi той скарб запорозький i закопав серед темної ночi у долинi пiд вербою...

Та не принесли щастя сотнику Горбушi краденi козацькi дукати Не минулося йому злодiяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгiй бiлiй сорочинi, без голови, пiдходив вiн до Горбушиного лiжка i схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. I такий сiрашний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з лiжка i бiг свiт за очi, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого.

I наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попiл вистрiлити з гармати, щоб розвiявся по вiтру. Сподiвався, що те врятує його вiд жахливих нiчних видiнь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу.

Розкопали — голова Захаркова є, а тiла нема. Пополотнiв сотник Горбуша, аж сiпатися почав. «Копайте! — кричить — Копайте, поки не знайдете!» Сiм днiв i сiм ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрiв стр завширшки, метрiв двiстi завдовжки Але тiла старого скарбника так i не знайшли. А на сьому нiч на днi ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водоiо i утворилось озеро, яке так i зветься — Захаркове.

Ще дужче спохмурнiв, здичавiв пiсля того согник Горбуша, ще бiльше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму сердi. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника i простягав руки. I Горбуша зривався й бiг свiт за очi. I от одного разу пiсля такої ночi джури знайшли його на березi Захаркового озера пiд вербою, де колись закопав вiн крадений скарб, мертвого i... без голови. Пiзнали його тiльки по сорочцi та по шраму на плечi вiд турецької шаблi. А голову, як не шукали, нiде знайти не могли. Так його без голови й поховали. I збудували над його могилою каплицю. А невдовзi сам собою спалахнув маєток сотника Горбушi i згорiв дотла. I оскiльки був Горбуша нежонатий i нiяких родичiв не мав, земля його одiйшла в казну. I лишилася вiд Горбушi тiльки ота каплиця на сiльжькому цвинтарi. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшiла цегляна каплиця з повибиданими ще рокiв, мабуть, двiстi тому вузесенькими вiкнами, з напiвпрочиненими iржаво-залiзними дверима, яких уже нi зачинити, нi розчинити, бо на пiвметра вросли в землю... I як тiльки починає сутенiти, бiля каплицi вже не побачиш живої душi. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те мiсце нечисте. Начебто щоп'ятницi (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рiвно опiвночi з'являвся бiля каплицi бiлий привид без голови. То приходив до Горбушi старий скарбник нагадати про себе. I з-пiд землi чувся стогiн i приглушений крик жаху. Горбуша i в могилi не знав спокою, мучився, спокутував свiй грiх.

Проте побачити привид мiг не кожен. Тiльки, якщо ти щось украв i прийдеш пiсля цього в п'ятницю опiвночi до каплицi, тодi тобi явиться привид, — казали люди.

А оскiльки таких дурнiв небагато, щоб пiсля крадiжки бiгти вночi до цвинтаря на побачення з привидом, то живих , очевидцiв ми не знали. Тiльки чули розповiдi, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадiдiв кум.

РОЗДIЛ IV

Я беру в напарники Антончика Мацiєвського. Крадiжка апарата. Ми йдемо в розвiдку на кладовище — То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопцiв.

— Та йди ти!

— Та ну тебе!

— Теж менi! — загомонiли хлопцi.

— Це ж iще i вкрасти щось треба, бо iнакше... — мовив Антончик.

— А що — i вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна i вкрасти. А що! Ви розумiєте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду i що душа цiлком науково, за законами фiзики перетворюється на привид — що це буде... Переворот у науцi.

— Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якiй науцi? Навiть якщо тобi з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш?

— Як?! А сфотографую!

Ця думка майнула в мене так несподiвано, що я сам не чекав.

— А що? А що? — загорiвся я. — Коли привид справдi є, то вiн мусить вийти на фото. Обов'язково.

— А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик.

— Дурницi! Мова твоя — як з гнилого клоччя батiг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили.

— Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усi великi вiдкриття завжди робилися несподiвано для сучасникiв. I дурнi сучасники спершу завжди смiялися з генiальних Ньютонiв i Едiсонiв. А вже потiм дивувались, як то все просто i як це вони самi ранiше не додумалися.

— Ой, держiть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едiсон найшовся! Переекзаменов-щик! Скажи краще, скiльки буде двiчi по два.

Хлопцi засмiялися.

— Смiйтесь, смiйтесь! Смiх — це здоров'я! — спокiйно сказав я. — Слухай, Антончику... раз вони такi... давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвiдку! А вони...

Я махнув рукою.

Антончик зашарiвся вiд задоволення. Кiлька днiв тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, вiн був «глистюк паралiзований», бо не пройшов по бильцю мiстка, як це робили ми з Павлушею.

— Ходiмо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посмiються на кутнi.

Карафолька глузливо закричав нам услiд:

— Тiльки хай вам привид автографа на портретi поставить! Бо наука не повiрить! Ха-ха!

I хлопцi знову засмiялись.

Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорiлося серце, i я вже палко вiрив в успiх нашої справи.

I коли, одiйшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — яз таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не вiн, а я сам придумав оту теорiю про перетворення за законами фiзики людського розуму i душi в привиди.

Антончик слухав-слухав, кивав головою, пiдтакував, а потiм скривився i сказав:

— Нiчого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого... якогось спецiального. Щоб уночi знiмав. Моя «Смена» не вiзьме.

Я скипiв.

— Ах ти ж, г-г... — хотiв я сказати на нього за звичкою «глистюк паралiзований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, i сказав: — Г-герой! Теж iще! Якого там спецiального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що.

— А де взять? — спитав Антончик.

— Як — де? Вкрасти, звичайно!

Антончик аж спiткнувся:

— Ти що?!

— Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат.

— Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разi по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять.

— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!

— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.

— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.

— А в кого? — вже спокiйнiше спитав вiн.

— Та в кого ж! У Бардадима.

— Ну-у... Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!

Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску... Що ж . це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.

— Але, мабуть, уже на тому тижнi доведеться, — з надiєю сказав Антончик. — Бо сьогоднi ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо i вкрасти, i все iнше. Га?

— Сьогоднi, — твердо сказав я. — От просто зараз i пiдемо.

— Та чого так поспiшати? Це ж така операцiя. Треба все обдумать, розрахувати.

— Що там розраховувати? Пiти вкрасти, i все. Гайда!

Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навiть на шухерi стояти не довелось.

Бардадимове вiкно було вiдчинене, на стiнi бiля вiкна висiв апарат, i в хатi й бiля хати нiкого не було. Простягай руку й бери. Я так i зробив. I ми з Антончиком городами дременули до рiчки.

— От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Нiхто б з хлопцiв не наважився, а ми... Та що хлопцi, нiхто б у всьому селi. Нiхто б взагалi у свiтi... А ми... В Бардадима! Скажи! От же ж... Правда? От!..

Антончика розпирало вiд гордостi.

I тут бiля рiчки ми несподiвано побачили Павлушу.

Вiн сидiв на березi, тримав на колiнi довгасту дикточку i щось мазюкав на нiй пензлем.

Вгледiвши його, Антончик зиркнув на мне i вищирився:

— Ги! Художник!

Вiн знав, що ми посварились, i хотiв зробити менi приємне — старався з усiх сил: кричав, кривлявся i пританцьовував. Антончик сам дружив ранiше iз Павлушею, але пiсля того, як вiн кинув Павлушу у скручний час на баштанi, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. I тепер Антончик мстиво глузував з Павлушi. Це було негарно, неблагородно, i не варто було б пiдтримувати його. Але я пiдтримав. I теж злорадо зареготав. Я, може, и не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боцi чорним олiвцем була написана адреса:

село Вссюкiвка,_

вул. Гагарi на, 7,_

Гребенюк С. I._

У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччинш дикточцi малюєш! На сiмейнiй, сказати б дикточцi. Вiд посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спiдницю носитимеш! Так на ж тобi:

— Га-га-га га-га!

Вiн подивився на мене довгим сумним поглядом, i стiльки в тому поглядi було докору й гiркоти, що менi аж...

I нiчого менi не аж! Можеш собi дивитися скiльки влiзе! I можеш собi малювати на Гребенюччиних дикточках скiльки хочеш. I можеш взагалi. Але скоро ти узнаєш...

Я мiцнiше притиснув пiд сорочкою Бардадимiв «Київ». Скоро...

— Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми...

— Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходiмо швидше.

— Да-да, приготуватися ж треба . Така операцiя! — багатозначно, змовницьки пiдморгнув Антончик . — i не менi, а Павлушi. От трiпло! А втiм, хай посвербить Iудi. Вiн же цiкавий страх, я його знаю.

З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навiть не подивившись на його дикточку, хоч менi дуже кортiло глянути що вiн там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки'кинув косяка i встиг помiтити, що вiн малював кущ i трошечки води бiля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у рiчку стрибали. Хоч iсторична верба. Я на нiй рекорда поставив — з самiсiнького вершечка у воду стрибонув. Нiхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ... Хоча... Може, пiд тим кущем Гребенючка колись сидiла. Дульцiнея! Ну й гори ти разом з нею!

Я був збуджений, i в моєму серцi ще не було страху перед тим, що буде менi за крадiжку. Цей страх з'явився лише тодi, коли, забравшися у кущi, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч i мало тямив у фотоапаратi, збагнув це з першого погляду. Антончик розумiвся на апаратах бiльше за мене. В нього була учнiвська «Смена», вiн робив нею паршивенькi знiмки i вважав себе великим спецiалiстом. Вiн забрав у мене апарат, почав крутити його на всi боки i, наче мене й не було тут, захоплено бубнiв сам собi пiд нiс:

— Класний апарат... Автоматична експозицiя... Оптика... Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск!

Вiн раз у раз прикладав апарат до ока i наводив його то на мене, то крiзь кущ кудись удалину. I весь час захоплено ахав.

Менi стало противно. Я крав, рискував, менi, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а вiн тут ахає, розпоряджається i ще й привид знiмати, може, збирається. I виходить, що вiн герой, а я десь iзбоку. Нащо воно менi тодi все треба.

Нi!

— Оддай сюди! Знiмати буду я! Ти менi все покажеш, як треба робить, а знiматиму я. Давай!



Антончик неохоче простягнув менi апарат.

— На! Тiльки так зразу ти не навчишся, це треба мiсяцiв кiлька...

— Може, кiлька рокiв? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тiльки наводь i клацай.

— Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освiтлення i ще багато чого.

— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрi був привид... I взагалi — не дратуй мене, бо...

Антончик одразу присмирнiв i почав показувати менi, де що крутити, натискати i як наводити. Я досить швидко це засвоїв. I для практики зняв пейзаж рiчки, Антончика, корову на березi i великим планом свою брудну порепану ногу. Бiльше знiмати не став, бо лишилося всього десять кадрiв. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.

До ночi апарат я заховав у сiнi на горищi. I ми з Антончиком пiшли на кладовище в розвiдку. Треба було вибрати зручне мiсце для спостереження i визначити шляхи пiдходу, щоб уникнути рiзних непередбачених перешкод i прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночi на кладовищi лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнiсiнька кицька — чортом (як засвiтить очима), а коли не знати дороги i вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволiти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвiдка в таких випадках абсолюгно необхiдна.

Кладовище наше край села. 3 вулицi вiдгороджене воно високим щiльним парканом, посеред якого стоять важезнi дубовi ворота, завжди замкненi на великий висячий замок (»Щоб покiйники не порозбiгалися», — жартує дiд Салимон). Але якби покiйники справдi хотiли розбiгтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тiльки з боку вулицi, з усiх iнших бокiв нiякой загорожi не було. Одчинялися ворота дуже рiдко — лише як когось ховали. I тодi, вiдчиненi, вони виглядали незвично урочисто i значуще — то були ворота, що вiддiляли цей свiт вiд того, живий, рухливий, галасливий свiт вiд свiту мертвого, нерухомого, мовчазного...

А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсiм не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висiла поштова скринька. Хто й коли її повiсив, я не знаю. Але висiла вона давно. I повiсили її, мабуть, тому, що бiльше тут повiсити було нiде — на всю довжелезну вулицю кругом самi низенькi тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кiлометри звiдси.

З приводу цiєї поштової скриньки дiд Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той свiт. «I дiйде! Швидше, нiж до Жмеринки».

I ще тi ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати дiда Салимона (обiйстя дiда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, i десь на серединi її голого стовбура, там, де вiн викривлявся i вiд нього вiдходили вбiк два сучки, — було лелече гнiздо, змощене, звичайно, не без дiдової допомоги. З приводу цього гнiзда дiд Салимон жартував також.

«Це — казав вiн, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою пiдтинає, а вони все нових свiженьких немовлят пiдкидають. I людство весь час вростає. Уже пiд три мiльярди пiдбилося. А у двохтисячному роцi буде шiсть. Смерть вiдступає, життя перемагає».

I як усе-таки дiд Салимон мiг без кiнця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусiдство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже бiля самiсiнького дiдового порога. Останнi двi дiдовi вишнi гiлками своїми торкалися стiн каплицi.

Звичайно, найзручнiше дiстатися до Горбушиної могили через город i садок дiда Салимона. Не йти ж вiд поля через усе кладовище.

Дома в дiда саме нiкого не було Дiд на баштанi, а баба на рiчку пiшла, на пляж (до них племiнник з дiтьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокiйно продумати i простежити маршрут на мiсцевостi Значить, так: з вулицi заходимо не до дiда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручнiше, бо в дiда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потiм Карафольчиним городом у дiдову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрiбню i повз вулики у садок (от тiльки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущi смородини, i все. Звiдси Горбушина каплиця — як на долонi. I головне — ми навiть не на кладовищi, а в садку, бiля людей. У хатi не тiльки дiд з бабою, а й гостей повно, пле мiнник з дружиною i двое дрiбних дiточок. Отже, нiчого страшного. Не зрiвняти, як ми з Павлушею дiда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києвi у Лавру. Я повеселiшав.

— Буде порядок! Ходiмо, Антончику! Треба трохи подрiмати, щоб до ночi не зморило.

Ми полiзли на вулицю. I тут зустрiли Карафольку, який iшов додому. Вiн тримався рукою за лоба, i обличчя в нього було таке, наче тiльки-но проковтнув кислицю.

— Ой хлопцi, — скрикнув вiн, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Вiн певен, що пацани. Прибiг до нас. «Хто, — кричить, — узяв?» I аж труситься. «Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю .»_ I, по-моєму, Яво, вiн на тебе думає.

Мене всього враз огорнула якась така млявiсть-млявiсть . I руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.

Карафолька вiдтулив руку од лоба. На лобi вилискувала здоровеннецька синя гуля.

— Що це в тебе? — спитав Антончик.

— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився i впав... А ти, Яво, йому краще на очi не показуйся, серйозно... Ну, я пiду, прикладу щось холодне, бо... — Вiн скривився i, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свiй двiр.

Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очi були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Вiн уже кiлька разiв зiтхав, i я вiдчував, що вiн зараз щось скаже. I вiн сказав:

— Слухай, Яво, а може, признатися... I оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?

Вiн усе таки був полохливий, цей Антончик Мацiєвський Я не мiг говорити, бо ще не впорався з тою млявiстю. Тiльки заперечно похитав головою.

— Як хочеш Менi що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотiв, щоб тобi краще. Бо, знаєш...

Це вiн натякав, що то ж я вкрав апарат, i менi вiдповiдати, а його, мовляв, хата скраю. От!..

Павлуша все-таки нiколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, i процiдив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками:

— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панiкує... Де зустрiнемося?

— Бiля клубу, об одинадцятiй...

— Все! Ясно! Я навiть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — I вiн побiг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.

РОЗДIЛ V

Привид. Увага! Знiмаю!

Дома дiд Варава зустрiв мене словами:

— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.

Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навiть не злякався. Просто все в менi напружилося, i в головi дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат i гайнути з дому.

— Та, — байдужим тоном сказав я. — То вiн хоче їхати ввечерi по рибу. 3 пiд лiхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.

— I кращої компанiї, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дiд.

— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помiчника треба... I щоб важив небагато, i в рибальствi тямив...

Ой, тiльки б не забрехатися! Дiд мiй брехню за п'ять кiлометрiв бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка