Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка29/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36

Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:

— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!

Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!

Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.

Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.

РОЗДIЛ XIV

Вовчий лiс. Iсторiя дота. Несподiванка Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.

Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема — усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.

А у старому дубняку на узвишшi громадяться величезнi брили зруйнованого доту.

Колись тут було узлiсся, i саме бiля доту перехрещувалися дороги — одна, що попiд лiсом на Дiдiвщину, друга, що через лiс, на Гарбузяни. А тепер узлiсся одсунулося майже на кiлометр, бо пiднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по нiй возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через лiс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лiсi вона повертає до вiйськових таборiв.

Славна iсторiя цього дота.

У сорок першому, коли нiмцi загарбали Україну, у цьому дотi тримали кругову оборону троє наших бiйцiв. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кiлометрiв на схiд, а нiмцi все не могли нiяк захопити дот. Нi бомби його не брали, нi снаряди, нi мiни. Вiсiм днiв трималися бiйцi без води, без їжi, до останнього патрона. Чотири танки пiдбили з противотанкової рушницi, безлiч фашистiв покосили з кулемета. I тiльки як не стало уже боєприпасiв, вийшли бiйцi й беззбройнi пiшли на ворожi кулi. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.

I дот, навiть порожнiй, нагонив страх на фашистiв. Вони навезли туди три хури вибухiвки i висадили його в повiтря.

Але й розбитий, понiвечений, з покрученими залiзними рейками, що, наче кiстки, стирчали на зламах з товстелезни-них метрових брил, — вiн вражав своєю силою i могутнiстю. Тi величезнi брудно-сiрi, вкритi де-не-де iржавим мохом, брили були з якогось неймовiрного, нiде тепер не баченою залiзобетону, густо замiшаного на гостро-гранчастому гранiтному камiннi, яким ото мостять дороги. З-помiж того камiння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залiзного дроту, що його навiть iржа не брала.

Весь дот зарiс густою жалючою кропивою, наче оберiгаючи в такий спосiб свою горду самотнiсть i недоторканнiсть.

Проте на однiй з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на вiки чимось гострим своє iм'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помiтно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немiчне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгiдним «я».

Хоч був дот не дуже й далеко вiд села (а як на велосипедi, то ще ближче), ми, хлопцi, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разiв зо три, може, тiльки й був. I по гриби, i по ягоди ми чомусь бiльше ходили у Пiщанський лiс, за Пiски.

I тепер, коли я пiд'їжджав до доту, все навколо здалося менi чужим, незнайомим i незвичайним. Стояла моторошна тиша, навiть пташок не було чути, тiльки десь високо вгорi ледь-ледь шелестiло од вiтру листя.

Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозi i, обережно розсовуючи кущi та хапаючись руками за гiлки, подряпався нагору, до руїн дота.

I раптом почув негучний, але владний голос:

— Ти куди?!

Вiд несподiванки я випустив з рук гiлки, за якi тримався, i впав на колiна.

— Куди лiзеш? — повторив голос.

— Нiкуди... а... а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколiшках i даремно вдивляючись у гущавину — того, хто казав, за кущами не було видно.

— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишцi. Ану давай звiдсiля!

Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до вiйськових таборiв.

Сперечатися було нi до чого. Я повернувсь i навсидячки став спускатися вниз.

От чорт! I треба ж! Поставили якраз на цьому мiсцi. Ну, нiчого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — вiн i не вгледить. Цi вартовi, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собi в кущах i покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.

Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:

— Ти що — у пiжмурки зi мною граєш? Ану давай звiдси!

Помiтив. Таки помiтив, чортяка!

— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.

От же ж!


Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?

А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї... Може, «вони» — шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi «шпигуни». Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.

Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже...

Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.

Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi — нiбито в бiк села. Але од'їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один — пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша — повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.

Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив менi на шию окрiп.

Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.
— Мда а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!

Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.

На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: «А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить».

Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.

— Ну, так що тобi треба? — спитав вiн усмiхаючись.

— Нiчого, — я ще не встиг придумати.

— Нiчого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав вiн. — А може, все-таки треба?

I раптом у мене майнула думка: «А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?» Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.

РОЗДIЛ XV

Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк — зупинився.

— Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.

— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе...

Кущi розсунулися, i з'явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:

— У чiм рiч, га?

Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: «Той чи не той? Той чи не той?» I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки... Здається,таки той.

— Ти що — нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия... Iванов! — вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. — Ти що . га?

— Та що ви, товаришу старший лейтенант!

Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.

— Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!

— Кропивою, да? — офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. — Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?

«Нiчого нiчого, — подумав я, — перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не «пiдчепите». Я не розколюся, не бiйтесь».

I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:

— Та грибiв хотiв пiдшукать... Хiба не можна? Не можна?

Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.

— Iванов, приглянеш за його велосипедом, да...

— Єсть! — козирнув солдат.

— А їй поїдеш зi мною, — наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.

— Сiдай! — кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.

Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй «генеральськiй» дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.

I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, — виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують . А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть i медаллю нагородити. Що — не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!

Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.

— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.

«Лазутчика везу», — значить, доведеться-таки кудись лiзти.

Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.

I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:

«Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'», «Тяжело в учении — легко в бою!», «Стрелять только на хорошо и отлично!» «Виходить, солдати — такi ж самi школярi, тiльки дорослi, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи — кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники...» — Клас тактики, — не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.


— Спортплощадка. «Смуга перешкод», да, — знову, не обертаючись, сказав офiцер.

«Спортплощадка» була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав «смуга перешкод», то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячi iграшки?!

— Артилерiйський парк, да, — мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.

— А то що таке?

Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.

— Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?

— Зрозумiв.

Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою — половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.

I оте своє «да» майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:

— А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.

Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.

— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офiцер.

— Ага, — сказав я.

— Ти в якому класi?

— У сьомому.

— Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да .

Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули «генеральською» дорогою назад до дота.

«Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм... Чи, може... чи, може, я їм... не пiдiйшов?» Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.

Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.

— Менi злазити? — тихо спитав я.

— Да, дорогий друже, — сказав вiн.

Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.

Вiн знову усмiхнувся.

— Да, будьмо знайомi — старший лейтенант Пайчадзе, — вiн простягнув менi руку. — До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?

Нi, щось вiн не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.

— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хiба що Павлуша, може... Але...

Вiн пипьно глянув на мене i сказав:

— Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...

Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

— Нiчого, це я просто так... Спасибi! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:

— Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось вiдповiв — я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо... Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов .

Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.

I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.

Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!

Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука — це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.

РОЗДIЛ XVI

Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?

Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло...

Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися «глеканкою» до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же...

Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.

Вiн щосили накручував педалi — поспiшав. I обличчя в нього — серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?

I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.

Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.

I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.

Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.

Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу...

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?

Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.

Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.

Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прiрву сторч головою.

Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!

Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...

Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.

Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка