Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка32/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.

— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.

— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!

— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!

I раптом голос її набрав сили й металу:

— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!

«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».

— Та цитьте, мамо!

— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.

Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.

I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!

Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти...

— I пожалiти, i захистити нiкому — простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою... О господи!

I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.

Нiхто на її зойк не звернув уваги.

На кам'яницi було гамiрно — кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища...

— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.

РОЗДIЛ XXI

Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг — для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв — i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.

Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!

Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.

Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так — побачив! Бо перед нею горiла лампадка... Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув — i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла — хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних — вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води... Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.

Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.

I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може... А може, це справдi диво? Може... Тут я вперше придивився до iкони i побачив... бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.

Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.

Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: «Темна вода во облацех», якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода... Вода... От вона — вода...

«Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, — з жахом подумав я. — I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все...

Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво «крем-брюле». Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить — i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо...о...о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую...

РОЗДIЛ XXII

«Давай руку!» Я знову з ним. Що було за iконою — Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!

То був голос... Павлушi.

Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що то менi мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в сiнях у стелi хiд на горище! Як я ранiше не розшолопав! Iз останнiх сил, ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.

Свiтло лiхтарика заслiпило мене, i я нiчого не бачив. Тiльки чув Павлушин голос:

— Давай руку! Давай руку!

Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як її цупко схопила його рука. I лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повiтря одразу цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.

Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку. А я стискав його руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в моєму життi.

Коли я трохи вiдсапався i очi мої звикли до свiтла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не вилiз нiколи Павлуша почав потроху пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час сповзав назад у воду.

— Нiчого, нiчого, зараз... Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи вiд натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води i перевалився, як лантух, на горище.

Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав йому руку на плече i сказав, затинаючись:

— Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець... От вталапався...

— А я бачу, що ти пiрнув... Потiм бачу — тебе нема... Мало чого, думаю... i — на горище.. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав — де ти є... А ти тут.. Я тебе шукав, знаєш... Думав, щоб разом по човна .. Але ти десь...

Я засмiявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засмiявся. Бо нiчого смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав мене! Вiн шукав мене! Чуєте! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з ним назавжди! Та вiн же Павлуша! Павлуша!

Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом вiн сам засмiявся Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.

I хоч мокрi штани i сорочка, противно облiпивши моє тiло, страшенно холодили, менi було так тепло, так хороше, як, здається, нiколи.

Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!

Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобi все: i твою зраду, i твоє малювання, i твої слова образливi для мене, i те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти не дальтонiк... Прощаю! То все не твоя вина. То все тая... ну, не буду! Не буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i не гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о хлопець! I немає для мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та не вмiю. Не цiлуються хлопцi мiж собою, не заведено. То тiльки дорослi друзi-чоловiки цiлуються.

Чи розумiєш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумiєш. Я по смiху твоєму вiдчуваю, по тому, як ти дихаєш навiть. Я ж тебе так знаю, як нiхто в свiтi, як мати рiдна не знає.

Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:

— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пiрнути у вiкно . Це ж загинути — дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона там за iконою могла ховати? Ну, грошi... Ну, облiгацiї трипроцентнi... Та хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дiдько з ними!

Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.

Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.

— Та ти що — таки дiстав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: «Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!» А воно, бач... Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.

Але скромнiсть не дозволила показати, що менi приємно. I я сказав: «Та!» — i махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?

— Ану, присвiти лiхтариком, — попросив я Павлушу i почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стiльки розгорталася, скiльки вiдпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарештi газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, i ми побачили скрученi руркою якiсь папери, пописанi олiвцем. Я схилився нижче i прочитав на згинi:

«...знову в бiй. Бережи донечок наших i себе. Цiлую. Михайло.. « Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.

То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали...

I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно — все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.

I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: «Бережи донечок наших...»_, а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них...

I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив... Де ж справедливiсть?

I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.

Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.

— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.

— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.

Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.

— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.

— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.

— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.

I ми полiзли.

Я перший.

Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.

Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.

— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!

Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.

— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..

I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.

Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:

— Зараз, бабушка, зараз...

Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.

Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.

Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.

А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких...

Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.

— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.

— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.

Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.

РОЗДIЛ XXIII

У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається Через горищне вiкно ми перебралися в човен.

— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.

— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на «блискавцi», з каптуром.

— Та ну... — почав я. Але вiн перебив мене:

— Вдягай зараз же, бо... — i силою натяг на мене штормiвку.

— Н-ну д-добре, я т-трохи.., а п-потiм оддам.

Зашморгнувши «блискавку» до пiдборiддя, я взявся за весло.

Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько «обштопала» нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!

Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.

Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.

Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).

Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла... Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.

I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився...

I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.

— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.

I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.

— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.

Це було так дивно — запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.

Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.

Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.

Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже... Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi... Хай тiшиться...

Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!

Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.

— Та ну, поїхали, нiчого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.

— Стривай, — сказав я i пiдвiв човна до шафи.

Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.

Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.

Тьху! Хай ти сказишся!

Я стрибнув назад у човен.

I тут...


Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:

— Тю! Як же це ти?

— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.

— Та дiдько з нею. Як нога?

Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:

— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi...

Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.

— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.

Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка