Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка33/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там...

А я . Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?

Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так...

Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.

— Гей, забери своє добро!

Бронетранспортер був уже порожнiй.

«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.

— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.

— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од'їхали, щоб нiчого не помiтили.

Пайчадзе кинув менi ватник, чоботи i сказав:

—_ Вдягни, бо ти оно синiй, як пуп... Поєхалi! Разворачивай тачку i давай он до тiєї хати!

Останнi слова були сказанi вже водiєвi. Все в того Пайчадзе було «тачка»: i велосипед, i бронетранспортер. Але чимось менi це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам вiн був страшенно симпатичний, з отих хлопцiв, якi в iграх завжди бувають Щорсами i Чапаевими. I командував вiн солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. I я подумав, що як менi коли-небудь у життi доведеться командувати, я буду командувати саме отак.

Триста п'ятдесят перший од'їхав.

Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.

Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.

— Сiдай на багажник, — сказав вiн, ставлячи велосипед бiля човна.

Тримаючи за кермо, вiн довiв велосипеда до сухого, а вже там сiв у сiдло.

Павлуша довiз мене додому швидко i без всяких пригод. Нiхто на нас i уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопцi — один педалi крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.

Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i побiгла кудись.

Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись у сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, i Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.

Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:

— Лежи, я по медичку мотону.

Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у Дiдiвщинi. А в нас — тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi звали «медичка». Проте наша медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща у справi зцiлення хворих. I за складних випадкiв лiкарi кликали її на консилiум.

Була вона невисока на зрiст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, i дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бiгла, i той, хто приходив її викликать, завжди вiдставав.

Але хiба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стiльки людей затопило, певно ж, не одному лiкарська помiч потрiбна! Чи до моєї ноги їй заразi — Не треба. Не ходи, — сказав я.

— Та ну тебе, — махнув вiн рукою i побiг.

Я лежав, i мене тiпало.

Все тiло моє, всю шкiру з голови до п'ят трусила дрiбна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дiдовим кожухом, але тiльки вагу вiдчував, а зiгрiтися не мiг. Головне, що я не мiг рухатися, бо кожен рух струмом бив менi в ногу, вавдаючи гострого болю. I ця безсила, безпомiчна нерухомiсть була гiрша за все.

Цiле село, вiд сопливих дiтлахiв до найстарезнiших дiдiв, було там, дiяло, щось робило. А я один лежав i лiчив мух на стелi. I було менi кепсько, як нiколи.

А що буде, як прийдуть мати, батько i дiд! Навiть думати не хотiлося. Перше, що скаже мати: «Я ж казала! Я ж казала!» I нiчого їй не заперечиш, справдi, вона казала...

А дiд подивиться насмiшкувато i кине: «Догрався! Доскакався!» А батько нiчого не скаже, тiльки гляне зневажливо: — «Ех, мовляв, ти, дрiбнота пузата!..» А Яришка захихикає, пальчиком показуючи i приспiвуючи: «Так тобi й тгеба! Так тобi й тгеба!» Ех, чому я не солдат?!

Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Iвановим, чи з Пiдгаиком. Ну що ж, бойовi друзi вiднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпiталь, i лежав би вiн собi у мужнiй самотностi, нiяких родичiв, нiхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тiльки забiжить iнколи на хвилинку хтось iз товаришiв, розкаже, як iде служба, бойова i полiтична пiдготовка, почастує цигаркою, а може, й порцiю морозива пiдкине... Краса!

А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив вiн свою Гребенючку i вилетiв я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпiла, її треба пожалiти. I вiн її жалiє, i заспокоює, як тiльки може. I забув вiн i думати про мене. I не прийде бiльше, i будемо ми з ним знов у сварцi.

Вiд цiєї думки так менi стало тоскно, що свiт потьмарився. I така мене взяла злiсть на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискiпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотiв же врятувати для неї собаку якусь, щоб радiсть їй була. Коробочку, бач, ювелiрну з коштовностями нагледiв. Бодай би згорiла та коробочка, i та шафа клята, i та хата вся разом з Гребенючкою!..

I раптом менi зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, i не коробочка та, i не шафа, i не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синiм полум'ям.

Хочу скинути кожуха дiдового i ковдру з себе i не можу. Щось на мене навалюється, i давить, i пече несамовито, наче прас важенний. I щось у головi крутиться, крутиться, крутиться... I гуде. I я вiдчуваю якiсь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збiльшення кiлькостi, якесь неймовiрне множество. I вiдчуваю, що нема вже менi виходу з того множества, I що ось-ось у мене щось лусне i буде кiнець...

Але нi, мука та не припиняється. I все крутиться на тiй граничнiй кiнцевiй межi. I крiзь те кружляння чую я враз голос Павлушi, але не можу збагнути, що вiн говорить. I голос медички, i ще чиїсь незнайомi голоси...

А потiм усе в моїй головi сплуталося, i я вже нiчого не пам'ятав...

РОЗДIЛ XXIV

Хвороба. Сни i дiйснiсть. Чого вони всi такi хорошi?

Я прохворiв понад два тижнi.

Вже потiм Павлуша менi розказував, що, коли вiн привiв медичку (вiн дуже довго не мiг її знайти, бо потерпiлих розмiстили по всьому селу, i вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелi, червоний як мак, i вiд мене жаром аж пашiло. Медичка одразу сунула менi термометра пiд руку — було сорок i п'ять десятих. Я був без пам'ятi i весь час повторював:

— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!...

А хто «вона» — невiдомо.

Я-то добре знав хто, але, звiсно, Павлушi нiчого не сказав.

Прийшов я до тями лише на третiй день. У хатi було так ясно, свiтло i тихо, як буває тiльки пiд час хвороби, коли на ранок спадає температура.

Перший, кого я побачив, був дiд. Вiн сидiв на стiльцi коло мого лiжка й куняв. Мабуть, вiн сидiв з ночi. Та тiльки-но я ворухнувся, вiн одразу ж розплющив очi. Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:

— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?

Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!» А тут, бач, «синку», «милий»...

Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.

— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?

Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).

— Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.

Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.

На обличчi його була розгублена усмiшка.

— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!

— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:

— Вибачай, то я од радостi.

Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.

— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.

— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

— Жертв нема?

— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi... А корови всi порятованi i добро...

— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.

— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.

— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.

— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.

— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.

Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:

— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд.. От побачиш, зараз прибiжить.

Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.

Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.

— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?

А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.

— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки... Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.

Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:

— Драстуйте... Можна?

— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.

— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.

— Здоров, старик! Ну як?

— Нiчого... — усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.

I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.

— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:

— Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, — i почовгав у двiр.

— Сiдай, чого стоїш, — сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.

Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт — наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.

Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.

— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.

— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.

— От iменно — бiльше нiкуди!

— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там...

— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму... А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш...

Павлуша глянув на мене й загнувся.

— Ну що ж... молодцi хлопцi, — зiтхнув я.

— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав...Але . але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що...

— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре... А як там взагалi?

— Взагалi нiчого... Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня... Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли... Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю... Якби не вони з своїми машинами... Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що...

— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

— Ну я пiду, мабуть... Тобi спокiй потрiбен...

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидiв, звичайно... Але ми, знаєш, домовились...

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я... Бо там, знаєш, ще все-таки... Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!

I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.

— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.

Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки...

Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..

А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду...

Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна...

Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: «Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий... Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!..» Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю. То була вода така бiла.

Раптом я побачив, що у водi, погойдуючись, пливуть великi бiдони з-пiд молока, i зрозумiв — залило молочну ферму i повивертало бiдони, i це навколо вода, змiшана з молоком.

Але чому моє залiзне лiжко не тоне?

I одразу прийшла думка — у мене лiжко-амфiбiя, вiйськового значення, i це тому, що в мене мати — депутат, усiм депутатам видають такi лiжка...

Бiлi хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свiжiсiньке, парне.

Я вже гостро вiдчуваю його запах. I раптом чую голос матерi:

—_ Випий,синку, випий молочка.

I зараз голос батька:

— Вiн заснув, не буди його, хай...

Але я вже прокинувсь i розплющив очi.

Я випив молока i знову заснув.

Коли я прокинувся, був уже обiд. Я пообiдав (з'їв трошки бульйону i куряче крильце), полежав i знову заснув... I спав так до ранку.

РОЗДIЛ XXV

Усе! Кiнець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую Прокинувшись, я побачив, що бiля лiжка сидить на стiльцi Яришка i читає журнал «Барвiнок».

У хатi було сонячно, аж очi слiпило, годинник на стiнi показував без чвертi десять, i я зрозумiв, що то ранок.

Яришка зразу вiдклала журнал i скочила з стiльця:

— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снiдати.

Вона в нас не вимовляє лiтеру «р» За мить Яришка вже ставила на стiльцi передi мною молоко, яєчню, сир i хлiб з маслом.

Я збагнув, що в хатi нiкого немає, всi на роботi, i їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

Я насторожився.

А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсiм збентежило.

«Любий бгатику!» Вона нiколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобi й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду...» I раптом — «любий бгатику!» Кепськi, виходить, мої справи. Може, й зовсiм безнадiйнi. Може, я вже й не встану. Тому-то всi такi нiжнi до мене: i батько, i мати, i дiд... I весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...

Бач, сплю весь час. Значить, нема в органiзмi сил, енергiї для життя. Отак засну й не прокинуся бiльше. От голову навiть пiдняти вiд подушки не можу. Пiдведусь, сяду на лiжку, i йде обертом голова, аж нудить...

Я глянув на сир, на яєчню i згадав слова дiда Салимона, якi вiн любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться i п'ється. Добре кушай i будеш, як бугай».

— Яришко, дай iще шмат хлiба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом.

— Тю, ти ж iще цього не з'їв?!

— Жалко? — з гiрким докором глянув я на неї. — Може, я... Може...

— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побiгла на кухню, вiдремiзувала вiд буханки величезну партику, намазала в палець масла i поклала на стiлець. Писнула i побiгла за пiч смiятися.

Я зiтхнув. Нiчого, нiчого! Дивись, щоб на кутнi не засмiялася, як я... як мене вже не буде...

Яєчню з тим першим шматком хлiба я вмаламурив досить швидко i легко.

А от тарiлка сиру, щедро политого сметаною, i партика хлiба, принесена на моє прохання Яришкою, пiшли туго. Пiвтарiлки я ще сяк-так виїв, а далi почав давитися. Набивши повен рот сиру I хлiба, я жував-пережовував ту жуйку по кiлька хвилин i не мiг проковтнути. Ремигав, як той старий вiл.

Уже й молоком запивав, i рiзко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає органiзм iжi. Все! Капець менi! Кришка!» Я безсило вiдкинувся на подушку.

Лежав i прислухавсь, як усерединi в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.

Кольнуло у боцi!.. I нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... I рука лiва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже вiдмовляється працювати...

О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi на руках уже посинiли, здається, одмирають.. Ех, жаль — нема Павлушi. Хотiлося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...

З-за печi визирнуло лукаве Ярищине око. Вона смiялася. Вона й не уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що, може, це останнi мої хвилини... Я не мiг помирати пiд її хихикання.

— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Iди сюди.

Вона вийшла з-за печi.

— Яришко, — зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче. Личко її стало трохи серйознiшим.

— Яришко, — вдруге зiтхнув я i знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тiльки перед смертю.

— Яришко, — сказав я нарештi тихо й врочисто. — Вiзьмеш собi мiй велосипед... Я дарую тобi його... I заплющив очi.

— Ой! — верескнула вона радiсно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мiй! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцiлую.

I її губенята мазнули мене по щоцi бiля носа. Я одвернувся до стiни, бо вiдчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастiше сварилися саме через той мiй велосипед. Вона хотiла на ньому кататися, а я не хотiв, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипедi. Тiльки в перший клас пiшла в цьому роцi. До педалей ще навiть не дiставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крiзь раму i, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалi. Ця її спритнiсть тiльки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

I взагалi кому хочеться, щоб на його велосипедi хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповiтне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...

I зараз, подарувавши велосипед Яришцi, я вiдчув, що мої рахунки з життям майже зведенi.

Я чув, як вона, забувши вiд щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного iз сiней надвiр. I вiн жалiбно деренчав i дзвенiв. Цi звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо iрже вiрний кiнь, навiки прощаючися з козаком....

Я витягся, як мрець, склав на животi руки i приречено втупився у стелю.

Я ждав приходу смертi.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка