Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка34/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Годинник на стiнi невмолимо одцокував хвилини.

Але несподiвано замiсть смертi прийшла медичка Люба Антонiвна.

Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату i швидким кроком наблизилась до мого лiжка.

Поклала руку менi на лоба, потiм узяла за пульс.

I все це, не кажучи нi слова, мовчки, зосереджено, строго.

Я завмер в безнадiйному чеканнi.

Скiнчивши слухати пульс, вона пiдняла менi сорочку, схилилася i приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лiкарського причандалля.

I, тiльки вислухавши мене, вона сказала нарештi весело:

— Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий.

I ляснула мене долонею по пузi.

— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Органiзм не приймає. I голова крутиться, пiдвестися несила.

— Що? — вона здивовано глянула на тарiлки, що стояли на стiльцi. — А це хто снiдав?

— Та я ж бачите... —зiтхнув я.

— Ну! Бачу! I яєчню, бачу, прийняв твiй органiзм, i сиру пiвтарiлки, i молока Що ж ти хочеш? Пiсля такої температури це навiть забагато зразу. Забороняю тобi їсти по стiльки! А голова крутиться вiд довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобi сьогоднi встати хвилин на десять-п'ятнадцять i походити по кiмнатi. Тiльки не бiльше... «Органiзм не приймає!» — вона усмiх-нулась. — Ех, ти! Герой!

Я насупив брови i одвернувся.

Я не дуже їй вiрив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це грошi платять.

I все-таки пiсля того, як вона пiшла, я вiдчув, що менi полегшало — перестало колоти в боцi, i нога одiйшла, i руку одпустило. I серце забилося бадьорiше. Смерть поки що вiдступила.

Менi навiть здалося, що я почув, як вона, загримiвши кiстками, побiгла-покотилася кудись геть по дорозi... Чи. може, то загримiв, упавши разом з Яришкою, мiй велосипед у дворi?..

Мiй?

Велосипед?



Який же вiн мiй?

Нема в мене вже велосипеда!

Нема!

Подарував.



Дурень!

Та я ж .. я ж... думав, що вмираю.

«Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш i не будеш дурнем», — шепнув менi глузливо внутрiшнiй голос.

«Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, нiж...» Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рiднiй сестричцi подарував. Хай катається на здоров'я, люба, дорога, се... У дворi знову щось гупнуло й задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всi спицi повибивати можна!

Ну i хай вибиває, її велосипед — може зовсiм його розбити.

Чого тобi тепер хвилюватися? Не треба тобi тепер хвилюватися.

Спи спокiйно, дорогий товаришу! Мда...

Павлуша, значить, буде на велосипедi, Вася Деркач на велосипедi, Коля Кагарлицький на велосипедi, Стьопа Карафолька, гад, на велосипедi, — коротше, всi, всi геть-чисто на велосипедах, а я — пiшки. На своїх двох. Мда .

Тодi вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедiя! Смiх!

А який же був велосипед! «Україна». З багажником, i з фарою, з ручним гальмом. А швидкiсть яка! Вiтер, а не велосипед. Був!

У дворi знову задеренчало.

Доламує!


Серце моє розчахнулося вiд болю.

«Дозволяю тобi сьогоднi встати на десять-п'ятнадцять хвилин».

Я пiдвiвся i сiв на лiжку.

Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потiм ляжу i вмру.

Я встав i, хитаючись, пошкандибав до вiкна.

Яришка, висолопивши вiд старанностi язика, вихилясами кружляла по подвiр'ю. На лобi в неї полум'янiла здоровеннецька гуля, на щоцi подряпина, колiно розбите. Але очi сяяли щастям. I, видно, те щастя заслiпило її, i вона нiчого не бачила. У всякому разi дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помiчала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навiть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок i...

Огут уже я роззявив рота. Я не мiг його не роззявити.

Душа моя, котра ще трималася в тiлi, не витримала. Велосипед став дибки i з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всiма своїми деталями.

— Ех ти!.. Щоб тобi!.. Що ти робиш?! — одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навiть перед смертю я не можу спокiйно дивитися, як гине велосипед!

Лежачи пiд колесом, Яришка розгублено клiпала очима. Потiм враз насупила брови i мовчки почала вибиратися з-пiд велосипеда.

Встала, пiдняла велосипед i змiряла мене презирливим поглядом.

— Думаєш... думаєш.. я тобi повiгила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш... загаза чогтова!..

I, шморгнувши носом, одвернулася.

Я роззявив рота i... усмiхнувся. «Загаза чогтова...» Сонце засяяло з неба, заспiвали пташки, i зацвiли-запахли пiд вiкном троянди.

Життя повернулося до мене.

Сумнiвiв не було — я видужував.

Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобi велосипед — коли тiльки захочеш! Чесне слово!

РОЗДIЛ XXVI

Знову троє невiдомих. Ти менi друг? «Нiчого не розбереш...» — каже Павлуша Поки менi було дуже зле, я не вiдчував, як минає час. Часу нiби не iснувало.

А як менi трохи покращало, отодi я вiдчув, що то за нудота хворiти. Я нiколи не думав, що години такi довгi, а день такий нескiнченний. Ранiше менi його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затiяти, започаткувати, як уже й вечiр. А тепер до того вечора була цiла вiчнiсть. Вона без кiнця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тiльки й жив на свiтi. Увечерi приходив Павлуша. Правда, вiн забiгав i вранцi, i в обiд, але то на кiлька хвилин. А увечерi вiн приходив години на двi, а то й три i сидiв доти, поки я не помiчав, що вiн уже клює носом вiд утоми, i тодi я гнав його спати. Вiн дуже втомлювався, Павлуша. I не тiльки вiн, усi втомлювалися. Все село працювало на вулицi Гагарiна, гуртом лiквiдовуючи ту страшну руйнацiю, яку наробила стихiя на одну нiч. Вiдбудовували хати, розчищали подвiр'я, заново будували знесенi, потрощенi повiтки, хлiви й комори, розкопували льохи. Нарiвнi з дорослими працювали й учнi, починаючи з сьомого класу. Та й меншi не сидiли склавши руки, — кожен щось робив у мiру своїх сил i можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — i фрукти, i овочi... Добре, що хоч вiджнивуватися до дощiв устигли. Всi працювали з ранку до вечора. Всi. А я лежав собi паном — пив какао, їв гоголь моголь i рiзнi пундики смачнi, що їх ночами пекла менi мати для змiцнення хворого органiзму. Пив, їв i читав собi рiзнi пригодницькi книжки.

А хлопцi трудилися i їли звичайнiсiнький хлiб з салом.

I я їм заздрив несамовито.

Я ненавидiв какао, гоголь-моголь i смачнi пундики.

Я промiняв би всi цi ласощi на шмат хлiба з салом у перервi мiж роботою.

Мiй дiд завжди називав мене «цiлосвiтнє ледащо». Але якби вiн знав, як менi, «цiлосвiтньому ледащовi», хотiлося зараз працювати! Я б не вiдмовився вiд найбруднiшої, найпротивнiшої, найважчої роботи. Тiльки б з усiма, тiльки б там, тiльки б не лежати колодою в лiжку.

Лише тепер я збагнув одну iстину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Нi! Найстрашнiша хвороба безсиллям, бездiяльнiстю, нерухомiстю.

I я зрозумiв, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я — всьому голова...

Як я страждав вiд своєї бездiяльностi, ви собi навiть не уявляєте. Коли нiкого не було в хатi, я заривався в подушку i просто вив, як той собака голодний.

Один Павлуша по-справжньому розумiв мої страждання i весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за спiвчуття, але жоднi слова не могли менi допомогти. Якi там слова, як я сам вiдчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хатi — i в пiт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.

Здавалося б, i нога дедалi менше болить, i температури нема, а замiсть того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирiшив, що нiколи вже не буду здоровим, i занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотiлося нi читати, нi радiо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. I нiхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нiкого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якiй доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворiла, не дуже сидiв бiля її лiжка.

Зранку, подавши менi снiданок, вона, як цуцик, дивилась на мене i покiрливо питала:

— Яво, я тгошечки... можна?

Я зiтхав i кивав головою. I вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сiней надвiр. I тiльки я її бачив аж до обiду. Вона поспiшала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона вiдчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.

I якщо ранiше вона каталася у дворi, то тепер виїздила за ворота i тiкала далi вiд очей, щоб не чути моїх нарiкань за те, що не так їздить. А менi вже й це навiть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.

Iнколи разом з Павлушею забiгали хлопцi, але вони були такi заклопотанi, так їм було не до мене, що радостi це яе приносило.

Двiчi заходила Галина Сидорiвна, та менi чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомiчний, жалюгiдний, i я напружено, з нетерпiнням чекав, коли вона пiде. Погано менi було, дуже погано.

Сьогоднi я чогось особливо вiдчував себе нещасним i самотнiм. Може, тому, що сьогоднi день був напрочуд хороший — сонячний, ясний, нi хмарки на небi. I Яришка, витягаючи з сiней велосипеда, спiвала на все горло:

В путь, в путь, а путь,

А для тебя, годная,

Есть почта полевая...

Вороний мiй продеренчав у дворi i, дзенькнувши вже за ворiтьми, повiявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.

Я зарився в подушку й завив.

I раптом почув, як щось стукнуло об пiдлогу.

Я пiдвiв голову. На пiдлозi бiля лiжка лежав камiнець. До нього був прив'язаний червоною стрiчкою якийсь папiрець. Я здивовано глянув, нахилився, пiдняв. Розв'язав стрiчку, розгорнув папiрець. I аж дух менi перехопило — я одразу впiзнав той самий почерк: чiткий, з нахилом у лiвий бiк, i кожна буквочка окремо... Вiд хвилювання тi буквочки застрибали в мене перед очима, i минуло кiлька секунд, поки я змiг прочитати написане.

«Дорогий друже!_

Нам усе вiдомо, що сталося з тобою за останнiй час. Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю._ Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР._ Цього листа треба негайно спалити._ Нагадуємо: умовний сигнал — бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї._ Бажаємо найскорiшого видужання._

Г. П. Г»_

Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.

Вони! Знову вони! Троє невiдомих!

Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.

I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.

Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину... Не пам'ятаю...» — i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.

I от...

«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».



Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.

Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?

Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.

Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!

I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповiщаючи, що уже йде.

Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:

— Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини — вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i... Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?

— Та нi, — хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.

— Павлушо, — я пильно глянув йому в очi, — ти менi друг, скажи чесно?

— Ти що? Друг, звичайно.

— Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму?

— Тю! — вiн розгублено усмiхнувся. — Ти що — сiльмаг обiкрав?

— Нi, без жартiв скажи — мiг би?

Вiн насупив брови.

— Мiг би... Ти ж знаєш.

— Ну, тодi на, читай, — i я простягнув йому листа.

Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:

— Так... «Г. П. Г.» Значить, i тобi... Нiчого не розумiю...

— А тобi, виходить, теж? I мовчав...

Павлуша винувато знизав плечима:

— Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш.. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що ..

— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.

— Ну що... Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.

— Точно!


— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий лiс до дота... в амбразурi iнструкцiя».

— В розколинi над амбразурою.

— Точно.

— Ао котрiй годинi?

— О двадцятiй нуль-нуль.

— А менi о дев'ятнадцятiй.

— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?

— Аякже. Тiльки давай спершу ти.

— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi! — сiв на велосипед i поїхав...

— I що — i все? Бiльше нiчого не було?

— Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься... не хвилюй ся... слiдкуй за щоглою бiля школи... Коли з'явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту...» — I знову о двадцятiй нуль-нуль?

— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.

— Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть... Це не штука.

— Ну, а в тебе ж що?

— Ну, а в мене... — I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.

— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.

— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.

— Хтозна, може... — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?

— Хiба я знаю... — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах...

— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.

— Чого це!

— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.

— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...

— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!

Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд... Коли нiщо не перешкодить.

— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.

— Звичайно, нi.

— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.

— Та ти що?! — вiн почервонiв.

I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.

— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:

— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш...

РОЗДIЛ XXVII

Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих — вона? Не може бути! «Вiн хоче вкрасти її!» Ми поспiшаємо на допомогу... Асса!

Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.

Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.

Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.

Медичка якось сказала:

— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.

Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.

Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав-

— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба... морозива.

Дiд кахикнув i вiдповiв:

— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.

Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!

На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:

— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.

Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..

I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.

Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але... я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там... Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i...

На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.

Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.

Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня... Та й Павлуша десь iам, мабуть.

Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.

I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт...

Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо... I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка