Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка35/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!

Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.

Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!

— Дякую! — буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.

— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.

Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю...

Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.

Нарештi матерi набридло, i вона сказала:

— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш...

Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.

Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:

«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны». Уже вкотре сказано:

«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть...

Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився... Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання — хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався — бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм — за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.

Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.

А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я...

Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi — я...

Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього — жодних сумнiвiв.

I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.

I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття — гордiсть за друга.

Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.

Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла... Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.

Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.

Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих — це Гребенючка!

Тю! А чого з трьох?

Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.

Павлушi?

А може...

Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.

Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.

I «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третiй — Гришка Бардадим абощо.

А я дурний...

Нi! Не може бути!

Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!

Нi!

Єдине, що Павлуша мiг, — не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!



Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!

Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж . Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.

Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!

Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.

Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.

Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!

Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.

Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.

Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.

Я подався чекати його пiд хату.

Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.

Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:

— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..

— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повiнь?

— Нi... Нi.. Але... Слухай, вiн хоче її вкрасти!

— Хто? Кого?

— Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!

— Хто?


— Лейтенант.

— Тю! Що вона — вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?

— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.

— Вiн що — здурiв?

— Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i — в гори!.. Пойняв?

— А звiдки ти взяв? Розкажи толком!

— Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався... Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так — мах! — роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi — як у вовка просто — зеленим вогнем палають... От!

— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував... I взагалi...

— Просто вiдчайдушний. А бачиш — дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.

Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.

— Треба рятувати! — твердо сказав я.

— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?

— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!

— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.

— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!

Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.

Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.

По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.

Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно...» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що... I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.

Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.

Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.

Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж... I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi...

Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати... А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!

За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.

Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.

Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був... Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.

Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.

— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?

Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.

Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.

«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».

За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.

Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.

Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так...

Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.

— Пусти! — рвонулася вона.

Ну, все! Треба рятувати!

Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.

Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.

— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.

I...

I тут сталося неймовiрне.



Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:

— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!

Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.

I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:

— Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я-любий?!

Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:

— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!

Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.

Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:

— Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!

Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.

— Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона... Вона каже, що це... непедагогiчно! Понiмаєте, любов — непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!

Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.

I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:

— Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались...

— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!

— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.

Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.

— Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.

Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.

Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:

— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!

У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло зрук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.

Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.

А ми дивились на лейтенанта.

Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.

Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.

I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!» — Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.

— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.

— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!

— Ми думали, що ви хочете вкрасти... — промимрив я.

— I думали рятувати... — промимрив Павлуша.

— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:

— Д-де... що прочитали? Я знизав плечима.

— Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.

Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.

— А... а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той..

Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:

— Це я... зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.

— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!

Павлуша почервонiв i опустив очi.

I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна...

I я теж почервонiв i опустив очi.

Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.

I це таки правда!

I нiхто цього не знає так, як я знаю!

РОЗДIЛ

останнiй, в якому iсторiя наша за добрим звичаєм старих класичних романiв закiнчується весiллям На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.



Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.

У неї закохувались — так!

Але вона — нiколи!

Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.

I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.

I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею...

А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.

Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!

— Ну, дай їй боже щастя, — говорили баби.

— Хлопець вiн, видать, хороший.

— Кажуть, розумний, добрий...

— I не п'є...

— I пристойний який!

— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!

— Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла...

— Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.

— Обiзвалася красуня!

— Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!

— Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.

— От я ж i кажу — дай їй боже щастя!

— Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.

— Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.

— У казармi, значить, житимуть...

— Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.

— А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.

— Дай їм боже щастя!

А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.

Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.

Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:

— Не буде в нас уже такої класної керiвнички... Нiколи... Кого б не призначили...

I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.

I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх — i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського... Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.

— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.

— Правильно, — сказав я.

— Правильно, — пiдхопила Гребенючка.

— Правильно, — пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.

— Якось урочисто так, знаєте, — вiв далi Павлуша. — Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи...

— Правильно, — знову сказав я, — i...

Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.

I я сказав:

— i... правильно!

Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.

Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка