Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка4/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?

Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.

Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.

Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться — волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, — не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.

Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. «Руський человек», як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.

Був вiн добряга, якого свiт не бачив.

Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось «юним читачем» бiблiотечну книгу.

— Ех — казав вiн, — i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю' Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по «западному полушарiю».

Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав — ми точно знали.

А в цей час Книш...

Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловiчок з-за кущiв: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.

— Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!


— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк — за океан.

I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут — шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах — ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.

Потiм — хоп! — моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi «За отвагу». Внизу — море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява i Павлуша!», «Назвемо Київське метро iменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!» Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че — щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» — i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.

I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.

Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.

— Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:

— Риск! Може й зiрватися.

— Може, — говорить Ява i знову хукає.

Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках — i менi щипле в носi, як вiд цибулi.

— Але не можемо ж ми допустить.. — каже Ява — Iсторiя нам не пробачить.

Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

— Ну, тодi на всяк випадок — прощай! — зiтхаю я — Прощай! — зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.

Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.

Ява бере її.

Одкриває...

В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще...

— Обережно .. Обережно .. Обере... — завмираю я, вiдступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .

Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?

Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?

Я розплющую одне око, потiм друге.

Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.

Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється...

Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.

От тобi й «ба-бах!» — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.

— Пильнуй термоса!

«Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...

Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.

РОЗДIЛ VI

Виявляється, то глобулус! Космiчнi мрiї Фарадейовича. «Життя — заплутана i складна штука!» — «Атомна бомба«! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.

— Мовчи! «Давай злiземо!» «Ноги розiм'яти!» Герой! — пхикає Ява.

Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.

Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибiгли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати — Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! — заканючили нетерплячi дiвчата.

— Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.

I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:

— Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!

I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!

I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.

А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.

Високий острiв — один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця — не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила — то була його мисливська база, або, як вiн казав, «президенцiя». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).

З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.

Троє човнiв причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.

Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання — вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):

— Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть — хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi — новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.

Ми з Явою слухали не дихаючи.

— Чуєш, їжа астрономiв, а ми... — шепочу я пересохлими губами.

— Астронавтiв, дурило! Астрономи — це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.

— Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. I уявляється менi:

...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: «Глобулус «Привiт з Васюкiвки». «Глобулус «Особо-Васюкiвський...» ...А тодi — Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець — во!

Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса...

— Глобулус — одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, — захоплено говорить Фарадейович, — i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .

«Ой здається, i озброєним теж...» — тремтить моє серце.

— Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...

«Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?» Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.

I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери'») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!«). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас (»А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...

Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:

— Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...

Ми з Явою блискавично перезирнулися, — Гой!

— Вой!


Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.

— Стiйте! Не лийте!

Ви пам'ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.

— Що? — здивовано запитав вiн.

— Ми... — сказав Ява i глянув на мене.

— Ми... — сказав я i глянув на Бардадима.

— Ми... — повторив Ява i теж глянув на Бардадима. — Ми... тiльки вам можемо... по секрету...

Фарадейович усмiхнувся.

— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.

Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.

I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:

— А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi.

Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:

— Он воно що .. Гаразд...

Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.

— Так-от, товаришi-громадяни, — сказав Фарадейович. — Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi...

Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:

— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.

Потiм випростався i вголос промовив:

— Думаю, вiрно пропонують вони, га?

— Вiрно! Правильно!

— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.

— Секрет! — через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.

Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i _засмiялися.

А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.

Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!

Незабаром озеро уже чисте — анi рясочки. Всi вилазять на берег.

Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.

— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?

— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.

— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).

— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю' I вiн хрипло зареготав.

— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:

— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.

Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. «_ Але Явi я нiчого не сказавше наважився.

Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся-

— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.

— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.

— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.

— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.

— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.

— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

— ...а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.

— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.

— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.

I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.

— Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода... От у минулому роцi «Известия» писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його «понiмаєте», нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.

Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела — це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться А раз хлорела — рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн — «вид хлорели, може, ще й кращий» Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, — всесвiтнього значення.

I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: «Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!» — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв — екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.

Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!

I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв — не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!

I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна «Непедагогiчно» як каже Галина Сидорiвна.

I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...

РОЗДIЛ VII

Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...

Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — i по всьому тiлу гусяча шкiра.

О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.

— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй — ти ж знаєш!

Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки — то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!

Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:

— I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що...

«Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять...» I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...

Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!» А менi...

Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?» — Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.

— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка