Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка7/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   36

Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.

— Нiчого, — заспокоював я свого друга , — як-небудь обiйдеться. Не вб'є ж вона тебе.

— До смертi, може, й не вб'є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!

— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.

— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.

Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде...

I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi... Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..

У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.

I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.

I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!

Через п'ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.

Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?

Отже ми одразу...

Бровка на мушку — чвирк!

Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.

Кицька руда сидить на сопцi, умивається.

Чвирк!

Няввв! — I кицька вже на грушi.



Курка гребеться.

Чвирк!


Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.

А туг iде дiд Салимон.

Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.

Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi — А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.

Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.

Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.

А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!

Тiльки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна, я стрельну?

— Можна, я попробую?

— А я? А я?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б'є!

— Сила!

— Краса!


— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.

Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!

Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».

Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».

Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.

Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:

— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!

А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:

— Та ну, перестаньте!

— Та годi вже.

— Досить! Ну!

А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:

— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!

Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!

Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.

Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.

Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.

— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я... Знала б вона, який я. Краще б одразу... Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi... От, якби вислiдити...

Я невиразно мнякав.

— Мда... звичайно .. але...

Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.

Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.

— Швидше... швидше... швидше...

Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.

— Тю! Що таке?

— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв...» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо...» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!

Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.

РОЗДIЛ XI

Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..

Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.

Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.

Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:

— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.

— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.

— Та отам у кукурудзi.

— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.

Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!» Але нiхто на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.

А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.

— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.

Анi шеберхне.

— Яво! — кричу я трохи голоснiше.

Нiякої вiдповiдi

Кинувся я в один бiк, в другий.

— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?

— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!

— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.

— Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тодi гукає.

— Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував — нема Яви.

— Яво! — гукаю нарештi.

— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).

— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!

— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе' Повзи сюди!

— Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.

— Тьху'

Ще трохи — i ми б розминулися.



Сiли одсапуємось.

— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!

— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць .

Ява враз пiдхопився.

— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.

I Ява бадьоренько рвонув уперед Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.

Йти ставало дедалi важче.

— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?

Ява мовчав.

— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.

Ява зупинився.

— Давай вiдпочинемо.

Ми посiдали на землю.

— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.

I раптом у мене виникла iдея.

— Яво, — кажу, — а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.

— Вилiзти? Що це тобi — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

— Ну, то лiзь.

— Нi, ти лiзь. Ти легший — у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.

Ява махнув рукою:

— Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:

— Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.

— Добре, добре, — сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються...

— Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю.

I... щось затрiщало, зашумiло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi — пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:

— Яво, де ти? Ти живий?

— Жи... — апчхи! — вий. — I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.

— Ну, що, — питаю, — бачив?

— Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом.

Ява зiтхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасiя, — подумав я — Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi — й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!» — Яво! — пiдхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходiмо назад.

Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.

— Хтозна, може й правда. Ходiмо.

I ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?

А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.

Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.

— Що? Що? — схилився надi мною Ява.

— Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.

— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.

Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.

Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.

Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:

— Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.

Ми лягли на землю.

Довго лежали.

Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.

— А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.

— Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.

На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.

— А в нас суп з галушками i смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.

— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.

Але Ява був стiйкiший за мене.

— Ти що, — каже, — щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.

— Нехай, — кажу, — аби було кому смiятися.

— Нi, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще спiвати.

— Нехай, — кажу, — хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:

В траве.сидел кузнечик, —

жалiбно жалiбно виводив Ява.

В траве сидел кузнечик, —

ще жалiбнiше пiдтягував я.

Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.

Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.

Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.

— Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.

— Яво, — хриплю, — дивись!

Ява глянув i зiтхнув:

— Одна?


— Одна.

Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!

Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.

Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.

— Чого це? Давай менi ту

— Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.

— Чому?

— Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.



— А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.

— Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.

— А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i...

— А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..

Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.

I раптом ми почули... пiсню.

Три дiди, три дiди полюбили бабу, А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. — виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.

Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!

— Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.

Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.

Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче, Четвертого, маленького, за чуприну смиче...

I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:

— Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..

—I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.

— Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.

I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:

— Гу-ук-ає хтось...

— А, пiшли!

— Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!

Ми так i присiли.

Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.

— Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

— Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..

— Ех, ви... ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

РОЗДIЛ XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!» Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.

— А де ж? — «дивується» дiд Салимон.

— Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.

— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

— Ми недавно компаси одержали... Не треба?

— Га-га-га!

— Го-го-го!

— Ги-ги-ги!

— От хлопцi!

— От артисти!

— I кiна не треба!

— Ге-ге-ге!

— Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

— Привiт кукурузнику!

— Здоров, козаче!

— Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею...

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.

— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.

— Здоров, а я до тебе!

— Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.

— Що, посилають кудись? — здивувавсь я, — Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.

— Куди?!


— На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

— Буває. То ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

— А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

— А що?


— У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих...

— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги... ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.

— Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.

— Що за книжка? — питаю.

— «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

— Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

— Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.

Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.

— I надовго ти збираєшся на той острiв?

— Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, — зiтхнувши, сказав Ява.

— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...

— Що ж поробиш, — знову зiтхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка