Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки



Сторінка9/36
Дата конвертації19.01.2018
Розмір4.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   36

Знайшов добру суху гiлляку, вирiзав топорище, почав обстругувати ножем i раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — пiд самий нiготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася... «А дульки! Дульки не хочеш? — сам собi iз злiстю. — У село за голкою треба бити. Бiжи, чого ж ти не бiжиш?» Трохи не заплакав я вiд безсилої лютi — таку потрiбну рiч, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кiнцi гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що iз скабкою, ще й з гачком у пальцi ходитимеш. Ох i попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кiнчик лишився. I потiм довго болiло. Добре, що хоч не нарвало.

Сонце почало сiдати, i я знову вiдчув апетит. На торбу навiть дивитися боявся, бо знав, що як пiдiйду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тiльки риба могла врятувати мене вiд голоду. Я знову закинув удочку. I на цей раз менi пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадiв, коли витяг нарештi першого пiчкура! Вiн був маленький, як палець, але вiн був дорожчий менi за отого пiвметрового щупака, що ми з тобою впiймали минулого лiта. Вiн трiпотiв на гачку, а моє серце трiпотiло у грудях. Я навiть поцiлував його, отого пiчкурика. Потiм пiшли окунцi, краснопiри, карасики... Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помiтив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж пiдскочив. Йой! Це без черв'якiв i риби не буде Куди ж ви тiкаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькi?! Кинувся я перед ними навколiшки, почав повзати по берегу i ловити. Та бiльшiсть уже в землю поховалися. До того ж темнiти почало. Ледве я чверть банки вiднайшов... Рибу бiльше не ловив, вирiшив черв'якiв економити.

Розклав я багаття, почистив оту дрiбноту, що впiймав, заходився юшку у старiй каструльцi варити. Варю я i бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. I пiд дном щось шипить i шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протiкає. I як же я ранiше не помiтив, що там дiрки! Мало не заплакав з горя Що ж я тепер робитиму? У такiй же каструлi тiльки глину мiсити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А iншої в мене нема i взяти нiде. На безлюдному островi я.

Добре було Робiнзону Крузо. Все потрiбне викидало йому на берег море пiсля кораблекрушенiй. Геть усе чисто, навiть грошi. Захотiв дванадцять сокир — на тобi дванадцять сокир. Захотiв сорочки шовковi — на тобi сорочки шовковi... А менi хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хiба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенiя! Хоч сто рокiв жди! Ото потерпiв кораблекрушенiє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка менi з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дiд Салимон у райцентр на базар картоплю вiз i перекинувся. Та хiба вiн дасть добру пропасти — до пiвночi бороду у водi мочив, по картоплинi з дна визбирував. Потiм тиждень черепашок i водоростi вичiсував з бороди. Нi, на кораблекрушенiє менi годi й надiяться' Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напiвсирої риби i сиджу.

Вже зовсiм стемнiло, i нiч кашкета свого чорного менi на очi насунула. Навiть зорi на небi не видать — хмарно. Тiльки вуглинки в догорiлому вогнищi жеврiють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але... У животi холоне й звiдти в серце страх прокрадається — слизький i противний. Треба щось робити, бо зараз вiн усе серце огорне и нiкуди не дiнешся. Полiз у курiнь, намацав лiхглрика, засвiтив. Знаишов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я i зошити, i «Граматику» про дiдове око взяв — буцiмто у тiтки вчитиму). Олiвець вiдшукав у торбi.

Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зiбрався? Нi! Щоб ти знав — Робiнзон Крузо на островi щоденника писав, записував усi подiї, якi з ним траплялись. Що ж, я гiрший за нього? Я теж, як i вiн, на островi. А на островi без щоденника не можна.

Ну, пiдряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобi не письменник. Навiть бiльше — я по письму переекзаменовщик. Вирiшив я коротенько записувати тiльки факти — поганi й хорошi. Провiв у зошитi посерединi лiнiю, роздiлив таким чином аркуш на двi половини — лiву й праву. У лiвiй зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалi у життi головне, заради цього я й на острiв висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на островi). У правiй половинi написав зверху «Неприємностi» (що ж поробиш, як трапляються).

Довго я думав, довго гриз олiвця i нарештi, написав. От що в мене вийшло.

Пригоди 1.

Наловив риби i з'їв.

Неприємностi

1 Обпiкся на сонцi

2. Загнав пiд нiготь скабку.

З Загубив гачка (одного з кращих).

4. З'їв пiвторби харчiв.

5 Втекли майже всi черв'яки

6. Протiкає каструля, i я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жменi вари).

Як бачиш, пригод одна i та манюня, як той пiчкурик. А неприємностей аж шiсть, i всi здоровеннi, як акули.

Все оце я писав, лiктем притискаючи зошит до колiна i чвиркаючи собi над вухом лiхтариком, бо вогнище вже догорiло, а розпалювати знов менi не хотiлося (тiльки не думай, нiби через те, що по хмиз треба було йти у темнющi непривiтнi заростi!).

Лiхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамiчеський», вiчний, нiяких батарейок не треба. Але оте чвиркання... Чвиркаєш — є свiтло. Не чвиркаєш — нема свiтла. Або чвиркай i пиши. Або не чвиркай i не пиши. Я чвиркав. Пiвгодини пiсля того менi у вусi гуло. I рука задерев'янiла, наче я лiктем об край столу стукнувся.

Написав я i думав, що все — день скiнчився i бiльше нiчого не буде.

Спати менi не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сiв на березi, охопивши руками колiна, i думки рiзнi в головi снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)...

Рiжок мiсяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвiтлив плесо срiбним присмерком.

Невидимi качки просвистiли-прошумiли крильми над головою, i тихо. Вiтру нема, i навiть завжди шурхотливi очерети мовчать, не шепочуться мiж собою. Я дивлюсь собi на воду i думаю.

Аж раптом тiнь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти мiсяця. З-за очеретiв виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. I це було найстрашнiше (мов увi снi!). У човнi на повний зрiст стояв хтось високий i довгим веслом нечутно правив. Я заклiпав очима — чи не привидiлось. Нi! Човен линув прямо до острова. Збiльшувався, збiльшувався, як на екранi кiно; попiд самим берегом звернув i зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночi у плавнях? Водяник? Вiдьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тiльки старi баби неосвiченi в них вiрять. А я ж пiонер! Барабанщик у загонi! Я вiрю в радiо, в телевiзор, у космiчнi ракети! Нi, дурницi, не треба боятися I враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунь-ка! А що, як це Гунька? Що, як вiн теж, як i я, живе у плавнях на якомусь безлюдному островi? Гунька! Вiн же несповна розуму, вiн же нiчого не тямить. Вiн може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночi в плавнях!), i задушить. Задушить — i нiчого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спинi — холоднi, слизькi i мокрi. I немов хто зашморг затягнув на шиi — здушило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навiть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущiв долинув плюскiт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привiз когось i втопив? Тепер моя черга. Я не мiг бiльше сидпи на мiсцi. Я схопився, ступив задерев'янiлими ногами кiлька крокiв у темряву до куреня. I раптом — на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечi. Крик жаху застряв у мене в горлi — не вирвався. Я сiпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю i...

Тут розповiдь Робiнзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому мiсцi ойкнув i почалася розмова, якої читач не зрозумiь, доки не почує про те, що сталося того дня i тої ночi з Павлушею Завгороднiм.

РОЗДIЛ XVI

Павлуша Завгороднiй знову розказує про те, що вiн робив у той день i в ту нiч Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишигi свого друга Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв.

Витяг човна на берег. I одразу заходився лагодити його. До обiду провозився, але всi дiрки заново зашпаклював i просмолив добряче. Працював iз завзяттям — це ж наш, спiльний з Кукурузой човен, з якого ми ще пiдводного зробити хотiли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свiй обов'язок перед Кукурузом...

Поки зайнятий був роботою, то ще нiчого, а от як скiнчив, як пiшов по обiдi на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворiтьми, бiля якої щодня зустрiчалися ми з Кукурузом рано-вранцi, щоб не розлучатися до пiзнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася менi вулиця, все село, весь свiт — наче острiв безлюдний. Є люди — i нема їх, бо нема мiж ними друга мого найкращого.

I собаки нiби не гавкають. I пiвнi не спiвають. I корови не мукають. Нiби пропав звук у свiтi — як ото у кiно буває...

Гиняюся по селу, мiсця не знаходжу. I кожен куточок, кожен кущик i деревце кожне про нього менi нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликiв ловили. На цьому деревi змагання верхолазiв влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тодi гiлка пiдi мною вломилася i я догори ногами на сучку повис, а потiм упав просто па голову i думав, що голова моя у плечi зовсiм вгрузла — дихнути не мiг. Ги-ги! А втiм, ти не смiявся, ти менi штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!

А он старий колодязь, з якого ми, нi, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тiльки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обiдом не з'їв, для нього приберiг. Так що не хвилюйся.

А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвiртки виходить гурт юннатiв на чолi з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.

— Глобулус... наш глобулус... київськi юннати... професор... блискучi результати... тiльки б не осоромитись... — долiтають до мене уривки фраз.

А, нащо менi ваш глобулус, вашi результати, як нема зi мною мого друга єдиного! Як вiн на необiтаємому островi...

Байдужечки менi, байдужiсiнько.

Гурр... — грузовик проїхав. Книшiв. I в кабiнi поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..

А, хай їдуть куди хочуть!

Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецiкаво менi самому. Не ловляться шпигуни наодинцi. Колективна це справа. Як толока.

До пiзнього вечора блукав я в самотинi по пам'ятних для мене мiсцях.

Нарештi лiг спати.

Я лежу i менi не спиться. Я думаю. За вiкном темно — хоч в око стрель. На небi нi зiрочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному островi, мiй друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нiкого. Догорiло вогнище, i з усiх бокiв насуваються чорнi химернi тiнi. А вiн один, нi з ким слова сказать, тiльки слухає, як стукає його серце.

А що, як уже трапилося з ним щось, якась бiда, i кричить, гукає вiн на допомогу, i нiхто-нiхто не чує, тiльки банькатi жаби байдуже кумкають у вiдповiдь, i качури в очеретi крячуть, i луна стоголоса котиться-котиться плавнями i не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!

Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. I раптом вчулося менi, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справдi голос — хiба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, i вже чомусь впевнений я, що друг у бiдi. А нiхто ж, нiхто не знає, де вiн. Крiм мене. I нiхто туди дороги не знайде. Крiм мене. I нiхто не допоможе йому. Крiм мене.

Нi, не можу я спокiйно спати, коли друг у бiдi. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я пiду надвiр спати. У сiно. Парко дуже.

Я беру ковдру i виходжу з хати. I одразу занурююсь у густу й навiть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як слiпий. Щоб ненароком не рипнути хвiрткою, прокрадаюся в сад i вже там перелажу через паркан. Иду селом, наче лiсом, — темiнь i тиша. Лише в одному мiсцi блимає вогник. То на стовпi бiля сiльради горить лiхтар. Вiтер хитає його, i кругла свiтла пляма взад-вперед ковзає по землi, мов гойдалка. А далi знов темрява. Я двiчi вже спiткнувся i мало не впав. Аж ось i рiчка. Тут трохи свiтлiше. Тьмяно виблискує вода. Я сiдаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на нiс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) i вирушаю. Руки мої — нiби не мої. Гребуть механiчно — я їх наче не вiдчуваю. I все тiло не моє: якесь дерев'яне. I голова дерев'яна. Мов не в дiйсностi все вiдбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкiрi моїй шелестять.

Тiльки б не збитися з дороги, тiльки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острiвець, бiля якого затонув Кукурузо. Вiрно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув мiсяць, i не тiльки в плавнях, а i в душi моїй одразу стало свiтлiше й веселiше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Потiм поворот i — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рiвне плесо вiддзеркалювало рогатий мiсяць i срiбнi кучерi залитих сяєвом хмар, i здалася раптом зелена купа острова гiгантською казковою горою серед безкрайнього моря, i до гори тiєї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як коадашка. Здавалося менi, що я навiть бачу чарiвно-гарнi мiста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплiтались вербовi гiлки) i вершникiв навiть бачу що мчать по звивистих гiрських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущинi), i навiть чую цокiт копит (то дзвенiло у вусi вiд тишi). Отак-то змiнює iнодi масштаби i задурює-замакiтрює голову чарiвник-мiсяць.

I тим неймовiрнiшим i фантастичним здалося менi те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сiру постать на човнi попiд самим берегом — наче казковий велетень Гулiвер вдерся в країну лiлiпутiв. Я здригнувся вiд несподiванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки нiколи так далеко не запливають у плавнi та ще вночi. Риба i бiля самого села прекрасно ловиться...

Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Менi так хотiлося повернутися i чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на островi Кукурузо, мiй друг, зовсiм один. Я пливу до нього на допомогу. I, може, саме в цю мить моя допомога найпотрiбнiша. Адже в мене човен. I якщо незнайомець, якого я тiльки що бачив, дiйсно Книш чи Бурмило i хоче заподiяти лихо моєму друговi, я врятую його — ми втечемо на човнi. Швидше, швидше! Я налiг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з iншого боку, нiж незнайомець. Пристав, вилiз i обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в куренi — може й спить, бо не чути нi звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.

Ох як темно, якi хащi! Нiчого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... вiн уже втопив мого друга! Холодний пiт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цiлковитiй темрявi, витягши вперед руки (так як iшов) i не мiг ворухнутися. I раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмiдь Руки мої самi собою мимоволi конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я вiдчув страшний удар по ногах i полетiв на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, вiн пiдбив мене i кинув на себе. Я зойкнув i шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по'обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащi, ламаючи гiлки, спотикаючись i наштовхуючись на дерева. Але я не вiдчував болю нi вiд подряпин, нi вiд ударiв. З розгону вскочив у човен i, схопивши весло, щодуху почав одгрiбати вiд берега. Я нiколи не грiб так шалено — човен летiв, як ракета. Весь час я панiчно оглядався — чи не женеться за мною вiн. Нi! Погонi не було. Опам'ятавсь я лише тодi, коли пристав до берега бiля села. Я весь час тремтiв вiд напруження, вiд утоми, вiд переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час бiг — у цiлковитiй безпецi я мiг вiдчути себе тiльки у своєму дворi. Мокрий кiнець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спинi, нiби пiдганяв. Як дровиняка, впав я у сiно бiля повiтки й довго лежав зовсiм нерухомо, — вiддихувався. У головi, наче в зiпсованому телевiзорi, миготiли уривчастi кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зiбрати людей i — туди... А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тодi його таємниця розкриється i вийде, що я зрадник. О нi! Зраджувати друга — це жахливо Я нiколи не пiду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нiчого й не мiг придумати. Нарештi втома i сон знемогли мене, i я заснув.

Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.

Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:

— Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може... — мати всмiхнулася.

Я густо почервонiв:

— Та що ви... то... то... я... води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.

Добре, що мати поспiшала доi'ти корову i не стала допитуватися.

Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий...

Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!» — Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.

— Куди це ти? Зараз снiдати будем.

— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

— Та хоч хлiба врiж.

Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.

— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi — Вибачте! Драстуйте, дiду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.

— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.

— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:

«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали...» РОЗДIЛ XVII «Сьогоднi вночi...» Таємниця от-от розплутається З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий...

I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!

Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!

Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о...

— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав — Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.



— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?

— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.

Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.

Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.

— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:

— То був я.

Кукурузо вирячився на мене.

— Це точно був я... Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.

I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:

— То, виходить, що то . що то... билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький...

— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.

Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!

— Оце здорово!

— Оце-то так!

— I як я мiг не впiзнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.



— А ти ж чого — як води в рот набрав?

— З переляку.

— З переляку!

— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?

— Не вилазив

— А де ж вiн потiм дiвся?

— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.

— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.

— Може, то когось утопили? Га?

— Хто його зна.

— Так, може...

— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.

Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.

— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.

Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.

— У човен!

Ми сiртонулися до плоскодонки.

Кукурузо враз спинився:

— Взять рушницю?

— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.

Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе...

За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.

Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.

Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.

З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок ..

— Нехорошо це... — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо...

— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?

— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!

— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.

— Але ж... Так то ж зовсiм iнше...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   36

Схожі:

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУкраїнська література, 6 клас Тема уроку. Всеволод Нестайко відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки»
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки»

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зиновійович Нестайко Подорож у Країну Дитинства
Біографічні відомості про В. З. Нестайка Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconКнига-ювіляр Всеволод Нестайко. «Незнайомець з тринадцятої квартири»
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко, Тореадори з Васюківки Трилогия про пригоди двох друзів
А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову....
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconПодорожу у Країну Дитинства Всеволод Нестайко — відомий у світі український дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» — пригодницький захоплюючий твір. Мета
...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині в сім'ї службовця. Коли Всеволоду було три роки, разом з іншими січовими стрільцями, загинув його батько
Київ. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Як пише сам письменник: І хоч би де мені доводилось побувати,...
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок української літератури (6клас) Тема. В. Нестайко відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Тема. В. Нестайко – відомий у світі дитячий письменник. Захоплюючий пригодницький сюжет твору «Тореадори з Васюківки»
Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconВсеволод Нестайко – класик сучасної дитячої літератури

Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюкiвки iconУрок №№33-34 Тема: В. Нестайко-відомий І світі дитячий письменник. «Тореадори з Васюківки» Захоплюючий пригодницький сюжет твору,мрія І дійсність
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка