Вступне слово



Скачати 440.45 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір440.45 Kb.

ПРОМІНЬ З ОДЕСИ

О Боги! Дайте нам багатство,

Що складається з героїв!

Ріґведа, х, 45, 12
Поема
'ВСТУПНЕ СЛОВО

Надзвичайно важкою, цікавою і світлою була доля двох Правдолюбців і Страстотерпців часу нашого — Ніни Антонівни Строкатої та її чоловіка — Святослава Йосиповича Караванського.

Обоє народилися в Одесі, у інтеліґентських родинах, обоє в юності перейнялися і загорілися любов'ю і пієтетом до України — і як наслідок — успадкували долю своїх попередників у цій любові: Івана Липи, Юрія Липи, акад. Михайла Слабченка, Тараса Слабченка, Андрія Ніковського, Івана Луценка, Сергія Шелухина тощо.

Імперія зла і кривди, виконуючи свою диявольську місію експансії на всі навколишні землі, винищувала усіх, хто ставав супроти неї, хто відстоював незалежність і свободу свого народу.

Так само вона чинила і з цими двома сміливцями, які відверто сказали імперії: "Ідемо на ТИ!" Святослав відбув у концтаборах 31 рік, а Ніну Антонівну заарештували 6 грудня 1971 року. Вячеслав Чорновіл створив Громадський комітет захисту Ніни Строкатої, який сам і очолив. Всесвітній розголос про цей комітет вимагав від КДБ ретельнішого дотримання законів, слідство велося українською. Для мене, арештованого трохи раніше, 11 жовтня, навіть викликали з Тернополя слідчого Лоху, бо він володів нашою мовою. Олексу Притику, хірурга, арештували ще 9 серпня. Усі три наші справи об'єднали, створили таку собі антирадянську національно-свідому групу, яка буцім-то уже три роки вела агитацію і пропаганду по Одесі, ширила літературу самвидаву. Допитали всіх членів української самодіяльної капели, створеної при клубі зв'язку (вул. Островидова, 100), усіх, хто ходили колядувати в 1965-1970 роках. Це зроблено було з метою залякати українців і погасити вогонь національного пробудження, що ширився по Одесі.

Як показали дальші події, залякати людей не вдалося: не той уже був час. Але нас засудили. В обласному суді відбувся напівзакритий процес із 4 по 19 травня 1972 року. Ніні Строкатій відміряно було 4 роки, О. Притиці — 2 роки, мені — 5 з половиною.

Імперія зла подужати подружжя Караванських не змогла — ні залякати, ні зламати! 1979 року, в листопаді, Караванських було депортовано за кордон. Із 11 грудня вони мешкають у США, в Дентоні, штат Мериленд.

Подружжя провадить велику роботу, скеровану на захист прав українців, на ширення українського слова і культури по світу, видає книги і брошури. Святослав Караванський є чудовим поетом боротьби, поетом гордості, поетом мужності. Він видав кілька книжок поезій, які ще чекають свого дослідника на Великій Україні, а Спілка письменників повинна запросити його до своїх лав. Крім того, Святослав Караванський є глибоким, серйозним мовознавцем. Його статті з лексики викликають сталий інтерес серед мовознавців, а його Словник українських рим був зроблений ще в ув'язненні. На моїм столі лежать його книги: "Таємниці української мови", "Російсько-український словник складної лексики" (Київ, "Академія", 1998) та інші.

Ніна Антонівна була однією з перших засновників Української Гельсінської групи 1976 р., співавтором багатьох документів групи, закордонним представником її, почесним членом Об'єднання Українських Православних Сестрицтв, вела в журналі «ВІРА» «Сторінку Ніни Строкатої», до кінця днів своїх, незважаючи на хвороби, захищала права українців у всьому світі.

2 серпня 1998 року Ніна Строката-Караванська пішла у кращі світи.

Смерть Ніни Антонівни сколихнула душу мою, дала поштовх до написання цієї поеми, присвяченої її пам'яті. Назва "Промінь з Одеси" навіяна рядками з вірша Святослава Караванського "Травневий акорд", присвяченого дружині:

Ми з тобою — це сонця промінь,

Що в густих роздвоївся хмарах,

Це луна весняного грому,

Що на два розкотивсь удари.

Подружжя Караванських було і променем світла у мороці імперії, і озонним ударом грому у затхлій атмосфері. Їхній урок нам полягає у тому, що треба бути сильним духовно — і ти збережешся, треба бути правдивим і добрим — і зло відступиться, треба мати гордість — і ти вистоїш. Сила зла, знаємо вже ми, — у нашій слабкості.

Тож будьмо сильними!

2 серпня 2000.

Одеса.

ЗАСПІВ

Я не люблю імперій-хижаків,

як трутнів, бомжів, волоцюг не люблять,

вони — пройдисвіти і своєрідність гублять

не лиш чужу, але й свою таки.
Я не люблю імперців. Як убивць

свойого роду сирота не любить.

Як розп'ятий не любить кровопивць,

що смокчуть кров, загнавши в нього зуби.


Я не люблю Союзу. Як тюрму

не любить в'язень, хоч би в ній родився,

гидкий жаргон наглядачів йому,

хоч би він мови іншої не вчився.


Я не люблю неволю. І шкода

роботи — закликати під Росію:

Народ Свободу на руках гойда —

вона його Спаситель і месія.



31 січня 1926 р.

День народження Ніни Строкатої

Імення Ваше, пані Ніно,

з появи Вашої на світ

заримувалось до країни,

до України, Батьківщини,

що була топтана, як цвіт.


Сплановані голодомори,

репресії більшовиків

сприймали Ви, як власне горе,

вони душили Вас, як гори

обтяжують степовиків.
Ви освятили нари, Ніно,

як Іісус свого хреста,

у тій, в ненашій вже чужині,

де скаженіє мертвота,

де Вас триножили вандали,

де кожен третій був сексот, —

духовну цноту зберігали

у морі кривди і мерзот.


У струсанині, стусанині

несли Ви з честю свій полон...


Цілує руку Стус у Ніни,

як ту цілують, що з ікон.


1930-ті

А за правду-матку

прямо шлет в Камчатку.

Ай да царь, ай да царь,

православный государь!

К.Ф. Рилєєв.
У ті тридцяті, у криваві

партійний юний скорпіон

замість присмаки і приправи

людей уводив в раціон.


І Ви зростали в ті тридцяті,

коли пощерблену й стару

косу імперську було взято

до більшовицьких диких рук.


Вона, відклепана, взялася

по нашій ниві погулять

і, як раніше, хижо й ласо

всі горді голови стинать!


Де чесні, щирі, головаті?!

Уся Відродження краса

була підтята і потята

і перегноєна уся.


Лиш Ваші паростки ще юні

укорінились ... на пеньках,

бо не до Вас було комуні —

війна не дала Вас злякать.


.

1937 р.

ПЕСНЯ БЕСОВ

Мы, бесы, славно веселилися,

в Расею, мать таку, вселилися,

слюною брызгая, мы тешимся,

всех заражая нашим бешенством!
Как занялись душ перековками,

погнали верных на церковки мы,

руками их — кресты срываючи,

их ртами "каки" изрыгаючи!


А мы и сами удивляемся,

что на веревках не качаемся,

что, всех прикончив, не кончаемся,

хотя людьми не притворяемся:


Ведь мы рогов своих не прятали,

мы просто всех вас орогатили,

кто ж быть хотел святым ли, правым ли,

тем помогли мы — в рай отправили.


…Но, если ангелы небесные

прервут нам игры наши бесные,

мы в наше пекло эмигрируем

или в безрогих мимикрируем!



1941 р.

Напад фашистів на Україну

ТРАНСНІСТРІЯ (з румун. — Задністрянщина) — назва, що її вживали окупанти щодо тимчасово окупованих румунсько-німецькими загарбниками територій між Дністром і Півд. Бугом, усього близько 55 тисяч кв. км. Центром Трансністрії був Тирасполь, а згодом ОДЕСА. .

Мов ніж розітнув Україну!

І Бугом розкраїна йде

по серцю родини, людини,

по розуму й волі людей.


Звалили Вкраїну і ріжуть,

шматують, вривають собі.

І в українятину свіжу

вгризаються списи зубів!


Гарчи, виривай серцевину —

півсерця тріпотного нам,

а меншу його «половину»

дамо Антонескові — на!

Жери!

Ми незламними в герці



будемо, поки й живемо,

як мужнього ворога серце

паруюче, тепле зїмо.
Жере, упивається зграя...

Панове, що мусим робить?

Лежить Україна, конає...

Але ж це не край боротьбі!


Ми наші серця віддамо їй,

спаявши їх, спікши в одно!

Ми рани любов'ю загоїм,

Ми вище здіймем знамено!



1941 р.

Промова локотенента Аннушку

— Пан начальник жандармського відділу вітає всіх жителів села Кримки з нагоди звільнення від більшовицького ярма...

На площі загули, засміялися: сивобороді дідугани, жінки, молодь. Жандарми заметушились навколо натовпу, погрожуючи прикладами.

Нарешті сміх стих, і офіцер вів далі свою промову.

/. Герасименко, «Партизанська іскра», епюр. 38.
Ви — не вкраїнці! Просто молдавани

зі східних, нам повернутих, країв.

Я мушу вас звільнити від дурману

чужих ідей, концепцій, манівців.


Вам треба вивчить, в чому полягає

різниця між ROMAN і між ROMAN1)

що grandoare2) у одно

єднає Романію і super4) Рим з давен.


Прийшла пора вам тішитись, туземці,

Що ця земля в Романію влилась,

Що ви для нас тепер не іноземці,

Що змога є civiliza4' для вас.


Ми вам дамо ще й школи, початкові,

релігію прищепимо вам знов

У трудобщинах труд — обов'язковий.

Обов'язкова до румун любов.


З любов'ю слід а munci5' — працювати,

бо так веліли фюрер і король

За чесну працю — відповідна плата,

бо щирість має першорядну роль


Хто щиро, чесно нам служити ладен,

буде відзначен і благословен.

Одне з мірил лояльності до влади —

Це ставлення до Limbii roman6)


Вивчайте мову — Limbii mai frumose7)!

і хто прихильність виявить до нас,

той житиме багатше, аніж досі.

Хто виступить супроти — той скона!

Розстріляний, розіп'ятий сконає,

Розвіється і слід його в літах.

Румунія навічно тут ставає,

на Кодими і моря берегах!


Примітки

1. Roman — римлянин, Roman — румун

2. grandoare — величність

3. чудовий, прекрасний

4. цивілізуватися

5. працювати

6. румунська мова

7. найкраща мова

1941 р.


Ми не вкраїнці, братці, знову —

Ми "молдавани східних піль".

Звучить, лящить чужинна мова,

немов мошва, обов'язкова,

гнітюча, ніби в яснах біль.
І цю чужу, нахабну мову

вивчати мусить мій народ.

Вона по звуку чи по слову—

як не відмахуйсь, як не спльовуй! –

залазить в уші, в душі, в рот.
Які ж тут примуси нехитрі:

всього лиш досить розп'ясти —

і вже як дим, як чад з повітрям

її вдихати мусиш ти!


Дим осідає на легенях,

а чад до крові проника

і труїть мозок, труїть гени,

і кров стає рідка.


Отак від чарки, від цигарки

хлопчаті душу виверта.

А підросте — уже без сварки

їх не кида.


Як вберегтися від наркозу?

Як не сп'яніти, не заснуть?

Коли таку конячу дозу

тебе примушують вдихнуть?!


Напружмо, хлопці, волю, волю

Лиш воля дасть свободу, волю.



1942 р.

Залита ворогом Одеса,

як плавні річки навесні,

нагадувала тихе плесо,

але — нуртуюче при дні.
Рибачку Соню, дядю Жору,

кому Одеса дорога,

поймав не тільки гнів — ще й сором,

що цей... такий... нікчемний ворог,

якому треба підлягать.

Здавалось, соромно й каштанам,

Що порядкують тут "цигани".
Ну а для Ніни стала стресом –

душі тендітної її –

румунізація Одеси,

суперзавдання хазяїв.

Навальна, дика, безсоромна,

вона мостилась на постій

і в очі лізла, як скоромне,

у піст поставлене на стіл.

Така принизлива, аж страшно,

вона наблизила впритул

і увиразнила вчорашню

русифікацію оту,

уже, як ніби рідну й звичну,

але таку ж, як ця, цинічну.


Ні! Тільки вільна і соборна

повинна буть земля моя!

Держава горда і незборна

у мріях Ніниних сія.


Не піддаватися Берліну,

ні Бухаресту, ні Москві!

Ми, Ніна думає, повинні

буть самостійними — і квит!



1942 р.

Листівки від ОУН

А я, як завжди, тільки в бій!



С. КАРАВАНСЬКИЙ. 1969, Київ.

Страшніше куль для людолова,

страшніше мін оці листки,

бо це — огонь на крилах слова,

бо це — думки.
Коли примусять говорити

не те, що мислиш — навпаки,

листівка висловить відкрито

найсокровенніші думки.


Коли немає чим вразити,

листівка — ніж, картеч і меч,

спроможна зброю замінити,

що так дошкулює бандиту,

як ніби голова із плеч!
Коли заброда і насильник

зухвало хвалить сам себе, —

листок з мереживом чорнильним

його до тями приведе!


Без них прикинутися можна,

що віриш сам своїй брехні,

що третій райх непереможний,

а світ упав йому до ніг.


Листівки німість дужча крику,

вона сама язик і рот.

Це привселюдний ляпас в пику

для протверезення заброд!


1942.1943рр.

Зустріч Ніни і Святослава

Каштан в цвіту нагадує про час,

коли були ми зовсім молодими.

С. Караванський. 1971 р.

Владимирська тюрма.

Свічки каштанів допоможуть

усіх розглянути навкруг

і в теміні, суціль ворожій,

напевне взнати — хто є друг.
Зате яка то радість справжня —

кохану душу віднайти

і з нею все життя відважно

по Правді йти!


Війни горнило згуртувало,

загартувало Вас обох.

Студентів Ніну й Святослава

З'єднав сам Бог.


А там — гулажна одісея

на тридцять років почалась.

Але ні раз душа з душею

не розвелась.


1944-1945 рр.

Орієнтуйся в лісі, хто завзятий!



С. Караванський. 1976, Сосновка.

Карпатський краю! Отам, за обрієм

ти нас вичікуєш, ти нас зовеш!

Там хлопці мужні, борці хоробрі є,

і наше місце — у горах теж.
Карпатський лісе!

Ти наш притулок,

як птахам — гнізда,

як бджолам — вулик.

Карпатський лісе,

вирій омріяний,

наскрізь прочесаний,

наскрізь простріляний!

Сто раз термошений —

і все ж нескошений!

і все ж нескорений,

і все ж із коренем!

Не раз сполошений і кров'ю рошений —

не розпотрошений, не розпорошений,

ліс нашорошений, весь наїжачений,

ліс насторожений, ліс покозачений,

покармалючений, подовбушачений,

украй розлючений, вогнем означений,

непередбачено

для зайди втрачений!


Ой лісе-лісоньку,

брате-товаришу,

одвічний спільнику,

збою-підпільнику...

Чекай нас, лісоньку,

Душею в тобі ми!


Коли ж ми, хлопчики,

в Карпати

спробуєм?!

7 лютого 1945 р.

Одеський військовий трибунал
Святославе! Чверть століття

ти прожив – і стільки ж літ

трибунал тобі намітив

у страшний колимський лід!


25 — аж серце терпне...

25 — цей строк тягти.

(Як далеко ще до Серпня

переможного іти...)


25 тобі відміряв

той безбожний псевдосуд

Ти ж терпів, боровся, вірив

в українську Правду й Суть.


О, які ти зніс тортури,

о, які знущання зніс —

а здолав камінні мури,

крізь звірячі їх натури,

зло і ненависть їх крізь —

зріс героєм України,

зі звичайної людини

ти як велетень проріс!


СЛОВО взяв замість багнета,

а воно сильніше, ніж

куля, бомба чи ракета,

чи кривий московський ніж.


Сміло, мужньо і пророчо,

не схиливши голови,

ти казав їм просто в очі:

"Ви — бандити! Йду на ви!"


Святославе, славний муже!

Княжі гени у тобі.

Ти імперію подужав

У запеклій боротьбі.



Сорокові-п'ятдесяті — антиімперська боротьба УПА
І почуєш грізну борню волі

І вкриється кров'ю битий шлях

Будуть хлопці йти суворочолі

В сіруватих, наче ліс, рядах.

Повстанська пісня

Двадцять перший, Тридцять третій,

Сорок шостий — ціль одна:

на очах у світу вперто,

методично і відверто

наближає нас до смерти

сатана.
Окупація бісовсько-

більшовицько-муравйовсько-

джугашвільсько-кагановська

люду зменшила на-пів.

Обдирають нас, як липку,

і, в обійми взявши чіпко,

нас висмикують, як ріпку,

зі степів.


Окупація фашистсько-

антонеско-муссолінська

нас послала у піке.

Дідьком творена потала

відсікала-відтинала

все козацьке, що з металу, —

залишаючи хлипке.
І, коли уже здавалось,

що нічого не лишалось,

скрізь уже зафіксували

мертвоту —

Стало полум'ям шибати —

піднялась У П А в Карпатах

за Вкраїну воювати

за святу.


Вояків лягло чимало,

їх стріляли, розпинали,

катували, висилали,

їх згодовували крукам.


А по світу дипломати,

президенти, бюрократи

умивали, як Пілати,

совість, руки.



1957 р.

Ноmо sovieticus -

ЗОМБІ

Я — зомбі, я — робот,

що вкажуть — те робить

за пайку, за плату,

за жінку, за хату,

за місце під сонцем,

за те, що віконце

без ґрат!


Мій пульт керування

такий бездоганний,

що рівного в світі

іще не відкрито:

це культ існування,

це культ виживання,

це культ споживання —

мій пульт!


Я дався на пробу

до смерті, до гробу

за булку, за робу

іду твердолобо

я, робот.

Я — зомбі,

Мій розум на пломбі:

Нічого нового,

Нічого чужого

Не сприйме повік.

Я — зомбі, я — робот.

І я — чоловік.



1956р.

"Хрущовська відлига"

Відлига?


Відлига!

Крихка стає крига...

Розм'якне кормига?

Відлига!

Свободою диха,

зрікається зла, ніби й кається стиха,

соромиться лиха імперська вовчиха.

Забула, суціга, ідейну бешиху...

Відлига! Відлига!
З барлога Гулага задихав барига —

Оклига??


— Відлига... Відлига...

Ослабли


попруги, катюги наруга,

знепружилась пуга...


І віл — вже відлигач —

стяга, нахалюга! —

налигач:

Відлига...



1958р. СОБОДЗВІН1

7-8 листопада поширена наша листівка

Вол. Барсуківським — в Одесі,

мною — в Кіровограді.

І ми листівку змайстрували

надрукували — й по ночах

вона, розклеєна, кричала

поміж народу, що зачах.


Вона калатала у вуха,

вона летіла навздогін

тим, хто тікали, щоб не слухать

наш СОБОЗОН2,

наш СОБОДЗІН!
А хтось ловив її жаринку

і, обпікаючися, ніс

її наївну насінинку

у КДБ, де всівся Біс...


.. .Спасибі їм, що не порвали

і не спалили тих ідей,

які ми щедро розсівали

поміж людей.


Їх пожинали кадебісти,

їх клер судейський споживав,

могли їх свідки гризти-їсти,

їх Час у себе вкарбував.


Спасибі вам, слухняні люди,

що нас, як в школу, — у Явас,

що ми позбулися полуди,

що Правда

визволила нас!
' СОБОДЗВІН — Союз боротьби до звільнення народу.

2 СОБОЗОН — Союз борьбы за освобождение народа. Див. у додатках текст листівки.

1960 р., грудень

3 Гулагу вийшов Святослав.

З малої зони — у велику.

Хоч тиск налигача ослаб,

та кадебіст щоразу смикав,

щоб нагадать, хто пан, хто раб.


І я тоді в Гулаг шугнув...

Менти і пси гляділи строго,

щоб я ні кроку не ступнув

убік з партійної дороги.

Хоч і не хочеш — а іди,

і не питай — чому? куди?


"Шаг вправа-влева — єсть пабєг.

Стреляем без предупрєждєнья!

Бить в етай калєє тебе

да самой смерті ат раждєнья!"


Я плентався... Але щораз

на небо глипав я, на зорі

і зрозумів: прийде пора —

і я втечу туди, угору!


Бо ж не сказав мені менток,

що буде втечею стрибок.


1962, вересень — 1965,13 листопада


Філфак Одеси, диво з див,

жива оаза українства,

приваблював, кував, родив

майбутнє наше якобинство.


Філфак нам був екскурсовод,

він по століттях нас проводив —

ми пізнавали свій народ,

себе шукаючи в народі.


Ми мову, вигнану вікном,

назад заводили дверима,

її прикрасивши вінком,

її оздоблюючи в рими.


Між одномовних інтер-на-

ціоналістів ми пишались,

що кожен з нас дві мови знав —

а їм вкраїнська не давалась...


Мов Голіаф, ваш Святослав

між нами, юними, здіймався,

він жартома таке здіймав,

що кожен з нас би надірвався,


ледь усміхавшись, коли ми

звертали мимохіть увагу

на жаргонізми Колими

чи дивні вислови Гулагу...


Він був між нас один, як перст,

коли натхненно і голінно

уперто пер святий свій хрест

на ту Голгофу України.


О пані Ніно, знали ви,

що він не думав скласти зброю,

що, не схиливши голови,

піде осінньою порою


туди, де був, — за Честь, Любов

до України, до Свободи,

бо він не знав "або-або"

не вибирав мілкіші броди.


І Ви — підставили плече

під хрест, щоб легше Святославу,

не осквернившися плачем

ані угодою з Лукавим.



1963 р.

ч

Ханига-кагебіст за чаркою смоли

Здесь вот двое — было им по двадцать.

Русскими себя уже считали

И стихи на русском штамповали —

словом, наши были, слышьте, братцы!
Так листовку, стервы, накатали:

им с в о б о д ы, бля, недоставало,

строй советский рас-крити-ко-вали!

Партию фашистской обозвали!!


Это мы и сами, братцы, знаем,

Но зачем же вслух кричать об этом?!

Ну, бывает, что и мы зеваем —

не охватишь сразу всех поэтов.


Мы канешна, взяли, посадили...

Так смешно и дико — что стучилось:

Сидя в нашей! камере! в подвале!!

эти двое украйнизовались!!?

Эту украинскую бациллу

в кагебе, "під слідством" подцепили!


А теперь вот крутятся в Одессе,

на студентов, на филфак влияют...

С Караванским стали куролесить —

книги для Кубани собирают!?


Вот мерзавцы! И Кубань святую

от России оторвать желают!

Может, вам и Крым еще?! А дудки!

Нет, когда-то всех перестреляю!


Наши... тоже мне специалисты...

Я бы всех — в ежовых рукавицах...

Чем ты, бес, смолу свою разводишь?

Мне бы к р о в и! Хоть разок напиться!

1963 р.

Твердять нам приклади з-за кордону:



"Польська червона, але єст она!"

В Австрії мова хоч і німецька,

але Німеччина їй чужинецька!

Американські Північні Штати

захтіли від Англії вільними стати!
Знали й самі ми, що самостійність

вища за мову і за партійність,

вища за віру (бо ж мусульмани

мають з десяток Іраків, Іранів),

вища за звичну всім обережність,

бо, щоб здобути святу незалежність,

стільки вкраїнців життя віддавали,

бувши оточені — бункер зривали...


Часто ми думали: ну а самі ми

змогли б життями важить своїми?

Ну а самі ми — здатні на подвиг:

ЇЙ присвятити останній подих?

Крові своєї останню краплину?

Чи розп'ястися за Укра'їну??


Ми ще не знали.

Це нас чекало...

Поки що подвигом нашим ставало —

нашою мовою скрізь розмовляти,

про Україну забути не дати!

Поки що ми лиш єдине уміли:

Мову свою берегли і леліли.

1964р.

Ювілей Т. Шевченка

Тарасові провісні птиці —

Слова шугають над Дніпром.

Васшь СТУС

Сто п'ятдесят тоді справляв Тарас

і гнівно, з докором допитувався нас:

"Сто п'ятдесят! — а ви іще раби?!

Підніжки, грязь пантруючій Москві?!?

Ні натяку, ні чверті боротьби —

Іще спите, коли буяє світ?!
Ви кров пречисту лиєте свою

за ката України і за юд?

П'єте отруту, блекоту Москви,

в ярмі так само хилитеся ви!

Ні, дещо лучче від батьків-дідів:

вже культ ярма

і культ нових катів!

.. .Таки примусили нестися козака, щоб москаля плодити із бовтка...

Такі ж ягнята, вівці й барани...

Чи будуть козаки з вас і пани?!"



1964р.

Термосять ювілейні дати нас,

щоб ми скоріш прочуняли від сну.

Сердито-сонно глипаємо на

будителя — чого він смика? Ну?
Не вірить, що ми в комі, наш Тарас,

Що нам з кінця тунеля світло б'є.

Він "ПОВСТАВАЙТЕ!" вимага своє.

"ПОРВІТЬ КАЙДАНИ!" — твердить раз по раз.


Я ідеальну зброю вам був дав —

Це слово Боже, унікальний дар.

Я вас благав обнятися, а ви?

Губили голови, не мавши булави!


І Вінграновський в тоскній тишині

кричить: "Проснімось! Люди ми чи ні?

Чи ми раби борщу і сала" й ковбаси,

За котру й рідну матір продаси...



1965 р.

С. Караванський розгортає боротьбу за волю України, просвітницько-агітаційну

"БОДАЛСЯ ТЕЛЁНОК С ДУБОМ" Ол. Солженицын.

Ви не телятком буцались з дубом

коса імперська, людиножерська

над всім простором есере-серським

стинала те, що ставало руба.

Ви не хотіли закам'яніти,



ви не робились міцним горішком,

ви не лягали під неї нишком —



ви променіли м'яким магнітом,
словесним полем, ідейним світлом,

яких косою не розчленити,

бо Слово Правди — єдина зброя,

косі і кулі непіддавальна,

що надихає — творить героя

і зневажає матеріальне.

Ви не буцали гнилого дуба:

питання згуби стояло руба —

цей дуб імперський

ма врізать дуба!



1965 р.

Душі нам ятрила Чорноморка...

Третій поверх... світло угорі,

що ні КДБ, ні ляк, ні шторка

не могли те світло перекрить.
Ви нам уособили Одесу,

силу моря, степову могуть,

що якась "псковская" неотеса

силилась зігнуть і підімнуть. •


Ваша віра, певність, гордість, Ніно,

доказом була нам правоти.

Вас хотіли бачить на колінах —

та й піймали облизня кати.

Ви у парі з мужем Святославом

нам являли ту козацьку суть,

що коса імперська обтинала

та й не спромоглася обітнуть.


І коли бувало вже несила,

зовсім непереливки було —

ваше світло нам з вікна світило,

додавало сили і вело!


Навіть тим, які Вас обминали,

Було ясно, ніби Божий день —

Ви — із благородного металу,

Ви — із найшляхетніших людей.


1965 -1970 рр.

КОЛЯДУВАННЯ НОВОРІЧНІ

Коли усе лиш біле й чорне —

строкатість є смертельний гріх

* та ще така ось — неприборкна,

аж вибухова, ніби сміх.
Щорік строкатіла Одеса

коли святі колядники,

повиривавшись із-під преса,

стікалися під ялинки,

чи уливалися в квартири

строкатістю вишиванок,

чи, закрутившись граєм-виром,

вливались в пісню чи в танок.


Йшли Білобог із Чорнобогом,

Маланка, Циган і Козак.

І Авдієвська — круторога,

примхлива Дідова Коза...


І тало серце у Мороза,

І Гетьман відпускав гріхи,

І Твердохліба чисті сльози

збирали ми в свої міхи.


Там Жаборюк вино виносив,

Швець, Маркушевський розцвітав,

Прісовський маску брав на носа

І Ткач з Данилками світав...


Це так строкатило Одесу!

Різдво у душах, як свіча...


А Змій Горинич кадебеський

З досади голову втрачав.



16 серпня 1965 р.

Нарада ректорів у Києві, де енний раз проголошено українізацію вузів

Потекло... заструміло... Відлига...

Україна відчула весну.

Почала ворушитись і дихать

Після каталептичного сну.
Помаленьку свідомість вертає.

Хоче слово на мові своїй...


Але знову сокиру вергає

Не дрімаючий страж вартовий!


Ось і все... Знову років на десять

Україна в непам'ять впада.

Та живуть Київ, Львів і Одеса!

Там отава встає молода,

Розростаються клуби, мов клумби,

І стерня колоски випуска...


О ці вічно наївні колумби!

О ця вічно твереза чека!




1965, серпень, "українізація".

.. РОЗПАТЯКУВАННЯ ХАНИГИ ЗА ЧАРКОЮ СМОЛИ

Я им вновь и вновь пишу напрасно,

что игра с нацменами опасна,

что она — на грани провокаций

нам ужасных украинизации!
Эти школы, блин, на украинском,

эти песни, танцы, шаровары...

Были ж прецеденты — польский, финский:

оторвались, суки, от отары!

Так и с Украиной может статься,

если будем с ней играться, братцы.

Все уже опробовали — лгали, голодовка сделана какая.

Триста лет Мазепу проклинали —

нет, он снова, снова возникает!
Убивать? Убили вон Петлюру,

Коновальца, Ребета, Бандеру,

Симоненка — а какую бурю

во всем мире поднимали, стервы!


Вроде всех уже завербовали в янычары, в партию, в сексоты —

нет, опять мальцы понарастали

и на мове требуют чевото!!
Я же им писал: они заразны,

эти украинские бациллы!

Это есть инфекция козацтва —

Шелеста вон даже заразили.


Совесть, Правда

юным гложет душу,

если в ней партийность не окрепла.

Божью Искру Ленин не потушит,

Искра ком. идеи жжет на пепел,

а из пепла — украинский Феникс

возбухает, словно неврастеник.
Ну-ка, бес, хлюгчи смолы в рюмашку.

Так боюсь, что мы даем промашку...


1966 р.

Кагебістська монументальність

просяка у народу ментальність

і куди не поглянеш ти

скрізь сексоти й менти.
Суспільства першоелемент

вже мент


його фундамента цемент

це мент


вождеві вічний постамент —

гер мент


та й і для розвитку фермент

лиш мент


і для наладки інструмент

теж мент


щонайсильніший аргумент

у диспуті — то мент!

Від всіх недуг медикамент

став мент, мент!

На вічно взяв абонемент

їх мент!


Але Ви,

пані Ніно, з відвагою

до своєї ідете мети.

Оточили вас супер увагою

менти.

"Ми нє будем с вами міндальнічать!"



і почали — ментальничать.
1966, 27. XII Заява до ЦК КПСС

Коли Святослав для вас став персона нон грата,

коли посьолок Явас

довічна труна і хата,

коли неможливо йому

жить у Великій Зоні,

коли досмертно йому

бути у вас в полоні —


прошу припинити його

мучити-катувати,

прошу чоловіка мого

розстріляти.



3.01.1967 р.

Жартів не сприймає КГБ

Навіть чорних, не лише строкатих,

і прийшли із трусом до жони

тіні Святослава пошукати.
А у вас не тінь його — він сам!

І на тім, Дужинського, портреті

Вся його незламності краса

на духовнім, на свобіднім злеті.


І не лиш портрет його — він сам

скрізь — в паперах, у книжках, по стінах,

у душі, у серці Святослав,

у очах, в заявах Ваших, Ніно.


Ви його возили до Москви

Сахарову, Красіну, Якіру.

Другим Я, повпредом його Ви

стали перед світом, повні віри.


Антоненко-Давидович Вам

книжечку свою підніс уклінно

з надписом, в якому Вас назвав

"Українська декабристка Ніна".


...І тупіло враже кагебе:

Ми його давно ізолювали —

він же в Львові, Києві живе,

Ніною продовжуваний далі!


Нишпорили нишпорки бігом,

щулячись під поглядом упертим.

Залізніла Жінка під портретом,

мужа прикриваючи свого.


60-80-І і роки.

ОКСАНА МЕШКО

О ясна зірко нашого жіноцтва,

Киянка із душею Жанни Д'Арк!

С. Караванський.

Оксана Мешко ще на волі,

в своїй хатині мешка ще —

озонна зона на Подолі,

криничка кисню в біополі,

яке орали Кий і Щек,

Перун з Дажбогом удобряли,

а козаченьки засівали

своєю славою, своїм

завзяттям щедро-молодим.


Та де не брались вороги

і вижинали до ноги!


А ми, блукаючи по стернях,

обдерті на колючих тернях,

уже без сили і снаги,

стрічали раптом цю криницю,

і припадали до водиці,

і — оживали. І снага

нам душу торга і шпига.

Стаємо сильні і свідомі

ми у Оксаниному домі,

ростем-рясніємо! Овва —

заповідаються жнива!
А кагебістам ця Оксана —

як "язва", печія і рана,

як ґедзь, як овод, що вража

і жить спокійно заважа!

"Вона нас просто зневажає!

На нас, страшнющих, не зважає!

Сашка1', синочка, заряджає

і споряджає, як у бій,

щоб залишити по собі!

Кінець імперії зближає!

На неї Берії немає!"

Так аж стогнали в кагебі!!!

Аж 1980 р. п. Оксану, цю героїчну, прекрасну, унікальну жінку, яка є гордістю нашого народу, засудили на 5-річне заслання, яке вона й відбула на березі Охотського моря. Померла 2 січня 1991 р. у віці 86 років.

" Олександр Сергіенко — багаторічний в'язень сумління. Нині — голова постійної комісії Київської міськради з питань реабілітації.


1967 р.
Ми паралітики з блискучими очима. Л. Українка.

Так уже випростуємось ми! М. Вінграновський.

Нам всім обрубана державність.

Рубець загоївся, але,

не уважаючи на давність,

фантомний біль удари шле.


То та душа, то ця, то інша

прийма удар, як ніби дар,

І вже, поглянь, Сибіром дише

свідомий нації сурмар.


Пече його, болить, скородить

Усамостійнення вогонь,

Вторинність нашого народу

І упослідженість його.


Ну за що, Боже? Чим ми винні,

що ти нас паралізував?

Що ми угноювать повинні

грунт всіх навколишніх держав?


Це ми, які в часи Гатила

змогли Європу загнуздать,

укоськати, як ту кобилу,

і, осідлавши, гнать і гнать?!


Це ми, які іще до турка

орла-двоглава доп'яли,

скубли-ганяли, ніби курку,

аж віру й Ганну нам дали?!


Ми, гологруді, що рубали

й перемагали без щитів?!

Ми знов на силі, знов заграли

Козацькі сили молоді!


О товариство, сильне й гоже.

Ми знов стаємо на порі,

бо вже не просто іскри Божі —

вулкани рвуться із під брів!



1968 р.

Як дати ради з долею нашою:

той диха Леніним, а той парашею,

той одеколонами,

той — зеквагонами,

той санаторієм,

той — крематорієм,

той кримо-сочами,

той — пермо-кучиним,

той пересмаченим,

той — перемученим.

Той диха благами,

а той — Гулагами.

Один — озонами,

а другий — зонами.

Один класовістю,

а другій — совістю.

Той полохливістю,

а той — сміливістю,

один брехливістю,

той — соромливістю.

Один гордливістю, той співчутливістю.

Зате цей в партії,

А той — у Правді є.



1969р.

ЛІНА КОСТЕНКО
Ви, Ніно, познайомилися з Ліною,

легендарною поеткою, кремінною.

Ви зраділи, Ніно, пересвідчились,

що не всі поети покалічились,

є й такі стійкі, які устояли,

між вовків — по-вовчому не коїли!


Але й не тремтіли, не лякалися,

в людях розбирались, довірялися...

Скільки ж їх, поетів, перемучилось

осексотились, спадлючились, і зсучились

закалялись, уступивши в партомафію

боячись за кришталевість біографії!


1970 р., січень.

Вийшов № 1 "Українського вісника"

"УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК", благовісник,

увінчав наш молодечий рух.

Він у душі влився, наче пісня,

залунав не слізно, а залізно,

і воскресне ожививши Дух!


Чорновіл "со други" благовістив!

І, мов з церкви свічечку святу,

ми несли зі Львова в кожне місто

щоб із форми не розхлюпать змісту,

вісточку правдиву, золоту.
Ми взнавали те, що знать не можна,

ми пишались, замість чути стид.

Наше слово, голосно розмножене,

зазвучало сильно і вельможно,

залпом врешті-решт не холостим!
Як тоді казились бісенята,

що не в змозі свічку загасить!

Ми її носили з хати в хату,

щоби затхлу темінь розганяти

і в очах надію прояснить.
Це вже мала бути наша меса

без обридлих брехонь і наруг,

з партитур божественних, небесних!

Свічка цього "Вісника" в Одесу

нам явилась з Ваших, Ніно, рук...

20.05.99
1970р.

Важачи майбутнім і кар'єрою,

покоління юного посли

на очах у хижої імперії

до квартири Вашої ішли —
Стус Василь, Марія Овдієнко,

Обух Діма, Леонід Тимчук,

Могильницька, Ганна Михайленко,

Барладяну... Хто ще не зайчук?


Скільки треба було їм відваги,

Щоб, здолавши страх, про вас .питать,

Привид Соловків, Колим, Гулаґів,

Гнів і лють на себе викликать!


Скільки віри треба було мати

В українську силу й правоту,

Щоби чхать на грати й автомати,

Лиш святу плекаючи мету,


Ту, що душу порива у небо

Ту, що вища і святіша тіл,



Правду оберта в першопотребу,

Цінності знецінює пусті...


Кожен ніс, мов бджілка, крихту віри,

краплю честі, дозу доброти,

порцію порядності і міру

гідності чи дрібку красоти.

Аж занадто

в атмосфері здиху,

підлості, плюгавства, страху —

та

Вам ставало ніби легше дихать



і нести крамольного хреста.
1971р.

Каяття хориста на допиті
Полохливий волі не здобуде

і в чоло історії не стане!

Страх його в рішучу мить остудить

і в незримі закує кайдани.



Св. Караванський

Владимирська тюрма, 1970.

Я член был партии КПСС. Примерный.

А оказалось, что я просто член.

И не простит мне партия, наверно,

за эту скверну, за клубок измен!


Вчера вы мне доступно об'яснили,

как был неправ я, блин, позавчера.

Меня же эти... в "Куманець" водили!

Я с ними пел! Я с ними пил! Сто грамм!


И чувствовал какое-то сближенье,

соединенье с ними — в языке,

в любви к народу. И во время пенья

то слезы, то першило в кадыке...


УСЫ завел я, как вся наша братья,

они меня и сбили с парт-пути!

Как мог пойти, дурак, колядовать я!?

И в этот хор украинский пойти?!


И — предложить!? что лишь! по-украински

мы в хоре разговаривать должны!

А как я мог посметь татарам крымским

сочувствовать — изменникам страны?!


Еще я виноват, что думал... Долго!

И сделал вывод — геноцид у нас...

Нет, я дурак, утратил чувство долга

и мой светильник разума угас...


Строкатой Нине деньги собирали,

чтоб на свиданье к мужу... на билет!

А это есть измена идеалам компартии!

И мне прощенья нет!


Я самиздат читал, другим давал я...

Мы Сахарову верили, увы!

А Черновола, Дзюбу восхваляли,

считали даже! что они правы!!!


Прошу прощенья я за все за это

и, чтобы мне свободу сохранить,

я вам клянусь, что эта песня спета,

и впредь не буду петь...

Лишь только пить.

1972р. Із камерного зошита. Вірш 177.

Дехто зі свідків на допитах зрікався своєї українськості, ганив її з досадою, не розуміючи — чи й розуміючи — що то наша гордість, яку імперія вважала недоліком, бо ж "ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя!"


На кожному лати й шолом

і кожен з нас шаблю має.

Один рубає до втоми,

той — з піхов не добуває,


у того — з крові Іржава,

у іншого — від безділля.

Для того — в будні Держава,

для іншого — лиш недільник!


Бо — гноми! — не знаєм, хто ми

Буває, й знать не бажаєм:

Вітчизна — це те, за що ми

разом відповідаєм.


Це наша спільна дідизна,

загальна, нагальна справа,

обов'язок наш залізний,

істотне, природне право!


І хто занедба дідизну,

хто хоч би на день забуде —

злочинцем нині і прісно,

й во віки віків пребуде!


.. .На кожному знати лати

з народження і до смерті,

лиш дурень дума — то латки

і вперто і'х хоче здерти...


Отямся! Не варто драти!

Невже тобі не зрозуміло —

то наша сорочка, брате,

ота, що ми в ній вродились.



2.04.1972р
Із камерного зошита. Вірш 157.

СОН

...А він рубав урочисто і гнівно

і погляд його втіхою сіяв:

"ТИ ВИНЕН ТИМ УЖЕ, ЩО УКРАЇНЕЦЬ

І ЦЯ ВИНА З НАРОДЖЕННЯ — ТВОЯ".
Йому я не повірю до загину,

що ми злочинці — мш народ і я;

що є антирадянською Вкраїна,

зростаюча республіка моя.

2.05.72.

Із камерного зошита. Вірш 195.

Цей вірш написано за місяць до суду, коли всі почуття були напружені до щему, коли уся картина нищення України стояла перед очима, як жива.


ЦИКЛІЧНІСТЬ

Коли потяте на шматки

до купи знов зібратись хоче,

плазує палець до руки,

в орбіти втискуються очі,

коли вправляється кишка

і мозком звивини проходять,

все місця власного шука,

аж стогне, а таки знаходить,

коли із горем пополам

усе порубане збереться,

коли із неба кілька грам

води живої десь проллється,

і груди, хлипнувши, вдихнуть,

і серце вдарить, як на сполох —
тоді прочунює від сну

протверезілий раптом ворог,

чатує погляд, стогін, рух,

ще несвідомий і невмілий,

бере сокиру знов до рук

і нахиляється над тілом,

і знов, як перше, як колись,

не даючи прочунять, хекне,

сокира шваргоне униз

і череп, ніби диня, репне,

і знов, як перше, як завжди

дрібненько тіло порубає,

в чотири кінці, що куди, порозкидає,

і з матюками витре кров,

і з матом ляже подрімати,

поки шматки зростуться знов,

щоб знову встати і рубати.

5.4.1972р.
1972 р., 18 травня.

ОСТАННЄ СЛОВО НА СУДІ

Умій суддю свого жаліти,

Тяжкі гріхи йому прости.

Іван Світличний

Ви сиділи, Ніно, на престолі.

Не на лаві суджених, о ні!

Метушились знічено, мов голі,

підданці і вірні сатани.
Напинались, силувались, дулись,

Щоб значиміш чи бундючніш стать

(так Христа, напевне, розіпнули

і пішли провину запивать).


Зверненням до них "Високий суде!"

ви пігмеям дарували шанс

стати вище, стати врівень з людом,

навіть стати лицарем на час.


Але кожне знає-відчуває,

що назавжди у халепу влип —

через Вас їх світ запам'ятає,

ви їх у історію ввели!


Як їм душі курячі злиняли,

як очиці кліпали, коли

ви спокійно-царственно сказали,

навіть не сказали — прорекли:


"Знаю ваші дикі постулати,

знаю, чий сповняється наказ,

тому прошу — якнайбільше дати

і заслати якнайдалі нас!"


Врешті, що вони могли змінити?

З них Система правила своє:

вліво-вправо спробуй крок ступити —

то вона, як зеків, їх уб'є.


19 травня 1972 р.

Із камерного зошита. Вірш 533.

ВИРОК СУДУ

Ім'ям республіки моєї

мене засуджено тепер

лиш за любов мою до неї,

до Української СР.
Така іронія глибинна,

що навіть дна не дістаєш.'!

Невже любов до України

антирадянщиною є?!


А я люблю.'

Нащо таїти

цей гріх (якщо це справді гріх)?

Люблю поля її і квіти,

ліси і гори, плюскіт рік.
І не лише за миску повну,

що на моїм столі стоїть,

люблю також і за духовні

нетлінні цінності її —


за Котляревського й Патона,

за Симиренка й Гончара,

за те, що витурила з трону

самодержавного царя...


Чи ж є любов моя злочинна?!

Так, так! Злочинна є, товчуть,

мою любов до України

антирадянщиною звуть!


Брехня нікчемна!

Є на світі

одна Вкраїнська РСР,

яку є злочин НЕ любити,

яку не можна НЕ любити!

Яку люблю — хоча б і вмер!



18.06.1972р.
1972 р., етап до Мордовії

(Ніну — в Барашево, Святослава — в Сосновку)

О та мить між віків і літ,

коли в зеківській дикій віхолі

ви в "столипіні", Ніно, їхали,

ні! —

вершили ви свій політ,



мов стріла, в дике серце імперії,

скориставши їх тятиву

ви, одна з золотої серії,

сагайдачної по єству


до гулага єжова-берії

в замордовану вже Мордву.


Вилетіли...

І раптом що таке?

в скреготливу печаль коліс,

в матючню, в маячіння зекове —

голос рідний!

Як в серце спис!



  • Святославе?! Невже!? Чи мариться

це твій голос? Живий... отут?!

  • Ніно?! Ти?! — в грати білими пальцями

і чоло об холодний прут...
О та мить, ті хвилини сплакані...

Та рокована зустріч... річ...

"Прекратить разгавор!" — налякано

репетнули менти з узбіч,

вся імперія у істерії

з "деревень", полустанків —

та

жебонить, розцвіта містерія,



аж ворушиться мертвота...
Голос, віддих і шквал чуття.

Серця рідного грім-биття.



1972 р.

У ТАБОРАХ ПЕРМЩИНИ

О тридцять п'ятий, шостий, сьомий...

Це ж треба так, щоб не роки,

А прісно-пам'ятні, знайомі

Концтабори! Концентраки.
В потопі лісу, іншомов'я,

Оскотеніння, лжі та зла —

По волі Бога віднайшов я

Святої людяності сплав:


Сюди імперія сплавляла

Все, чужородне сатані,

Все, що сідало, осідало,

Не розчиняючися в ній.


Після "зачистки" і "прополки"

Свято-українських Карпат

Тут сіли золоті осколки

Козацьких відділів УПА,


Народу падала невинність,

_

Одвічна праведність селян,



Левка Лу'яненка левиність,

Сталевість Стуса Василя,

Невловна Чорновола ртутність,

Крицевість віри Сверстюка,

Руденка й Тихого могутність,

Сокульського і Пронюка.

Горіння Гориня розлоге,

Жар Горбаля, Мельничука

І Марченка, і Лісового,

Крута Красівського краса,

Світличних світлість, що від Бога,

І Калинці — всі йшло в осад.


Сюди — Осадчий, Овсієнко,

Гриньків, Здоровий, Попадюк,

Мотрук і Ребрик, і Гайдук,

Два Мармуси, Калениченко,

Мороз і Бондар, Антонюк,

Чупрій, Демидів, Сергієнко,

Сеньків, Гірчак і Мельничук,

І Чорномаз, і Берничук...


Усіх міцних, стійких — на випроб!

На гарт — за ґрати і на сніг!

Тупа імперія, не хитра,

Собі убивць кувала з них.


Під тиском товщі каламуті

У них крицевіли серця,

І вибуховість, і могуття,

Щоб їй наблизити кінця.


За вампіризм, який народи

Навкруг знекровлює, в'ялить, — Святе апостольство Свободи

її намірене звалить!

1973р.

Мордовія, Барашево, концтабір.

Есть праздник любования луной.



Ірина Ратушинсъка, ЖХ-385/2, 1984 р через 10 літ після Ніни Строкатої.

Сьогодні Місяць на півнеба сяє

так урочисто, чисто, щемко аж!

Він колючки і ґрати пробиває,

і в пам'яті, як завжди, навіває

той, Али Горської зруйнований вітраж.


Він як люстерко, сяє, а у ньому

відбилась Україна, суть її:

брат брата... вилами... навилив, як солому,

і вік на глум, на сором нам стоїть!


На батька син... І брат іде на брата.

Видать, нема батьків-братів де брати,

якщо уже сестер, якщо жінок

сюди везуть, навиливши на строк!


Ось тобі й свято небом милування —

знов справами земними катування.


1979 р., 30 листопада Обох Караванських — літаком у Відень

Прощай, немытая Россия,

_ страна рабов, страна господ,

и вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ. М. Лермонтов

Прощай, невмивана Росіє!

Нарешті ми з тобою квит!

Нам тільки б прах твій обтрусити —
й геть від Тарусси і Москви!
Геть від підступного полону,

в який ти любиш красти-брать

Максима Грека із Афону,

Павла Грабовського з Дніпра,

а нас — на тридцять літ з Одеси,

з дитинства, з юності, з життя!


Та, нерозчавлені під пресом

твоїх катюг, твоїх чортят,

ми робим крок не "влєва-вправа"1

а, як годиться, — вгору злет!

Ще променітимем на славу

грядущих літ і гідних мет,


бо ми удвох, як жар, займисті,

бо ми народжені вогнем.

Не нам тебе скоблить і чистить, —

але Вкраїну відітнем!


Нам ще сігіть і іскри сіять...

"Прощай, немытая Россия"!


' Конвоїри перед етапом обов'язково виголошують попередження зекам: "Шаг влево, шаг вправо — считается побег".
ЕПІЛОГ

Зимовий роздум

День і ніч над Одесою хуга мете,

Ніби натяк прозорий, аж білий, на те,

Що не зможеш, Одесо, во віки віків

Утекти від гулапв, снігів, соловків,

Від зубчатих кремлів, білокам яних веж,

Степова утікачко, — ти не утечеш!

Ти саванами сниш? — Маєш саван оцей! Мариш літеплом? — На ось вітрище в лице!

Знерухомить тебе, спелена, ляже на

Карки твоїх атлантів страшна, крижана,

Невблаганна закляклість, ота мерзлота,

Що нехай вона тричі буде золота, —

Але ж то — мертвота, зомбота, наркота!

Вітер з півночі свище, мете, просяка

через тіло у душу: ти бранка! Зека!

Скільки твоїх синів в крижанім бурштині

повмерзало, Одесо, у ладозькім дні, —

та любили усе ж тисячі їхніх вдів

карлуватість, картавість чужинських вождів...

Мабуть, справді не зможеш во віки віків

утекти від вілюйських снігів, соловків,

вони сковують рух твій і втечу твою

до свободи, до волі, до моря!

Молю,


о Одесо, свою Одісею поквап —

Попереду — свобода!



Позаду — Москва!






Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Вступне слово icon«слово о полку ігоревім». Образи І метафори. Вступне слово: «земля трояня» в «Слові о полку Ігоревім»

Вступне слово icon«Глухів столиця Гетьманщини»
Вступне слово директора школи Маринченка Едуарда Олексійовича: "Глухівський період в історії України"
Вступне слово iconПлан проведення Вступне слово Виступ ведучих (Біографія) Виступ запрошеного гостя, питання до нього Заключне слово
Тому що читаючи біографію людини ми наче читаємо сценарій життя І тоді можна зробити висновок чи підходить він нам чи ні. Якщо під...
Вступне слово iconЛеся Українка геніальна дочка українського народу
Вступне слово вчителя. Шановні учні, перш,ніж ми почнемо працювати з новою темою, д
Вступне слово iconПерелік документів І друкованих видань з фондів цдамлм україни
П. Плужник „Змова в Києві. Віршована трагікомедія. Вступне слово Л. В. Череватенка. Верстка, б/д ф. 1 145, оп. 1, спр
Вступне слово icon16 квітня 2018 р. 10. 00 – 11. 00 Реєстрація учасників конференції 11. 00 – 17. 00 Пленарне засідання
Вступне слово начальника Управління культури І туризму Харківської обласної державної адміністрації Олега Анатолійовича Яцини
Вступне слово iconТема. Франсуа Війон ( між 1431-32- після 1463). “Балада прикмет”. Особливості жанру літературної балади
Вступне слово вчителя. Звучить фонозапис пісні Б. Окуджави “Молитва Франсуа Війона”
Вступне слово iconПлан проведення тижня «Вернісаж мистецтв» Понеділок Відкриття тижня Вступне слово вчителя «Абетка мистецтв»
Екскурсія на батьківщину Казимира Малевича до Пархомівського історико-художнього музею
Вступне слово iconКонспект уроку з української мови на тему: " Складні речення із сполучниковим І безсполучниковим зв'язком "
Організаційний момент. Вступне слово вчителя. Свідоме чи несвідоме нехтування родовідними традиціями призвело до моральної бездуховності,...
Вступне слово iconВступне слово
Наш довідник призначений для абітурієнтів, які мають проходити незалежне тестування з української мови й літератури. Складено його...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка