Усвідомлення перших християн того, що вони почуваються братами, членами нового Божого народу, зобов’язаними прикладом і словом Ісуса до найголовнішого закону, закону любові, доводить перших християн до того, щоб зреалізувати також на практичному рівні ту «спільність», що залишається ідеальною, хоч і не легко здійснимою моделлю: зробити спільними матеріальні добра, щоб усі мали те, що є необхідне для життя (Ді 2,44-45; 4,32). Це є перше здійснення убогості задля царства Божого. Братня любов не виносить нерівності між синами одного і того самого Отця. Треба зауважити, що тут не йдеться про відречення від того, чим кожен володів, щоб звільнити себе від тягару, щоб позбавити себе зручностей чи задля інших мотивацій, які з аскетичної точки зору є навіть допустимі; убогість не є абсолютною вартістю в царстві божім: лише любов є абсолютною вартістю. Йдеться радше про те, щоб поставити на диспозицію для царства Божого те, що кожен має, не лише чим він є. Ціллю не є відречення, ціллю є облегшити нужду брата (Ді 4,34), з чутливістю висловити і в той же ж час плекати це почуття: «мати одне серце й одну душу» (Ді 4,32). В цей спосіб первісна Церква почала практикувати блаженство вбогості задля царства Божого (пор. Мт 5,3), не задля того, щоб слухатися якогось «припису», але тому, що вона глибоко зрозуміла слово і приклад Ісуса та задля того, щоб виразити внутрішню вимогу християнського братерства.
Ця «братерська спільність» повинна буде придумати спосіб, як здійснитися, відповідно до реальних вимог життя в різних епохах і в різних культурних, соціальних та економічних середовищах, в яких християни на ділі живуть і працюють; однак вона ніколи не зможе стали однією з цілей, яку хочеться осягнути. Досвід апостольської спільноти може не бути повторимим сам по собі, але він залишається завжди моделлю, до якої будь-яка християнська спільнота мусить порівнювати себе саму для того, щоб зберегти чистою свою ідентичність та щоб не обдурювати себе саму.
Царство Боже будується тут і зараз, і матеріальні добра — це одне з найавтентичніших випробовувань реальної готовості присвятитися для царства Божого (пор. Мр 10,17-31).
Лука з захопленням описує цю першу клітину Церкви, занотовуючи, як вона зростає кожен день в радості зібрань та спільних трапез (Ді 2,46), в радості навіть терпіння заради Ісуса (Ді 5,41; пор. Мт 5,10-12), в радості за відкрите в Христі спасіння, що виявляло свою силу у чудах, які апостоли чинити в його імені (Ді 3,12-16; 8,8).
Ця глибока радість, не потребуюча крикливих виявлень, основана на відкритті спасіння, а, отож, і нового значення життя — це «звичайний» клімат християнського життя, що переводиться у прославу та у подяку Богові Отцеві.
Під час того, як апостоли та їхні співпрацівники дають життя та організовують Церкву, вони щоразу глибше відкривають Христа, з яким вони жили перед Пасхою, і відкривають, як Христос живе і діє через них в християнах та між християнами. Зростання спільнот у кількості не дозволить їм бути присутніми всюди, і тоді вони вдаватимуться навіть до письмового шляху, щоб ним доповнити усну проповідь.
Ці писання, які формують Новий Завіт, являють собою скристалізування, зафіксування основних елементів усного апостольського передання. Вони виявляються, яка б не була безпосередня причина їхнього написання, як пожива, висловлення та вдосконалення віри у воскреслого Ісуса, Месію, Сина Божого, Спасителя, як розуміння тієї нової дійсності, якою являється Церква, Божий народ, що вже більше не має кордонів; як пошук нового «стилю» життя, якого вимагає віра і приналежність до цього Божого народу.
Божий Дух працює, як на початках всесвіту (Бут 1,2), для здійснення нового сотворення: адже християнин — це нова людина, нове сотворіння (2Кр 5,17).
5
Книга апостольських Діянь
Ми ніколи не зможемо бути достатньо вдячними св. Луці за те, що він залишив нам книгу апостольських Діянь, яка ознайомлює нас з першими тридцятьма роками життя Церкви, а саме, прибл. від 30 до 61 р. по Хр. Адже без цієї книги ми володіли б лише деякими фрагментальними відомостями про первісну Церкву з послань Павла й інших апостолів; однак ми не знали б нічого, чи майже нічого, про первісну Церкву серед євреїв та про велику частину життя й діяльності самого ап. Павла.
Титул цієї книги не повинен вводити у оману. Його вибрав не Лука особисто; це титул був прийнятий пізніше, в II ст., коли третє євангеліє було відокремлене від Діянь і приєднане до інших трьох, щоб таким чином могти мати зібрані разом всі чотири розповіді про життя Ісуса.
Твір Луки
Вже мабуть є певним, що Лука намірявся писати і написав євангеліє і Діяння як дві частини одного єдиного твору. Розповідь про життя Ісуса, відокремлена і приєднана до книг Матея, Марка та Йоана, отримала, очевидно, назву євангелія, тим часом як друга частина твору отримала загальний титул «Діянь св. апостолів», оскільки в ній містяться промови та епізоди з життя деяких апостолів чи інших проповідників євангелія.
Лука, правдоподібно, не вибрав би був цього титулу для своєї книги. Головна його увага зосереджена не так на апостолах й на подіях з їхнього життя самого у собі, як радше на тому, щоб продемонструвати в загальних рисах, як збулося пророцтво Ісуса, яке в той же ж час було і наказом: «Ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді 1,8). Іншими словами, ви проповідуватимете про мене, поширите мою науку і принесете благодать спасіння аж до кінців землі.
Очевидно, Лука не мав змоги описати діяльність усіх апостолів, він не володів відповідною документацією й інформацією, щоб могти говорити про всіх. Будучи свідомим істориком (пор. вступ до його євангелія: Лк 1,1-4), він обмежується до представлення того, про що він мав можливість безпосередньо чи посередньо проінформуватися, й із зібраним матеріалом він пише захоплюючу і геніальну у своїх загальних рисах розповідь.
В Палестині, в Кесарії і в Єрусалимі, та в Антіохії, звідки він походив, він мав змогу ознайомитися з життям різних християнських спільнот й зібрати відомості про промови Петра та інших проповідників євангелія Ісуса. Таким чином він мав змогу пізнати Церкву на її початках. У відношенні до останньої частини Ісусового пророцтва («...аж до краю землі») він не міг зробити нічого кращого, як розповісти про найважливіші етапи апостольського життя св. Павла: завдяки Павлові євангеліє глибоко проникнуло у поганський світ грецького суспільства; завдяки Павлові євангеліє досягає до Риму, столиці імперії та центру усього знаного тоді світу.
Початкова та кінцева точка розповіді, Єрусалим і Рим, — надзвичайно важливі.
Єрусалим представляє собою колиску християнства, він пригадує про єврейське кореневище та про весь Старий Завіт, який його приготував, про «святий корінь» нашої віри, як із захопленням висловлюється ап. Павло (пор. Рм 11,16); він також уособлює найгостріший партикуляризм і націоналізм, який лиш був знаний й тому часі.
Рим — це практично всесвітній центр володіння, це точка, на яку дивився і від якої очікував порядку та спокою увесь тоді знаний світ. Проповідь Ісуса, будучи універсальною по своїй природі, знаходить у Римі, в певному значенні, символ себе самої, завдяки цій ознаці універсальності, яку Рим втілював, й Лука чинить його ідеальною кінцевою точкою поширення євангелія, яке з Павлом остаточно відривається від партикуляристичного юдаїзму, який намагався задушити проповідь Ісуса, переслідуючи, ув’язнюючи та вбиваючи його учнів і головно його проповідників, тобто апостолів та їхніх співпрацівників.
Рим чинитиме ще гірші речі з послідовниками Ісуса, але у Діяннях він представляється як символ універсальності; крім цього, в описаному Лукою періоді (30-61 рр.) ця сутичка ще була не відбулася.
Поділіться з Вашими друзьями: |
