Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка13/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44

Структура і зміст книги Діянь


Після коротенького вступу (Ді 1,1-2), в якому вказується, що дана книга є продовженням попереднього тому, в якому розповідалося про діла і науку Ісуса, Лука розпочинає свою розповідь, прив’язуючись до останнього епізоду свого євангелія — вознесіння.

Ісус востаннє з’являється своїм апостолам. Дехто ще думає, що ось тепер він започаткує месіанське царство, якого очікували юдеї. Та Ісус не звертає уваги на їхні ілюзорні очікування: його місія на землі вже закінчилася. Остання його воля — залишатися всім разом в Єрусалимі в очікуванні приходу Святого Духа. Від моменту вознесіння Ісуса на небо власне і починається епоха апостолів та історія Церкви.

А тим часом відсутність Ісуса призводить до усвідомлення своєї відповідальності апостолами, й насамперед Петром, котрий відчуває себе і є без зволікання визнаний незаперечним провідником, якому належиться взяти на себе ініціативу та приймати всі рішення. В першу чергу він задумує доповнити колегію апостолів, вибираючи жеребом одного учня з-посеред найвірніших послідовників Ісуса на місце зрадника Юди. Й таким чином Матій стає членом колегії апостолів, доводячи їхнє число до «дванадцяти».

Із зісланням Святого Духа (Ді 2) починається життя й історія Ісусової Церкви.

Ми вже сказали, що Лука не мав наміру викладати нам повну історію Церкви в її перших тридцяти роках життя. Його книга — це збірка вибраних епізодів, взятих переважно з життя Петра і Павла, яку він зладив, переслідуючи ту ціль, задля якої він задумав написати Діяння. Й оскільки ця ціль полягала у тому, щоб продемонструвати, як здійснилося пророцтво Ісуса (Ді 1,8), завдяки праці зокрема двох головних апостолів, нашій книзі можна надати, на основі головних етапів, за якими розвивається євангелізація, такого поділу: а) народження і життя першої християнської спільноти в Єрусалимі (Ді 2,1–5,42); б) поширення євангелії на сирійсько-палестинській території (Ді 6–12); в) перша місійна подорож Павла і Єрусалимський собор (Ді 13,36–15,35); г) великі місії Павла (Ді 15,36–20,38); д) ув’язнення і судовий процес над Павлом, який прибуває до Риму в кайданах, однак має можливість звіщати євангеліє (Ді 21–28).

Християнська спільнота в Єрусалимі (Ді 2–5)


Першу главу можна вважати передмовою до книги, адже лише із зісланням Духа народжується Церква. Спершу це були апостоли разом з кількома десятками інших осіб (у Ді 1,15 говориться про сто двадцять), але це «мале стадо», яке увірувало в Ісуса, було як тіло Адама перед тим, як Бог вдихнув у нього «віддих життя». Це була група людей, які були нездатні рухатися у сповненні тієї місії, яка була їм доручена Ісусом. Лише Святий Дух просвітив їхній розум та перетворив їхні особи, даючи їм силу й відвагу. Цей цілковито внутрішній вплив Духа символічно виявив себе у видимих феноменах, як про це розповідає Лука в Ді 2: буйний вітер представляє собою могутню й невтримну силу євангелія, яке пошириться по землі; вогненні язики символізують місію апостолів проповідувати євангеліє, стаючи «слугами слова» (пор. Лк 1,1-4). Це слово, як вогонь, принесе на світ світло і вогонь, тобто правду і християнську любов.

Чудо, яке стається відразу після того, тобто чудо мов (Ді 2,5-11), має надзвичайне значення у день народження Церкви; воно являється точною протилежністю до епізоду Вавилонської вежі (Бут 11). Поділ і взаємне нерозуміння між різними народами, символом чого є різниця у мовах, в Церкві починають зникати. У Церкві відновлюється єдність і правдиве братерство між людьми, які повинні подолати будь-якого роду бар’єри (мовні, расові, культурні) у цьому житті, а згодом й у вічності.

У 2-ій гл. знаходимо першу промову ап. Петра. У Діяннях містяться багато промов, звернених до юдеїв. Ці промови мають, на загал, цілісну схему, й через них ми довідуємося, в який спосіб апостоли зверталися до своїх співвітчизників. Після вступу, в якому вказуються обставини, тут звіщається воскресіння Ісуса, цитуючи при цьому Старий Завіт, щоб таким чином показати, яку месіанську вагу має ця подія й життя та смерть Ісуса, що мали місце перед нею; вкінці приходить підсумок, в якому знаходимо запрошення до навернення.

Вже сам день П’ятидесятниці став свідком вступу до Церкви кількох тисяч вірних (Ді 2,41), й відразу виникла необхідність у певній організації; однак Лука подбав про те, щоб показати від самого першого дня, що у первісній спільноті існували вже основні елементи Церкви всіх часів, елементи, над якими ми зупинилися були у попередній главі: наука апостолів на чолі з Петром, хрищення і євхаристія, молитва і братерська спільність. Лука з приємністю описує цю первісну християнську спільноту, пропонуючи її як ідеальну модель для будь-якої іншої спільноти. Він повертається до неї три рази у перших п’яти главах: Ді 2,38-47; 4,32-35; 5,12-16.

Проповідь апостолів притягає до себе спершу увагу, а згодом ворожість з боку юдейських властей, які вважали, що вони на Голготі назавжди розв’язали справу цього пророка з Назарету. Однак тепер він ще більше живий, ніж перед тим, і здобуває набагато більше число ще переконаніших послідовників, ніж коли він ходив шляхами Галилеї та Юдеї. Тепер апостоли більше не ховаються, вони переконано промовляють, відважно й терпеливо виносять спрямовані проти них насмішки (пор. Ді 4, де знаходимо також першу молитву християнської Церкви, яка збереглася в Ді 4,24-30). Лише один член синедріону, Гамалиїл (Ді 5,33-39), пробує стати в оборону апостолів, як пробував стати Никодим в обороні Ісуса (Йо 7,50). Та апостоли не могли зазнати іншої долі від долі свого Учителя (пор. Мт 10,24).

Поширення євангелії на сирійсько-палестинській території (Ді 6–12)


Справжнє переслідування в Єрусалимі вибухнуло з нагоди діяльності первомученика Стефана. Він був одним із «семи», вибраних для зорганізування догляду за убогими християнами та за вдовами, позбавленими середників на життя.

Цих «сімох» звичайно називають «дияконами». Однак їх не треба ототожнювати з тими особами, яких сьогодні називають цим іменем, тобто з тими, хто отримує дияконські свячення й має відповідні функції, чітко визначені церковними канонічними нормами. Цих сімох, яких перелічено в Ді 6,5, Лука не називає «дияконами».

Певне число послідовників Ісуса походило з-поміж євреїв, які народилися і виросли поза межами Палестини, але мешкали на її території. Звичайно вони говорили по-грецьки і мали власні синагоги, в яких збиралися в суботу. Також в християнській спільноті ті, що їх зветься «гелленістами», мали тенденцію відділятися у дещо окрему групу, яка не цілком зливалася з тими християнами, які мали палестинські звичаї і мову. Догляд за убогими з цієї гелленістичної групи залишав дещо до побажання; із цього виникли деякі нарікання, й апостоли вирішують довірити керування харитативною діяльністю кільком особам, які мали на це відповідні дані (Ді 6,1-3). Однак їхня служба (саме це означає слово дияконія) не обмежувалася лише харитативною діяльністю. Святий Дух спонукав їх до того, щоб чинити діла любові у повному значенні, тобто він зробив їх першими помічниками апостолів у проповіді і поширенні науки Ісуса головно серед грекомовних євреїв. Окрім матеріального хліба вони роздавали ще й хліб правди і благодаті. Й між ними перше місце займав Стефан, завдяки своїй відвазі у відкритих дискусіях про науку й про особу Ісуса (Ді 6,8-15). З цієї причини на нього доносять до синедріону. Лука детально розповідає про судовий процес над Стефаном, що розвивається на зразок того процесу, що був влаштований проти Ісуса: з юридичної точки зору це є такий самий судовий фарс.

Коли Стефана було поставлено перед синедріоном, він виголошує довгу промову (Ді 7,1-53). У цій промові Стефан коротко викладає історію єврейського народу аж до збудування Соломонового храму; але справжня його мета — це протиставити вірність Богові Авраама, Йосифа та Мойсея до безвір’я його слухачів, які, як і ізраїльтяни в часах Мойсея, не хочуть вірити Богові, який промовив через Ісуса з Назарету.

Злість слухачів Стефана вибухає, коли той виголошує, що він бачить «Сина чоловічого», тобто Ісуса, на небі, по правиці Бога, — тобто, що йому дана божественна влада, як це було із тим персонажем, якого бачив Даниїл у своєму славному пророчому видінні (Дан 7,9-14). Стефан розплачується життям за свої твердження: він зазнає смерті за свою віру зі словами прощення своїм вбивцям на устах, на зразок Учителя (Ді 7,58-60).

Смерть Стефана і переслідування учнів Ісуса мали той провіденціальний наслідок, що християни розсіялися по території Палестини та по сусідніх територіях, зокрема у Сирії, й таким чином «добру новину» пізнають й інші народи. Филип, ще один із «сімох», проповідує у Самарії і згодом має нагоду навернути одну особистість з двору етіопської цариці (Ді 8,26-40). Але начальники синедріону вирішують викоренити віру в Ісуса з Назарету навіть в юдейських спільнотах поза Палестиною. І ось Савло (майбутній Павло), завзятий фарисей, на чолі однієї експедиції прямує до Дамаску з уповноваженням від синедріону розшукати навернених на християнство юдеїв, які туди втекли, схопити їх і привести ув’язненими до Єрусалиму. Всі ми знаємо історію його навернення по дорозі до Дамаску; Лука розповідає про неї у 9-ій главі книги Діянь.

Після навернення Павла приходять дві дуже важливі глави (Ді 10–11).

Петро, прибувши з візитом до християнських спільнот, що зродилися на середземноморському побережжі Палестини, є майже змушений прийняти до Церкви сотника Корнилія з його родиною. Він був поганином, і Петро, як добрий єврей, відчував інстинктивну відразу від того, щоб увійти до дому поганина. Лише одне таємниче видіння, пояснене пізнішими подіями, дає йому зрозуміти, що в Ісусовій Церкві мусять зникнути будь-які расові бар’єри (Ді 10,28). Погани також є Божими дітьми, й очікують правди і благодаті Ісуса Христа, адже вони їх потребують так само, як і ізраїльтяни. Однак Петро муситиме здати рахунок за свою поведінку перед Єрусалимською спільнотою. Й ця спільнота, почувши розповідь Петра, віддає славу Богові (Ді 11,18). Поки що це був лиш поодинокий випадок. Згодом же ж питання про поган становитиме першу велику кризу, якої Церква мусила зазнати на своїх початках.

Також в Антіохії, великому місті Сходу й столиці Сирії, постає християнська спільнота, й з Єрусалиму висилається Варнаву, щоб він довідався про ситуацію й дав повчання для цих новонавернених християн.

Кілька років після смерті Стефана, в часах царя Ірода Аґриппи (41-44 рр.), починається нове переслідування Церкви. Щоб завоювати прихильність юдейських начальників він наказує ув’язнити і вбити апостола Якова, брата Йоана, який першим з дванадцятьох слідує за Ісусом у мучеництві. Згодом він наказує заарештувати також Петра, який, звільнений в чудесний спосіб, покидає Єрусалим і повертається на сцену лише під час апостольського собору.

Смерть Ірода Аґриппи, внука вбивці Йоана Христителя, завершує цей сумний період палестинської Церкви. Знаходимось у 44 р.

Перша місійна подорож Павла.
Єрусалимський собор (Ді 13,1–15,35)


Відтепер вся увага зосереджується на Савлові. Варнава, що запізнався був із ним й після його навернення увів його до єрусалимської Церкви (Ді 9,26-31), у пошуках за ним направляється до Тарсу в Кілікії (область на південному побережжі Туреччини), міста, з якого походив Савло, і з Тарсу приводить його до Антіохії. Як Варнава, так і Савло були євреями, які народилися і виросли поза межами Палестини (Варнава походив з Кіпру); отож вони були краще підготовлені до того, щоб жити серед поган, розуміти їхню ментальність, говорити їхньою мовою (народною грецькою), — а з тим і щоб проповідувати їм євангеліє Христа Ісуса. Їхня праця осягає значних успіхів, і звіщення євангелія знаходить щоразу більше число тих, що його приймають.

Коли антіохійська спільнота, будучи вже твердо зорганізованою, могла вже жити самостійно, діяння Святого Духа кличе Варнаву і Савла до ще однієї місії — до поширення євангелія на інших поганських територіях (Ді 13,2). Таким чином починається перша апостольська подорож Савла і Варнави, до яких приєднується двоюрідний брат Варнави, Марко, майбутній євангелист.

13–14 глави коротко розповідають, як розвивалася ця перша місія, що мала місце правдоподібно в 45-48 роках по Хр.

Вирушивши з Антіохії, Савло і Варнава висаджуються на острові Кіпр, батьківщині Варнави. Під час місії на цьому острові вони зустрічаються з римським проконсулом Сергієм Павлом, який приймає їхню науку. Починаючи від цього моменту в книзі Діянь нашого апостола зветься виключно його римським іменем «Павло». Такі міста Малої Азії, як Антіохія Пісідійська, Іконія, Лістра, Дерба, являються етапами розвитку цієї першої подорожі, багатої на радісні і менш радісні несподіванки, й завершеної поверненням до Антіохії Сирійської. В 49 або 50 р. має місце собор.

Важливим є той факт, що християнство поширюється тепер не лише з провіденціальних причин, як, наприклад, через переслідування, але через плановану місійну діяльність. Йдучи за прикладом Ісуса, Церква не лише приймає людей, коли вони приходять до неї, але й шукає їх.

Павло відчув на собі, починаючи від цієї першої подорожі, що означає бути апостолом Ісуса Христа, досвідчивши правдивість слів Учителя: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас». Але він зазнав також і радості, що його слово було прийняте з доброю волею та із щирим серцем. Тепер місією всього його життя буде переходити з однієї країни в іншу, звіщаючи Ісуса Христа, його євангеліє та спасіння для всіх людей. Тим часом питання навернених поган робиться щоразу пекучішим, стаючи причиною суперечок як в Антіохії, так і в матірній єрусалимській Церкві.

Дві проблеми треба було розв’язати. Перше питання є принципове й безпосередньо стосується до спасіння: через який шлях воно приходить до людей? Друге питання має практичний характер: які норми треба встановити для співжиття між християнами, які походять з-між юдеїв, та християнами, які походять з-між поган, передовсім на літургійних зібраннях та братерських трапезах, відносно їжі? Християни, які походили з-поміж юдеїв, звикли до утримання від деяких типів їжі (напр., від м’яса тварин, з яких не було видобуто всю кров), згідно з приписами стародавнього закону та їхніх традицій. Для християн, які походили з-поміж поган, ці приписи не мали жодного значення. Із цього виникнули суперечки й незгоди.

У відношенні до першого запитання, дехто не міг собі уявити християнства, яке не було б привите до закону Мойсея, вважаючи, що для спасіння є необхідне зберігання цього закону, зокрема практики обрізання, й до нього лише додається віру в Ісуса Христа. Інші, натомість, не були цієї думки: лише віра в Ісуса і благодать, яку він дає тому, хто вірить у нього, а не закон Мойсея, приводять до спасіння. Ця дискусія була дуже жвава в Антіохії Сирійській, де жили християни юдейського походження, і християни поганського походження. Отож вирішилося піти до Єрусалиму і викласти це питання перед апостолами: Павло, Варнава та інші представники увійшли до цієї делегації антіохійської Церкви. Таким чином зібрався перший собор в історії Церкви (Ді 15,1-35).

В Єрусалимі учні були схильні до того, щоб утримати закон у силі, — закон, якого кожен добрий ізраїльтянин від дитинства звик вважати словом Божим й твердим та непорушним правилом життя. Однак з другої сторони Павло і Варнава викладали свій досвід: вони не проповідували, ані не вимагали зберігання закону Мойсея, але звіщали лише євангеліє Ісуса й закликали до віри у нього. Й Святий Дух супроводжував їхню проповідь, потверджуючи її чудесними знаками, як це було із Петром у випадку з Корнилієм.

На першому соборі Церкви Петро бере слово першим й подає правдиву науку: лише віра в Ісуса спасає, а не закон Мойсея (Ді 15,11). Тоді Яків Молодший, що в той час був головою єрусалимської спільноти, додає деякі приписи, які нічого не відіймають від того принципу, що Петро чітко встановив, але які виявляють добру пастирську чутливість, оскільки мають на меті полегшити співжиття у тих спільнотах, які складаються з християн, навернених з-поміж поган і з-поміж юдеїв; йдеться про т. зв. клаузули Якова, які стосуються до другого питання, про яке ми говорили вище. Ми знаємо, що Павло, який був дуже рішучим у принципових речах, був надзвичайно обережний і вирозумілий у речах практичних. У багатьох практиках і звичаях з юдеями він ставав як юдей, а з поганами — як поганин, щоб лиш привести до Христа якнайбільше число людей (1Кр 9,19-23). Він сам нам говорить, що він повіки не споживав би м’яса, якщо би це стало причиною згіршення для якогось брата (1Кр 8,13), незважаючи на те, що сама у собі ця річ не мала жодної ваги.

Християни, юдейського походження, як, зрештою, і ті, що походили з поган, могли продовжувати жити згідно зі своїми звичаями, доки вони не противилися вченню Ісуса (див., наприклад, питання про розвід: Мр 10,1-12), але повинні були в першу чергу твердо вірити, що спасіння — це чисто Божа благодать, яка осягається завдяки відкупленню, здійсненому Ісусом Христом, і яку потрібно прийняти з вірою, тому що жодне діло, навіть якщо воно є наказане законом Мойсея, ніколи не змогло би становити відповідну заслугу на неї.

Багато вчених є схильні думати, що ці два питання вирішувалися окремо, при різних нагодах, і що Лука їх представив так, ніби їх обговорювалося б і вирішилося б лише на одному єдиному зібранні. Адже вони обидва представлялися як різні аспекти однієї єдиної принципової проблеми: самовистачальність і незалежність віри в Ісуса відносно тієї, так би мовити, матриці, на якій вона зродилася, тобто відносно біблійної традиції та юдейсько-палестинського середовища.

Після Єрусалимського собору Церква стає вільною, свідомою, що вона не прив’язана до нічого іншого, як лиш до Божого слова та до Божої благодаті, що приходить через науку і діяння Ісуса Христа. Це не означало відкинення Старого Завіту, але усвідомлення неактуальності того всього, що у ньому мало бути лиш переходовим, з тією ціллю, щоб оцінити глибоку єдність і тяглість усієї історії спасіння, як у першому, так і в новому союзі. Богословські роздуми ап. Павла покажуть, наскільки глибоко та позиція, що була прийнята на Єрусалимських зборах, базувалася на об’явленні (пор. Рм 3,21–4,25).

Друга і третя місійна подорож (Ді 15,36–20,38)


Ці короткі глави становлять підсумок євангелізаційної діяльності ап. Павла від 50 до 58 р., тобто другої та третьої його місійної подорожі. Відлучившись від Варнави через Марка, Павло збирає нову апостольську групу, в якій час до часу з’являється і автор Діянь, як це виходить з уривків у першій особі множини, що знаходимо у тексті: Ді 16,11-17; 20,5-15; 21,1-18; 27,1–28,16.

Повернувшись з Єрусалиму до Антіохії, Павло заплановує другу подорож, маючи на меті відвідати ті спільноти, які він заснував під час першої місійної подорожі по Азії (Ді 15,36). Після перепалки з Варнавою, він бере собі на супровід Силу, чи Сильвана, палкого християнина з пророчою харизмою (Ді 15,32), й вирушає до Малої Азії. В Лістрі він зустрічає Тимотея, запрошує його піти із ним, і той стає його найулюбленішим учнем. Направившись на північний захід, ця групка прибуває до Троади, в області стародавньої Трої, й звідси Павло вперше вступає на територію Європи. Тут він засновує спільноту в Филиппах та в Солуні, звідки приходить у Верію, в Атени, і вкінці прибуває до Корінту, де зупиняється на понад півтора року.

Де б не проходив, апостол всюди сіє слово Христа й закликає до віри у нього. Для своєї діяльності він вибирає головно міста, знаючи, що вони являються центрами, з яких поширюються вістки й ідеї. В кожному місті він знаходить переслідування, на підтвердження Ісусових слів, звернених до Ананії (Ді 9,16), але терпіння для Павла, як і для Ісуса, — це завдаток плідності. Лише Атени, багате на людську мудрість місто, відчужено й самовистачально відкидає Павла, незважаючи на його гарну промову, яка наведена в 17-ій главі Діянь, і в якій, між іншим, проглядається старання завоювати прихильність слухачів.

Дана промова (Ді 17,22-31) — це приклад, чи радше коротка схема тих думок, які проповідники євангелія ширше розвивали, звертаючись до поганської аудиторії.

У першому посланні до Солунян (1Сл 1,9-10), написаному в Корінті недовго після отриманого в Атенах досвіду, Павло коротко пригадує про навернення адресатів свого послання такими фразами, що виглядають як синтез чи схема висловлених трошки обширніше думок у його атенській проповіді. Це свідчить про те, що промови, зібрані Лукою і вкладені в уста Павла, в загальних рисах справді належать цьому великому апостолові, хоч у проповідуванні єдиного правдивого Бога Павло застосовував аргументи і теми, типові для «пропаганди», якщо так можемо її назвати, з допомогою якої євреї, проживаючі серед поганського світу, намагалися представити свою релігію, виявляючи безумство й сліпоту, до яких приводило ідолопоклонство (пор. Рм 1,18-32; Муд 13–15; Вар 6).

Вирушивши з Атен, де слово апостола все ж таки знайшло декілька людей, готових його прийняти, Павло прибуває до Корінту, великого приморського міста й адміністративної столиці Греції, яку тоді називали Ахаєю. У цьому місті перед Павлом відкриваються великі можливості, і тут розквітає численна християнська спільнота, хоч і дещо не здисциплінована, — що дасть апостолові досить жару. Але про це ми знаємо від самого Павла; Лука ж записує лише факт заснування Церкви в Корінті й слова, якими Господь підбадьорює Павла в одному важкому моменті (Ді 18,9-10). З Корінту апостол повертається до Антіохії і так завершує цю другу подорож.

Перевівши короткий період часу в Антіохії (Ді 18,23), Павло пускається у третю місійну подорож. Відвідавши ще один раз Церкви, засновані під час першої місії, він прибуває до Ефесу, столиці римської провінції Азії, де зупиняється на декілька років (правдоподібно 55-57). Змушений звітам відійти, він переводить кілька місяців у Греції, проживаючи головно в Корінті. Правдоподібно навесні 58-го року апостол повертається до Македонії, вступаючи згодом до Троади та до Мілету. Пізніше він подорожує кількома заходами морським шляхом до Кесарії, звідки приходить до Єрусалиму. У цій подорожі, окрім досить прикрих, зокрема наприкінці, пригод, зазнаних під час місії в Ефесі, важливою є ще промова, яку він виголосив в Мілеті до старших ефеської Церкви: це є духовний заповіт апостола, що вже залишає, так би мовити, активну службу, оскільки Господь тепер бажає від нього головно доказу вірності у терпінні, в кайданах ув’язення, у пониженні; одним словом, можна сказати, що Павло тепер вирушає до Єрусалиму, щоб започаткувати свої страждання (Ді 20,18-35), йдучи за прикладом Ісуса (пор. Лк 9,51). Ці дві «подорожі» до Єрусалиму, — Ісуса і його великого апостола, — це одна із численних «симетрій», які можна зауважити у творі Луки, між Ісусом та найбільшими проповідниками євангелія.

Виглядає майже певним, що Павло, після свого римського ув’язення, про яке розповідають Діяння, повернувся ще був на Схід. Однак Лука завершує свою книгу цим ув’язненням, адже в його планах не було писати біографії Павла, й не матиме більше нагод, щоб навести слова апостола, який тут звертається не лише до старших в Ефесі, але, узагальнюючи, й до всіх відповідальних за засновані ним Церкви.

Це «прощання» — це один із текстів, над якими кожен християнин, який працює над побудовою Божого царства, повинен роздумувати. Центральна думка — це віддання самого себе, яке Павло докорінним чином здійснював у цілому своєму житті апостола, до тієї міри, що він міг поставити себе як приклад повної безкорисливості: безкорисливості у проповіді та захисті Ісусової науки, що спричинювали йому різного роду переслідування та труднощі; безкорисливості у відмові від будь-якої матеріальної винагороди за його місію, навіть від найнеобхідніших речей для життя, про які він дбав сам, працюючи своїми руками.

В’язень Христа (Ді 21–28)


Павло пускається до Єрусалиму, знаючи, що для нього прийшов сумний період (Ді 20,23; 21,11). Його апостольська праця між поганами викликала була супроти нього велику ненависть серед юдеїв, як і також серйозне недовір’я серед самих християн юдейського походження. В Єрусалимі Павло, що вмів бути євреєм з євреями, отримує розумну пораду (Ді 21,20-25) від старших Церкви, щоб сповнити один типово юдейський релігійний звичай, однак ті, що хотіли за будь-яку ціну позбутися Павла, скористалися з його присутності у храмі серед натовпу народу, намагаючись його убити. Якщо би це вдалося, то було б дуже важко визначити, хто був відповідальний за цю смерть. На щастя, в останній хвилі Павла рятує втручання сил охорони правопорядку, тобто римських воїнів, гарнізон яких був розміщений у фортеці Антонії, що знаходилася поблизу храму. Коли Павла було вихоплено із небезпечного становища, він просить дозволу, щоб звернутися до народу, й намагається оправдати свою приналежність до послідовників Назарянина, розповідаючи про видіння воскреслого Ісуса, яке він отримав на шляху до Дамаску, та про доручену йому місію звіщати євангеліє серед поган. Але слухачі, не бажаючи його слухати, знову здіймають галас і вимагають голови Павла, так що тисяцький Лісій, що був командантом фортеці, забирає його і тримає як в’язня.

Тут починається для Павла довгий і важкий судовий процес, спершу перед тисяцьким, а згодом у резиденції правителя Фелікса, в Кесарії Приморській, куди Павла було задля безпеки переведено. Під час цих засідань він доказує, що ненависть його противників є викликана причинами виключно релігійного характеру, і що ніхто не може доказати жодного звинувачення супроти нього, яке могло б оправдати судовий процес і засудження. Але правитель Фелікс, в надії отримати якусь користь із цієї справи, затягнув надовго процес (Ді 24,26-27). Його наступник Фест мав нагоду слухати Павла у присутності навіть Аґриппи II, сина Ірода Аґриппи, який переслідував Єрусалимську Церкву (пор. Ді 12), та пересвідчитися у невинності в’язня.

Будучи втомленим від затягувань правителів, Павло апелює до імперського трибуналу, покликаючись на своє римське громадянство. У столиці, знаходячись далеко від дрібних інтересів місцевих функціонерів та від ненависті його обвинувачів-юдеїв, його аргументи були б оцінені з більшим спокоєм, і він міг бути певним про звільнення. Адже, захищаючи себе самого, Павло захищає також християнство, від якого Держава не мала що боятися.

Останні дві глави книги розповідають про повну небезпек подорож до Риму, під час якої корабель, на якому плив Павло, потерпів катастрофу. Однак жертв не було, і потерпілі змогли дістатися до острова Мальти. Перевівши зиму на острові, навесні 61-го р. апостол по всій ймовірності прибув до столиці імперії. Очікуючи на судовий процес, він проживає у своєрідному примусовому помешканні, маючи змогу приймати, кого хоче. Павло користає із цих умов відносної свободи, щоб також у Римі голосити євангеліє. Як тільки з’являється змога, він запрошує визначних представників юдейської спільноти, що знаходилася в Римі, проповідуючи їм про Ісуса з Назарету. Дехто приймає його проповідь; більшість же відкидає, і Павло із сумом цитує славний текст Ісаї 6,9-10, про якого згадував Ісус (пор. Мр 4,10-12) та Йоан (Йо 12,37-40) з цієї самої причини.

Неважке римське ув’язення Павла виглядає ніби захист, яким потуга Риму, принаймні на даний час, охороняє та гарантує свободу євангелія, в особі найвизначнішого його проповідника, від наступів на переслідувань юдеїв. Адже у цих умовах він має змогу проповідувати євангеліє царства Божого та навчати про Господа Ісуса Христа з повною свободою та без перешкод (Ді 28,30-31). На цьому оптимістичному зауваженні Лука закінчує свою книгу.

Широкий простір, який Лука присвятив на судовий процес над Павлом (понад 1/4 цілої книги: Ді 21–28), не згадуючи навіть про те, як він завершився, в останньому часі притягнув велику увагу вчених, які знаходять у цій частині книги намір, який мав Лука, пишучи цей свій твір про початки християнства. Лука цікавиться судовим процесом над Павлом головно оскільки події із нього, з трьома великими апологетичними промовами (Ді 22,1-21; 24,10-21; 26,1-23), дають йому можливість і нагоду до захисту не так самого апостола перед якимсь конкретним звинуваченням, як законності його місії, а з нею і всієї християнської місії, проповідувати Ісуса Христа юдеям і головно поганам. Ця місія представлена як продовження історії спасіння, яку Бог розпочав із стародавніми отцями. У захист цієї законності і тяглості входить також і ствердження та захист єдності нового Божого народу, який складається з усіх, хто вірить в Ісуса Христа, тобто єдності між Церквами Єрусалиму і Юдеї та Церквами, які складаються із християн, навернених із поганства.

Павло, промовляючи перед народом в Єрусалимі (Ді 22), перед правителем Феліксом (Ді 24) та перед царем Аґриппою II (Ді 26), робить це завжди у цій апологетичній оптиці, яка перевищує його особу, хоч і цілковито її охоплює; він проголошує, що віра в Ісуса Христа, а отож і весь християнський рух, не є відступництвом від віри та від надій отців, але їх сповненням (пор. Ді 24,14; 26,6-8).

У цій останній частині своєї книги Лука застановляється над питанням, про яке, очевидно, ще велися серйозні суперечки в тому часі, коли він писав (70-80 рр.); він з гіркістю відчуває, наскільки згубний є розрив між юдаїзмом та християнством, і як це відбивається навіть на відносинах між Церквами юдейського походження та Церквами поганського походження.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка