Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка20/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

8
Послання до Корінтян


Корінт, збудований на смузі землі, яка сполучує Пелопоннес із самою Грецією, в часах Павла був великим містом, яке налічувало понад пів мільйона мешканців, дві третіх з яких були рабами. Завдяки своєму положенню на межі двох морів, Іонського та Егейського, воно стало великим комерційним центром та місцем зустрічі людей різних рас та релігій. Крім цього Корінт мав гірку славу морально деградованого міста навіть серед поган, до тієї міри, що виникло слово «корінтувати», як синонім ведення розпущеного й неморального життя.

Корінтська Церква


Павло проповідував євангеліє в Корінті наприкінці своєї другої місійної подорожі. Він зупинився у цьому місті, столиці римської провінції Греції, званої Ахаєю, після своєї невдачі в Атенах (Ді 17,32-43) й перевів тут понад вісімнадцять місяців, будучи підтриманим самим Ісусом (Ді 18,9-10).

Павло вирішив зупинитися в Корінті й зробити все, навіть неможливе, щоб лиш звістити тут проповідь євангелія (Ді 18,1-18). Звернувшись спершу, згідно зі своїм звичаєм, до проживаючої тут юдейської спільноти та зазнавши вже звиклої невдачі, Павло спрямував свою увагу до поган й, незважаючи на великі труднощі, зумів навернути певну кількість корінтян, хоч його перша місія була звернена, правдоподібно, до найнижчих і найубогіших прошарків населення та до рабів, як він сам дає це зрозуміти (1Кор 1,26). Все це були люди з бідною культурою, чи взагалі без жодної, та з досить грубими звичаями. Коли ж на допомогу Павлові прийшли із Солуня Сила і Тимотей, апостольська праця почала приносити неабиякі плоди.

Таким чином в Корінті виникає чисельна, повна життя Церква, в якій відбувалися навіть надзвичайні феномени, головно під час літургійних зібрань. Після вісімнадцяти місяців важкої й виснажливої праці Павло міг покинути Корінт із певним спокоєм та задоволенням на душі.

Але нелегко було тим вірним зберегти віру незмінною, а ще важче було зберегти християнські звичаї в такому місті, як Корінт, — не рахуючи вже тих непередбачливих ситуацій, які часто виникали в житті християн, цілковито відмінному від життя більшої частини мешканців цього міста, та в яких не завжди було ясно, як треба було повестися, щоб залишатися вірними християнській вірі.

Під час третьої місійної подорожі, коли Павло знаходився в Ефесі (54-57 рр.), християнська спільнота Корінту почала його хвилювати. У першому посланні до Корінтян (1Кр 5,9) Павло мимохідь згадує, що він вже перед тим писав їм одного листа, — але цей лист затратився. Те послання, що ми називаємо першим до Корінтян, насправді є другим посланням, що Павло написав до цієї спільноти. Важко з певністю встановити коли воно було написане, але по всій ймовірності це був 56-ий рік.

Павло в Ефесі довідався, що у корінтській спільноті мали місце різні надужиття; крім цього й самі вірні Корінту просили його на письмі (1Кр 7,1) дати їм ще деякі пояснення відносно певних аспектів практичного життя. Павло, будучи зайнятим над щойно зродженою і багатообіцяючою християнською спільнотою в Ефесі, не може звідси відійти й тому пише до Корінту довге послання, виправляючи надужиття та подаючи пояснення, про які корінтяни його просили. Отже, це послання має практичний і пастирський характер.

Послання до Корінтян являється надзвичайним і винятковим свідченням про життя християнської спільноти в апостольських часах при всіх тих труднощах, що пов’язані з вимогами християнського життя у великому поганському місті. В Корінті існувала спільнота запальних, розпущених і грішних християн, яким важко було зрозуміти, що значить бути Церквою, й прийняти вартість глибокої злуки з Христом та з братами, — спільнота, в якій євангельський ідеал любові і чистоти здобувався з великим трудом.

Це послання є також надзвичайним свідченням про пастирську мудрість Павла та про його вміння вдатися до доктринальних принципів в розв’язуванні проблем, що поставали перед ним, так що ті життєві напрямні, які він подає християнам, є завжди поєднані з широкою катехизою: Павло вважає, що не існує для християнина «мусити бути», яке не було б основане на «бути християнином»; іншими словами, не існує наказової форми, яка не базувалась би на вказівній, як сказали би вчені.


Перше послання до Корінтян


Це послання не має якоїсь органічної структури; його можна поділити на стільки частин, скільки є питань, над якими Павло зупиняється. Ці питання можна угрупувати у три блоки: у першому (1Кр 1–6) Павло ганить і корегує різні непорядки, що існували в корінтській Церкві; у другому (1Кр 7–10) відповідає на різні запитання, поставлені йому самими корінтянами; у третьому (1Кр 11–15) подає розпорядження, спрямовані на те, щоб усунути деякі труднощі, які виникали на літургійних зібраннях; і вкінці Павло зупиняється в одній довгій главі над правдою Ісусового та нашого воскресіння, яка викликала сильну критику у грецькому середовищі.

Остання 16-та глава містить в собі деякі вістки, вітання й епілог.


А) Поділи і згіршення (1Кр 1-6)


а) Перший безлад, проти якого Павло виступає — це присутність певних течій, чи майже партій, що ділили вірних в Корінті. Після того, як Павло відійшов, до корінтської спільноти прибули інші проповідники, серед яких Аполлос, навернений юдей з Олександрії в Єгипті, вчена людина і добрий оратор. Багато християн, захоплені його красномовством, почали хилитися більше до нього, ніж до Павла. З Палестини прибули, правдоподібно, також ще й інші проповідники, слухачі проповіді Петра, глави Церкви. Також і вони притягнули до себе частину корінтських християн. Очевидно, багато із них залишилися вірними Павлові; дехто ж навіть, здається, взагалі відкидав будь-якого апостола і проголошував себе Христовим, не маючи потреби у жодному начальникові чи людському посередникові. Можливо, що ці останні покликалися на християн, які походили з Палестини і безпосередньо знали Ісуса.

Всі ці течії загрожували християнській спільноті Корінту розколом, поділом на маленькі групки, кожна з яких претендувала б на те, що саме вона володіла правдою, звинувачуючи інших у збоченні. В той спосіб християнська віра безсумнівно втратила би свою силу притягання серед поган, але, що найголовніше, вона би швидко зникла, звівши себе до чистих лиш диспутів.

Всі ці поділи походили із неправильного розуміння ідеї християнського спасіння та місії її проповідників. Павло зауважує це і рішучо реагує (1Кр 1,10–4,21). Ці поділи є насамперед зневагою Ісуса Христа, джерела єдності і любові між усіма людьми, в першу чергу між його послідовниками. Саме в його ім’я були охрищені корінтяни; від нього, із його жертви та його хреста походить спасіння; йому є посвячені охрищені, а не тому чи іншому проповідникові (1Кр 1,10-17).

Корінтяни, захопившись різними проповідниками, витворили собі неправильне розуміння християнського спасіння, яке, натомість, полягає у прийнятті з вірою звіщення про Боже втручання в історію для спасіння людства. Це втручання — це жертва Ісуса Христа, Сина Божого, «Господа Слави», як його називає Павло (1Кр 2,8), який був розп’ятий, помер на хресті й воскрес із мертвих.

Саме в цю подію треба вірити, хоч вона є згіршенням, тобто каменем спотикання, для юдеїв, які очікували на зовсім іншого спасителя, і глупотою, тобто річчю, що не має сенсу, для поган, які шукали спасіння у людській мудрості, тобто у філософських теоріях чи у знанні певних «містерій». Корінтські християни також піддалися цій тенденції і виявили себе чутливими до тих, хто вмів краще промовляти, хто виглядав більше вченим, хто виявляв багатші знання чи ширшу культуру. Більше не парадокс Ісусового хреста зворушував їх і приводив їх до віри, але добре побудована аргументація чи риторичний виклад думки (1Кр 1,18-25). Павло, прийшовши до Корінту після невдачі, яку він зазнав в Атенах, поставив був собі за мету проповідувати лише Христа розп’ятого, згіршення і глупоту; і якщо ця проповідь породила віру і створила Церкву в Корінті, то це свідчило про те, що у ній діяла благодать і сила Божа, а не риторичний хист Павла (1Кр 2,1-5).

Глибше пізнання християнської науки є можливе, але також воно є даром Святого Духа і плодом глибоко пережитої віри (1Кр 2,6-16). Але Павло спершу повинен був дати корінтянам найосновніші, примітивні і прості речі, як дітям дається молоко, а не хліб. На жаль, вони своїми захопленнями і поділами виявили себе ще дуже дитячими (1Кр 3,1-4); вони не зрозуміли, що проповідники євангелія — це лише роздавачі скарбу благодаті і спасіння, що всі вони є лише у них на службі, й повинні виконувати свою місію з тією свідомістю, що колись вони муситимуть дати з неї звіт перед Богом (1Кр 3,5-23). Християни не повинні чутися суддями Божих служителів, але прийняти їхню проповідь і принести із неї плід (1Кр 4,1-16).

Вислання до Корінту Тимотея не означає, що Павло боявся постати перед своїми дітьми, але лише, що він довіряє їм, й тому не є необхідним його сильне і авторитарне втручання, «з палицею» (1Кр 4,17-21). Лише батько може вживати таку напівсерйозну й напівжартівливу мову. І Павло пригадує цей свій «титул» дітям в Корінті: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі» (1Кр 4,15).

б) Далі Павло різко виступає проти великого згіршення, яке сталося у корінтській спільноті: один християнин співжив зі своєю мачухою. Апостол виключає його зі спільноти, і це є перший випадок «екскомуніки», занотований в історії Церкви. Ця велика кара є застосована для добра самого грішника, який повинен поправити свою скандальну поведінку, щоб могти повернутися в лоно християнської спільноти. Крім цього Павло думає про добро самої спільноти: в такому розпущеному місті християни дуже скоро повернулися б до поганських звичаїв, якщо би такі вчинки сприймалось толерантно.

Хто хоче називати себе «братом», тобто християнином, повинен вести життя гідне цього імені, як Павло вже про це говорив у попередньому посланні (1Кр 5,9-11).



в) Третє зауваження, що Павло робить корінтянам, стосується звертань до поганських трибуналів (1Кр 6,1-11). Сама думка про те, що між християнами може існувати обдурювання, приводить Павла в трепет. В кожному ж разі, якщо виникає якась суперечка, то треба зустрітися і встановити такого суддю, який помирив би дві сторони по справедливості і любові. Незважаючи на те, що згідно християнським ідеалам, як і сам Ісус показав на власному прикладі, несправедливість треба терпеливо зносити, той, хто її чинить, очевидно не є авторизований це робити. Й немає сенсу називати себе християнином, якщо хтось не є справедливий: так не осягнеться царства Божого і спасіння.

г) Вкінці цієї першої частини (1Кр 6,12-20) Павло спростовує міркування деяких християн, які намагалися виправдати певні неморальні вчинки на основі принесеної християнством свободи відносно різних зовнішніх приписів закону Мойсея і навіть інших релігій, або ж на основі природної схильності, як, наприклад, апетиту до їжі.

Павло на це відповідає, що гріх нечистоти — це рабство, а не воля, й, зрештою, тіло християнина є посвячене Богові і призначене на таке прославлення, якого зазнало тіло Ісуса. Будь-яке надужиття віддаляє його від Бога і єднає його з гріхом та з погибеллю. Відкуплення, яке здійснив Ісус, спасає цілу людину, разом з її тілом, й показує, наскільки воно є вартісне, якщо за нього було заплачено таку велику ціну. Тому тіло також має прославляти Бога, тобто сповнювати ті функції, що йому є дані у цьому житті згідно з Божим законом та в рамках його волі і християнської гідності, якої воно є учасником, тобто гідності храму Святого Духа.


Б) Відповіді на деякі запитання (1Кр 7–10)


У цих главах Павло відповідає на два запитання, поставлені йому корінтянами.

а) Перше з них стосується до відношення між неодруженим і одруженим станом у християнській релігії (1Кр 7). Для тих, хто може жити у цьому стані, Павло радить дівицтво, як стан життя, в якому повнішим чином можна здійснити християнський ідеал цілковитої любові до Бога й повної посвяти ближньому; однак він знає, що придатний для більшої частини людей стан — це подружжя, і воно в релігії Ісуса є нерозривне. Апостол приймає лише один випадок правдивого розводу: коли один із супругів є нехрищеним і хоче розлучитися задля того, що другий супруг є християнином і не годиться жити за його вірою. У цьому випадку християнська сторона залишається вільною і може ще раз одружитися. Йдеться про так званий «привілей Павла» (1Кр 7,15-16). Хто вірить в Христа, має право зберігати власну віру і дбати про власне вічне добро і спасіння, яке є вище від вартості подружжя.

б) Християни, які жили у поганських містах, часто мали сумніви сумління в питанні, чи можна вживати м’ясо, яке було принесене в жертву поганським божкам. Можна було їсти це м’ясо, чи ні? На цих жертвах іноді вбивалося багато тварин, м’ясо яких пізніше розвозилося по крамницях для продажі народові.

Теоретично Павло легко розв’язує цей сумнів сумління. Поганські божки в дійсності є нічим, їх не існує, а тому й м’ясо, принесене їм у жертву, є таке ж самісіньке, як м’ясо будь-якої тварини, що була зарізана звичайно. Багато християн не мали жодних скрупулів у цьому. Але це міркування, що саме у собі є правильне, дехто не сприймав, й байдужість у цьому питанні могла згіршити якогось брата. В такому випадку любов накладає свої рамки «знанню». Павло натякає на можливість, що деякі новонавернені ще не могли, так би мовити, психологічно звільнитися від відчуття, що ідоли і все те, що з ними пов’язане, — це є щось, від чого треба триматися подалі. Дорослі вже у вірі брати повинні в дусі любові і вирозуміння враховувати це у своїй поведінці: краще не їстиму м’яса повіки, ніж маю згіршити брата, за якого помер Христос, — каже Павло (1Кр 8,13). Він сам так зробив, коли прийшов був у Корінт, де він відмовився від будь яких прав чи привілеїв апостола, щоб євангеліє не спотикнулось через нього.

У 9-ій главі Павло продовжує свої роздуми та пригадує про свою апостольську поведінку в Корінті, про свою здатність до пристосування і про пошану, яку він зберігав, щоб могти увійти у будь-яке середовище і принести туди євангеліє, зрікаючись будь-якого привілею. У відносинах із ближнім будь-який привілей повинен бути відставлений на сторону, щоб дати місце любові: для того, щоб спастися, не вистачає бути охрищеними, потрібно жити згідно з найголовнішою Христовою заповіддю, заповіддю любові до ближнього. У 10-ій главі приводиться приклад євреїв у пустелі. Всі вони вийшли були з Єгипту, для всіх них були вчинені ті самі чуда, але вони не відповіли адекватним чином і майже всі загинули в пустелі.

В) Літургійні зібрання (1Кр 11–15)


Ця остання частина є присвячена літургійним зібранням вірних. Під час цих зборів також виникали різні проблеми. Зобов’язавши спершу жінок приймати участь у цих зібраннях, лише покривши голову хустиною, на знак покори і послуху своїм чоловікам, Павло переводить свою увагу до відправи євхаристії.

Ці зібрання починалися вечерею, як це зробив сам Ісус. Але в Корінті мали місце непристойні речі. Кожен їв те, що сам приносив, і, очевидно, дехто вкінці був ситий, чи взагалі напідпитку, а інші залишалися ще голодними. Таку поведінку безсумнівно не можна було назвати «братньою аґапе». У цьому контексті Павло наводить апостольське передання про останню вечерю Ісуса (1Кр 11,23-25, але добре було б прочитати цілий уривок 1Кр 11,17-34). Це є найдавніше оповідання про цю подію, яким ми володіємо, (євангелії були написані приблизно двадцять років після даного послання), але навіть у ній знаходяться вже всі ті елементи, що Церква завжди навчала про євхаристію: реальна присутність Ісуса Христа; вартість жертви, яку має євхаристія; дана апостолам влада повторювати цю жертву; обов’язок приймати у ній участь із вільним від будь-якого гріха сумлінням.

Ще одне питання в корінтській спільноті потребувало пояснення і розв’язки. Були у ній деякі особи, що втішалися надзвичайними ласками і дарами. Ці ласки свідчили про присутність Духа серед зібраних вірних і утверджували їх у вірі. Павло називає ці дари «харизмами» й перелічує деякі з них, як, наприклад, дар незнаних мов, пророкувань, сповнення чудес і оздоровлень, пояснення науки Ісуса і ін.

Усі ці вияви Духа є даровані для потреб вірних і спільноти, але вони мусять бути контрольовані владою. Окрім цього Павло подає один критерій, на основі якого можна відрізнити ці вияви містичного характеру від можливих диявольських фальсифікацій: це є правило віри. Хто у стані містичного піднесення висловлював би щось, що було противне якійсь правді віри, то це було б доказом, що він знаходиться під впливом демона, а не Святого Духа (1Кр 12,3). Все те, що надзвичайного може відбуватися, якщо воно знаходиться в рамках правди і віри, то це значить, що це діє Святий Дух для потреб усіх, так само, як у тілі ми маємо різні члени, що повинні виконувати різні функції, але всі вони знаходяться на службі цілому організмові (1Кр 12,27-30).

Над усіма ж цими дарами стоїть християнська любов в усіх своїх виявах. Ті дари, про які говорив Павло, можуть бути чи не бути в християнина, адже Дух є абсолютно свобідний і роздає їх кому хоче, але існує один дар, яким володіють всі християни, і який вони мусять вживати, тобто виявляти його як знак, що відрізняє їх від інших. Це є любов, найголовніші ознаки якої він описує у 13-ій главі. Вона є однією з найгарніших сторінок усього християнського об’явлення, яке, у своїй суті, є об’явленням Божої любові до людини. На це об’явлення можна відповісти лише такою любов’ю, як її Павло тут описує; без неї у вічності ніщо не має вартості і ніщо не може спасти: ні не знати які дивовижні дари, ні сама правда, як би глибоко її не вивчалося і зналося.

Після цієї сторінки, стиль і ритм якої є вищі від решти послання, Павло повертається до практичних аспектів, поручаючи, щоб, коли хтось під час цих зібрань отримує натхнення промовляти незнаною мовою, нехай він цього не робить, якщо немає нікого, хто би міг пояснити для добра присутніх те, що він каже (1Кр 14). Всі речі нехай робляться з порядком і дисципліною, щоб не перетворити ці зібрання в якусь вавилонію, і щоб за це не поплатилася серйозність віри та єдність і порядок у євхаристійних відправах.

Наприкінці глави знаходимо сумнозвісну фразу: «Жінки у церквах нехай мовчать... хай спитають удома своїх чоловіків» (пор 1Кр 14,34-35). Павло тут не забороняє жінкам брати слово на літургійних зібраннях, молячись і пророкуючи, так само, як і чоловіки; він про це говорить у цьому ж самому посланні (пор. 1Кр 11,4-5). Вони також є охрищені в ім’я Христа і можуть отримувати харизми Духа на рівні з чоловіками, згідно з тим принципом, що висловлений в Гл 3,26-28. Павло не може суперечити собі самому в одному і тому ж посланні. Тому виглядає, що у 1Кр 14,34-35 він забороняє ті запитання і просьби про пояснення, які могли заважати нормальному ходові молитви, проповіді чи відправи, відволікаючи увагу учасників. В кожному разі даний текст є справді дуже різким і викликає ще й інші проблеми.

У 15-ій главі, що не знаходиться вже в контексті літургійних зібрань, Павло широко зупиняється над воскресінням Ісуса й над випливаючим із нього воскресінням всіх тих, хто вірить у нього. Греки без трудностей приймали правду про безсмертність душі, але важко їм було сприйняти воскресіння тіла, яке у їхній філософській традиції вважалося в’язницею душі. Павло, натомість, сильно наголошує на цій християнській правді, базуючи її на тій тісній злуці, яка існує між Ісусом та його послідовниками: те, що сталося з ним, — станеться і з нами, — каже Павло. Якщо ми не воскреснемо, то й Ісус не воскрес, й тоді християни є найбільш нещасні й безглузді серед усіх людей. Але правду про Ісусове воскресіння нелегко було заперечити в часах Павла, адже жило ще багато свідків, на яких Павло міг покликатися (1Кр 15,7). Воскресіння тіла й відновлення людини в усіх її складниках, яке здійснить Бог, — це для християн одна з найважніших точок їхньої віри.

Цю правду не може відкрити чи доказати жодна філософія; вона являється справжнім об’явленням, яке було вже присутнє наприкінці Старого Завіту, і яке неймовірним чином було підтверджене воскресінням Ісуса. Ісус — це первісток воскреслих, як каже Павло, після якого у свій час прийдуть повні жнива. Ісус — це голова нового людства: він передає життя й безсмертя своїм вірним, так само, як Адам передав смерть. Й Ісус є головою тіла, членами якого є всі християни, і з ними станеться те саме, що сталося з головою, котра перемогла смерть для себе і для всіх членів свого тіла.

Павло говорить тут лише про хрищених, він не розглядає тут питання з усіх точок зору. Віра каже нам, що воскреснуть всі люди, добрі і злі, і що тіло зазнає тієї самої долі, що й душа, у добрі чи у злі.

Павло закінчує своє довге послання деякими практичними вказівками відносно збирання пожертв на допомогу християнам в Єрусалимі, звіщенням свого приходу в Корінт та деякими іншими порадами, що завершуються кінцевими поздоровленнями.

екскурс


Церква — тіло Христа і храм Духа

Домінуючою думкою, якою Павло ніби керується у шуканні розв’язок на ті проблеми, яким він присвячує це послання, є ідея Церкви, церковної спільноти, чи, ще влучніше, церковної єдності. Павло говорить до корінтян завжди у цій перспективі, що конкретизується головно у двох образах, до яких він повернеться також і в інших посланнях. Отож, це є образи, що вже закоренилися в його душі, найкраще висловлюючи для нього ту таємничу дійсність, якою є Церква. Цими образами є тіло і храм: Церква для Павла є Христовим тілом, а християни є храмом Духа.

Це є прекрасні, насичені значенням і багаті висновками образи. Не йдеться лише про літературні образи. Послання св. Павла зроджуються із його роздумів над власним християнським досвідом та досвідом заснованих ним спільнот. Отож, в них він намагається висловити ту живу й захоплюючу дійсність, якою живе він і його вірні.

Всі ті поділи і суперечки, що розділювали вірних у Корінті, спонукують, чи взагалі примушують Павла застановитися над тими відносинами, що вірні мають між собою та з Христом. Ми вже бачили, що він отримав на шляху до Дамаску перше приголомшуюче об’явлення єдності, чи радше тотожності між Ісусом та його послідовниками: «Савле, чому ти мене переслідуєш?... Я є Ісус Назарянин, якого ти переслідуєш» — сказав йому Господь. Зараз досвід, якого він зазнав у корінтській спільноті, спонукує його виразно висловити цю єдність, а одночасно і багатство надзвичайних харизм і дарів, що розквітали між цими християнами.



а) В образі тіла Павло знайшов спосіб, як висловити цю дійсність: він натякає на нього в посланні до Римлян (Рм 12,4-8), ширше розвиває свою думку у цьому першому посланні до Корінтян (1Кр 12,12-31) й уточнює, яку роль має Христос, говорячи про нього, як про голову тіла, у посланнях до Колосян (Кл 1,18) та до Ефесян (Еф 1,23; 4,11-16).

Образ Церкви, як тіла Христа, виражає одночасно живучість і єдність, видимість і організування Церкви та вказує на взаємодоповнення і солідарність між її членами, кожен з яких, як і члени тіла, отримує життя від цілого організму, але і мусить щось дати та сповнювати якусь функцію для добра усього організму. Це тіло знаходиться у безперестанному формуванні, воно росте й розвивається, аж поки не досягне повного зросту наприкінці часів.

Провідна роль голови, тобто Христа, та деяких інших органів не скасовує і не заміняє собою той вклад, що повинна дати кожна клітина і кожен член, покликаний до того, щоб, відповідно до свого розміщення і функції, з відповідальністю працювати для добра і розвитку всіх інших.

Церква в очах Павла є ніби величезною тайною, видимим знаком у світі спасаючого діяння Христа, що безперестанно поширюється у часі і просторі. Це тіло, яким є Церква, є тепер людським тілом Христа, дозволяючи йому бути присутнім в людському вигляді у світі. Він «потребує» це тіло і кожен його член, щоб у живий і ефективний, видимий і відповідний до вимог людей всіх епох і культур спосіб бути присутнім у світі.



б) Образ храму знаходить своє походження і значення в Єрусалимському храмі та в тому значенні, що він мав у Старому Завіті. Цей храм був знаком постійної присутності Бога серед його народу, місцем офіційного богопочитання, тобто зустрічі між Богом та Ізраїлем. Цей знак першого союзу також знайшов своє повне здійснення в особі Ісуса Христа.

Тепер «місцем» спасаючої присутності Бога між людьми є Христос у людському вигляді: він є правдивим храмом, в якому мешкає повнота божества, в якому Бог промовляє до людей. Сам Ісус говорив, що він є новим храмом (Йо 2,19-22). Християни, які є Христовим тілом, в свою чергу також стають храмом Духа, місцем його присутності, його посідання (1Кр 3,10-17; 6,11; 2Кр 6,16-17; Еф 2,14-22).

Християнське життя для Павла — це літургія, в якій вірні є покликані жертвувати Богові себе самих у безперестанному акті богопочитання (пор. Рм 12,1). Цікаво є зауважити, що Павло вживає термін богопочитання, описуючи щоденне християнське життя, яке звичайно сприймається як світське, але не є таким: християнин є завжди храмом Духа. У певному значенні не існує більше святих місць і святих храмів, адже в його житті все є святим. Матеріальні церкви, релігійні свята — це лише зовнішні знаки, які повинні пригадувати про цю дійсність; в противному випадку вони не мають жодного значення. Правдива Церква знаходиться там, де знаходяться християни, де б вони не були.

Первісні християнські спільноти не мали своїх храмів, не так тому, що не мали змоги їх побудувати, як радше тому, що не відчували жодної потреби у них; літургійні зібрання, євхаристійні відправи відбувалися у приватних домах (ecclesia domestica – домашня церква), тобто там, де звичайно проходило їхнє щоденне життя. Це не означає, що ми повинні дослівно повернутися до звичаїв первісної Церкви, але що читання і роздуми над Новим Завітом, зокрема над посланнями Павла, повинно спонукувати християн до щоразу глибшого відновлення розуміння Церкви як «Христового тіла» у тих формах і структурах, які Церква прибрала у наших часах: «Дух оживлює» ті зовнішні форми, що в історії міняються одна по одній.

Розуміння Церкви, яке Павло нам пропонує, — це величавий заклик, звернений до всієї християнської спільноти, до місцевих спільнот, до груп християн і до кожного християнина зокрема, щоб усвідомити ту дійсність, в якій вони знаходяться, та щоб щоразу свідоміше й активніше приймати участь у житті Церкви, а не зводити її до особистої страхової компанії для потойбічного життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка