Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка21/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   44

Між першим і другим посланням


Друге послання до Корінтян — це мабуть найгарніше послання, написане Павлом. У ньому він, більше ніж у будь-якому іншому, виявляє цілого самого себе, як людина, як апостол, як містик. Воно написане під впливом сильних напружень, що зродилися між ним та корінтською спільнотою, хоч в тому часі, коли він пише, найгірше вже було позаду.

У цьому посланні знаходимо багато незрозумілих речей, адже воно написане як відповідь на певні конкретні події, про які ми не знаємо і можемо лише здогадуватися. У ньому Павло більше не говорить нічого про надужиття та про ті питання, яким було присвячене перше послання до Корінтян. Як виглядає, воно осягнуло свою ціль.

Після того першого послання до Корінту, здається, прийшли деякі християни, які не могли стерпіти Павла і намагалися знищити його особу та авторитет, представляючи його, як самозванця серед апостолів, чванливого і претензійного кон’юнктурника, який говорить одне, а робить інше, який лише піднімає шум у своїх писаннях, але сам нічого не значить, здатний лише до самохвальби. Виглядає, що це не були юдаїзуючі, як це було у випадку з галатами, адже Павло абсолютно не торкається типово юдейських проблематик, як, наприклад, обрізання чи інших приписів закону та юдейських практик. Це були напади виключно на його особу, спрямовані на те, щоб зруйнувати його авторитет серед корінтян та відхилити їх від послуху йому.

Новоприбулі походили з Палестини й принесли зі собою рекомендаційні листи від палестинських християнських спільнот, які безсумнівно втішалися авторитетом та престижем, адже вони були найстарші, і їх заснували правдиві апостоли, які безпосередньо знали Ісуса і жили з ним. Хто ж такий був цей Павло? Виглядає, що їм вдалося створити клімат недовір’я й розчарування до засновника і батька спільноти та знову сколихнути Церквою в Корінті.

Довідавшись про становище, яке витворилося, Павло покидає Ефес та робить короткий візит до Корінту, як це випливає з різних уривків (2Кр 1,23; 2,1; 12,14; 13,1-2). Але його присутність не покращила ситуації, а навіть, здається, якийсь член спільноти йому завдав прилюдної образи (2Кр 2,5-10).

Гарячий характер Павла не допоміг йому у цьому становищі, і він зі зраненим серцем повернувся до місійної праці в Ефесі. Вирушаючи, він пообіцяв, що повернеться (2Кр 1,15-16). Але в міжчасі пише «крізь ревні сльози» одне послання, в якому вимагає покарання кривдника на приклад іншим та на доказ вірності корінтян (2Кр 2,4). Про це «третє» послання ми не маємо більше ніяких відомостей.

Разом із своїм посланням Павло висилає до Корінту найвідповіднішого чоловіка, свого вірного співпрацівника Тита. Тит діяв спокійно і розумно, переконуючи корінтян, так що вкінці у більшості християн відродилося довір’я і послух Павлові, і вони покарали кривдника; у посланні про це лише натякається, але не вказується, якими конкретними заходами (2Кр 2,6).

Тим часом в Ефесі відбулося заворушення золотарів (Ді 19,23-29), і Павло мусить покинути місто. Він направляється на північ, сподіваючись в Троаді знайти Тита, з яким він домовився про зустріч у цьому місті. Але оскільки Павло мусів непередбачено швидше вирушити з Ефесу, ця зустріч не відбулася. Павло продовжив подорож і прибув до Македонії, де нарешті зустрівся з Титом.

Тит приніс добрі новини, й тоді Павло з полегшенням на серці, але ще будучи неспокійним від пережитої тривоги, пише друге послання до Корінтян, яке в дійсності, як ми бачили, є четвертим, що Павло адресував цій спільноті.

Тепер, коли корінтяни знову «належали» йому, Павло міг вільно висловлювати свої думки й дати волю своєму гнівові на тих наклепників, що хотіли зруйнувати його працю.

Не існує жодного твору в усій стародавній класичній літературі, в якому би так глибоко і пристрасно була виявлена душа автора.

Друге послання до Корінтян


У цьому посланні можна чітко розрізнити три частини.

а) У першій частині (2Кр 1–7) Павло пояснює свою поведінку у недавніх бурхливих непорозуміннях між ним і корінтянами. Після зворушливого вступу в стилі біблійних, звернених до Бога «благословень» та після деяких загальних вісток про зазнані в Ефесі переслідування (2Кр 1,11) Павло пояснює, чому він не повернувся до Корінту, як обіцяв. Не йдеться про мінливість чи непостійність: його поведінка, як апостола, є завжди диктована загальним добром, й у цьому випадкові, зокрема, він хотів уникнути ще несвоєчасного візиту.

Задоволений вірністю корінтян, що покарали того, хто його зневажив, Павло просить їх простити цьому братові й прийняти його знову до себе.

В 2Кр 3–6 Павло говорить про велич християнського апостоляту. Впевнений і авторитетний тон, в якому він говорив і писав, призвів декого до звинувачення його в авторитаризмі. Тому він пояснює, що ця його впевненість походить від тієї надзвичайної місії, що була йому доручена. В порівнянні до неї навіть місія Мойсея блідне, незважаючи на те, що в Писанні говориться, що після розмови з Богом його обличчя так сяяло, що він мусів його покривати (пор. Вих 34,33-34). На підставі цього факту Павло з болем констатує, що євреї зупинилися на Мойсеєві, і повне об’явлення залишається для них закрите покривалом; вони не зможуть його зрозуміти, поки не повірять в Ісуса Христа (2Кр 3). Апостоли, утверджені у своїй місії та авторитеті, відкрито і впевнено проголошують те, що вони бачили, тобто Божу славу, що сяяла на обличчі Ісуса Христа (2Кр 4,6). Павло натякає тут на отримане ним в Дамаску видіння воскреслого Христа й посередньо торкається свого звання апостола, про що він ширше говоритиме у третій частині послання.

Терпіння, небезпеки, ворожість не є в силі зупинити апостолів, яких Павло називає крихкими глиняними посудинами, в яких зберігається скарб євангелія. Якщо їхнє тіло знемагає, то ця повільна смерть породжує життя вірних. Бажаючи бути вже назавжди з Христом, апостоли все ж таки продовжують жити й безстрашно сповнювати свою місію; важливим є тільки, щоб Ісус Христос був задоволений ними та їхньою працею, адже кожен з них повинен буде відповісти перед ним (2Кр 4,1–5,10).

Лише ця відповідальність та любов до всіх людей, яку влив у них Христос, а не якісь інші людські чинники, веде апостолів вперед (2Кр 5,11-21). Апостольська праця не дає жодних людських вигод. Життя апостолів, як Павло його описує в одному прекрасному уривкові (2Кр 6,3-10), і яке, по суті, є життям самого Павла, — це найкращий доказ чистоти його намірів у праці.

Павло відкрив своє серце корінтянам (2Кр 6,11-13). Також вони повинні бездоганно вести своє життя (2Кр 6,14-18) й тоді відчують, що він поводиться по правді та любові з ними. Вони повинні довіряти йому і бути йому вдячними. Та радість, що він відчув, коли отримав вістки від Тита, є доказом, наскільки він за них переживає (2Кр 7,1-7). Послання, що він був змушений написати «крізь ревні сльози» (2Кр 2,4), знаючи, що завдасть ним терпіння, якого він хотів би уникнути, осягнуло свою ціль. Тепер все вже у минулому, й мусить повернутися цілковите взаєморозуміння. Довір’я, яке він поклав на своїх дітей, було небезпідставне, це навіть Тит визнав (2Кр 7,8-16).



б) Друга частина (2Кр 8–9) — це заклик до християнської солідарності до братів з Єрусалимської Церкви, що були у великих матеріальних труднощах. У кожній заснованій Павлом Церкві він зустрів велику щедрість й надіється, що корінтяни не поступляться нікому місцем у цьому змаганні у доброті. Бог віддасть сторицею те, що вірні пожертвують. Про цю збірку пожертв Павло вже говорив наприкінці свого першого послання, і він хоче її принести до Єрусалиму особисто, разом з представниками різних спільнот.

в) У третій частині (2Кр 10–13) Павло настільки несподівано і різко повертається до полеміки проти своїх супротивників, що деякі вчені припускають, що ці глави можуть являтися іншим посланням, правдоподібно тим, що він писав «крізь сльози». Більшість вчених все ж таки не є з цим згідна, але подібні дискусії нас мало цікавлять. Зрештою, немає жодного стародавнього рукопису, який наводив би ці глави, як окреме послання.

Будучи вже впевненим у вірності корінтян, Павло може відкрито говорити про своїх супротивників. Павло перестерігає, що він може застосувати непереможну «зброю» проти цих місіонерів євангелія, що були лиш захоплені самі собою, зневажаючи інших. Він не потребує хвалитися: те, що він здійснив навіть в Корінті, говорить саме про себе; всю свою славу він знайде перед Господом (2Кр 10). Тут Павло прибирає іронічного чи навіть саркастичного тону: можливо, його вина була та, що він не скористався на християнах в Корінті, від яких ніколи не взяв ні одного гроша? «Простіть мені цю кривду!» (2Кр 12,13) — каже апостол. Ті «архиапостоли» (2Кр 11,5), що виставляють напоказ свою гарячу приязнь і переживання за них, не поводяться так, як Павло; але корінтяни цього не зауважують, вони настільки заворожені ними, що дали б себе навіть роздягнути до наготи (2Кр 11,20).

Але чим можуть хвалитися ці наклепники? Від 11,16 до 12,10 Павло, перепрошуючи за те, що говорить як безумний, описує своє апостольське життя. Він каже, що говорить як безумний, бо лише безумний може хвалитися, що він здійснив речі, які лише Божа благодать може здобути. Але оскільки корінтяни дають себе заворожити заслугами перших ліпших зайд, які хочуть поводитися як господарі у християнських спільнотах й робити із себе вчителів, живучи за кошт вірних, Павло хвалиться своїм славним званням і апостольськими заслугами. Хто може зрівнятися із ним у трудах, терпіннях і безкорисливості, як також і в надзвичайних ласках і привілеях, які дав йому Бог?

Павло перепрошує за те, що він був змушений хвалитися, але задля добра своїх християн він є готовий до всього, готовий бути розсудливим чи безумним, готовий віддати себе усього без жодних заощаджень (2Кр 12,15). І як поводиться він, так само чинять і його співпрацівники (2Кр 12,16-18). Все це — задля зросту і добра корінтян, за яких Павло боїться, щоб не знайти їх не такими, якими би він хотів, в усьому гідними того імені, що вони носять (2Кр 12,19-21). Він хоче, щоб вони його зрозуміли, щоб не примушували його вживати твердих слів і сильних заходів, й тому закликає їх зробити добрий іспит сумління, поставити собі добрі цілі, не так задля того, щоб Павло міг ними хвалитися, як задля вірності їхній вірі (2Кр 13,1-10).

Запрошення до радості, яке є плодом гармонії та миру, і найгарніша формула прощання й християнського побажання (2Кр 13,11-13) завершують це надзвичайне послання, написане не так пером, як серцем і душею.

Екскурс


«Слуга» Христа і апостольська «служба»

Найголовніша тема даного послання — це апостольська служба, яку Павло сповнює. Він говорить про неї у першій та у третій частині; але третя частина має надто полемічний характер, тим часом як у першій Павло подає щиріші і більш позитивні роздуми над цією темою. Зупинимо коротенько нашу увагу на ній.

Той факт, що, як ми вже говорили вище, не існує в античній класичній літературі жодного твору, який міг би під певними аспектами бути прирівняний до другого послання до Корінтян, безсумнівно залежить від літературного хисту Павла у висловленні себе самого та свого внутрішнього світу й так само безсумнівно залежить від інтенсивності, з якою він переживав свою місію Христового посланця до поганського світу: це була тотальна посвята, що захопила весь час, усі сили та всі здібності Павла; це була дійсність, що не давала йому більше спокою, це було свого роду призначення, що нагрянуло на нього: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» — пише Павло в 1Кр 9,16.

Відносини з корінтською спільнотою дали йому нагоду в другому посланні до цієї спільноти краще і ширше, ніж в інших посланнях висловити свій внутрішній світ. Сторінки цього послання стали своєрідною magna charta християнського апостоляту. Павло не пише трактату з пастирського богослов’я, він лише висловлює свій конкретний досвід апостольської праці. Виглядає, що він живе в глибині душі у стані шизофренії, висловленої у мові, що складається з безперестанних антитез та протиставлень (пор. головно 2Кр 4,7-12; 6,8-10). В такий спосіб він пробує описати парадокс співпраці між Богом та слабким і непридатним до цієї місії сотворінням, яким відчуває себе Павло, парадокс між дорученим йому скарбом й убогою посудиною із глини, в якому він міститься і через якого повинен передаватися іншим. Цей скарб — це справді «служба нового союзу, служба Духа, служба примирення, об’явлення Божої правди та євангелія слави Христа».

І все ж таки ця служба, власне тому, що вона була йому довірена, а не була предметом приватної ініціативи, наповнює його довір’ям, надією і навіть радістю (2Кр 7,4), які би перешкоджаючі не були обставини, в яких він повинен був працювати, і які би безуспішні не були результати. Це є своєрідний ритурнель, що безперестанно повторяється у першій частині цього прекрасного послання: «Тож маючи таку надію, ми повні сміливости» (2Кр 3,12); «Мавши це служіння... ми не втрачаємо відваги» (2 Кр 4,1); «Мавши той самий дух віри... то й ми віримо, тому й говоримо» (2Кр 4,13); «Ось чому ми не втрачаємо відваги» (2Кр 4,16); «Ми повні відваги...» (2Кр 5,6); «Ми відважні...» (2Кр 5,8).

Внутрішній погляд Павла безперестанно коливається між ним самим та тим, хто його покликав і послав, між його нікчемністю та всемогутністю Господа, який все ж таки бере до уваги цю нікчемність: обидва ці полюси є необхідні, щоби утримати високу напругу, яка підтримує й приводить в рух життя апостола. З однієї сторони він почувається «слугою Нового Завіту, співпрацівником Божим, послом Христа, пахощами Христовими у світі»; з іншої ж — він чується крихкою «глиняною посудиною, в терпіннях і непевності, знеможеним, перед смертю, яка безперестанно накидається» й запитує самого себе: «Хто, отже, здатний до цього?».

На цих сторінках випаровуються і розвіваються конкретні обставини в Корінті, що їх викликали. На першому плані залишається лише велична й одночасно слабка постать апостола, чоловіка, який дав над собою цілковито заволодіти Христові та тій місії, що була йому довірена. Залишаючи на боці історичні подробиці, що їх викликали, треба сказати, що ці сторінки назавжди залишаться текстом для роздумування для тих що виконують чи чуються покликаними виконувати будь-який «дияконат», як каже Павло, тобто будь-яку службу у Церкві.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка