Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка22/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   44

9
Послання до Галатів
та до Римлян


Ці два послання присвячені одній і тій самій темі, хоч і спричинені вони різними обставинами й мають різний тон та різну довжину. Ці два послання, зокрема послання до Галатів, — це живе і гаряче свідчення про ту кризу, через яку первісна Церква мусила перейти, і яка була також причиною Єрусалимського собору (пор Ді 15), рішення якого потребували часу, щоб їх прийнялося і зрозумілося. У них читач знайде Павлове бачення цієї проблеми; у них є відображені, як і в усіх інших його посланнях, досвід апостола, із якого постала ця проблема, й розв’язка, яку запропонував Павло та яку Церква вчинила своєю.

Як ми вже казали вище, коли розглядали книгу Діянь, на цьому соборі йшлося про те, щоб визначити, яке повинне бути відношення між юдаїзмом та християнством, між законом Мойсея та християнською вірою. В кінцевому результаті, від чого залежить спасіння людини? Єрусалимський собор вирішив був питання, але в лоні Церкви залишалися одна течія навернених юдеїв, які у великій частині, як ми можемо здогадуватися, не могли сприйняти рішення апостолів. Загально їх називається «юдаїзуючими», оскільки вони вважали, що для спасіння є необхідні, окрім віри в Христа, обрізання та інші юдейські практики. Ці вірні завзято протиставилися Павлові, що був головним прихильником потвердженої на соборі науки, й намагалися в будь-який спосіб зруйнувати його євангелізаційну працю. Захист правдивої віри, проголошеної в Єрусалимі, дає апостолові нагоду для викладу її доктринальних підстав.


Церква в Галатії


Галатія у I ст. по Хр. — це був регіон у центрі Малої Азії, на території сучасної Туреччини. Вона була провінцією римської імперії, й до неї входили також інші території, що на півдні були населені іншими народами, відмінними від галатів.

Павло перейшов через Галатію в ході своєї другої та третьої місійної подорожі (Ді 16,6-8; 18,23). Під час другої подорожі (Гл 4,13) хвороба примусила його зупинитися в галатів. Але ця вимушена зупинка не залишилася без користі. Як тільки повернулися до нього сили, він використовує нагоду, щоб проповідувати науку Ісуса, й серед цих народів також зродилася перша християнська спільнота, не знаємо лише, в якому точно місті.

Після другого Павлового візиту до цих християн прийшли деякі юдаїзуючі. Галати, будучи дуже простими і легко вразливими, почали вірити цим новим проповідникам. Павло дізнався про цю ситуацію по всій ймовірності під час того, як провадив свою місію в Ефесі. Не знаємо, хто приніс йому ці вістки, але він відразу зрозумів, що йшлося про велику небезпеку для цих християн і навіть для цілої Церкви. Не маючи змоги прийти до них особисто, він пише дуже жваве послання, в якому апостольський запал у викладенні та захисті християнської віри є поєднаний з глибокою любов’ю до його вірних, яких він хоче будь-яким способом привести до розуму: твердими докорами, іронією, чисто батьківськими висловами.

Послання до Галатів


Це послання можна легко поділити на три частини: а) Гл 1–2 становить захист його звання апостола Ісуса Христа й має автобіографічний характер; б) Гл 3–4 викладає та захищає його доктрину; в) Гл 5–6 є чисто практичного характеру.

Цей поділ має свою вартість, але він не є абсолютним: також і у другій та третій частинах присутні особисті спогади, так само, як у другій частині знаходяться й заклики, а у третій — і доктринальні уривки.



а) Перша частина (Гл 1–2). Противники Павла намагалися знищити передовсім його авторитет, кажучи, що він не був одним із дванадцятьох, що він не жив з Ісусом і не слухав його; отож, він не був правдивим апостолом, і те, що він проповідував, не було правдивим євангелієм. У перших двох главах Павло захищається, кажучи, що він був покликаний до апостоляту безпосередньо самим Ісусом, від якого він отримав без жодних посередників місію проповіді євангелія поганам, та що євангеліє, яке він проповідував, він не отримав від якоїсь людини, але безпосередньо від того, хто його покликав.

На доказ цього Павло, після короткого й напруженого вступу, стисло підсумовує своє життя перед і після навернення, твердячи, що він не мав контактів з апостолами, за винятком короткого перебування в Єрусалимі, під час якого запізнався з Петром. З цієї причини він і не міг навчитися від них того, що проповідує. Лише чотирнадцять років після свого навернення він приходить до Єрусалиму, до апостолів, і на соборі викладає та захищає свою науку, тобто своє євангеліє, і «стовпи» Церкви, якими вважалося Кифу (тобто Петра), Йоана та Якова, котрий був тоді главою єрусалимської спільноти, без застережень затвердили її (Гл 2,1-10). Більше того, якийсь час після цього в Антіохії Павло докоряє самому Петрові, який з обережності, щоб надто не дратувати християн юдейського походження, повівся дещо невідповідним чином (Гл 2,11-14). Це є славнозвісний «антіохійський інцидент», у якому дехто вбачав наступ Павла на примат Петра, що було доказом того, що Петро був таким самим апостолом, як і всі інші, нічого більшого. Натомість у цьому епізоді виявлене визнання ролі Петра у первісній Церкві. Павло здає собі з цього рахунок можливо навіть більше, ніж сам Петро. Адже він розуміє, яку вагу має кожен найменший вчинок Петра. Всі християни дивилися на нього, як на живе правило віри та християнського життя, і кожен його рух міг мати надзвичайні наслідки для всієї Церкви. Й справді багато юдеїв воліли робити так, «як робив Петро», аніж дотримуватися декретів собору. Навіть Варнава, що разом з Павлом дотримувався науки про свободу християнина від закону Мойсея, зараз заколивався і в кінцевому результаті став по стороні Петра. І це є безсумнівним доказом того, яким авторитетом та престижем втішався Петро у первісній Церкві навіть поза Палестиною.

Павло розуміє, що ця обережність Петра могла стати жахливою зброєю в руках юдаїзуючих. Адже вони могли тепер сказати, що Петро, глава Церкви, коли опинився перед вибором, віддав перевагу дотримуванню закону Мойсея, й отож цей закон був необхідний також і для християн. Тому Павло відкрито виступив перед главою апостолів, вказуючи йому на небезпечність його двозначної поведінки, хоч і його наміри були добрі.

Починаючи від Гл 2,15 Павло висловлює деякі особисті роздуми. Ці стишки є трошки неясними, у них виражені деякі аспекти внутрішнього життя Павла, що чується настільки тісно злучений з Ісусом Христом, що живе лише для нього, живе самим його життям, тим життям, що є благодаттю і присутністю Ісуса в його душі. Ця глибока єдність з Божим Сином відірвала його від будь-якої іншої речі, включно з законом, що для нього залишився лише мертвою буквою. Закон повинен був керувати життям Ізраїля аж до приходу Ісуса Христа, але тепер лише він, Син Божий, керує тими відносинами, що людина повинна мати з Богом Отцем.



б) Друга частина (Гл 3–4). У цих главах міститься виклад і захист правдивої науки про відношення між законом Мойсея та християнською вірою. Але Павло розпочинає одним висловом («О нерозумні галати!»), в якому відчутний не лише подив (пор. Гл 1,6), але й біль і та близькість у відносинах, що Павло мав зі своїми християнами.

На початку Павло пригадує їм їхній власний досвід, присутність Святого Духа, який в апостольській Церкві часто супроводжував уділення хрищення різними надзвичайними феноменами. Галати пережили цей досвід через те, що увірували в розп’ятого Ісуса, якого Павло їм проповідував, а не через те, що прийняли закон Мойсея (Гл 3,1-5).

Далі апостол переходить до роздумів, вдаючись до Писання, зокрема до прикладу Авраама (Бут 15): цей отець вибраного народу повірив у Бога та в його обітниці, і ця віра вчинила його «праведним» перед ним (Бут 15,6) ще далеко до того, як прийшов закон. Правдиві сини Авраама, спадкоємці обітниць, які були йому дані, — це всі ті, що, як і він, вірять Божому слову. А це слово тепер об’явилося в повноті в Ісусі Христі.

Павло продовжує переглядати Писання й доходить до висновку, що закон, як такий, — це джерело прокляття, адже він дає лиш знати те, що Бог хоче, але не дає сили, чи благодаті, щоб в повноті його зберігати, й таким чином стає лиш нагодою до гріха. Тепер Ісус звільнив нас від цього прокляття, взявши його на себе. Не закон, а віра чинить праведними перед Богом, як проповідував вже пророк Авакум (Гл 3,6-14; пор. Ав 2,4).

Таким чином віра є вища, як також і хронологічно первісніша від закону; закон, що прийшов багато століть після обітниць, не скасував їх. Він становив лише тимчасовий режим: через нього Ізраїль пізнав Божу волю, вдосконалив свою моральну свідомість: але він був також нагодою до багатьох проступків, так що сам Ізраїль повинен чутися грішником перед Богом, потребуючим його благодаті та милосердя, яке Бог дарує людині через віру в Ісуса Христа.

Отже, всі потребують віри та благодаті Ісуса, яка однаково чинить усіх Божими дітьми, без расових, соціальних та природних різниць. Поєднані з Ісусом, його вірні формують з ним ніби одну єдину особу (3,15-25). Кінцеві стишки третьої глави (Гл 3,26-29) — одні з найгарніших, що Павло написав, й одні з найважливіших для християнської віри та життя.

Четверта глава починається описом ситуації євреїв, що, хоч і становлять вибраний народ, тобто народ, якого першим було покликано стати Божим сином, однак живуть у стані рабства під режимом закону. Але тепер, коли прийшов Ісус, прийшла повнота часів, коли правдиві сини Авраама стають Божими синами у повному значенні, отримавши те глибоко внутрішнє перетворення через діяння Святого Духа, завдяки якому можуть звертатися до Бога як до Отця. Павло тут висловлює свій біль за своїх вірних, які є настільки нерозумні, що хочуть відмовитися від синівства і звести себе до стану рабства; Павло надіється, що він не працював намарно (Гл 4,11).

Наступний уривок (Гл 4,12-20) — це зворушливий спомин про любов, яку галати виявили до Павла, коли він знаходився серед них, будучи хворим та потребуючи догляду: «Якби можна було, ви вирвали були б свої очі й мені віддали б!» — каже Павло.

Від 21-го стишка до кінця глави Павло подає приклад християнської інтерпретації однієї старозавітної події (Бут 21,1-10), яка, згідно з апостолом, була також образом і тінню майбутніх речей, що відбудуться у Новому Завіті на духовному рівні (Єв 10,1). Рабиня Агар і жінка Сара з їхніми синами Ізмаїлом та Ісааком представляють, відповідно, стародавній Ізраїль, народжений від Авраама за тілом, і новий Ізраїль, народжений із віри, подібної до віри Авраама, у Боже слово, яким тепер є Ісус Христос. Тільки сини, що є народжені із віри, є вільними і є спадкоємцями обітниць.

в) Третя частина (Гл 5–6). У цих останніх главах Павло зосереджується на практичних питаннях. Християни є вільні від закону, але це не означає, що вони не мають жодних норм поведінки. Єдина норма, якій вони повинні бути слухняні, — це взаємна любов. Віра, яка чинить усіх віруючих Божими синами і братами Ісуса Христа, в практичному житті перетворюється у любов (Гл 5,6.14). Павло лиш повторює християнам заповідь, яку дав Ісус.

Отже, свобода — це не дозвіл слухатися всіх потягів нашої природи, які Павло називає «тілесними», і які у своїй суті зводяться до егоїзму, котрий вживає речі і людей лиш для власного інтересу, задоволення і користі. Правдива свобода — це свобода християнина, який живе «за духом», тобто за здоровим розумом, просвіченим вірою й утвердженим благодаттю Святого Духа.

У шостій главі Павло далі заохочує до братньої любові, яка полягає насамперед у смиренні та розумінні того, хто помиляється, й навіть у матеріальній допомозі тим, хто її потребує. Наше життя — це час на добрі діла: не тратьмо його!

Епілог послання є написаний рукою самого Павла; у ньому міститься останній заклик до галатів, щоб вони не дали себе обдурити його противниками, котрі не шукають їхнього добра, але своєї власної слави.

Послання закінчується побажанням, щоби благодать Ісуса перебувала з його дорогими галатами.

Екскурс


Християнська свобода

Послання до Галатів було охарактеризоване як magna charta християнської свободи. Свободи, у відносинах із Богом, від усього того, що не є спасаючою вірою в Христа: не існує жодних релігійних діл чи практик, які ми можемо чи повинні робити, завдяки яким можна здобути спасіння. Не існує закону (Мойсеєвого чи якогось іншого), зберігаючи який осягається спасіння. Адже тут йдеться про те, щоб осягнути Бога, начало і джерело життя та щастя; але ж ніяке людське зусилля не може подолати ту прірву, що відділяє нас від нього, чи побудувати, так би мовити, драбину до неба. Лише його безмежна любов може заповнити цю прірву та дарувати нам спасіння, пославши до людей свого Сина, об’явлення своєї любові. Людина є покликана прийняти це об’явлення Божої любові через віру, що одночасно є визнанням власної нездатності спастися та цілковитим звіренням на Боже діяння, яке її спасає в Ісусовому хресті.

Оновлені цією любов’ю, що стає джерелом нового життя, вірні живуть в дусі цієї любові, моделлю якої є сам Ісус, чинячи свої діла як вислів християнського буття й показуючи одночасно, що живе і здорове дерево приносить свої плоди. Й християнське життя, коли є здорове і квітуче, наповняється плодами, плодами Духа (Гл 5,22), тобто наповняється добрими ділами, «які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили» (Еф 2,10).

Тому християнське життя має лише одну заповідь, характерну для нього, — заповідь любові, на якій основана вся «християнська мораль». Цю заповідь неможливо кодифікувати, перед нею неможливо чутися «в порядку», адже вона охоплює цілу особу, вона вимагає особистої відповідальності і навіть творчості, щоб цю любов перевести у практику у тих різних непередбачливих ситуаціях, які бувають у християнському житті, та в яких кожен християнин повинен виявити своє буття, яке б не було його особисте і соціальне положення.

Християнська свобода у Павловому розумінні — це звільнення від будь-якого кодифікованого закону, сповнення якого претендувало б перед Богом на право для людини на спасіння: якщо я можу стати перед Богом та вимагати спасіння як своє право, «то тоді Христос умер даремно» — каже Павло (Гл 2,21), даючи зрозуміти парадокс. Але якщо Божий Син видав себе на смерть задля мене, то це значить, що ніщо у цьому світі не може дати мені спасіння, окрім Божого Сина, тобто самого Бога.

Ця свобода є дарована християнам з ціллю набагато глибшої, особистої й екзистенціальної посвяти, щоб виявити те, чим вони є, тобто спасенними, які висловлюють Богові Отцеві всю свою радість і вдячність, поширюючи серед його дітей, тобто серед власних братів, ту любові, яка була їм дарована. З цієї причини про християнську мораль говорилося як про «євхаристійну» мораль, тобто мораль вдячності.

Само собою розуміється, що це є ідеал і, ми б могли сказати, радше кінцевий пункт, аніж початковий. Навіть повний доброї волі християнин залишається сином Адама, він знаходиться перед спокусами, які він повинен перебороти, перед інстинктами, які він мусить опанувати, перед лінивством і байдужістю, яких він повинен позбутися, перед природними схильностями, що він повинен подолати. Отож, ось і закон, що є ніби кілком, яким позначена границя, яку якщо перейти, то заперечиться своє християнське буття. Хто є хрищений, тому є дана благодать і сила, щоб боротися й жити щоразу більше як Божа дитина, відповідно до моделі його Сина. Й чим більше він поборює спокуси, інстинкти та лінивство, тим менше він відчуває потребу і тягар закону.

Читати послання до Галатів є завжди актуальним для Церкви та для життя християнина, тому що його завжди підстерігає інстинктивна схильність уникати відповідальності перед тією свободою, задля якої Христос нас звільнив (Гл 5,1), та шукати того, що «муситься» робити, щоб чутися захищеними законом, кажучи: я зробив те, що мав, зі мною «все в порядку».

Не те значення мають ті практичні поради, заохочення і навіть накази, що знаходимо у Павлових посланнях та в цілому Новому Завіті. Це є радше вказівки, дані провідниками Церкви, про те, як перевести у практику любов до Бога та до ближнього у тому світі, в якому жили вони та їхні вірні. Деякі з цих вказівок можуть бути більше не актуальними в іншому світі і в іншій епосі, тим часом як можуть існувати інші ситуації, в яких християнська любов повинна шукати нових способів свого висловлення, котрі в часах Нового Завіту були немислимими. Подумаймо, наприклад, про потребу присутності християн, тобто безкорисливої і творчої любові, у соціальних та політичних структурах нашого часу.

Загальні вказівки, як християнин повинен жити, подає нам живий учительський уряд Церкви, так само, як і в апостольських часах; кожен же християнин повинен тоді з відповідальністю та згідно з власним сумлінням відповісти на потреби любові у своєму конкретному родинному, професійному і соціальному житті.

Отож, християнська мораль — це розвиток нового життя, що приносить свої плоди у відповідальному чиненні діл любові. Це сприяє здобуттю найвищої зрілості людської особи, звільняючи її від двох головних гріхів: гордого і приреченого на крах намагання знайти виключно у собі здатність осягнути своє спасіння та егоїзму, що в будь-якій формі чинить із себе самого, із власної вигоди і бажання критерій своєї поведінки.

Ми зупинилися (хоч і так коротко) над цим принципом християнського життя в додатку до послання до Галатів, тому що воно являється найжвавішим документом про цю проблему; документом який постав не на основі відірваних від практики теорій, але на основі пережитого Павлом та його вірними досвіду, досвіду особистого і церковного, в якому був активно присутній Святий Дух, й для якого Павло подає автентичне пояснення, тому що він є натхнений тим самим Духом.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка