Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка23/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   44

Римська Церква


Ми мало-що можемо з певністю сказати про початки християнської спільноти в Римі, що у планах Божого Провидіння повинен був стати центром християнства. Правдоподібно перша вістка про Ісуса та про його євангеліє була принесена до Риму юдейськими паломниками, які знаходилися в Єрусалимі у день П’ятидесятниці (пор Ді 2,10). В Римі мала бути численна колонія юдеїв, оскільки тут було 12 чи 13 синагог.

Згідно з одним стародавнім переданням, Петро, після свого чудесного звільнення з єрусалимської в’язниці, направився до Риму (Ді 12). В кожному разі, первісна група послідовників Ісуса в Римі складалася скоріше всього майже виключно з християн юдейського походження. Цей факт викликав дискусії і навіть сварки з юдеями, які не мали наміру прийняти науки Ісуса. Це мабуть притягнуло увагу влади, так що імператор Клавдій в 49 р. по Хр. вигнав з Риму всіх юдеїв (пор. Ді 18,2). Якщо Петро знаходився в Римі у цьому періоді, то декрет Клавдія був провіденціальним. Покинувши Рим, Петро повернувся до Єрусалиму, до Церкви-матері, де його присутність була необхідна на апостольському соборі. Євреї згодом повернулися до столиці, але християнська група почала зростати також завдяки вірним, що походили із поганства.

Коли Павло писав своє послання до Церкви в Римі, більшість цієї Церкви вже становили навернені погани. Він не заснував цієї спільноти і не повинен був мати причини, щоб писати до неї послання. Павло пише до них, як він сам каже у передмові, тому що планує прийти до Риму й відвідати цю Церкву, віра якої була знана в усьому світі (Рм 1,8). Така зустріч мала б обопільну користь. Й зрештою Павло дивився ще далі наперед: заснувавши й організувавши Церкву в основних осередках на Сході, Павло хотів зробити те саме й на Заході, в Іспанії (Рм 15,24-28).

Любов Павла до Ісуса Христа та до людей не має границь ані не зупиняється перед труднощами: він хоче зробити все, що у його силах, щоб усі люди пізнали Ісуса, адже він є спасінням для всіх, а спасіння потребують всі. Це й буде темою послання, яке мало бути листом представлення себе самого, в якому Павло мав повідомити римських християн про свій прихід, але яке стало систематичним викладом самої суті християнства.

Павло написав це послання в Корінті взимку між 57 і 58 р. Не знав він, що приїде до Риму лиш аж через три роки, і то в кайданах.

Послання до Римлян


Пишучи свій шедевр, Павло не був перейнятий, як в інших посланнях, якимись безпосередніми проблемами, які йому треба було розв’язати. Він має змогу писати у відносному спокою, встановити тему й розвинути її в різних її частинах. Таким чином вийшов грандіозний трактат, при читанні якого потрібно, більше ніж в інших посланнях, мати перед очима його загальну схему, щоб слідкувати за думкою Павла й не загубитися в деталях.

У передмові (Рм 1,1-15) Павло звертається до своїх адресатів представляючи себе як слугу Ісуса й покликаного апостола Божого євангелія про його Сина, якого звіщали вже пророки, який народився з роду Давида й тепер, після свого воскресіння з мертвих, володіє повною владою дарувати спасіння, властивою Синові Божому (Рм 1,1-7). У цій прекрасній і синтетичній передмові Павло складає своє визнання християнської віри, пред’являючи його римській спільноті ніби свій перепускний документ.


А) Доктринальна частина (Рм 1,16–11,36)


Ця частина, що є найважливішою й найдовшою у даному посланні, розвиває тезу, що міститься в Рм 1,16-17, де Павло твердить, що євангеліє (тобто діло відкуплення, сповнене Ісусом Христом) — це Божа сила, (а Божа — означає всемогутня), що приводить до спасіння кожного, хто його приймає з вірою, як юдея, так і поганина.

Ця тема є розвинена у двох великих секціях (Рм 1,17–4,25 і 5,1–8,39); третя ж секція (Рм 9,1–11,36) є присвячена проблематиці юдеїв, які не повірили об’явленню Ісуса. Трохи далі ми побачимо, яке місце у загальному плані послання займає ця секція.

Спасіння, яке Бог приготував для людини, Павло розглядає у двох часах, які відповідають першим двом секціям доктринальної частини: у першій він говорить про перехід зі стану вини до стану «праведності» перед Богом, тобто стану благодаті (Рм 1,17–4,25); друга секція присвячена новому життю християнина, що починається на цій землі, але осягне свою повноту лише коли відкуплення повністю охопить навіть тіло вірних, яке воскресне так само, як і тіло Ісуса.

У цьому ділі спасіння співпрацюють всі три Божі особи: Отець — це «великий ініціатор» цього грандіозного проекту, який зроджується й розвивається із його безмежної любові й милосердя до людини; Син здійснює відкуплення у цьому світі, взявши на себе таку саму природу, як і наша; Святий Дух просякає душу кожного вірного, перетворює його, чинить його Божим сином й дає йому зрозуміти безмежну Божу любов, спонукуючи його наслідувати її у відносинах із ближнім.

З точки зору людини у першій секції наголошується на абсолютній необхідності віри; у другій, натомість, домінують надія і любов.

а) Перша секція (Рм 1,17–4,25) відкривається такими словами: «В євангелії об’являється “справедливість Божа” з віри у віру, як написано: “Праведник з віри буде жити”».

Треба відразу зауважити, що слово «справедливість» Павло застосовує не вказуючи на той акт, яким Бог карає за провини й нагороджує за заслуги, але вживає його у біблійному значенні, як його часто можна зустріти в псалмах та у пророках, тобто у значенні справедливості до себе самого чи вірності своєму слову своїм обітницям про відкуплення і спасіння. Ці обітниці вперше прозвучали в Едемському саду, коли людині було звіщено про майбутнього відкупителя (пор. Бут 3,15); пізніше ж вони були відновлені Авраамові, патріархам та вибраному народові через пророків. Ці обітниці були безумовні й пов’язані виключно з Божою вірністю своїм словам. Тепер вони сповнилися в Ісусі Христі, в ділі, яке він здійснив, та в науці, яку він проповідував, — і з них користають всі, хто вірить у нього й звіряються на нього.

Щойно вказавши на свою головну тему в Рм 1,16-17, Павло різко переходить до опису стану тих людей, що знаходяться поза євангелієм та вірою. Поза євангелієм об’являється не Божа справедливість, але його гнів, тому що всі люди є грішниками і винними перед ним. Погани, споглядаючи на сотворений світ, не впізнали у ньому, як мали це зробити, Бога - Творця всіх речей. Замість цього вони поклонялися самим цим сотворінням й, втративши у цьому своєму ідолопоклонстві відчуття Бога, втратили також і будь-яке моральне відчуття, поводячись огидним чином. Бог покинув їх на їхню зіпсованість, яка щоразу більше віддаляє їх від нього, аж до вічного відлучення, приготовленого зіпсованістю їхнього морального сумління. Адже погани не лише чинять те, що є проти всіх законів природи, але ще й проголошують добром свої збочення (Рм 1,18-32). Павло змальовує жахливу картину далекого від Бога поганського світу.

Але юдеї не знаходяться в кращих умовах. Вони засуджують поган, але самі чинять те, що їхній закон засуджує (Рм 2,1-11) й таким чином стають ще більше винними перед Богом, адже їм була виявлена надзвичайна Божа прихильність, через яку їм було дано закон (2,12-16), й вони пізнали волю Божу.

Тому юдей буде засуджений так само, як і поганин (Рм 2,17-24), без расових дискримінацій, хоч і обрізання вказує на його Авраамове синівство (Рм 2,25-29), і хоч він отримав від Бога обітниці спасіння (Рм 3,1-8). Й, на кінець, також юдей є грішником, так само, як і поганин, й потребує Божої справедливості так само, як і той (Рм 3,9-20). Таким чином Павло руйнує претензії юдеїв на спасіння лише на основі своїх історичних привілеїв.

Треба зауважити, що Павло не судить сумління жодної особи, він лиш констатує факт, що людство віддалилося від Бога й отож знаходиться на шляху загибелі, тому що ні розум, ні об’явлений Богом закон не привели людства до Бога й до життя, яке було б гідне сотворених на образ і на подобу Божу істот. Крім цього треба сказати, що змальовуючи цю картину похмурими фарбами, Павло не робить із себе мораліста, виявляючи і осуджуючи хиби людини, але виявляє себе богословом, показуючи, наскільки світ потребує Бога, який його не засуджує на загибель, але відкупляє і спасає його.

Після цього довгого обвинувального слова Павло повертається до теми Божої справедливості: ця справедливість безкоштовно об’явилася світові для спасіння всіх людей в особі та у спасительному ділі Ісуса, який став жертвою примирення на хресті для всіх людей, тому що Бог — це Бог усіх, який любить усіх однією безконечною любов’ю. Від усіх них, юдеїв і поган, Бог вимагає лише, щоб вони повірили в цю любов, що об’явилася в Ісусі Христі (Рм 3,21-31).

Віра, а не виконання діл, наказаних законом, чинить праведними перед Богом. Павло присвячує цілу четверту главу, щоб показати, що також з Авраамом, отцем Ізраїля, було так само: він став справедливим перед Богом, тобто зайняв справедливу позицію перед ним, встановив справедливі відносини з ним, через те, що увірував його слову, а не через те, що обрізався, адже обрізання було йому наказане лише після його акту віри, як її знак; й тим більше він не став справедливим через діла закону, який був даний вибраному народові лише кілька століть пізніше. Завдяки своїй вірі у Боже слово, незважаючи на слабість природи, Авраам став спадкоємцем обітниць, які тепер здійснилися в Ісусі Христі; таким чином він став моделлю і отцем у вірі для всіх тих, які вірять, незважаючи на те, чи вони походять з його роду, бо це стає побічним фактом й не дає привілеїв щодо спасіння.



б) Друга секція (Рм 5–8) відкривається описом становища того, хто, визнавши свій грішний стан, прийняв з вірою дароване Богом та здійснене у жертві Ісуса відкуплення. Для такої людини відкривається життя надії, радості і довір’я, що базуються на мирі з Богом, адже Бог завершить своє діло, приводячи того, хто повірив в Ісуса Христа, до тієї самої вічної слави, що і його, разом з душею і тілом, тому що Ісус відкупив цілу людину й повернувся до Отця цілою своєю людською природою (Рм 5,1-11).

Цей мир і ця надія є можливі, оскільки Ісус знищив гріх аж у його найглибшому корені, яким є те ушкодження нашої природи, що було викликане первородним гріхом. Ісус — це новий Адам, який, на відміну від першого Адама, є цілковито слухняний Отцеві; тому він передає нове життя тому, хто вірить у нього, знищуючи гріх і смерть, що увійшли у світ з первородним гріхом. Де колись панував гріх, тепер запанувала благодать і милосердя (Рм 5,12-21).

Конкретно звільнення від гріха стається у хрищенні, тайні віри. Ісус установив хрищення як видимий зовнішній знак християнського нового народження (пор. Йо 3,3-7; Мт 28,19). Й тепер Павло пояснює значення цього обряду: у ньому віруючий єднається зі смертю та воскресінням Ісуса, тобто з актом відкуплення, через який його людська природа, так само смертна, як і наша, перейшла до стану безсмертя, яке було наперед призначене Богом для всіх його дітей. Шосту главу легше можна зрозуміти, якщо пригадати, що у первісній Церкві хрищення здійснювалося через занурення хрищеного у воду; це занурення і виринання становили видимий образ смерті, поховання і воскресіння Ісуса до нового життя, в якому хрищений приймає тепер участь. Павло закликає, щоб не повернутися до попереднього грішного життя, бо так знищилося б діяння Ісуса у християнині, адже це завжди залишається можливим у теперішньому житті. Справді, у нашій природі залишаються злі схильності, які спонукують нас не робити добро, яке ми хочемо, але зло, яке ми ненавидимо. Але благодать Ісуса завжди дарує силу, щоб вийти переможними у цій боротьбі (Рм 7,1-25).

Тепер для християнина, вільного від первородного гріха і від особистих гріхів, відродженого до нового життя і переможного над злими схильностями, не існує більше засудження. Відкуплення і віра дають замешкати у віруючих Святому Духові, котрий дозволяє їм звертатися до Бога як до Отця, тим самим близьким і конфіденційним звертанням, яке вживав Ісус: Авва!, й жити як його діти, щоб стати його спадкоємцями, як його Син Ісус (Рм 8,1-18).

Навіть сотворений світ бере участь у цьому прославленні Божих дітей (Рм 8,19-22). Він був сотворений Божою добротою для людини, але в дійсності після гріха він був ніби силою примушений співпрацювати у провинах людини, яка почала поклонятися замість Творця сотвореним речам. Павло зауважує все його терпіння і тривожне очікування на той час, коли він повернеться до того, чим він був у первісному Божому проекті, тобто об’явленням, прозорим, а не матовим екраном самого Бога, його всемогутності, мудрості і доброти. Павло з великою ліричністю та з пророчим відчуттям представляє сотворений світ уособленим і бачить, як він перетворюється. В дійсності це людина перетвориться і бачитиме іншими очима чудесне Боже творіння, коли його відкуплення буде завершене.

Поки що ж також і ми очікуємо в надії на відкуплення цілого нашого буття, включно з тілом, й у цьому очікуванні нас утішає і підтримує благодать Святого Духа і любов Бога Отця, який супроводжує своїм вічним провидінням аж до кінцевої слави тих, яких він полюбив, покликав до віри і вчинив справедливими (Рм 8,23-30).

Павло завершує цю важливу секцію піснею прослави Божої любові, яка об’явилася в Христі, і від якої ніщо більше не може нас відлучити. За словами Павла скривається увесь його досвід, що знаходимо, наприклад, в 2Кр 11,16-27: жодна перешкода, терпіння чи небезпека не змогли вирвати Павла від цієї Божої любові до нього, на яку він завжди покладався, відколи пізнав її.

в) Третя секція (Рм 9–11) присвячена проблематиці становища юдеїв на цьому новому етапі історії спасіння, що розпочався з відкупленням, яке здійснив Божий Син для всіх людей. Божі обітниці, що стали «так», тобто знайшли своє здійснення в Ісусі Христі (2Кр 1,20), були дані безпосередньо вибраному народові, яким провадило в історії надзвичайне Боже провидіння, і з якого походить сам Месія. Тепер, саме коли ці обітниці сповнюються, єврейський народ не розуміє, відкидає Месію і виявляє себе противним до Божого плану: погани приймають проповідь євангелія, як Павло досвідчив це в усіх своїх місіях, і входять до нового Божого народу, тоді як євреї залишаються поза ним. Як Бог може сказати, що він є вірний своїм обітницям, якщо спасіння, яке він приготував, не осягнуло своєї цілі якраз для тих, для кого воно було приготовлене? Яка тайна скривається під цим крахом?

Павло розпочинає свій виклад висловленням усього свого болю за це становище (Рм 9,1-5), до якого він на історичному рівні підходить зі спокоєм, не бажаючи нікого зокрема осудити, тому що навіть тут він не судить сумління людини.

У 9-ій главі Павло каже, що становище Ізраїля не протиставиться способові, в який Бог керує історією. Бог вибирає без жодної заслуги, призначаючи для кожного його роль в історії, як показав випадок з Мойсеєм і з фараоном (Рм 9,6-18); тепер він дає зрозуміти своє євангеліє поганським народам, як це вже було предвіщено, тоді як Ізраїль твердне у виконанні свого закону, котрий доводить його до невірності Богові (9,19-33). Адже Ізраїль не прийняв Божого плану й не зрозумів Писання, незважаючи на проповідь Ісуса та апостолів; ця проповідь вчинила ще більш правдивими ті слова, що Мойсей сказав був у відношенні до закону, тобто що не треба виходити на небо чи сходити до прірви, шукаючи спасіння, яке тепер знаходимо в Ісусі Христі, що є близький до усіх. Тому юдеї не мають оправдання у тому, що вони його відкинули (Рм 10,1-21).

Те, що Ізраїль відкинув Христа, являється його великою відповідальністю. Але Бог ніколи не покине свого народу. Передовсім існує в Ізраїлі хоч і маленьке число тих, хто зрозумів і повірив, і ця групка була коренем, з якого Церква Ісуса розрослася як серед юдеїв, так і серед поган. Але крім цього відкинення Ізраїля є тимчасовим і має своє значення у Божих планах. Факт, що зараз Ізраїль у своїй великій частині є ворожим до євангелія, здається, що полегшує його проникнення серед поган. Таким чином нещастя Ізраїля стає корисним для поган, і цей народ, якого Бог вибрав собі для спасіння усього людства, парадоксально сприяє цьому, навіть не зауважуючи того. Послідовники Ісуса, до якого народу вони б не належали, не повинні жодним чином погорджувати юдеями, адже все є наперед спрямоване до Божого милосердя, і вкінці, коли всі поганські народи приймуть євангеліє, тоді також й Ізраїль навернеться, тобто в повний і позитивний спосіб увійде у спасительний Божий проект. Павло тут говорить як пророк, будучи просвіченим надзвичайним Божим об’явленням (Рм 11,1-32).

Останні стишки (Рм 11,33-36) — це пісня прослави незбагненної Божої мудрості, яка ставить навіть зло на послуги добру і в кінцевому результаті все підпорядковує для спасіння всіх.

Б) Моральна частина (Рм 12,1–15,13)


У цій частині, яку є набагато легше зрозуміти, Павло закликає до найголовнішого обов’язку християнського життя, тобто взаємної любові у різних її виявленнях. Зауважмо лише прекрасну початкову думку (Рм 12,1), в якій Павло описує християнське життя як жертву Богові, як акт богопочитання, в якому особа християнина як жертва згоряє день у день у ділах любові, які об’єднують християн як членів одного єдиного тіла (Рм 12,4-5). Далі Павло заохочує до вірності і послуху установленій законній владі (Рм 13); закликає до вирозуміння та поблажливості у відношенні до братів, які є ще слабкими у вірі і податливими на згіршення (Рм 14), про що Павло вже говорив в 1Кр 8.

Приклад Христа, найвищої моделі любові, завершує моральну частину послання (Рм 15,1-13).

Далі йдуть деякі вістки про апостольську проповідь Павла (Рм 15,13-32) та довгий перелік осіб, яким Павло посилає свої привітання (Рм 16); вкінці Павло замикає свій довгий твір величною прославою Бога, що технічним терміном називається «доксологією» (Рм 16,25-27).

Екскурс


Віра – «справедлива» поведінка перед Богом

Послання до Римлян — це один з найважливіших пілястрів християнської віри. Більш ніж у будь-якому іншому посланні Павло формулює і широко розвиває тут свої роздуми над темою віри, яку необхідно мати для спасіння. Термін «віра» і головно дієслово «вірити» зустрічаються тут кількадесят разів і являються ніби магнітним полюсом для його думок.

Павло глибоко застановляється над людиною у її найглибшій дійсності, тобто у її відношенні до Бога. З однієї сторони це є стан розлучення і віддалення, що спричинені ідолопоклонством, у різних його формах, та всіма іншими провинами, які пішли за ним; з іншої ж сторони — це стан абсолютного безсилля перед власним спасінням, незважаючи на всю мудрість людини та на її геніальні здобутки у різних секторах думки, мистецтва, науки і технології.

Але визнання цього безсилля, яке насамперед являється реалістичним визнанням свого стану сотвореного буття перед Богом, — це перший крок, це умова для прийняття у собі самому його спасаючого діяння. Бог — це Отець, і лише він може дарувати життя, якого він є володарем, життя вічне, досконале, цілковито звершене й задовольняюче; але цього свого дару він не є винен нікому крім себе самого та своєї безконечної любові. Ніщо крім цієї любові не може примусити його дарувати себе самого своєму сотворінню. Не існує діл, які б вони не були добрі і навіть наказані ним, завдяки яким можна було б вимагати цього, як права на винагороду.

Якраз віра і визнає це безсилля людини, її недостатність щодо свого остаточного спасіння, й одночасно визнає Божу безкорисливість і Божу любов, яку він дарує як благодать, а не як право. Біблійне і Павлове розуміння віри твердить, що спасіння не походить із того, що людина робить для Бога, але з того, що Бог робить для людини.

А те, що Бог робить для людини, може наразити її інтелект на важке випробовування. Павло ясно твердить, що він проповідує лише Ісуса Христа розп’ятого, ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що спасаються, — Божу могутність і Божу мудрість, адже «немудре Боже — мудріше від людської мудрости, і немічне Боже — міцніше від людської сили» (1Кр 1,23-25). Знання ж цих Божих діл приходить до людини через людське слово, через «глупоту проповіді» (1Кр 1,21). Адже це слово не містить у собі вишуканих філософічних систем та чітких логічних доказів, які задовольняють розум; воно пропонує, як спасіння для всіх людей, — Христа розп’ятого.

Людський розум потерпів невдачу, загубившись у безмежності й красі сотвореного світу та в тих спокусах, які він скриває у собі (пор. Рм 1,18-23). Людина не зуміла (або не захотіла) вийти із замкнутого круга власного досвіду в сотвореному світі та спрямуватися до Творця. Тепер її кличеться до «послуху» віри, тобто до віри, яка є послухом і підчиненням її розуму Божому слову, яке проповідується і звіщається його посланцями: віра — це значить мати довір’я й довіритися цьому слову, яке приходить до людини з-поза світу її досвіду, це значить прийняти від цього слова спасіння. «Послух віри» — це дорогий для Павла вислів, він являється свого роду антифоном на початку і в кінці послання до Римлян; знаходимо його в Рм 1,5 і 16,26: «послух віри між усіма народами», і ця фраза заключає у собі також усю його апостольську програму.

Як бачиться, віра приймає ознаки послуху: готовість, відкритість, прийняття і т. д. Але це не означає відмовитися від свого інтелекту і розуму. Інтелект і розум завжди залишаться необхідними людині, щоб вона була сама собою, але вона муситиме визнати їх обмеженість, очистити їх від упереджень, поставити під сумнів їх звичайні схеми мислення й культуру, якою вони живляться, щоб могти свобідно прийняти звіщення і слово, які походять від Бога, а, отож, і становлять вістку спасіння.

Інтелект і розум приведуть людину аж до порогу перед актом віри, показуючи їй логічність і допустимість християнської пропозиції й залишаючи повну свободу у її прийнятті або відкиненні. Безсумнівно, віра — це благодать, тому що вона є основою спасіння, яке є безкоштовним на кожному своєму етапі; але це є благодать, яку дає всім людям Бог, «який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1Тм 2,4). Можемо її порівняти до морських хвиль, які зупиняються лише там, де підноситься земля, становлячи їм перешкоду.

Перед Богом, який себе об’являє, послідовна і розумна поведінка людини — це довіряти Богові, довіряти його слову: це є «справедлива» позиція, тому що вона стоїть в гармонії з тим становищем, в якому людина знаходиться перед Богом. Павло говорить про «виправдання» віддаленої від Бога людини як про найбільше Боже діло: Бог, який є «справедливий» у тому біблійному значенні, про яке ми говорили, представляючи тему цього послання, чинить справедливим людину, яка ставить себе у цю позицію, «виправдовує» її, якою б вона не була грішною (Рм 4,5), чинить її своїм прийомним сином, а, отож, і своїм спадкоємцем, на рівні з його Сином Ісусом Христом.

Будь-яка позиція, яка шукала б якоїсь рівності, яка бачила б у Богові свого роду другу сторону, з якою людина може трактувати і домагатися якогось права, є не лише гордою і грішною, але й оманливою: Бог не є якимсь обмеженням для людини, він є той, хто створює для неї всі можливості для життя, розвитку і самореалізації на будь-якому полі.

Після прийняття, у вірі, божественного життя, надія і любов задіює всі сили і здатності християнина, щоб дозволити цьому життю виявляти себе і зростати на цій землі, аж поки не осягнеться вічне життя, яке Бог подарує, задовольняючи ті глибокі бажання, які він сам вклав в глибині людського серця.

Павло говорить про віру як про фундаментальну і постійну поведінку людини перед Богом, тобто говорить про неї як про чесноту, як би ми сказали сьогодні цим катехитичним терміном; він не говорить про віру як про комплекс правд, в які треба вірити. Для Павла те, що треба прийняти з вірою — це «євангеліє» у первісному християнському значенні, тобто у значенні «доброї вісті» спасіння людини, яке Бог здійснює через Ісуса Христа, свого Сина, через його страсті, смерть і воскресіння (Рм 1,1-4). Саме на антропологічному вимірі віри Павло наголошує й зосереджує свою увагу, так що це виглядає єдиною поставою, яку можна зайняти перед Богом; дуже рідко Павло говорить про любов людини до Бога (Рм 8,28.37), в той час, як десятки разів він говорить про віру або про любов Бога до людини, і не лише у посланні до Римлян.

У відносинах між Богом і людиною Богові належить любов, а людині віра, Богові належить дарувати себе, а людині — прийняти його. У синівському звіренні і відданості людини Божій і Христовій любові Павло резюмує все внутрішнє життя кожного християнина, починаючи від себе самого: «Що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гл 2,20).

Підсумовуюча схема

А) 1,1-15: Адрес, привітання і ціль послання.

Б) 1,16–11,36: Доктринальна частина: євангеліє, тобто Ісус Христос розп’ятий і воскреслий — це сила Божа на спасіння кожному, хто вірує, юдеєві чи поганинові;

а) 1,18–4,25: як у поганському світі ідолопоклонства, так і в юдейському світі закону панує гріх; над усіма тяжить Божий гнів, і всі потребують спасіння; але для всіх тих, хто вірить в Христа, існує спасіння: Бог прийняв його жертву як викуп за всі гріхи; віра чинить людину справедливою перед Богом, як колись Авраама, родоначальника вибраного народу;

б) 5,1–8,39: життя віруючого, примиреного з Богом, відкривається до надії: через віру і хрищення він є звільнений від первородного гріха і від особистих гріхів, має силу перемогти схильність до зла, властиву людині, і Дух дає йому змогу приблизитися до Бога як син, зі звертанням: «Авва, Отче»;

в) 9,1–11,36: проблематика єврейського народу, який відкинув Месію: для Павла це є тайна, що належить до історії спасіння, у якій передбачено інтеграціу Ізраїля у спасінні, яке Бог розпочав із ним.

В) 12,1–16,27: Моральна частина: практичні вказівки для християнського життя в поганському світі; зауваження стосовно співжиття у спільноті між вже дорослими у вірі християнами та християнами ще слабкими і податливими до згіршення; прощання і кінцеві побажання для спільноти й зокрема для численних конкретних осіб.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка