Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка29/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   44

12
Послання до Євреїв


Дане послання, що є останнє в Павловому епістолярієві, але є гідне стояти поряд з посланням до Римлян з уваги на його довжину і зміст, дійшло до нас без заголовку та без відправника. Іншими словами, ми точно не знаємо, хто його написав, і для кого воно призначене. Від найдавніших часів християнства його приписувалося Павлові; але й від найдавніших часів християнства зауважилося також різницю між цим посланням та іншими посланнями корпусу Павла, й тому дискусія про його автентичність розпочалася дуже рано, і вже Оріген в першій половині III століття говорив, що лише Бог знає, хто написав це послання. Однак, відколи тільки воно з’явилося, всі відчули, яку воно має доктринальну вартість для пізнання особи Ісуса Христа та здійсненого ним діла відкуплення.

В даному посланні бракує навіть ім’я адресату. З уваги на свій зміст воно ще від II століття отримало титул «послання до Євреїв». Адже читаючи його, відразу зауважується, що лише євреї, і то правдоподібно із священичого роду, могли збагнути її до глибини. Очевидно, йдеться про євреїв, які прийняли Ісуса з Назарету як обіцяного Месію і як Сина Божого, так як звіщала апостольська проповідь (пор. Ді 6,7). По всій ймовірності вони жили в Палестині і знаходилися у труднощах, чи радше у небезпеці відступництва від християнської віри й повернення до юдаїзму.

З останньої глави ми дізнаємося, що адресати знали також Тимотея, й що послання правдоподібно було написане в якомусь містечку в південній Італії. Ряд певних міркувань доводить вчених до висновку, що наше послання мало б бути написане перед знищенням Єрусалимського храму, тобто перед 70-им роком по Хр.

Послання має досить складну структуру. Викладення матеріалу час до часу переривається заохоченнями й закликами до витривалості у християнській вірі.

Крім прологу (Євр 1,1-4) та завершення (Євр 13,20-25) у ньому можна розрізнити дві частини: у першій частині (Євр 1,5–10,18) переважає доктринальний виклад; у другій (Євр 10,19–13,19) — заохочення до інтенсивного життя у християнській вірі і любові.

А) Пролог (Євр 1,1-4)


У пролозі, в якому бракує як адреси, так і привітання, відразу представляється Ісуса Христа в усій його безмежній величі Сина Божого та остаточного об’явника його слова.

Саме цей вступ являється основою, на якій автор базує свою доктрину про вищість особи Ісуса та сповненого ним діла над усіма іншими особами та установами, якими Бог послуговувався в минулому для встановлення відносин між собою та людством.

У цьому прологові наголошується насамперед на тяглості історії спасіння: у Сині повністю здійснюється те Боже об’явлення, що в минулому було виявлене лише частково і не повним чином. Це є той самий Божий план спасіння людини, що в Ісусі знаходить свій повний вислів. Однак поряд з тяглістю тут виявлена також вся вищість Божого втручання в людську історію через його Сина.

Він є «спадкоємцем усього», тому що Ісус, як Богочоловік, має ту саму божественну владу над цілим всесвітом, що і Отець. Як вічний Божий Син він приймав участь у сотворенні й приймає участь у збереженні усіх створених істот. Його рівність з Отцем у Божій природі висловлена тут двома порівняннями: Отець і Син — це ніби джерело світла та проміння, що поширюється від нього; це ніби печать та той відбиток, що вона залишає на м’якому воску.

Через Сина Бог об’явив усього себе самого і через нього здійснив очищення сумління людей від гріха. Сповнивши свою місію, Син, так би мовити, повернувся до Отця разом зі своєю людською природою й отримав таку честь і славу, що є незрівнянно вищою від будь-якого сотвореного буття, включно з небесними сотворіннями.

Б) Доктринальна частина (Євр 1,5–10,18)


У цій частині, безперестанно покликаючись на Старий Завіт, розвивається те, про що говорилось у пролозі. Її можна поділити на дві головні частини.

а) Вищість Ісуса Христа над ангелами (Євр 1,5–2,18) та над Мойсеєм (3,1–4,13). Послуговуючись найбільш придатним для євреїв способом, тобто за допомогою довгого ряду уривків, взятих із Писання, автор описує вищість Ісуса, Месії, над ангелами. Лише до нього може бути застосований у повному значенні титул «Син Божий»; ангели є лише слугами, міністрами Божими. Після короткого заохочувального відступу на початку другої глави, послання продовжується поясненням, що Син «на малу хвилину» був зведений до нижчого від ангелів положення, тому що повинен був стати в усьому «подібним до братів», щоб відкупити їх і привести до Отця (Євр 2,17). Але тепер ми його бачимо коронованим славою і честю (Євр 2,9).

Ісус є також вищим від Мойсея так, як в сім’ї син є вищим від слуги (Євр 3,1­-6). І тут також автор поміщає гаряче заохочення: постать Мойсея нагадує про жахливий період пустелі, де євреї впродовж сорока років вели блукаюче життя, і де померли всі ті, що вийшли з Єгипту дорослими; вони не могли увійти в обіцяну землю й насолоджуватися тим відпочинком, що Бог для них приготував. Історія давнього Ізраїля стає суворим навчанням, адже новий Ізраїль, й зокрема адресати цього послання знаходяться в подібній ситуації. Труднощі і терпіння стають спокусою, але хто втратить віру і повернеться назад, той не зможе увійти в правдиву обіцяну землю, у вічний Божий відпочинок (Євр 3,6–4,13).



б) Вищість сповненого Ісусом діла над ділом, яке сповнив Мойсей (Євр 4,14–10,18). Попередній аргумент підпорядковується цій другій секції доктринальної частини, в якій вся увага зосереджена на відносинах між Богом і людьми, відносинах, які офіційно конкретизуються в богопочитанні за посередництвом священиків, які повинні його виконувати. Вони являються ніби мостом, що єднає Бога з людиною. Тут автор намагається доказати, що священство Ісуса є вище від встановленого Мойсеєм священства левітів; що складена ним жертва є безконечно гідніша і приємніша Богові ніж ті жертви, які приносилися за законом Мойсея; що новий союз між Богом і людьми, в якому він являється посередником, є вищий від того союзу, в якому посередником був Мойсей.

Все те, що чинилося в богопочитанні старого закону, було лиш тінню, образом тієї жертви, яку сповнив Ісус Христос. Саме ця дійсність залишається; образи, натомість, не мають більше жодної вартості і жодного значення, від того моменту, коли прийшла символізована ними дійсність.

Тут автор широко зупиняється над священством Ісуса (Євр 4,14–7,28). Вже в Євр 2,17 та 3,1 Ісуса називається Архиєреєм - Первосвящеником. Очевидно, саме ця його ознака найбільше цікавить автора послання. Адже в його очах відкуплення представляється як величний літургійний акт покути і примирення між Богом і людиною. Саме через літургійні обряди священики примирювали Ізраїля з Богом. Але діло Ісуса — це в своїй найглибшій суті діло примирення всього людства з Богом, й отож це є священича дія.

Встановивши, які ознаки повинен мати Первосвященик, автор застосовує їх до Ісуса, який ще у Старому Завіті (Пс 110,4) був предвіщений як «священик навіки за чином Мелхиседека» (Євр 5,1-11). Перед тим, як чітко пояснити свою думку, автор робить довгий відступ (Євр 5,12–6,20), що містить у собі батьківське картання (Євр 5,11-14), журливе застереження перед віровідступництвом (Євр 6,1-8) та вислів довір’я до адресатів, що, незважаючи на те небезпеки, в яких вони знаходяться, будуть витривалі і твердо триматимуться того якоря спасіння, що ним є вірність Бога своїм обітницям, які вже здійснилися в Ісусі, найвищому священикові (Євр 6,9-20).

Повертаючись до аргументу Христового священства, автор, йдучи за вказівкою Пс 110,4, перечитує в новому світлі 14-ту главу книги Буття, в якій розповідається про Мелхиседека, й знаходить у цій розповіді рації, задля яких псалмопівець порівнює священство Ісуса до священства Мелхиседека, а не нащадків Арона:

— саме ім’я Мелхиседека й місто Салем (давнє ім’я Єрусалиму), в якому він царює, пригадують про ті титули, які надав Месії ще пророк Ісая (пор. Іс 9,5-6; 11,1-9);

— Мелхиседека представлено у Біблії без людської родини й виключно при сповненні священичих функцій; таким чином він являється образом Ісуса Христа, роль якого має у своїй найглибшій суті священичий характер, адже її головною метою є поєднання людей із Богом;

— Мелхиседек отримує жест поваги від самого родоначальника вибраного народу, і в цьому жесті знаходимо визнання нижчості Авраама й тим більше його потомства, включно із священиками;

— священство Ісуса є вічне, тим часом як священство нащадків Леві триває лише впродовж їхнього земного життя;

— і вкінці, священство Ісуса є установлене урочистою Божою клятвою, на відміну від священства левітів.

Але не існувало б необхідності в новому священстві, якщо би попереднє священство приносило людям повне і досконале відкуплення (Євр 7,1-28), що здійснюється вічним, а отож і остаточним священством Ісуса.

Це нове священство є установлене для того, щоб нав’язати нові відносини між Богом і людиною; тому ось дальше у викладі говориться про новий союз (Євр 8,1-13), про який ясно пророкував Єремія (Єр 31,31-34, що тут повністю цитується) у цьому величавому і глибокому тексті, який разом з небагатьма іншими у Старому Завіті сягає дійсності Нового.

Остання точка, на яку вказує священний автор, — це вищість тієї жертви, яку приніс архиєрей Ісус Христос, над жертвами Мойсеєвого богопочитання (Євр 9,1–10,18), як воно здійснювалося в наметі, де перебував ковчег в періоді пустелі (пор. Вих 25–26), і згодом у Єрусалимському храмі.

Автор розглядає хресну смерть Ісуса із трьох точок зору:

— як жертву, якою започатковується новий союз, так як Мойсей започаткував старий союз принесеними Богові жертвами (Вих 24,6-8);

— як жертву, яка глибоко внутрішньо очищує сумління людей, в той час як давні жертви очищували лише зовнішньо, «законно» (тут автор має на думці літургію дня покути, як він є установлений у 16-ій главі книги Левіт);

— як смерть найбільшого добродія людства, оскільки Ісус чинить нас спадкоємцями тих дібр, які він здобув самою своєю смертю.

Зауважмо, окрім цього, особливе наголошення на численності давніх жертв, яка була знаком їхньої неефективності, та на одиничності нової й дефінітивної жертви. Однак, говорячи, що стародавнє богопочитання було символом нового (Євр 9,9) та тінню майбутніх благ (Євр 10,1), автор вказує не лише на обмеження, але і на велич основаного Мойсеєм богопочитання, через яке Бог хотів приготовити Ізраїля до дефінітивного богопочитання, яке глибоко внутрішньо освячує людей (Євр 10,10-14).

Протиставлення між жертвою Ісуса та жертвою «дня покути» (jom kippur) спонукало автора вказати на, так би мовити, кінцеву точку сповненого Ісусом діла.

Увага тут звернена на тому, ким Ісус є в даному часі, і ким він почав бути від моменту свого виходу на небо під час вознесіння. Небо — це не лише правдива обіцяна земля, до якої новий Мойсей веде новий Божий народ; воно є також правдивим храмом, в якому ми остаточно зустрінемося з Богом й насолоджуватимемось тим самим щастям, що і він. Христос, сповнивши свою жертву покути, увійшов із власною кров’ю у це святилище, так само як єврейський первосвященик входив у найсвятішу частину храму (Святеє Святих), приносячи туди лише кров зарізаних жертв.

Увійшовши у правдивий храм Ісус проклав нам дорогу і дав можливість йти за ним всім тим, хто в нього вірить.

В) Моральна частина (Євр 10,19–13,15)


Друга частина послання — це гарячий заклик до вірності, в який вплетені погрози вічної погуби для тих, хто відрікся би від Божого Сина; з особливим запалом тут згадується відвага перших часів після навернення (Євр 10,32-39). Заклик до твердості у вірі підсилюється прикладом найвизначніших постатей із священної історії (Євр 11,1-40), починаючи від Авеля й закінчуючи аж часами Макавеїв, які стали славними завдяки тому, що зберегли свою віру серед всіх трудностей, приймаючи всі терпіння навіть аж до мученицької смерті. Але все ж таки для них померти ще не означало увійти в «обіцяну землю», вони заволодіють нею лише разом з нами (Євр 11,40), після сповнення Ісусової жертви.

На початку 11-ої глави знаходимо славне визначення віри, яка вже є «володінням», хоч ще недосконалим, тих речей, на які ми надіємось, і одночасно є «доказом» цих речей, які ми не можемо бачити очима, але Боже слово, прийняте з вірою, запевняє нас, що вони існують.

Після довгого переліку людей, які прославилися своєю вірою, наше послання ще раз представляє Ісуса як приклад витривалості у терпінні страстей, після яких його очікувала слава (Євр 12,1-3). Тепер він промовляє до нас із небес, й обов’язок слухати його є ще більшим, ніж обов’язок ізраїльтян під Синайською горою (Євр 12,18-25).

Остання глава — це збірка різних порад. Важливим тут є уривок Євр 13,7-15, що являється ще одним закликом до вірності тій науці, яку проповідують «наставники», провідники тієї спільноти, до якої належать адресати даного послання, які засвідчили власною кров’ю ту правду, яку вони проповідували.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка