Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка31/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   44

13
Соборні послання


Після епістолярію Павла в Новому Завіті наступає група семи послань, що від початку IV ст. були названі «соборними посланнями». Дані послання не є адресовані, як послання Павла, до якоїсь конкретної спільноти, вони звертаються до загалу всіх християн чи до якоїсь групи спільнот. Виняток становлять друге і третє послання Йоана, що є адресовані, відповідно, до однієї спільноти й до однієї особи. Про послання Йоана говоритиметься після євангелія від Йоана.

Послання Якова


Християнська старовина передала нам це послання під іменем Якова. Ми знаємо, що серед апостолів це ім’я носили дві особи: Яків, брат Йоана, якого згодом зватиметься Старшим, та Яків, син Алфея, якого зветься Молодшим (пор. Мр 3,17-18). Однак ні один, ні другий, по всій ймовірності, не був автором «послання Якова»; на думку багатьох вчених це послання мало б належати тому персонажеві, що у Діяннях та в посланнях Павла названо «братом Господнім», тобто одному з родичів Ісуса, якого разом з Петром та Йоаном вважалося «стовпом» Церкви (Гл 2,9). Він очолював Єрусалимську Церкву, а на апостольському соборі він бере слово відразу після Петра.

Яків дуже скрупульозно дотримувався закону Мойсея, незважаючи на те, що він був абсолютно згідний з Петром і Павлом, що до нього не треба було примушувати як до необхідної для спасіння умови поган, які приходили до Церкви. Ця його практична поведінка була дуже розважною і розумною. У ньому юдеї своїми власними очима переконалися, що прийняти Ісуса і його науку не означає відректися від усього своє юдейського минулого, але оцінити релігію отців, що у євангелії досягнула до своєї повноти і досконалості. Все, що лиш найкращого було в юдейській релігії (молитва, вивчення Писань, добрі діла, любов до Бога та до ближнього) ще досконалішим чином практикували учні Ісуса. Своєю глибокою релігійністю Яків здобув собі прихильність та пошану навіть зі сторони євреїв, які не наверталися.

Також Яків помер мученицькою смертю, вбитий на наказ первосвященика та синедріону в 61-ому році по Хр., правдоподібно під час того короткого періоду, коли в Палестині не було римських прокураторів.

Послання Якова має надзвичайно практичний характер; воно є адресоване «дванадцятьом поколінням, що у розсіянні». Цей заголовок не означає, що Яків пише до євреїв, проживаючих у діаспорі (тобто поза Палестиною). Він пише до християн, що походять з юдаїзму і проживають поза Палестиною, можливо в недалекому регіоні Сирії.

Можна вважати, що ціле це послання є побудоване на одному центральному уривкові Як 2,14-26, в якому апостол наголошує на необхідності для християнина добрих діл, якщо він хоче спастися. Самої лиш віри не вистачає. Це було б дуже гарно, якщо можна би було лиш вірити в деякі правди, а далі вести егоїстичне життя, йдучи за власними матеріальними інтересами та інстинктами з переконанням, що віра в Ісуса спасає автоматично, як би ми не поводилися на практиці. Віра, про яку говорить Яків, — це не звичайна згода розуму з християнськими правдами, що не несе за собою жодних наслідків у практичному житті. Така віра є мертва, — каже Яків у згоді з Павлом, який говорить, що жива віра — це віра, яка є чинна, яка діє через любов (Гл 5,6), тобто виявляє в конкретних вчинках, в реальному житті любов віруючого до Бога та до ближнього.

В посланнях до Римлян (Рм 3,28) та до Галатів (Гл 2,16) Павло каже, що людина стає праведною перед Богом лише через віру, ще не сповнивши жодного доброго діла. Тут апостол народів говорить про навернення і про перехід від стану гріха до стану благодаті, на яку ніхто не може заслужити. Благодать у своїй природі є «безкоштовна». Але вона повинна стати в людині началом нового життя, що спонукало би християнина жити так, як навчав Ісус. Це правда, що віра — це корінь нашого надприродного життя, а, отож, і нашого остаточного спасіння; але правда є також, що цей корінь є абсолютно непотрібний, якщо із нього не виростає дерево, яке приносить добрі плоди. Не вистачає лиш слухати Боже слово і вірити в нього; треба його практикувати в конкретному житті (Як 1,22-27; пор. Мт 7,21-27).

Навколо цього ядра розвивається послання Якова: тут отримують своє християнське значення заклики до витривалості у випробовуваннях та в трудностях життя (Як 1,2-12; 5,7-11); наполягання на тому, щоб розумно вживати язик, який так легко і швидко може наробити стільки лиха (Як 3,1-12); запрошення до безстороннього ставлення в християнській спільноті до багатих і бідних, знаючи, що перед Богом не мають ніякої ваги багатства і почесті цього світу (Як 2,1-13; 5,1-6), та що всі є однаковим чином його дітьми; і, вкінці, заклики до опановування власних пристрастей та здобуття тієї християнської мудрості, що одночасно становить також навіть чисто людську зрілість (Як 3,13–4,17).

Дане послання має особливу вагу також через той факт, що у ньому знаходимо єдине у Новому Завіті свідчення про тайну «єлеопомазання» (Як 5,14-15). Яків лиш кількома словами поручає цю практику, що мабуть не була чимось новим для вірних, але становила вже досить поширений звичай, який згодом увійшов у сталу практику і був визнаний Церквою як «діючий знак благодаті для духовного і навіть тілесного добра хворих». Послання продовжується запрошенням до визнавання гріхів (Як 5,16-18). Тут мабуть ще не йшлося про тайну Сповіді, але про колективне визнання власних гріхів на християнських зібраннях з тією ціллю, щоб кожен відчув обов’язок молитися за братів. Послання закінчується заохоченням приводити на добру дорогу тих братів, що віддалилися від правди та від християнського життя.


Послання Петра


В каноні Святого Письма фігурують два послання під іменем глави апостолів; можна було б сказати, що це є перші «енцикліки», хоч вони безпосередньо адресовані до християнських спільнот в Малій Азії, як це видно із заголовку першого послання.

Можливо, хтось буде здивований цими адресатами. Адже ми знаємо, що через даний регіон перейшов був Павло, проповідуючи тут євангеліє в часі своєї другої і третьої місійної подорожі. Отож, ми сподівались би, що під посланнями, адресованими до цих християн, ми знайдемо підпис Павла. Деякі вчені вважають, що тривожні вістки про становище християн в Малій Азії дійшли до Риму в тому часі, коли Павло вже був звільнений з першого ув’язнення, покинув столицю і мабуть знаходився в Іспанії, згідно зі своїми планами.

Замість Павла їм відповідає Петро, що знаходився в тому часі в Римі. Ці християни послухали би не менше від Павла главу апостолів, який був найголовнішим стовпом Церкви.

Петро не мав потреби представляти себе самого перед ними. Павло мусів говорити в усіх заснованих ним спільнотах про Кифу, тобто «скалу», на якій Ісус збудував свою Церкву. Зрештою, Павлове послання до Галатів підтверджує, що Петро був добре знаний серед християн Малої Азії.


А) Перше послання Петра


Цей твір є призначений для християн, які терплять від ворожого середовища, серед якого мусять жити. Висміяні, зневажені і навіть несправедливо оскаржені, вони знаходились у тих самих умовах, що й будь-яка інша християнська спільнота у цьому світі (1Пт 5,9), й св. Петро заохочує їх до витривалості.

У першій частині послання (1Пт 1,3–2,10) домінуючим мотивом є християнська надія, яка розраджує життя у цьому світі (1Пт 1,6) й підтримує у терпіннях. Терпіннями випробовується, очищується і посилюється наша віра так само, як вогонь вивільняє і очищує золото від шлаків, з якими воно змішане (1Пт 1,7).

Християнська надія має тверду основу у Божій любові, виявленій у жертві Ісуса. Петро закликає християн, щоб вони збагнули вартість ціни, яка була за них заплачена (1Пт 1,17-21) і яка вказує, наскільки велика є Божа любов до нас.

Ця любов не лише звільнила нас від зла, але й перетворила нас, відродила нас до нового життя. Бог не лише був для нас доброчинцем, у відношенні до якого ми є і повинні почуватися дітьми, що живуть у спокої й без злоби, люблячи один одного як брати й очікуючи, поки радість від усвідомлення, що ми є Божими синами, не стане повною і досконалою, коли Ісус повернеться наприкінці часів (1Пт 2,1-2; 4,13). Але крім цього довір’я і спокою християни повинні відчути також і всю свою гідність як членів самої Божої родини, вибраного плем’я, святого народу, царського священства, адже вони поклоняються і віддають честь правдивому Богові у щоденній жертві власного християнського життя, як священики, що складають свою літургійну жертву (1Пт 2,9-10).

Друга частина має більш практичний характер; в ній говориться про обов’язки стану різних категорій людей. Неможливо не зауважити у цій частині особливого наголосу, який ставить глава Церкви на доброму імені, на добрій славі, про яку християни повинні переживати, у тому значенні, що їхня поведінка не повинна бути такою, щоб заслуговувати на зневагу, на терпіння і муки, які вони терплять (1Пт 2,12; 3,16; 4,4-5; 4,14-16).

Християни знають, що так само, як і Ісус, вони зазнають різного роду нерозумінь, осміювань і терпінь, але Петро закликає вірних, щоб вони не давали поганам жодного іншого мотиву для зневаження і переслідування, щоб таким чином виявилася несправедливість. Лише тоді терпіння стане запорукою Ісусового блаженства, про яке Петро пригадує вірним (1Пт 4,14; пор. Мт 5,11; Лк 6,22).

У цьому закликові знаходимо два дещо неясні уривки: 1Пт 3,19-20 і 4,6. У них говориться, що Ісус в часі між своєю смертю та воскресінням «зійшов до аду», щоб «мертвим проповідувати благовість».

Церква навчає, що перед Ісусом жодна людина не могла осягнути вічного щастя. Всі ті, що спаслися перед відкупленням, мали «квиток», мали право увійти до раю, однак ще не увійшли до нього. Ісус своєю жертвою відкрив небеса для Божих синів, і Петро у згаданих стишках натякає на цей факт. У тексті 1Пт 3,18-20 слово «тіло» вказує на людську, таку саму, як і наша, природу, в якій Ісус жив і зазнав смерті; слово ж «дух» вказує на прославлений, божественний стан, в якому він живе після свого воскресіння. У цьому стані він звільнив і увів до раю душі праведних, які також очікували на своє відкуплення. Петро, зокрема, має на думці сучасників Ноя, які не повірили його слову. Якщо якась частина з них очікувала на «благовість» відкуплення, то це значить, що вони, спостерігаючи за катастрофою потопу, могли схаменутися і благати в Бога про спасіння.

Петро йде далі, звертаючи свій погляд на те, як води потопу піднесли ковчег, не даючи Ноєві та його родині потонути разом зі всіма іншими людьми. Ці води являються образом води хрищення, яка спасає християн від загибелі. Стишок 1Пт 4,6 повертається до тієї думки, що висловлена в 1Пт 3,19-20, пригадуючи, що Божий суд не є таким, як суд людей, як це сталося з тими, хто згідно з людським судом був засуджений як невірний і грішний, але натомість осягнули милосердя і спасіння через здійснене Ісусом відкуплення.

Б) Друге послання Петра


На відміну від першого, воно має більш полемічний чи, насмілимось навіть сказати, майже жорстокий характер. Адже тут не йдеться більше про зовнішні труднощі християнських спільнот в Азії, спричинені співжиттям з поганським суспільством, але про внутрішні для самих спільнот загрози, загрози для правдивої віри зі сторони неправдивих вчителів та хитрунів, які користувалися наївністю вірних для того, щоб відірвати їх від християнської віри.

Ціла друга глава — це обвинувальне слово, що цілковито відповідає поривчастому темпераментові Петра, який тепер захищає Христа у своїй Церкві більше не мечем, як у Гетсиманському саду (Йо 18,10), але своїм словом, як головного наставника у Церкві. З ціллю підбадьорення християн у вірі в Ісуса, як його їм було представлено в апостольській проповіді, Петро пригадує про одних з незабутніх моментів свого життя з Ісусом, тобто про Переображення (пор. Мр 9,2-8), в якому він споглядав Учителя між Мойсеєм та Іллею в усьому блиску його божественної слави.

Ті неправдиві вчителі, що вже віддалилися від віри, намагалися дискредитувати євангеліє твердячи, що обіцяний прихід Ісуса ніколи не настане. Тому Петро зауважує, що Бог не міряє час короткою тривалістю нашого життя, адже для нього тисяча років є як один день. Натомість треба цінити той час, що Бог нам дає (2Пт 3,1-10).

Святе Писання навчає, що Бог може карати, коли це потрібно: жахливі кари, яких зазнали сучасники Ноя в потопі (Бут 7,17-22), чи Содом і Гомора у вогненному дощі (Бут 19,23-25) — це образи кар, які Бог нашле на тих, хто відрікся від Ісуса після того, як згодився йти за ним та повірив у нього. Майже спонтанно Петро наводить вираз, подібний до того, який Ісус сказав про Юду: «Ліпше було б їм дороги справедливости не спізнати» (2Пт 2,21).

До того всього вони ще намагалися послуговуватися Писанням, щоб підтвердити свої думки, й Петро пригадує, що Писання будь-хто не може правильно зрозуміти чи пояснювати; воно є плодом співпраці між Святим Духом та пророками, й отож його правдиве значення може нам подати лише той, хто отримав доручення та супровід Духа, щоб поширювати у світі те, що Бог об’явив, тобто апостоли з Петром на чолі (2Пт 1,20-21) та їхні наступники, тобто Папа та єпископи, які є у єдності із ним. Особливо цінним є короткий натяк Петра на послання Павла, в яких знаходяться деякі уривки, яких є нелегко інтерпретувати, і яких облудні вчителі перекручують, так само як роблять це і з іншими Писаннями (2Пт 3,15-16). Очевидно, авторові є відомі Павлові послання (якими обмінювалися різні християнські спільноти, та з яких вже мабуть існували перші часткові збріки), й важливо зауважити, як він їх ставить на той самий рівень з іншими Писаннями.

Деякі екзегети знаходять певні трудності щодо приналежності цих двох послань Петрові, зокрема другого, в якому відчувається пізніша ситуація, ніж в апостольському періоді. Перше послання мало б бути збіркою ряду роздумів та повчань, пов’язаних з літургією хрищення, що були зредаговані в епістолярній формі з ціллю їхнього поширення в інших спільнотах. Ми знаємо, що натхненність текстів Святого Письма не дає запевнення про їхнє літературне походження, тобто про приналежність тому авторові, якому вони приписані. Ще в кінці Старого Завіту ми зустрічаємося зі звичаєм приписування якійсь славній постаті творів, які були написані іншими авторами. Пригадаймо, наприклад, книгу Мудрості, що була написана приблизно в середині I ст. до Хр., але була приписана Соломонові, який жив дев’ять століть перед тим. Той факт, що певний твір не належить безпосередньо тому авторові, якому він приписаний, жодним чином не торкається його канонічного авторитету та його натхненності. Важливим є, що первісна Церква визнала в ньому голос правдивого апостольського свідчення й прийняла, зберегла та передала нам як спадщину цілої Церкви.

Хочемо ще додати, що, якщо читати перше послання Петра як «проповідь» про хрищення, то деякі деталі проясняться і стануть ближчими до життя. Всі заклики, що стосуються до християнського життя, черпають своє походження з християнського буття, що зродилося з тієї злуки з Христом, яка відбувається у хрищенні. Читання цього твору і роздуми над ним допоможуть переосмислити наше хрищення, наше відродження до життя як Божих дітей.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка