Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка36/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44

16
Євангеліє від Матея


На відміну від інших євангелистів, про Матея ми маємо дуже мало відомостей. Його ім’я на арамійській мові, тобто на мові, якою в часах Ісуса говорилося в Палестині, означає «Божий дар». І Матей справді був Божим даром для Церкви, але перед тим, як бути Божим даром, він сам отримав надзвичайний дар, дар Ісусового милосердя та покликання належати до його найближчих друзів, а згодом до його апостолів.

Перед своїм покликанням Матей займався найненависніше для євреїв ремеслом: він був митарем в одному містечку на березі Генезаретського озера, в Капернаумі. Хто виконував цю роботу, того всі надзвичайно ненавиділи, адже зібрані гроші попадали в казну Ірода або римської імперії, які аж ніяк не використовували їх для покращення умов життя населення. Одним словом, хто збирав податки, того вважалося колабораціоністом ненависних окупантів, які гнітили Божий народ, та публічним грішником, оскільки система оплати в тому часі була переповнена надужиттями та несправедливостями у відношенні до населення.


Матей, апостол і євангелист


Матей вже мабуть чув про цього пророка з Назарету й можливо вже й особисто його бачив і чув, оскільки Ісус саме в Капернаумі встановив свій осідок на початку свого прилюдного життя (Мт 4,12-13). Однак він мабуть був дуже здивований, коли під час того, як він сидів за своїм прилавком, Ісус зупинив на ньому свій погляд і просто сказав: «Йди за мною» (Мт 9,9; пор. Мр 2,14; Лк 5,27-28). Матей встав із-за прилавку і пішов за ним.

Марко та Лука, оповідаючи про цей самий епізод покликання Матея, називають його Леві, однак подібність розповідей свідчить про те, що тут йдеться про одну і ту ж саму особу, яка згодом знову з’явиться в переліку апостолів (Мт 10,2-4; Мр 3,16-19; Лк 6,13-16). Можливо, Леві — це було ім’я, під яким він був знаний як митар чи податківець, тим часом як Матей — це було його друге ім’я, якому він надав перевагу відколи вирішив йти за Ісусом. Зрештою, подвійне ім’я — це нерідке явище в Новому Завіті: найбільш відомий є випадок Павла, який мав також єврейське ім’я Савло; Марко мав друге ім’я Йоан, а ще один учень Ісуса, якого разом з Матієм було запропоновано на те, щоб взяти місце Юди, називався Йосиф і Варсава (Ді 1,23).

Від того моменту, коли Матей став послідовником Ісуса та був офіційно вибраний як один з «дванадцятьох», ми тратимо його сліди. Найдавніші християнські письменники вже в кінці першого століття, цитують епізоди та вирази, що належать до першого євангелія, навіть не наводячи джерела.

На початку другого століття єпископ Папія з Гієраполя, в Малій Азії, інформує нас, що Матей написав своє євангеліє на «єврейській» мові, тобто на мові, якою палестинські євреї говорили в часах Ісуса, і яка в дійсності була «арамійською». Інші письменники з II та III століття також потверджують ці відомості. Отож, від найдавніших часів християнства автором першого євангелія завжди вважалося Матея.

Єпископ з Гієраполя каже також, що багато-хто перекладав на грецьку мову євангеліє Матея. Церква ж офіційно затвердила і визнала один єдиний переклад, який дійшов до нас під іменем Матея; всі інші переклади затратилися. Це був дуже давній переклад, хоч називати його перекладом в модерному значенні слова буде не зовсім влучним. Грецький редактор Матеєвого євангелія виконав набагато складнішу й оригінальнішу працю: він наново переписав цей твір по-грецьки, поширивши та переорганізувавши первісний текст з допомогою інших документів, зокрема з допомогою Маркового євангелія, з якого він іноді переписує уривки слово в слово.

Ця праця правдоподібно була виконана після 70-го року, коли між Церквою та юдаїзмом вже існував відкритий розкол та відділення, адже в тексті говориться про «їхню» синагогу та про «їхніх» книжників (пор. Мт 7,29; 9,35; 23,34).

Під час юдейської війни (66-70 рр.) християнські спільноти в Палестині були переслідувані, й багато християн повтікало в інші області, так що юдейсько-християнська Церква була практично розсіяна. Поза межами Палестини арамійською мовою говорилося в суміжних з нею областях, але найпоширенішою мовою була грецька, й таким чином оригінальний твір Матея затратився, оскільки його грецьке перевидання в короткому часі стало загальним і було на практиці визнане як правдиве євангеліє Матея.

Структура і зміст євангелія від Матея


Перше євангеліє є майже в два рази більше від Маркового й дещо менше від євангелія Луки; але безсумнівно воно є найбагатше на слова та проповіді Ісуса.

Матей також в загальних рисах дотримується плану Марка: діяльність Йоана Христителя, хрищення Ісуса та його діяльність в Галилеї, подорожі поза межами Галилеї, подорож до Єрусалиму, діяльність у столиці і, вкінці, страсті, смерть та воскресіння Ісуса. Така була загально вживана в первісній Церкві «схема», коли розповідалося про Ісуса й про його діла.

Однак Матей, хоч і дотримується цієї схеми, однак розміщує свій матеріал, тобто промови і події, дуже оригінальним чином. Читаючи це євангеліє, можна помітити план, який складається зі семи частин.

Після перших двох глав Матей перескакує приблизно через тридцять років й починає розповідь про прилюдне життя Ісуса. Ця розповідь час до часу переривається довгими проповідями Ісуса, так що частини, в яких переважає розповідь про події (хоч і зустрічаються у них короткі промови Ісуса), чергуються з цілими главами, які складаються виключно з промов. Взагалі, Матей завершує п’ять цих промов свого роду ритурнелем, який привертає до себе увагу читача, ніби вказуючи на поділ самого євангелія: «І як Ісус скінчив ці слова...» (Мт 7,28; 11,1; 13,53; 19,1; 26,1).

Отож, у відношенні до глав 3–25 ми дотримуватимемося того поділу, на який вказує сам євангелист. Йдеться про п’ять частин, кожна з яких складається з двох секцій: перша переважно є розповідного характеру, друга ж — повчального чи дидактичного. Деякі вчені пропонують ще й інші поділи чи структури, що мають також свої аргументи про; але той поділ, який нам підказує сам євангелист, виглядає найпростішим й найзрозумілішим.

1. Євангеліє Христового дитинства (Мт 1–2)


На відміну від Марка, Матей розпочинає свою розповідь з деяких важливих подій, якими супроводжується народження і перші роки життя Ісуса. Це є так зване «євангеліє дитинства», в якому як головний персонаж домінує Йосиф, якого вважалося батьком Ісуса.

В цих перших двох главах треба звернути увагу на родовід, який Матей наводить для того, щоб «продемонструвати», що Ісус походить від Давида і від Авраама. Давид був великим царем Ізраїля; як предвістили пророки, з його роду мав походити Месія (пор. 2Сам 7,12; Іс 11,1; Міх 5,2); Авраам же був великим патріархом, родоначальником вибраного народу, якого Бог запевнив, що через його потомство Боже благословення, тобто спасіння, дійде до всіх народів землі (пор. Бут 12,1-3).

Після розповіді про непорочне зачаття Ісуса Матей наводить епізод про Мудреців, втечу до Єгипту та вигублення Іродом вифлеємських дітей.

У цих двох главах Матей, вказавши спершу, ким є Ісус і звідки він походить, наперед показує, яка буде доля Месії та його Церкви, що будуть відкинені і переслідувані єврейським народом, який мав бути першим спадкоємцем спасіння, і прийняті поганськими народами, згідно з таємничим Божим планом, про який, як ми вже бачили, багато роздумував навіть Павло (пор. Рм 9–11).


2. Звіщення царства та його основний закон (Мт 3–7)


а) Розповідна секція (Мт 3–4) включає в собі приготування до прилюдного життя Ісуса (проповідь Йоана Христителя, хрищення та спокуси Ісуса) й першу проповідь самого Ісуса, разом з покликанням перших учнів.

б) Дидактична секція обіймає славну «нагірну проповідь» (Мт 5–7), в якій Ісус пропонує, так би мовити, фундаментальну конституцію царства небесного, як за звичай Матей його називає. Ця промова заслуговує на довший коментар, але мова Ісуса є проста і зрозуміла для кожного, хто спокійно, з доброю волею та без упереджень читає його слова. Ми пропонуємо лише її коротку схему.

Ця проповідь розпочинається з блаженств (5,3-10), які вказують на основні вимоги для того, щоб увійти в царство Боже, яке Ісус проповідує. Вони покликаються на старозавітні тексти, й коли Ісус їй промовляв, він хотів сказати що месіанський час настав, та що бідні, плачучі, голодні і всі відкинені й нещасні є «блаженні», тому що Отець дбає про них з особливою любов’ю («Їхнє є царство небесне»).

Матей добре зрозумів, що не вистачає знаходитись у скрутному матеріальному положенні для того, щоб бути «блаженними», якщо цей стан не приймається як його прийняв сам Ісус, тобто цілковито покладаючись на Отця й довіряючи йому, адже Ісус у своєму власному житті практикував ті блаженства, які проповідував, від блаженства убогості до блаженства переслідування.

Далі, після твердження, що його правдиві послідовники є сіллю землі та світлом світу (Мт 5,13-16), Ісус вказує, якою повинна бути правильна релігійна постава (він вживає слово «праведність/справедливість» (Мт 5,20), відповідно до біблійного способу мовлення), що вони повинні прийняти в противагу до тієї постави, яку займали більшість юдеїв. Ісус не скасовує ні заповідей, ні релігійних практик, як, напр., молитва, милостиня, піст: він хоче, щоб усі добрі діла та обов’язки супроти Бога й супроти ближнього сповнялися в новому дусі (Мт 5,17), тобто не задля того, щоб люди нас бачили і хвалили, але тому що Отець хоче, щоб ми так поводилися, як Ісус нас навчає. А Отець бачить не лише зовнішні дії, але також і найглибші думки та скриті наміри серця.

Проповідуючи цю нову релігійну поведінку супроти Отця, Ісус не боїться поправляти стародавній закон Мойсея такими словами, які не допускали жодних застережень і які вражали й приголомшували ще більше ніж його чуда: «Ви чули, що було сказано давнім... А я кажу вам...» (Мт 5,21-47). Адже кожен єврей знав, що пророк міг чинити чуда, і знав також, що кожен пророк закликав до зберігання закону, та що сам Месія мав привести Ізраїля до досконалого дотримування Мойсеєвого закону. Ісус, натомість, насмілювався ставити себе вище від закону Мойсея з такою владою, що нагадувала владу самого Бога. Більше того, він завершує ряд цих антитез закликом, щоб подолати будь-який закон і бути святими і досконалими як Отець небесний (Мт 5,48), вказуючи у «золотому правилі» любові, якою повинна бути поведінка супроти ближнього (Мт 7,12).

У цій проповіді Ісус вчить нас найгарнішої християнської молитви, Отче наш (Мт 6,9-13), запрошує до спокійного довір’я до Божого Провидіння в матеріальних потребах (Мт 6,25-34) і, вкінці, подає критерій, як впізнати, хто є його правдивим учнем, тобто критерій діл: як з плодів пізнається дерево, так з життя пізнається християнина, не з того, що він говорить, але з того, що він робить, з його діл. Отож, не вистачає слухати слова Ісуса, вірити, що те, що він говорить, є правильним і добрим; потрібно перевести у практику його навчання, жити згідно з його вказівками та згідно з його прикладом. В противному разі ми будемо подібні до того, хто будує свій дім на піску, а не на твердому кам’яному фундаменті.


3. Члени царства та його проповідники (Мт 8–10)


а) В розповідній секції (Мт 8–9) розказується про десятку чуд, вчинених Ісусом. У цій частині Матей представляє Ісуса як доброчинця людства, як того, що прийшов не лише щоб навчити правди, але який прийшов також щоб полегшити його терпіння своєю співчутливою любов’ю, беручи на себе наші недуги, як це вже провістив був пророк Ісая (Іс 53,4), якого Матей цитує в Мт 8,17.

Так починається діло відкуплення і відновлення усієї занепалої через гріх людини: кожна помилка і кожне зло, чи то фізичне, чи то моральне, походить із цього упадку. Людина розірвала зв’язок з Богом ще в Едемському саду, й відтоді розпочалася також тиранія зла над людськими душами, а в наслідку цього і над їхніми тілами. Цей ряд наведених Матеєм чуд виявляє Ісуса таким могутнім у ділах, яким могутнім його виявила нагірна проповідь у словах.

Усі ці чуда, які Ісус чинив, становили «знаки» його місії та правдивості його слів. Ця місія сама у собі не полягала у тому, щоб оздоровлювати недужих, які все одно рано чи пізно знову мали захворіти і померти; але у цих чудотворних жестах доброти і співчуття Ісус подавав знак, який вказував, що його місія була спрямована до остаточного спасіння цілої людської особи, з її душею та тілом.

б) Дидактична секція (Мт 10) розпочинається засмученим окликом Ісуса, яким він звертає увагу своїх учнів на те, як потребують опіки людські душі, що знаходяться в такому положенні, як «вівці, що не мають пастуха» (Мт 9,35-38), тому Ісус починає їх приготовляти до майбутньої місії.

Подавши перелік Дванадцятьох, Матей розказує, як Ісус передав їм свою силу оздоровлювати недужих та звільняти біснуватих від злих духів. По цьому приходить сама наука. Йдеться тут про деякі практичні вказівки, після яких слідує найважливіше повчання: місію апостолів безперестанно супроводитимуть переслідування і терпіння так само, як вони супроводжували місію їхнього Учителя. Апостоли будуть щоразу краще це розуміти в міру того, як перебуватимуть з Ісусом, який, незважаючи на те, що звіщає правду й чинить добро, то все ж таки натикається на своїй дорозі на нерозуміння, вороже ставлення, ненависть і вкінці на хрест.

Апостоли зустрінуться з відкритими, чесними людьми, які не матимуть упереджень і будуть готові їх прийняти, але знайдуть і багато таких, хто не прийме їхньої проповіді й не захочуть відректися від своїх егоїстичних бажань.

Уся ця Ісусова проповідь звертається не лише до апостолів та до їхніх наступників, чи до людей в особливий спосіб посвячених для якоїсь місії у Церкві, як, наприклад, монахи і монахині; вона стосується також і до кожного християнина, який має намір серйозно старатися у своєму житті йти за навчанням та за прикладом Ісуса. Адже такий християнин буде справжнім Ісусовим апостолом в своєму родинному, професійному, соціальному та політичному середовищі.


4. Тайни царства (Мт 11,2–13,53)


а) Ще одна розповідна секція (Мт 11,2–13,53) пропонує ряд різних епізодів, що мають одну спільно характеристику: трудність увійти в оптику Ісуса, тайна нерозуміння Ісуса, його проповіді та його дій. Навіть сам Йоан Христитель виявляє деяку непевність. Давши відповідь його посланцям, Ісус виголошує гарне похвальне слово для Христителя, але й каже, що найменший з його учнів є більшим від нього, адже Йоан належить до часу приготування, тим часом як учні Ісуса вже є членами царства благодаті та відкуплення (Мт 11,2-14). Далі приходить сумний докір Ісуса містам, які мали благодать чути його проповідь більше від інших, але в короткому часі виявилися байдужими й нечуйними.

Населенню цих міст протиставиться маленький гурток тих, хто повірив в Ісуса з чистим серцем, як дитина: вони зможуть зрозуміти об’явлення Ісуса та об’явлення його Отця (Мт 11,25-30).

Це нерозуміння перетворюється на вороже ставлення, коли на сцену виходять книжники та фарисеї, які згіршилися надто для них вільною поведінкою Ісуса у відношенні до безлічі юдейських приписів. Відтепер ці супротивники щоразу сильніше намагатимуться знищити Ісуса: цей пророк не ставав по їхній стороні, він не був вірним і слухняним виконавцем директив та звичаїв, встановлених ізраїльськими вчителями, які все своє життя присвятили вивченню закону Мойсея; він критикував той спосіб, в який вони розуміли і проповідували релігійність, що не була основана на Божому слові, але на встановлених ними звичаях; і він жодним чином не годився сповнити ті чудесні вчинки, яких вони вимагали. Його чуда, так як і його євангеліє — це дар спасіння для тих, хто відчуває у ньому потребу й звертається до Ісуса з покірною та щирою вірою. А для тих, хто претендує на «знаки» для того, щоб судити Ісуса, а не щоб його прийняти, хто претендує на знаки, встановлені ними самими, так ніби вони могли б диктувати Богові правила гри, — для них прийде ще більше незрозумілий, у певному значенні, знак, знак його воскресіння, символізованого певним чином перебуванням Йони у рибі, з якої він вийшов непошкодженим (Мт 12,38-40).

На вид оточуючого Ісуса нерозуміння він твердить, що його родина — це ті, що чинять волю Отця, яку він їм об’являє (Мт 12,46-50). Для інших же його вчення залишається покрите певною тайною.



б) Дидактична секція (Мт 13,1-53) являє собою збірку притч, в яких царство небесне порівнюється до простих речей із щоденного життя селян, рибаків та купців, які допомагають ефективно описати властивості цього царства. Воно є подібне до зерна, яке сіяч щедро розсипає по всіх родах ґрунту, не роблячи жодної різниці чи дискримінації, а лиш пізніше оцінить урожай, який, однак, не залежатиме від сіяча; воно є подібне до маленького зерна, з якого розвинеться велике дерево; подібне воно до поля, на якому разом з доброю пшеницею росте також і бур’ян, який, однак, не буде виполено передчасно; воно подібне до закваски, яка розчиняється у тісті, але діє у ньому всередині й заквашує його, так що виходить добрий хліб; воно подібне до цінної перлини, яку купець хоче купити за будь-яку ціну; подібне воно до сітей, в яких збирається різного роду риба, яка буде сортуватися пізніше, коли прибудеться до берега.

Ніхто не повинен згіршуватися скромними початками царства і ніхто не повинен брати на себе право виключати з нього чи дискримінувати когось: це царство є відкрите для людей всіх категорій, насамперед найбільш пригнічених, і для всіх народів. Ісус звертається до усіх, зокрема до найпокірніших та найпростіших, чинячи таким чином видимою охоплюючу всіх любов небесного Отця.

Хто слухав ці притчі, не завжди розумів їхнє значення. Але Ісус завжди був готовий пояснити те, що він хотів сказати, коли хтось про це його просив (Мт 13,18-23). Так можна було відрізнити його правдивих послідовників, тобто тих, хто справді цікавився його словом, від тих, хто послухавши його, не намагався зрозуміти, не цікавлячись тією єдиною річчю, яка справді була необхідна, тобто пізнати правду, через яку осягається спасіння.

5. Організування царства (Мт 13,54–19,1)


а) Розповідна секція цієї частини простягається від Мт 13,54 до 17,27. Починається тут та частина життя Ісуса, що у Марковому євангелію відповідає подорожам Ісуса поза межі Галилеї.

Брак віри, який Ісус зустрів у Назареті (Мт 13,54-58), дає йому нагоду покинути Галилею та присвятити час для більш безпосереднього перебування зі своїми учнями. У цьому періоді мають місце події, які вже записав був Марко: мученицька смерть Йоана Христителя, що спрямовує розповідь про життя Ісуса до хреста, так само як проповідь Христителя передувала проповіді Ісуса; два помноження хлібів; чудо, яке випросила ханаанянка для своєї дочки та кілька сутичок з фарисеями.

Однак також для Матея найважливіших подій з цього періоду є дві. Перша — це урочисте Петрове визнання Ісуса Месією і Сином Божим й відповідь Ісуса, що дає Петрові обіцянку про гідність і відповідальність глави його Церкви, яка буде початковим здійсненням на цій землі царства Божого, проти якого безуспішно повставатиме пекло з усіма силами зла (Мт 16,13-19). Друга подія — це переображення (Мт 17,1-9).

Після кожного з цих фактів наступає пророцтво про страсті, що стоїть у різкому контрасті як з Петровим проголошенням Ісуса Сином Божим (Мт 16,21-22), так і зі славним об’явленням цієї гідності у переображенні (Мт 17,22-23).



б) Дидактичну секцію (Мт 18,1-35) становить так звана «церковна» проповідь, оскільки вона присвячена поведінці учнів у житті їхньої спільноти, об’єднаної в ім’я Ісуса. Щоб вона була дійсно гідна цього імені, Ісус подає деякі норми поведінки, знаючи, що будь-яке спільне життя потребує їх: простота і покора найменших повинні стати моделлю цієї поведінки. Отож, Ісус вказує, якими важкими можуть бути згіршення; він подає норми, з якою добротою і щирістю, але й також із твердістю, у випадку впертості, мається картати брата; вкінці він закликає до благородності у прощенні.

Ісус збагачує свою науку двома зворушливими притчами: притчею про доброго пастиря, який шукає за загубленою вівцею, та притчею про пана, який дарує величезний борг при умові, якщо його боржник подарує маленький боржок своєму товаришеві. Обидві ці притчі описують, як поводиться Отець небесний, що чуває над усіма і визнає своїми дітьми лише тих, хто поводиться так, як він, тобто згідно з прикладом, який дав Ісус. Перша притча змальовує образ пастирів Церкви, які повинні наполегливо і терпеливо відшукувати тих, хто віддаляється від неї, а не просто пасивно очікувати на їхнє повернення; друга ж — стосується загально до всіх послідовників Ісуса.


6. Есхатологічна перспектива царства (Мт 19–25)


Період прилюдного життя Ісуса наближається до кінця; поволі наближається остання Пасха, яка буде свідком установлення євхаристії, страстей, смерті та воскресіння Ісуса. Отож, він востаннє направляється до Єрусалиму.

а) Розповідна секція (Мт 19–23) описує деякі епізоди з останньої подорожі, серед яких треба згадати суперечку Ісуса про розвід, який в новому законі є остаточно скасований, відмову багатого юнака йти за Ісусом з пов’язаними із цим фактом роздумами Петра та третє провіщення близьких страстей. 21-а глава розповідає про тріумфальний вхід Ісуса до Єрусалиму та породжену ним ненависть зі сторони начальників народу, що вирішують Ісуса вбити. Ісус здає собі з цього всього рахунок, йде назустріч і викриває ті пастки, що наставляються на нього через підступні запитання, й у цьому ворожому кліматі розповідає три притчі: про батька і його двох синів, про злих виноградарів та про запрошених на весілля гостей, які відмовляються прийти (Мт 21,28–22,14). На рахунок значення цих притч супротивники Ісуса не помилялися (Мт 21,45); у цих притчах вибраний народ представлений як старший Божий син, як народ, якому Бог доручив скарб свого об’явлення та свого союзу, як товариш, якого він запросив до себе на бенкет. Але Ізраїль, відкидаючи Ісуса, відкинув Божого Сина, відкинув його царство; це царство приймуть багато інших народів стануть його членами, тим часом як ті, що зі свого права повинні були увійти до нього першими, будуть виключені.

Фарисеї ще краще все це зрозуміли, коли Ісус відкрито пішов проти них, викриваючи їхню зовнішню і лицемірну релігійність (Мт 23,13-35). Жахлива обвинувальна промова Ісуса, почавшись із беззаперечного твердження, що тепер існує лише один Учитель, якого всі повинні будуть слухатися (Мт 23,1-12), завершується печальним оплакуванням Святого Міста (Мт 23,36-39) й очікуючої його трагічної долі, яка становитиме таємничий епілог стількох виявів любові з боку Бога, який посилав йому своїх пророків, та стількох же відкинень цієї любові.

Незважаючи на те, що 23-я глава являє собою промову Ісуса, її не залічується до тих промов, які зібрав Матей, завершуючи їх звичним ритурнелем. Це можна пояснити тим, що ті «п’ять промов», яких євангелист виразно підкреслив, являються промовами позитивними, конструктивними, всі вони говорять про царство Боже, про його побудову, про його природу та про його членів. Натомість промова Ісуса проти фарисеїв має лиш полемічний характер, засуджуючи тих, хто вперто протиставиться йому, затягуючи також інших до цієї своєї опозиції.

У відношенні ці цієї та до інших обвинувальних промов Ісуса проти книжників та фарисеїв, треба зауважити, що він не мав наміру узагальнювати, але звертався головним чином проти тих, хто знаходився перед ним. До фарисейського руху, що характеризувався своїм скрупульозним прив’язанням до закону, належало також багато людей щирої та сильної духовності, деяких із яких Ісус зустрічав. Пригадаймо Никодима, члена синедріону, який цілком щиро прийшов був до Ісуса і згодом скомпрометував себе, відкрито беручи участь у його похороні. Пригадаймо ще книжника, якому Ісус після щирої розмови сказав: «Ти недалеко від Божого Царства» (Мр 12,28-34). Навіть Йосиф з Ариматеї, ще один член синедріону (Мр 15,43; Лк 23,50), був учнем Ісуса.



б) Дидактична секція (Мт 24-25) охоплює останню промову Ісуса, яка говорить про «останні речі», і яку називається «есхатологічною», словом грецького походження. Ісус базується на захопленні апостолами комплексом храмових будов, прекрасно відновлених та прикрашених Іродом Великим. Спершу він говорить про знищення Єрусалиму та юдейської держави, яка, хоч і знаходилась під римським володінням, то все ж таки мала свою структуру і втішалася певною автономією. Далі він говорить про кінець світу, що передуватиме страшному судові, на якому критерієм буде реальна любов до ближнього, конкретний знак любові до Бога. У цій славній змальованій Ісусом сценографії декілька речей заслуговують на особливу увагу:

— Ісус тут говорить виключно про так звані діла милосердя для тіла (голодного нагодувати і т. д.); але у нашому житті існують і багато інших потреб, і то часто саме там, де матеріальні добра є у надлишку: само собою розуміється, що цього роду бідність не є виключена із любові та співчуття учнів Ісуса;

— крім цього, Ісус не чинить різниці між тими, хто знаходиться у скрутному становищі через власну вину (хто знаходиться у в’язниці тому що заслужив на це, або хто захворів через нездоровий спосіб життя), і тими, хто терпить без жодної власної вини; для того, щоб виявити свою любов, повинен вистачати лиш стан потреби і терпіння ближнього;

— і, вкінці, Ісус ототожнює себе з кожним терплячим, незважаючи на те, чи він добрий, чи злий, чи він віруючий, чи ні, навчаючи, що цей ближній являється свого роду тайною, в якій можна зустрітися із ним; тайною, яка є доступна всім людям, навіть тим, які не знають Ісуса; тайною, відкинення якої в дійсності стає відкиненням Божого Сина і відкиненням спасіння: закриття у власному егоїзмі та байдужість на вид терпіння перетворюється у засудження самого себе.

Найбільш наполегливий заклик Ісуса у цій промові — це заклик бути завжди готовими стати перед судом, жити даний нам час у згоді з його наукою. Останні в євангелії три притчі ілюструють цю думку і заклик Ісуса до чування, що означає використовувати кожну нагоду, яку дає нам життя для того, щоб чинити добро.

7. Пасхальні події (Мт 26–28)


Ця остання частина містить у собі розповідь про страсті, смерть та воскресіння Спасителя. Перед тим, як вознестися на небо, він остаточно передає апостолам свою владу, доручаючи їм дати пізнати усім народам його правду, принести всім його благодать через хрищення; вкінці він запевняє їх у своїй присутності із ними аж до кінця віків, тобто поки на світі залишатиметься хоч одна людина, яку треба спасти. Матей не розповідає про вознесіння Ісуса, адже Ісус залишається зі своїми учнями навіки: «Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28,20). Саме така є християнська інтерпретація імені Еммануїл (Бог з нами), яке було надане Месії у давньому пророцтві Ісаї (Іс 7,14) і про яке Матей пригадав ще на першій сторінці свого євангелія (Мт 1,22-23). Матей відкриває і заключає своє євангеліє цим твердженням: Бог є із своїм народом, Христос є із своєю Церквою аж до кінця часів, й тому сили зла ніколи її не знищать (Мт 16,18).

Матеєве євангеліє — це євангеліє певності, базованої на Ісусовому слові. До цієї певності він закликає своїх учнів, як також і всіх християн, неодноразово докоряючи їм, що вони є «маловірними» (Мт 6,30; 8,26; 14,32; 16,8; 17,20).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка