Введення до Біблії Переклад Павла Смука



Сторінка40/44
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

18
Євангеліє від Йоана


В четвертому євангелію знаходимо одну таємничу постать, яку в тексті часто називається виразом: «учень, якого любив Ісус» (Йо 13,23; 19,26; 20,3; 21,7; 21,20-23), а іноді просто «іншим учнем» (Йо 1,40н; 18,15н; 20,3). В кінці євангелія цю постать ототожнено з автором книги. Він може свідчити про все те, що у ній міститься, і саме він її написав.

Ким може бути цей автор? Читаючи ті уривки, в яких він скриває своє ім’я за процитованими вище висловами, й порівнюючи з іншими євангеліями, не дуже важко це відкрити.


Учень, якого любив Ісус


Це неназваний учень Ісуса безсумнівно належить до групи апостолів, адже він є присутній на останній вечері, на якій, згідно інших євангелистів, з Ісусом зібралися були лише Дванадцять (пор. Мр 14,17). Знаємо, що серед цих останній три були найближче до Ісуса: Петро, Яків та Йоан, й лише вони, за бажанням Ісуса, були присутні при воскресінні дочки Яіра (Мр 5,37), при Ісусовому переображенні (Мр 9,2) та при його молитві в Оливному саду (Мр 14,33).

Здається, що неможливо поза цими трьома шукати учня, якого особливо любив Ісус. Треба виключити Петра, оскільки коли він виходить на сцену, його завжди називається по імені, а іноді Петро і «інший учень» є поставлені у розповіді поруч один з другим, як різні особи (пор Йо 20,2-3). Яків також не міг бути цим учнем, адже він був першим з апостолів, який потерпів мученицьку смерть, і це сталося у 44-му році (Ді 12,2), тим часом як наш таємничий учень жив так довго (Йо 21,20-23), що поширилася чутка, що він не помре!

Залишається лише Йоан. І, справді, він жив дуже довго.

Але автор четвертого євангелія, очевидно, не мав наміру пропонувати своїм читачам вікторину відносно його ідентифікації. Насправді, «учень, якого любив Ісус» — це кожен справжній учень Ісуса, який називає своїми «друзями» всіх учнів без різниці (Йо 15,15). Ця анонімність служить для того, щоб зробити цього учня прототипом всіх тих, хто вірить в Ісуса, хто йде за ним аж до хреста, стаючи членом його родини (Йо 19,25-27), хто вірить в його воскресіння ще не побачився його вокреслим (Йо 20,8).

Після вознесіння Ісуса книга апостольських Діянь при деяких нагодах згадує про апостола Йоана, який тут завжди знаходиться поруч з Петром (Ді 3,1-9; 4,1-7; 8,14-15). Павло знаходить його в Єрусалимі під час апостольського собору в 49-му році й говорить про нього в посланні до Галатів як про один зі «стовпів» Церкви, разом з Петром та Яковом, братом Господнім (Гл 2,9). Після цієї дати знаходимо ще одну біографічну вказівку про Йоана в книзі Одкровення, яку він сам написав правдоподібно між 90 та 95 роком на острові Патмос, в Егейському морі, куди його було заслано під час переслідування християн за римського імператора Доміціана (81-96 рр. по Хр.).

Після звільнення із заслання Йоан правдоподібно повернувся до Ефесу, де, згідно зі стародавнім переданням, він встановив свій осідок після того, як покинув Палестину. Це могло відбутися в часі юдейської війни (66-70 рр. по Хр.), в кожному ж разі безсумнівно після того, як в Ефесі був Павло (58 р. по Хр.), заснувавши в цьому місті Церкву, й після того, як той самий апостол написав своє послання до Ефесян (60-61 рр. по Хр.), оскільки у цьому посланні немає найменшої згадки про Йоана. Якщо Павло знав би про присутність одного зі «стовпів» Церкви в Ефесі, то дуже важко припустити, що він не згадав би про нього чи, принаймні, не передав би йому свої вітання. Але ми певно знаємо, що Йоан довго жив в Азії, в Ефесі, тому що про це говорять найдавніші християнські письменники з II століття. В останніх роках життя він написав своє євангеліє, яке, по всій ймовірності, являється останньою книгою Нового Завіту, адже воно було написане, принаймні у своєму остаточному варіанті, наприкінці I століття, між 96 та 100 роком, або й кілька років пізніше.


Структура і зміст євангелія від Йоана


Коли Йоан писав своє євангеліє, Церква вже була поширена і твердо закорінена в багатьох областях римської імперії. Існування нової релігії, що зродилася у Палестині, — це був факт, якого ніхто не міг заперечити. «Добру вістку» вже від кількох десятиліть проповідувалося, поширювалося і зналося у тій формі, в якій вона була викладена на письмі першими трьома євангелистами, і вона вже встигла попасти у сутичку з центральним урядом в Римі як в часах Нерона, так ще більше в часах Доміціана.

Якщо улюблений учень наприкінці свого довгого життя взявся ще писати про свого любого Учителя, то це не було для того, щоб ще раз повторити те, про що вже всі знали, але щоб дати знати щось, що він краще від інших спостеріг і зрозумів в особі та у слові Ісуса. Тому й його євангеліє — це не послідовність коротких епізодів, коротких висловів чи притч, але широкий, дбайливо опрацьований виклад, що «обмежується» лиш до кількох чуд (а саме, семи) та до кількох довгих промов чи діалогів. Але ці промови — це не є довгий ряд повчань відносно безлічі різних аргументів; у кожному з них розвинена, можна сказати, одна єдина тема. Й за звичай чуда є дуже тісно пов’язані з промовами.

Враження, що ми зустрічаємося з чимось новим, читаючи Йоана після перших трьох євангелистів, є більш ніж виправдане; однак останній євангелист не представляє нам Ісуса відмінним від того, що ми знайдемо в інших євангелистів чи в інших писаннях Нового Завіту. Воно нам радше дає глибше зрозуміти життя, діяння, і слів Ісуса, вічного Божого Сина.

Після славного прологу (Йо 1,1-18) четверте євангеліє чітко розділяється на дві великі частини:

1. Перша частина (Йо 1,19–12,50) відноситься до періоду прилюдної діяльності, в якому Ісус своїми проповідями та чудами об’являє себе самого Ізраїльському народові, який, однак, його відкидає.

2. Друга частина (Йо 13,1–21,25) відноситься до короткого періоду страстей, смерті і воскресіння Ісуса, в якому він вповні об’являє себе учням, які вірять у нього, приймаючи з вірою та любов’ю його об’явлення.


Пролог (Йо 1,1-18)


Ці перші вісімнадцять стишків дехто порівнював з початковою симфонією ліричної опери, в якій вже звучать основні мотиви твору, до яких згодом повернеться, розвиваючи їх в ході опери. В пролозі знаходимо майже всі найважливіші в євангелії Йоана терміни (світло, темрява, життя, благодать, істина, свідчення, божественна слава, світ), повне значення яких зрозуміється лише в ході розповіді.

Отож, цей пролог є дуже важливим в четвертому євангелієві; він являється ніби прожектором, що освітлює й надає тональності цілій розповіді. У ньому Йоан називає Ісуса терміном «Логос», тобто слово, відвічне слово Бога Отця. Те слово, за допомогою якого він створив увесь світ (пор. Бут 1: «Сказав Бог...»), слово, яке багатьма способами й багаторазово звучало через уста пророків (пор. Євр 1,1), зараз втілюється в Ісусі (Йо 1,14), виливаючи у світі правду і благодать, тобто духовне і вічне життя людей. Це слово — це не просто звук голосу; це є божественна особа, єдинородний, вічний Син небесного Отця.

На думку багатьох вчених даний пролог спершу мабуть був гімном, який рецитувалося чи співалося в первісних християнських спільнотах Азії на честь Христа, Воплоченого Слова. Йоан мабуть використав його, внісши деякі поправки й головно вставивши ті полемічні стишки, що говорять про Йоана Христителя (Йо 6-8; 15), та поставив його на початку свого євангелія як вислів віри Церкви.

Тут можна розрізнити своєрідні куплети:



а) Йо 1,1-5: твердження про божественну природу Слова та про його відношення з Богом. Воно відвіку є світлом і життям людей, але люди виявилися нечутливими до того світла і життя, що походить від нього;

б) Йо 1,9-11: його історичний прихід до людей доказав це відкинення. Можливо, Йоан має на думці ще й інші «приходи» цього світла до людей: прихід, репрезентований самим сотворенням світу і головно тим об’явленням, що йому передувало в Ізраїлі. Воплочення Слова — це останнє з цілого ряду об’явлень, які підготовлювали до його прийняття;

в) Йо 1,12-14: до світу й до тих «своїх», які його відкинули, протиставиться вузьке число тих, хто з вірою прийняв це Слово, стаючи, завдяки своїй вірі, Божими дітьми. У ньому вони побачили сяйво Божої слави, «повноту благодаті і правди», тобто милосердної Божої доброти та його абсолютної вірності, які в Ісусі доходять до вершини свого об’явлення і дарування людині;

г) Йо 1,16-18: в Ісусі встановлюється новий союз, який перевищує і сповнює той союз, що був заключений через закон Мойсея, встановлюються нові відносини з Богом, якого ніхто ніколи не бачив, і якого лиш його єдинородний Син відкрив.

Чітке протиставлення між цими двома поводженнями, відкинення і прийняття, яке розділяє пролог на дві частини (Йо 1,1-11 та 1,12-18), передвіщає поділ євангелія: перша частина описує переважно відкинення, якого Ісус зазнає від «своїх» (Йо 1,19–12,50); друга, натомість, (Йо 13–21) представляє Ісуса серед тих, хто його прийняв. Для перших страсті і смерть — це момент повного тріумфу; але для останніх вони являються моментом найвищого об’явлення Божої любові, вивищення Ісуса та його повернення до Отця (Йо 13,1).

У кількох фразах Йоан тут представляє драму кожної епохи історії: боротьбу між Божим світлом, яке об’являє себе в Ісусі, та темрявою ворожості і ненависті, яка намагається перемогти і знищити світло. І в цій боротьбі кожна людина повинна зайняти свою позицію.

Перша частина:
Ісус об’являє себе юдейському народові (Йо 1,19–12,50)


Перша частина євангелія від Йоана представляє поступове об’явлення себе самого, яке Ісус чинить перед юдеями, та ті реакції, які воно викликає.

Спершу це об’явлення відбувається переважно з окремими особами, ніби пошепки (Йо 1,19–4,54); згодом на сцену більш рішуче виходить народ та його начальники (Йо 5–12). Тим часом, як зустрічі з окремими особами викликають віру та прийняття його особи, зустрічі з народом перетворюються на сутички, викликаючи недовір’я і ворожість аж до рішення знищити його, засуджуючи на смерть.

Йоан, який після смерті Ісуса багато часу прожив разом з Богородицею (Йо 19,27), не говорить нам нічого про народження Ісуса та про його приватне життя: в його очах все це має другорядне значення, й про це вже розповіли були інші. Цю розповідь він заміняє твердженням віри Церкви: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо 1,14).

Відразу після прологу Йоан розпочинає розповідь про прилюдну діяльність Ісуса, тобто про період, в якому він об’явив себе як Божого Сина і в якому дав пізнати людям Бога Отця.

1) Йо 1,19–4,54. Так само, як і в перших трьох євангеліях, у четвертому прилюдній діяльності Ісуса також передує проповідь Йоана Христителя. У четвертому євангелієві Христитель представлений виключно в ролі «свідка» Ісуса. Йдучи за вказівкою Христителя, який означив його як «Агнець, який гріх світу забирає» (Йо 1,29.36), двоє його учнів пускаються за Ісусом, і після першої зустрічі з ним дають себе здобути його особою. Однин з цих двох учнів, Андрій, зустрічає свого брата Симона і впевнено говорить йому, що він знайшов Месію. Він приводить свого брата до Ісуса, який, зупинивши на ньому свій погляд, надає йому ім’я «Кифа», що в арамійській мові означає «скала» чи «камінь», а його латинський відповідник petra, прийнявши, в застосуванні до Симона, закінчення чоловічого роду, перетворився на Petrus, звідки й наше «Петро». «Кифа» залишиться загально вживаним іменем, щоб вказати на Петра; Павло, наприклад, неодноразово вживає це ім’я в посланні до Галатів, не даючи жодного пояснення (пор. Гл 1,18; 2,9.11.14), тим часом як Йоан дбайливо додає «що у перекладі означає: Петро (Скеля)» (Йо 1,42).

З покликанням Филипа і згодом Натанаїла, чесного і відданого чоловіка, хоч і на початку дещо недовірливого, формується маленька групка учнів, які, ще від першої зустрічі з Ісусом відкривають у ньому Месію, вірять йому і йдуть за ним. Таємнича фраза, якою закінчується перша глава (Йо 1,51), нагадує видіння Якова (Бут 18,12-17): відтепер землю з небом, яке знову відкрилося, щоб знову прийняти до себе людину, з’єднує Син чоловічий, Ісус.

Чудо, сповнене у Кані (Йо 2,1-11) — це перший «знак», що потверджує віру учнів, виявляючи доброту і щедрість Ісуса у відношенні до молодят, яким забракло вина на самій середині весільної забави, що, згідно з тогочасним звичаєм тривала цілий тиждень. Але залишаючи на боці сам цей факт, Йоан, представляючи це чудо як «прототип» своїх знаків, запрошує читати його, як і всі інші сповнені Ісусом чуда, в символічний спосіб: весілля пригадує про той фундаментальний зв’язок між Богом та його народом, якого такі пророки як Осія, Єзекиїл і інші порівнювали з подружнім зв’язком, перевищуючи юридичний аспект синайського союзу; вино першого союзу закінчилося, і Марія, «жінка», що уособлює дочку Сіону, образ Ізраїля, очікуючого спасіння, звертає на це увагу Ісуса і жде, щоб він зарадив цьому, як він сам вважатиме за потрібне; Ісус, при допомозі слуг, тобто тих, хто слухає його слово, дає нове, краще і у великій кількості вино, що дозволяє продовжити весілля. В цій оптиці можна зрозуміти, чому Йоан розмістив знак в Кані на початку свого євангелія: воно являється рамками для всіх інших знаків та для всієї місії Ісуса, який прийшов, щоб здійснити новий союз, провіщений пророками (пор. Єр 31,31-34; Єз 36,25-27).

В епізоді вигнання торговців з єрусалимського храму Ісус вимовляє один із тих таємничих виразів, що час до часу зустрічаються в євангелію від Йоана, і значення яких стане ясним лише після прославлення Ісуса, як зауважує сам автор (Йо 2,22). Цей енігматичний спосіб мовлення повинен був викликати увагу і бажання пояснення, але в Єрусалимі не дивилися добрими очима на тих, хто втручався у звичаї і передання, головним чином якщо у цьому були замішані інтереси. В кожному разі, Ісусова відповідь вказує на те, що його тіло, його людська природа — це правдивий храм Бога, як тому, що Ісус є воплоченим правдивим Богом, так і тому, що його людська природа — це правдиве місце зустрічі між Богом та людиною, й відтепер кожна людина може дійти до Бога лише через людську природу Ісуса, вірячи у нього.

Глави 3 і 4 обширно передають зустріч Ісуса з двома зовсім різними персонажами: з «учителем Ізраїля», знавцем закону, практикуючим фарисеєм, членом синедріону та із самаритянською жінкою, неосвіченою особою, що належала до релігійної течії, яка відірвалася від офіційного юдаїзму, й, отож, була єретичкою, та ще й до того жінкою свобідної вільної поведінки. Цей контраст є явний: Йоан навмисне розповідає про зустріч із цими двома особами, що в середовищі та в часі Ісуса з релігійної точки зору представляють собою протилежні полюси.

Ісус пропонує правду і благодать усім без різниць; але усі повинні прийняти його особу, вірити його слову, долаючи власні упередження та ментальні схеми. Необхідно народитися до нового життя, — каже Ісус до Никодима, який не зовсім розуміє цю мову; а самаритянці Ісус відкриває, що він є очікуваним Месією, який приведе людей до нового способу, як іти до Бога, не пов’язаного з тим чи з іншим місцем, але позначеного новими відносинами між Богом та людиною, відносин правдивих і остаточних, відносин між Отцем та дітьми, основаних на благодаті («жива вода», яку Ісус обіцяє) та на Божому Дусі, сили, що чинить новими, що відроджує до нового життя, про що Ісус говорив Никодимові. Самаритянка не розуміє слів Ісуса ще більше ніж Никодим; але переконавшись, що Ісус є пророком, який вміє «читати» її сумління, вона вірить його словам. Глава завершується розповіддю про одне чудо, сповнене в Гилилеї, яке приводить до віри в Ісуса цілу родину одного урядовця-поганина.

Практикуючий юдей, самаритянка-єретичка та урядовець-поганин репрезентують три типи людей, зустріч яких з Ісусом викликає обернено пропорційну до їхнього відношення з юдаїзмом віру: за повною і рішучою вірою поганина йде «можлива» віра самаритянки («Чи бува, не Христос він?», Йо 4,29) та мовчанка Никодима, що виглядає дезорієнтованим словами Ісуса. В кожному разі, зустрічі Ісуса з окремими особами розв’язуються позитивним чином: навіть збитий з толку Никодим все ж таки стане по стороні Ісуса. Але не таким буде зустріч з «масою» юдеїв, яку четверте євангеліє представляє в наступних главах.

2) Від 5-ої до 12-ої глави діяльність Ісуса розвивається на очах в народу: його слова і чуда стають предметом гарячих і гострих суперечок, адже більш безпосередньо стає під питання правдиве буття Ісуса, його божественна гідність, його унікальні відносини з Богом Отцем; дотепер безпосередньо виступала лише його месіанська гідність, гідність Божого посланця, але це ще не давало побачити божественного таїнства його особи. Читання тексту тепер стає дещо важчим. Складається враження, що ми присутні на судовому процесі. Юдеї починають звинувачувати Ісуса в тому, що він «працює» (чинить чуда) в суботу (Йо 5,10-18), настільки тверде й формальне було їхнє поняття суботнього відпочинку. Ісус захищає себе, стверджуючи, що він діє у тісній злуці з Богом, своїм Отцем. Й далі він продовжує (Йо 5,18-25), представляючи, які близькі і унікальні відносини від має з Богом Отцем. Ще далі наступає проголошення влади, яку Отець дав своєму Синові: владу дати вічне життя тим, хто слухає його слово, та владу судини, наприкінці часів, всіх людей, як тих, що приймають його слово, так і тих, що його відкидають (Йо 5,25-29). В стишках 30-40 Ісус пропонує докази на те, що він твердить: проповідь Йоана Христителя, діла, які він чинить, Писання Старого Завіту, яке говорить про нього; але юдеї, перейняті зовнішніми приписами свого закону, не розуміють.

Після цієї першої сутички Ісус відходить назад до Галилеї, де він є добре знаний, і не він не знаходить такого ворожого ставлення від народу, як в Єрусалимі. З усієї діяльності Ісуса в Галилеї Йоан розповідає практично лише про чудо помноження хлібів та про чудо чудесного переходу через Генезаретське озеро пішки. Після цих двох чуд слідує довга промова, в якій Ісус обіцяє, що дасть себе самого як їжу і пиття, як харч нового життя, яке народжується через хрищення («з води та з Духа», як він говорив Никодимові).

Ці два чуда (Йо 6,1-21) мали переконати його слухачів, щоб вони повірили його словам, незважаючи на те, що вони не розуміли, «як» він міг їх здійснити. Але ці слова звучали занадто твердо, незрозуміло для його слухачів, і вони віддаляються. Також багато його учнів тратять свій ентузіазм і відходять. Лише Дванадцять апостолів, з Петром на чолі, ще різ підтверджують свою віру в Ісуса та у його слово, адже лише Ісуса має слова життя вічного (Йо 6,68-69).

Ця промова Ісуса стосується, в першу чергу, до його власної особи: саме Ісуса, слово, яке об’являє Отця, через віру треба «їсти», «пережовувати», засвоювати як хліб, щоб він став життям для нашого життя. З іншої сторони, ця промова вказує на євхаристію, видимий, таїнственний знак цього засвоєння Ісуса, яке буде настільки ефективнішим і багатшим на благодать, наскільки краще буде здійснене перше засвоєння. Обидві ці дійсності одночасно включені в цілій промові Ісуса: якщо в історичному контексті цієї промови ніхто зі слухачів Ісуса, включно з апостолами, не міг думати про євхаристію, яку Ісус ще не установив був, то в тому часі, коли писав Йоан, неможливо було не думати про євхаристію, так як тоді її відправлялося у Церкві. Останнє розуміння слів Ісуса не відкидає, але супонує перше.

Визнання Петра, який від імені й інших вірних підтверджує віру в Ісуса, виглядає рівнозначним до «визнання віри» в Кесарії Филиповій, яке знаходимо у синоптичних євангеліях (пор. Мт 16,13-20). Це є один з багатьох знаків (пор. Йо 1,42; 20,6-8; 21,15-17) першенства Петра серед апостолів і в Церкві, про яке свідчить навіть Йоан, «учень, якого любив Ісус».

Після цієї галилейської перерви сюжет повертається до Єрусалиму, куди Ісус приходить з нагоди одного з юдейських свят. Зміст глав 7–12 у великій частині складається з промов, в яких Ісус ще раз стверджує свою божественну гідність настільки ясно, що присутні юдеї двічі намагаються його каменувати (Йо 8,59; 10,31) і раз ув’язнити (Йо 10,39). Ісус називає себе світлом світу (Йо 9 зі знаком оздоровлення сліпого від народження), життям людей (Йо 11 з воскресінням Лазаря), добрим пастирем, що дає життя за своїх овець (Йо 10). У цих промовах Ісус повертається до свого твердження та доказів, про які він говорив у 5-ій главі. Це настоювання вказує на ворожість і затятість його супротивників, що стають ще агресивнішими після двох чуд, що так детально описані в главах 9 і 11: ці сенсаційні події мали заставити задуматися юдеїв, як скоріше Никодима (який несміливо пробує стати на захист Ісуса: Йо 7,50-53), але насправді вони лиш посилюють ненависть супроти нього. Чудо воскресіння Лазаря переповнює чашу: тепер вони вже готові його вбити (Йо 11,47-53). Зауважмо, як Йоан вибирає два чуда, що мають велике значення, адже вони виявляють, яка є місія Ісуса: дати побачити правду та дарувати життя. Але для того, хто закриває очі, не існує світла, яке могло б його просвітити. Політичні і матеріальні інтереси були сильнішими і пекучішими від будь-якого духовного інтересу, як вказують слова Каяфи, в якій Йоан вбачає несвідомо проголошене пророцтво.

12-а глава підводить до останнього тижня життя Ісуса. Вечеря у Витанії містить вже в собі тінь страстей: пор. коментар Ісус та Юди до відданого і сердечного жесту Марії. Далі приходить коротка розповідь про тріумфальний в’їзд Ісуса до Єрусалиму та бажання деяких поган побачити Ісуса, який ніби не звертає на них уваги. В дійсності він дає занадто глибоку відповідь, щоб могти її безпосередньо зрозуміти: він каже, що якщо пшенична зернина не буде посіяна у землю та не загине, то вона залишиться самою; якщо ж, натомість, загине, то дасть великий плід. Сьогодні ясним є значення цих слів: смерть Спасителя була необхідна для того, щоб від неї забило життя для багатьох, євреїв та поган.

Йоан замикає цю першу частину свого євангелія серйозними роздумами про невірність юдеїв (Йо 12,37-43) та деякими висловами Ісуса, що підсумовують його попередні промови й пригадують про кінцевий суд (Йо 12,44-50).

Друга частина:
Ісус об’являє себе своїм вірним (Йо 13–21)


У цих главах домінуючою частиною являються промови Ісуса до своїх учнів після останньої вечері, про яку тут ледве що згадується (Йо 13–17); далі йде розповідь про страсті і смерть та про декілька появ воскреслого Ісуса (Йо 18–21).

Можливо дехто здивується, що четверте євангеліє розповідає про останню вечерю, навіть не згадуючи про установлення євхаристії; але якщо врахувати ті зауваження, що ми зробили на початку викладу плану євангелія, то побачиться, що таке здивування не має рацій для існування. Замість установлення євхаристії Йоан розповідає про найвищий жест смирення й майже родинної любові: Ісус вмиває ноги своїм учням. Він займає тут поведінку та сповнює роль найвищого «слуги» у пророчій традиції, слуги Йгвг. Цей жест є прикладом тієї служби любові, яка не уникає найбільш упокорюючих аспектів і яку повинні будуть практикувати його учні одні відносно одних (Йо 13,12-17), але в першу чергу символом тієї «служби», якої всі потребують, і яку лише Ісус може сповнити для всіх, тобто відкуплення людини, сповнене його страстями, смертю та воскресінням. Лише якщо прийметься від нього цю службу, то можна буде увійти разом із ним до вічного життя (пор. відповідь Петра, Йо 13,6-11).

Промови, які йдуть далі, являються радше інтимними розмовами Ісуса, чи, ще влучніше, виливанням його душі напередодні останньої «години» (Йо 13,1) його життя. У них Спаситель залишає Дванадцятьом, як рівно ж і всім своїм вірним, свій духовний заповіт, говорячи як приятель і неодноразово повертаючись до деяких найважливіших тем:

а) він вимагає від них та від усіх своїх послідовників взаємну любов, яку він чинить «своєю» заповіддю;

б) обіцяє Духа, який дасть силу і утішення постолам, які залишилися би «сиротами» після відходу Ісуса з цього світу;

в) і, вкінці, він пояснює рацію цього всього, вказуючи на тісну єдність, яка існує між ним та між вірними і яка існує між самими вірними, єдність, що подібна до єдності між виноградиною та її гілками (Йо 15,1-17); за цю єдність Ісус наполегливо благає Отця у глибокій молитві 17-ої глави, що являє собою останні переживання й останні вказівки Ісуса для своїх учнів.

В розповіді про страсті в Йоана знаходимо помітні особливості, порівнюючи її з іншими євангеліями. Вкажемо лише на деякі з них:



а) в першу чергу, поведінка Ісуса вказує, що він абсолютно панує над ситуацією ще від самого початку розповіді про останню вечерю і згодом у Гетсеманії: Йоан зауважує, що Ісус «знав», що прийшла його година (Йо 13,1), «знав» все, що мало з ним статися (Йо 18,4), й він не занотовує жодного переживання чи страху в нього;

б) це виявляється навіть у розмові з Пилатом, в якій Ісус виразно стверджує, що він є «царем», але так само виразно говорить, що його царство не належить до цього світу;

в) з Ісусового серця, проколеного списом римського жовніра, виходить кров і вода;

г) хитон Ісуса не був роздертий, але залишений недоторканим жовнірами;

д) вмираючий Ісус установлює нові відносини між своєю матір’ю та «учнем, якого він любив».

Ці особливості вказують на увагу улюбленого учня, єдиного апостола, що був наочним свідком, й спонукують бачити у них символічне провіщення майбутнього життя Церкви, що буде єдиною, як одіж Ісуса залишилася цілою, буде живлена святими Тайнами, зокрема хрищенням та євхаристією (вода і кров) й буде довірена опіці Марії в особі Йоана, для якого відтепер вона буде матір’ю.

Повернення Ісуса до Отця (Йо 13,1) повинен був перейти через болючу смерть, але завершитися тріумфом воскресіння, яке принесе апостолам Святого Духа, мир та радість, обіцяні у промовах останньої вечері (Йо 20,19-23). Воскресіння — це фундаментальна подія християнської віри, й отож Йоан переймається тим, щоб подати докази цього факту: порожній гріб та безвір’я Томи, що перетворюється у віру перед знову живим Ісусом. Його слова: «Господь мій і Бог мій» — це визнання вже дозрілої християнської віри в Ісуса, єдиного Господа і єдиного Бога.

Євангеліє замикається переданням апостолам влади відпускати гріхи; чудесною ловлею риби, що є символом того плоду, який апостоли осягнуть у своїх майбутніх місіях; і, вкінці, довіренням Петрові найвищої відповідальності за Христове стадо.

Правдоподібно, Йоан спершу завершив був своє євангеліє 20-ою главою, як на це виразно вказують останні її стишки. 21-а глава була написана його учнями, які подбали про опублікування його євангелія, додавши до нього ще деякі інші цінні спомини й чинячи себе гарантами його автентичності (Йо 21,24-25).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Схожі:

Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМ.Є. Салтиков-Щедрін. Переклад з російської мови. Історія одного міста. К79р.=50грн
Степан Руданський. 1,2,3 том(3 книги). Співи, листи, переклад "Іліади". Пісні, приказки, байки, співи. К73р.=100грн
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМіжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського
Другий Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводиться в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconР. П. Зорівчак Художній текст є надзвичайно складною структурою. А художній переклад це двоаспектний процес, який знаходиться під впливом численних перемінних факторів, зокрема питання, чи повинен переклад орієнту
Він – у нових умовах – повинен бути на передньому плані турботи про культуру, про ментальність народу, про мову
Введення до Біблії Переклад Павла Смука icon«Їм судилася доля генієв». Павло Тичина. Альбер Камю. Біографія і творчість
Унаочнення: портрети Павла Тичини та Генріх Гейне, збірки творів, мультимедійні презентації «Життєвий шлях Павла Тичини» та «Там,...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconКраса І музика поезії Павла Тичини 27 січня 2016 року
Миколи Леонтовича, перетворивши ІІ на хор – студію, де викладав всесвітню історію музики. Музична обдарованість Тичини не могла не...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПро павла штепу та його книгу
Журавков В. В. Про павла штепу та його книгу «Українець І москвин: дві протилежності». Електронна версія. Серія «державність україни:...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВ пакистані він знайшов книгу Їцгар Аль Хак
Шейх Ахмед Дідат вирішив вивчати англійську Біблії все різні видання навіть арабською мовами
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconМетодичні вказівки до самостійної роботи з дисципліни " Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Практика перекладу з англійської мови" для студентів спеціальності 020303 "Переклад"
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...
Введення до Біблії Переклад Павла Смука iconВідділ культури І туризму Прилуцької міської ради Прилуцька міська центральна бібліотека Прилуцька міська бібліотека для дітей ім. Павла Білецького – Носенка
Філософія серця Василя Сухомлинського: бібліогр антологія /скл. Л. Нехайчик; ред. Л. Трошина; відп за вип. Є. Гнатів. – Прилуки:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка