Ісус - «Господь і Спаситель»
У первісній Церкві віра у божество Ісуса виражається також титулами Господь і Спаситель.
Титул «Господь» (по-грецьки Κυριος), наданий Ісусові ап. Петром у його промові в П’ятидесятницю (Ді 2,36), вказує на приписання Ісусові того імені і влади, які у Біблії (у старовинному грецькому перекладі, що виготовлювався починаючи від III ст. до Хр. і що зветься перекладом «Сімдесятьох») належать виключно до Йгвг. Це ще не є виразне твердження про божество Ісуса, але це є вже твердження про Божу прерогативу, яка встановлює його есхатологічним суддею живих і мертвих, повернення якого християни очікують (Ді 10,42; 17,31).
Однак, твердження, що «Ісус є Господь», в дуже швидкому часі стає «визнанням віри», тобто формулою, яка заключає у собі в синтезі християнську віру (Рм 10,9; 1Кр 12,3; Флп 2,11), також у протиставленні до певних формул поганського культу римського імператора, почитаного як «Κυριος», тобто як Господь: не Кесар, а Ісус є єдиним Господом, якого треба почитати і якого муситься слухати.
Ісус, як Господь, має владу спасти людину від того, що її віддалює від Бога та веде її до погибелі: «Його (Ісуса) Бог підняв правицею своєю, як князя і Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і відпущення гріхів» (Ді 5,31).
Ап. Павло у пастирських посланнях, наприкінці свого життя, висловить всю свою віру в Ісуса Христа, «великого Бога і Спаса нашого» (Тит 2,13; пор. Тит 1,3-4; 2Тм 1,10).
Ап. Йоан завершить своє євангеліє та увесь Новий Завіт, відкрито кажучи, що він написав його, щоб його читачі повірили, що Ісус — Христос, Син Божий, та щоб вірячи, мали життя в його ім’я (Йо 20,31). Для Йоана життя, єдине гідне цього імені, — це життя, яке Син прийшов, щоб його дарувати (Йо 10,10) тим, які його приймають, стаючи у свою чергу дітьми Божими (пор. Йо 1,12-13).
Ісус говорить і діє з Божим авторитетом
Ісус ніколи безпосередньо не твердив, що він є «Сином Божим», за винятком, можливо, лиш одного разу, в одній суперечці з юдеями, яку наводить ап. Йоан (пор. Йо 10,32-39).
Однак кожен, що його слухає, зауважує, що Ісус не є просто одним із равві, тобто учителів, ані навіть не найбільшим із них. Зауважується «нове вино у старих бурдюках», говорячи словами самого Ісуса (Мр 2,22).
Він вміє вдаватися до написаного Божого слова, тобто до Старого Завіту, коли вважає це за потрібне, але не робить цього дуже часто, а коли робить, то його пояснення священного тексту є беззастережним, не допускає відповідей. Як тоді, коли він вдається до Писання, так і тоді, коли представляє свою науку, він надає своєму слову такий характер авторитетності та абсолютності, на які жодний равві не наважувався претендувати у своєму навчанні.
Тому «народ не міг надивуватись його навчанню, бо він навчав їх як повновладний, а не як їхні книжники» (Мт 7,28-29). Таке зауваження робить Матей на заключення славної нагірної проповіді, але те саме треба сказати про будь-яке інше слово Ісуса. Саме цілком інший спосіб навчання вражає його слухачів, тобто представлення того, що він навчає, не як лиш своєї опінії, але як правди, яка від тепер обумовлює спасіння, вступ до царства Божого. Подив побільшувався ще тим фактом, що Ісус навчав від власного імені, а не говорив навіть від імені Бога, як це робили пророки, які починали свої слова обов’язковим вступом: «Так говорить Господь». Цей подив сягав до границь неприпустимого, коли він з тією самою владою та певністю насмілювався реформувати і вдосконалювати сам закон: «Ви чули, що було сказано давнім... А я кажу вам...» (Мт 5,17-48). Тут Матей наводить цілий ряд антитез між законом Мойсея та тим, що Ісус вимагає від своїх послідовників. Ці антитези мабуть приголомшували та скандалізовували не одного із присутніх набагато більше через те «а я кажу вам», яким Ісус ставив себе понад Мойсея, ніж через сам зміст його слів.
Те саме треба сказати про той типовий для його способу мовлення вираз, яким Ісус розпочинає більшість своїх тверджень: «Істинно кажу вам...».
Ісус доходить аж до того, що ставить спасіння в залежність від вибору: за нього чи проти нього (пор. Мр 8,38; Мт 10,32; Лк 12,9; Йо 5,24). Він ставить себе на рівні із самим Богом, що строгий єврейський монотеїзм не міг в жоден спосіб допустити. І справді, він наразив себе на каменування через те, що дав виразно зрозуміти, що він не є просто людиною (Йо 8,59; 10,31). Самі чуда, які Ісус досить часто сповнював, мали менший ефект, ніж деякі його твердження. Для євреїв було майже природнім, що «пророк», Божий чоловік, яким Ісуса вважалося принаймні серед народу, міг сповняти чуда, як це робили Мойсей, Ілля і інші пророки. Але Ісус часто сповняв чуда для того, щоб потвердити свої слова. Типовим є епізод з паралітиком, якому Ісус спершу відпускає гріхи, а потім чудесним способом дарує здоров’я, якраз з тією ціллю, щоб потвердити скандалізованим фарисеям, що він мав владу прощати гріхи, владу, яку вони справедливо вважали приналежною виключно Богові (Мт 9,1-8; пор. також прощення грішної жінки, Лк 7,37-50).
Саме ця ясна свідомість власної ідентичності дає Ісусові владу довести до повноти старозавітне об’явлення, яке у ньому, «світлі, що прийшло у цей світ і просвітлює кожну людину» (Йо 1,9), виходить поза межі єврейського народу.
Знаємо, що Ісус виголосив також деякі пророцтва: він детально провістив свої страсті, смерть і воскресіння (пор. Мр 8,31; 9,31; 10,33), як також знищення Єрусалиму (Мр 13,1-2) та поширення у світі своєї Церкви, показуючи, що перед його очима все було чітко видним.
По суті, Ісус дав нам «докази» свого божества не лише тому, що звістив людям найвищі релігійні і моральні правди та перевів абсолютно святе життя, але в першу чергу тому, що сповнив власною владою такі речі, які лише Бог може здійснити, виявляючи себе в чудах абсолютним господарем природи, демонів і будь-якої недуги, що гнітить людство, а у пророцтвах — володарем ходу історичних подій.
Безсумнівно, ці «докази» зовсім не відразу стали зрозумілими для первісної Церкви, що у світлі Воскресіння і П’ятидесятниці записала слова і діла Ісуса, які вказували у ньому на таке усвідомлення себе самого, що перевищувало межі людського. Лише віра ясно ствердила божественну природу Ісуса в контексті усього його життя та історії спасіння. Початкове значення титулу «Син Божий» було пов’язане з воскресінням Ісуса та з його ділом спасіння. Ап. Павло на початку послання до Римлян з усім первісним переданням твердить, що Ісус є потомком Давида, і що він був «установлений сином Божим у силі... через воскресіння мертвих» (Рм 1,4).
Згідно з цим визнанням віри, від моменту воскресіння Ісус є Сином Божим у силі, тобто від цього моменту він застосовує всю свою силу Сина Божого для спасіння людей, будучи в силі дарувати їм Духа, який освячує, який чинить їх дітьми Божими, подібними до Сина (Рм 8,29). У цій фразі Павла міститься вже віра у божественну природу Ісуса, яку він виразить повнішим і виразнішим чином в інших текстах, як, напр., Гл 4,4; Еф 1,6; Флп 2,6; Кл 1,15-20 та в багатьох інших.
Знаходячись перед свідченням всієї первісної Церкви, вважати, що Ісус був наймудрішим і найсвятішим чоловіком, викликає набагато більше спантеличення, ніж твердження християнської віри про божество Ісуса. Розумний, мудрий, врівноважений і святий чоловік, учитель духовності, пророк... не претендує на те, щоб бути Богом, не наражає себе на небезпеку каменування задля подібної претензії (пор. Йо 8,56-59) і не захищає її перед трибуналом, який за цю претензію засуджує його на смерть (Мт 26,63; Мр 14,61).
Натомість Ісус з цілковитим спокоєм та певністю, з цілковитою ясністю мав цю претензію і в усьому своєму житті подав достатньо доказів тим, які не мали упереджень. Його воскресіння є останнім, остаточним доказом його тверджень; однак цей «доказ» є цілковито надзвичайним, тому що, окрім таємничості цієї події самої у собі, Ісус появився знову живим не усім, але лише тим, які жили з ним і відкрили себе до віри в нього (Ді 10,41; див. перелік появ Воскреслого в 1Кр 15,5-8). У цьому значенні християнська віра є «апостольською», тобто базованою на свідченні апостолів.
Якщо Ісус є Сином Божим, то його слово має вічну вартість (Мр 13,31), і його життя та його смерть мають безконечну вартість відкуплення для усіх. Хто його пізнав, не може залишитися байдужим. Байдужість до нього значить відкинути його і відкинути власне спасіння.
Поділіться з Вашими друзьями: |
