"Я з пісні народної виріс" Олександр Білаш



Скачати 456,77 Kb.
Дата конвертації23.06.2017
Розмір456,77 Kb.

Віра Мукан,

заступник директора, вчитель української мови

і літератури Черкаського навчально-виховного

комплексу “Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів -

ліцей спортивного профілю №34”.

Спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист,

відмінник освіти України

"Я з пісні народної виріс"



Олександр Білаш
Літературно-музична композиція, присвячена 85-річчю з Дня народження видатного українського композитора, поета

Олександра Івановича Білаша
Епіграф заняття:

Я народився разом із весною,

Щоб все живе будить від сну…

Олександр Білаш


Ведуча 1

Сьогодні ми ознайомимося із найціннішим здобутком української пісенної культури – музикою видатного українського композитора – Олександра Івановича Білаша. Відчуємо в ній ідеальний світ мрій, почуттів і нездійснених бажань маестро. Дізнаємося більше про життєвий і творчий шлях, про неперевершені поетичні й музичні надбання талановитого ювіляра.


Ведуча 2

Повернімося в мальовничий Градизьк, на Полтавщині, де майбутній маестро вперше доторкнувся до музики.  Місце народження Олександра Білаша доволі символічне. За висловом відомого українського поета Бориса Олійника, йому «пощастило народитися в Градизьку на Полтавщині, в акваторії, означеній такими творчими вершинами, як: Микола Лисенко (зачинатель української класичної музики), Михайло Калачевський та брати Майбороди – з одного боку, Іван Котляревський, Микола Гоголь, Панас Мирний та Олесь Гончар – з іншого». Отож народився майбутній композитор Олександр Білаш у співочій селянській родині на Полтавщині, у селищі Градизьк, 6 березня 1931 року.
Ведуча 1

Мати, Євдокія Андріївна, вважалася першою співачкою на всіх сільських і родинних заходах, навіть у 65 років брала своїм ліричним сопрано до-дієз третьої октави. Дуже гарно співала, на все село виводила українські пісні гарним сильним голосом.



Самородком був і батько, Іван Опанасович – колгоспний бухгалтер, який грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло, просто на слух, без будь-якої науки, тож народна пісня не вибувала з їхньої гостинної хати. Це й визначило подальшу долю Білаша-молодшого як композитора-пісняра, який чув живу пісню й музику з дитинства, умів по-справжньому любити і цінувати їх.
Ведуча 2

Більше всіх Сашка любила бабуся, називаючи його «мій єдиний місяць у небі». Мабуть, недарма його народження чекали десять літ. Неабияку любов до сина проявляла мати. Завдяки її любові й молитві він став Білашем. Вона навіть продала корову-годувальницю, аби син мав можливість учитися.


Ведуча 1

Пізніше, коли Сашко із русочубого непосидючого хлопчика виросте в Олександра Івановича – відомого композитора і в складі делегації потрапить до Лондона, котрийсь із допитливих кореспондентів газети «Морнінгстар» запитає: «Правда, що ваші батьки були музикантами, що змалечку ви грали на фортепіано і талант ваш – вплив їхніх генів?». «Не зовсім, – відповість композитор Білаш, – батьки мої були колгоспниками, тож за «генами» я більше – хлібороб. Вони просто любили пісню й музику, як і весь мій народ це любить. Щодо музичного інструмента – ви маєте рацію: він у мене був. Тільки не рояль фірми «Зейлер» і не піаніно марки «Беккер», а саморобна гармошка на два баси й вісім голосів, виготовлена градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком…».


Ведуча 2

Потягнувся до музики й трирічний малюк, Шурась. Поки що він "грав" тільки... на вінику, з яким носився подвір'ям, тримаючи його як балалайку. Це й був його перший "музичний інструмент". …Свою першу скрипку маленький Сашко втопив у колодязі, бо… «нявчала, мов кіт»… А згодом він уже перевертав віника й удавав, що грає. Але трохи підріс навчився грати на маленькій трибасовій гармошці.
Ведуча 1

Шурасю! кричить із ґанку баба Варка й не може часом докричатися. На вулиці цвіте літо найкраща пора хлоп'ячої вольниці. Малолітня гвардія робить набіги на сади й городи, свої й чужі, набиваючи кишені грушами, яблуками, огірками. Частенько ходять стінка на стінку. Вечорами компанія нерідко засиджується допізна біля колодязя, слухаючи, як головний казкар, фантазер і вигадник Шурась розповідає таємничі історії, страшні до мурашок по шкірі, до волосся дибки. Ось так вони й росли, хлопчаки, для яких природа була другою матір'ю і царством свободи одночасно. Тертими калачами міцними, рішучими, самостійними виходили в життя.


Ведуча 2

Цікаво, що Олександр Білаш починав свою музичну кар’єру як справжній народний музикант: грав, за власними словами, «не по нотах, а по весіллях» – спочатку на саморобній гармошці (На ній трирічний Сашко і дав свій перший у житті концерт – виходила заміж тітка Мотря, і малого гармоніста посадили на скриню, щоб він торгувався, приграючи на інструменті. Малий так захопився грою, що забув і про весільний звичай і про свою роль «продавця». Свати «купили скриню за безцінь і понесли її разом із гармоністом, який, самозабутньо схилившись до міхів, грав і грав щойно почуту пісню «Їхав козак за Дунай»). Згодом на акордеоні, а потім вже на баяні. Звісно, тоді ще про нотну грамоту мова не йшлася – а Олександр грав – і як грав – виключно «по слуху», як десятки поколінь народних виконавців – самоуків.


Ведуча 1

До школи Сашко пішов у шість років, за компанію, – розповідає директор Наталія Іванівна Осташко. – Так сталося, що ватага його друзів ішла до школи, а Сашка, хоч і був меншим за віком, вирішили віддати до школи, щоб не «бовтався» сам по вулиці…


Ведуча 2

І про війну, що пронеслася по їхньому дитинству, знали не з чуток. Пам'ятали, як пекельним дощем сипалися з неба бомби. Як плакали матері, притискаючи до себе дітей. Як відчайдушно ревіли корови, до хрипоти мекали кози й несамовито іржали коні. Білий день ставав чорним, а ночі світилися від заграви фугасів. За селом після бомбування горів аеродром, диміли й дотлівали наші літаки, які не встигли злетіти в небо. Чорна мітка війни... Вона, як лиха відзнака, залишилася в пам'яті того покоління дітей суворого воєнного часу.
Ведуча 1

“… Посвист куль, атаки і прориви –

Все це відійшло далеко в сни.

Лиш бджола здивовано-журлива

Прилітає з пам’яті війни…”

(Іван Рядченко “Посеред шаленої війни”)


Ведуча 2

Після перемоги Олександр у п'ятий клас пішов переростком. Спочатку школярі вчилися просто неба. Замість ручок і зошитів лише недогризки олівців. Але коли в Білаша з'явилася чорнильниця-невиливайка, виміняв її на балалайку. У колгоспному клубі співав, танцював, грав на всіх інструментах, які траплялися під руку.

Захоплення музикою було таке сильне, що навіть навчання в десятирічці видавалося марнуванням часу. І ледве дочекавшись закінчення 9-го класу, хлопець подався до Полтавського музичного училища. Сьогодні здається неймовірним, але в Полтавське музичне училище Олександра не прийняли з убивчою для нього характеристикою – «у абітурієнта немає музичного слуху».


Ведуча 1

А далі був товарний вагон на Київ, додому повернутися не дозволяло сумління, адже для того, щоб придбати майбутньому композитору півтораоктавний акордеон, батько змушений був продати телицю. Це були важкі післявоєнні часи – 1947-й рік. Певно, Божа ласка і мамина молитва захищали його від біди, вели назустріч добрим людям, які зуміли роздивитись у юнакові неабиякі музичні здібності.


Ведуча 2

Ази професійної музичної освіти 16-річний Білаш отримав у Київській музичній школі для дорослих. Вчителями ж були земляки-брати Майбороди: Платон викладав теорію музики, а Георгій – гармонію. «Я в ній теорію й гармонію вивчав, від радості і плакав, і кричав», – згадував пізніше у своєму автобіографічному вірші – тому, що вдень розвантажував вагони, заробляючи на життя, а увечері – вчився. Своїм найголовнішим вчителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким дружив усе життя.


Ведуча 1

Як надійшла і засіяла 
Та дружба, що живе в літах, 
Моя душа над снігом стала, 
Наче яблуня в плодах. 
Моя душа над снігом стала, 
Наче яблуня в плодах. 

Ведуча 2

Через рік, набагато випередивши учнів, вступив на 2-й курс найстарішого в Україні Житомирського музичного училища, яке О. Білаш закінчив екстерном. Вступні іспити Олександр здавав на акордеоні. Приймальну комісію зворушив і підкорив натхненним виконанням шопенівських вальсів. Правда, улюблений акордеон довелося замінити на баян, бо в училище Білаша зарахували саме у клас баяна. Учився легко, захоплено. Душа сама тягнулася до "вічних партитур". Тут же й почав писати свої перші пісні. Популярними стали «Три подружки синьоокі», «Два кольори», «Ясени» та інші.


Ведуча 1

А мрія летіла далі. І, нарешті, у 1951 році вистраждана та вимріяна у снах Київська консерваторія імені П.І.Чайковського – престижний композиторський факультет. Храм музики, предмет юних мрій. Він студент. Чари найвищого, найбільш гармонічного мистецтва музики Олександр осягав ревно, хоча у відмінниках не ходив і до перших п'ятірок ще не дотягував. Факультет у нього був важкий. Мабуть, найбільш шанований і престижний композиторський. Клас професора Миколи Вілінського.
Ведуча 2

"Геніальні" опуси композитора-початківця безжалісно хвилювало гостре перо педагога. Бувало, й руки в студента опускалися, і мрії летіли десь далеко. Йому знову пощастило на викладачів – наставників. Олександр Білаш потрапив під опіку талановитих педагогів, чиї імена – як композиторів і діячів культури – були широко знані в Україні й за її межами, у яких було чому повчитися – Микола Дремлюга, Костянтин Данькевич, Герман Жуковський, А. Свєчніков.
Ведуча 1

На останньому курсі консерваторії О. Білаш завершує роботу над симфонічною поемою «Павло Корчагін», паралельно працює над творами для оркестру: «Скерцо», «Весняна сюїта», балетна сюїта «Буратіно». Пише для голосу з фортепіано на власні тексти «Новорічний вальс», «Останній  вальс» та інші.


Ведуча 2

Микола Вілінський, керівник факультету, так охарактеризував дипломну роботу композитора – симфонічну поему «Павло Корчагін» – «Молодому композитору вдалося знайти відповідні прийоми в гармонічному мисленні, в принципах розвитку тематичного матеріалу й одночасно подати – й досить-таки опукло й вигідно – колорит рідного краю, від чого виграла не тільки побічна тема, а й весь твір в цілому». За неповне десятиліття піднестися від сільського музики – «слухача» до високоосвіченого митця, композитора, якому підвладне широке симфонічне полотно – це, скажемо відверто, не кожному вдавалося… Музика, що дрімала в ньому, тепер пробудилася й бунтувала душу. Він працював, забувши про сон і відпочинок, бо, незважаючи на перші успіхи, твердо усвідомлював, який нелегкий шлях обрав у житті і скільки ще зусиль треба докласти, щоб ствердити своє «я» у великому мистецтві.


Ведуча 1

До мук творчості незабаром додалася ще одна. У консерваторських коридорах він і зустрів її, свою муку, свою хмаринку. Доля подарувала йому зустріч із Ларисою. Це була любов із першого погляду Вона неначе засліпила його ніжною жіночною красою. Погляд теплий, розкритий, а сама недоступна фортеця. Два роки він ніби був її тінню. Лариса стала скабкою в його серці.
Ведуча 2

І тоді він вирішив змінити тактику. Проходив мимо не помічав, впритул не бачив. Класичне пушкінське "Чем меньше женщину мы любим..." зіграло як по нотах. Одного разу вона сама зробила крок йому назустріч. І вже назавжди.  Юний Олександр Білаш із улюбленим інструментом акордеоном. Їхній сімейний союз, освячений любов'ю й музикою, виявився щасливим.
Ведуча 1

Як надійшла любов справдешня, 
Хлюпнула пригоршню тепла, 
Моя душа, немов черешня, 
Понад снігами зацвіла. 
Моя душа, немов черешня, 
Понад снігами зацвіла. 

Ведуча 2

У 1957 Олександр Білаш закінчив Київську державну консерваторію імені

П. І. Чайковського по класу композиції. Працював викладачем музики у середніх школах Києва, з 1960 – викладач теорії музики в Київському педагогічному інституті імені Максима Горького (нині – Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова). З 1964 – заступник голови, з 1976 – голова правління Київської організації Спілки композиторів України. Член Спілки композиторів України (1962), секретар правління Спілки композиторів СРСР (1987), член Національної спілки письменників України (2000). Перший голова земляцької організації «Полтавці в Києві».
Група учнів-музичних літераторів ознайомлюють із матеріалами «Творче зростання Олександра Білаша» (під тихе звучання однієї з мелодій композитора).
Учень 1

В усіх своїх творах молодий композитор виявляє надзвичайну зрілість і винахідливість, уміння розвивати й поєднувати суперечливі мотиви, здатність до цілісного й діалектичного охоплення широкого тематичного полотна. В репертуарних збірниках для художньої самодіяльності, в газетах, журналах починають з’являтися пісні О. Білаша. Уже перші твори композитора вказують на особливе обдарування митця як лірика.


Учень 2

Тяжіння до ліричних образів простежується і в поезіях майстра:



Я вмер би того ж дня,
Коли б сказала мати,
Що я не зможу заспівати
Бодай одну з своїх пісень
Про Україну… 

Учень 3

Пісні Олександр Білаша стали народними, духовним небом України. Він створив особливий пісенний жанр – пісню з глибокою філософською і психологічною напругою, на зіткненні почуттів, на вічній драмі недосяжності гармонії у світі. В Олександрі Івановичі, окрім пісняра, жив ще й автор великих музичних форм.



Дзвенить у зорях небо чисте, 
Палає синім льодом шлях, 
Неначе дерево безлисте, 
Стоїть моя душа в полях. 
Неначе дерево безлисте, 
Стоїть моя душа в полях. 

Учень 4

Як симфоніст, він працював вже під час навчання в консерваторії. Цієї справи він не покинув протягом усього життя. До своїх інструментальних творів він повертається і в часи найнапруженішої праці над піснями. Від симфонічної йде не тільки до пісенної, але й до оперної музики, про що свідчать його твори «Гайдамаки», за однойменною поемою

Т. Г. Шевченка, й моноопера «Балада війни» за віршем І. Драча.
Учень 5

Кожна  пісня О. Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.


Учень 6

На світанку, сину, буду наслухати, 
Коли в небі сивім крила зашумлять. 
Прилітай, дитино, через Україну, 
Через нашу хату вже качки летять. 
Прилітай, дитино, через Україну, 
Через нашу хату вже качки летять. 

Учень 7

В історії професійної музичної творчості є композитори різного «ґатунку». Твори одних, певне, назавжди залишаться надбанням вузького кола інтелектуальної еліти. Інші, навпаки, догоджають смакам широкої публіки. Найталановитіші знаходять тонкий компроміс між цими двома крайнощами. А є щасливці, кращі твори яких, ледве народившись, назавжди залишають свого автора та йдуть у самостійне життя. Саме до таких митців належить Олександр Іванович Білаш. Про творчість та особистість композитора було й буде сказано безліч теплих слів. Хоча, здається, слова тут уже недоречні.


Звучить мелодія пісні «Прилетіла ластівка» (слова Д. Павличка, музика О. Білаша).
Учень 8

Ліричні пісні: «Два кольори», «Ясени», «Сніг на зеленому листі» та ще понад три сотні білашевих пісенних «дітей» – давно вже не просто вокально-інструментальні твори у куплетно-строфічній формі. І не просто найпоказовіші музичні пам’ятники пісенності радянської доби. Вони запали у саме серце кожного з нас і стали цілком народними. Дивна гармонія музичного та літературного твору роблять здобутки О. Білаша неперевершеними за силою змісту, красою та душевністю.


Учень 9

Емоційно забарвлені грані його творів набирають особливої психологічної гостроти та драматизму. Здається, що у пісні переживаєш ціле життя, де є сум, хвилювання, радість і неймовірне натхнення.



Ясени, ясени,
Бачу вас за селом край дороги,
Вам вклоняюсь до ніг,
Як вертаю з далеких доріг.
Ви приходите в сни,
Як дитинство моє босоноге,
Ви приходите в сни,
Кучеряві мої ясени. 

Звучить мелодія пісні «Ясени» (слова М. Ткача, музика О. Білаша).
Ведуча 1

Як би пафосно це не звучало – але цими мелодіями тепер співає сучасна Україна, подібно Італії з її «SantaLicia» та «TornaSorriente».


Ведуча 2

Широковідомим композитор став 1961 року після виходу фільму “Роман і Франческа”, в якому прозвучала пісня на музику Олександра Білаша (вірші Дмитра Павличка):



Впали роси на покоси

Засвітилися навколо.

Там дівча ступало босе,

Білу ніжку прокололо.

Виконав пісню Олександр Таранець. Хоча фільм і мав успіх, але невдовзі забувся. Проте у пісні було довге життя. За словами композитора, саме після виходу кінофільму «Роман та Франческа», де виконувалася пісня «Впали роси на покоси», він вперше відчув, що став популярним.
Ведуча 1

Вона звучала на численні заявки по радіо. Фактично всі ресторанні ансамблі України включили її до свого репертуару, що в ті часи було справжнім визнанням. Творчий союз Павличка й Білаша відтоді тривав: "Дзвенить у зорях небо чисте", "Долиною туман тече", "Лелеченьки", "Явір і Яворина".  Та головним пісенним шедевром, народженим у цьому співавторстві, стали "Два кольори". Багато хто в долі героя впізнавав свою долю. І пісня "пішла" в народ.



Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами.
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.

Ведуча 2

Але на п’єдестал всенародного визнання його привела пісня – глибока, душевна, лірична. Олександр Білаш поєднав цілі покоління письменників, музикантів, акторів, які увібрали в свою творчість дух Білаша. Композитор створив життєдайну криницю для нащадків. Олександр Білаш прожив щасливе, цікаве, насичене творче життя, зазнав слави й визнання, мав численні премії, нагороди, відзнаки, серед яких головна – всенародна популярність. Його дружина – чарівна співачка, народна артистка України, володар оксамитового сопрано Лариса Остапенко, була вірною подругою та першою виконавицею багатьох творів композитора.


Ведуча 1

Твори Олександра Білаша – універсальні, їх співають у родинному колі, виконують на великих концертних сценах, ними освячують для щасливого життя. Композитор збагатив український музичний простір новими вишуканими вимірами мелодійності, які сповнені естетичної насолоди та довершеності.


Звучить мелодія пісні «Журавка» (слова В. Юхимовича, музика О. Білаша).
Ведуча 2

Олександр Білаш – композитор широкого діапазону: в його доробку опери, оперета, симфонічні твори, музика до кінофільмів. Найулюбленішим дитям композитора була пісня. «Пісня для мене, – говорив Білаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма її називають душею народу, його «поетичною біографією» (вислів незабутнього О. Довженка). Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим». Пісень у доробку композитора більше 300.


Ведуча 1

Говорити за композитора можна багато і нескінченно. Але краще слів про його життя говорить його музика.

Автор понад 300 пісень – громадянсько-патріотичних, ліричних, жартівливих, зокрема, «Впали роси на покоси», «Чайкою в небі любов моя» (обидві – з кінофільму «Роман і Франческа», 1960), «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Ластівка», «Треба йти до осені», «Сніг на зеленому листі». Творча палітра музиканта не обмежувалася лише пісенним жанром. З-під його пера вийшли дві моноопери: «Балада війни» на слова Івана Драча (1970) і «Сповідь білого тюльпана»; опери: «Гайдамаки» (1965), «Прапороносці» (1985), опера-балет “Буратіно”.
Ведуча 2

Писав композитор пісні-романси «Цвітуть осінні тихі небеса», пісні-думи «Сину, качки летять», пісні-балади «Ровесники»; ораторії «Вишневий вітер» (1989); оперети «Легенда про Київ» (1982), «Дзвони Росії» (1983), «Чиста криниця»; мюзикл «Пригоди Буратіно»; твори для вокально-інструментального ансамблю, хори, концерти № 1 і № 2 для фортепіано з симфонічним оркестром (1978, 1982); кантат «Голодомор-33», «Надвечірні дзвони», «Поклони»; симфонічні твори, як, скажімо, світлу й романтичну поему "Світанок на морі", музику до вистав, спектаклів, кінофільмів («Катя-Катюша», «Роман і Франческа», «Небезпечні гастролі»...), сповнених національного характеру, влучного психологізму, лаконізму художніх образів. Його музика звучить і досі. 
Звучить мелодія пісні «Треба йти до осені» (слова С. Пушика, музика О. Білаша).
Ведуча 1

Кращі пісні Білаша, а також Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Мирослава Скорика, Платона Майбороди та інших топ-композиторів кінця 1950-х – початку 1970-х – це не просто саундтрек тієї доби. Скоріше, це рентген – причому не так самого часу – з усією його оманливістю, подвійною мораллю, марними сподіваннями та страждальцями – «шістдесятниками», – скільки того ідеального душевного простору, який могла створити для себе тогочасна українська радянська людина. Один із лейтмотивів пісень Білаша – це абсолютна, космічна гармонія людини, що живе в селі («Впали роси на покоси», «Ластівка»). Інший лейтмотив («Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Ясени», «Намисто», «Мамина сльоза») – це туга людини, що народилась у селі, але зробила кар’єру в мегаполісі, за «втраченим раєм» – ідеальним світом дитинства, покинутою рідною хатою, батьками, що вічно дожидаються сина або доньку. І ніколи не діждуться.


Ведуча 2

Ясени, ясени,
Наді мною шумлять ваші крона,
І, неначе літа,
Жовте листя за вітром зліта.
Перший сніг сивини
Я приніс як тривогу на скронях,
Перший сніг сивини
Впав на скроні мої, ясени…

Ведуча 1

Звідси печаль і світлий сум його пісень та пісень його музичних побратимів, який, можливо, і є найціннішим здобутком української пісенної культури тієї доби. Музика – це ідеальний світ мрій, почуттів і нездійснених бажань. Принаймні Олександр Білаш своєю творчістю доводив саме це.


Ведуча 2

Десятиліттями твори Олександра Білаша звучали в ефірі, на великих гала-концертах, у сільських клубах, навіть на шкільних сценах. Їх виконували Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Гізелла Ципола, Діана Петриненко, Микола Кондратюк. У свій репертуар пісні композитора брали такі відомі колективи, як: вокальний квартет "Явір", тріо бандуристок радіокомпанії України.  Та головне ці пісні співав і любив народ. Любив, бо вони були ніби живі музичні картини, теплі, впізнавані, з журавлиними зграями в небі та лебединими парами на дзеркалі чистих вод. Із серпанком туману над сонною долиною і табунами степових коней, які летять наввипередки з вітром. Із гаптованим "червоними і чорними нитками" полотном людської долі.
Ведуча 1

У співавторстві Білаша з метром української поезії Борисом Олійником народилися "Мелодія" і "Пісня Києву", з поетом Михайлом Ткачем славнозвісні "Ясени", "Білі лебеді", "Сину, качки летять". На вірші Степана Пушика написані "Любисток" і "Треба йти до осенi". Поетичний світ цих творів завжди в гармонії та єдності з тонким ліризмом музичних образів. Мелодії широкі й співучі. "Я з пісні народної виріс", писав про себе Олександр Іванович. І тому вічний український мелос цвіте в музиці маестро, як полтавські сади навесні. І всі ноти тут, навіть низькі, басові високі й світлоносні.

Звучить мелодія романсу «Цвітуть осінні тихі небеса» (музика О. Білаша).

Ведуча 2

...Чорнобиль. Він вибухнув раптово, як землетрус, як неоголошена війна. І світлий весняний місяць квітень потьмянів і вмився сльозами. На атомну станцію потягнулися вервечки машин. Вони їхали творити свій щоденний подвиг приборкувати збунтований 4-й блок. Усередині того пам'ятного літа на телеекрани вийшов документальний фільм режисера Ігоря Кобрина "Чорнобиль: два кольори часу" (сценарист Хем Салганик, оператор Юрій Бордаков). Музичним супроводом до фільму став твір Білаша "Два кольори" у виконанні симфонічного оркестру. Мелодія, навіть без слів, звучала як одкровення.
Ведуча 1

Вона була така пронизлива й тривожна, що здавалася голосом самої української землі і сприймалася тепер по-новому, особливо.  "Любов і журба" вони йшли тоді пліч-о-пліч. Вони були двома сторонами медалі, яку карбував безжалісний час. Безсмертні і славетні "Два кольори" Олександра Білаша ніби набули нового сенсу, зачарували людей в усьому світі, адже у творі відбилися не тільки людські долі, а й два кольори того незабутнього часу, два його символи "любов i журба".
Звучать рядки із пісні "Два кольори" (слова Д. Павличка, музика О. Білаша).

Приспів:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне
то любов,
А чорне
то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливії, сумні мої,
Щасливі і сумні мої дороги.
Приспів.
Мені війнула в очі сивина.
Та я нічого не везу додому.
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя,
І вишите моє життя на ньому…


Приспів. 
Група учнів – майбутніх літераторів ознайомлюють із матеріалами «Музика слова Олександра Білаша» (під тихе звучання мелодії «Весняна сюїта», музика О. Білаша).
Учень 1

Окрім музики, іншою іпостассю ліричної душі Білаша була поезія. У поетичній спадщині Олександра Івановича 8 поетичних збірок: «Мелодія» (1977 р.), «Криниця», «Ластів’яні ноти», «Спогад», «Ти відчаль, моя печаль», «Помилуй і прости», «Совість на вогні горить», «Мамине крило», поеми «Життєве кредо», поеми й вірші «Шурась». Цікаво, що саме збірка «Мамине крило» поставила крапку в давніх професійних суперечках наших поетів – керівників Спілки письменників України. Нарешті після виходу в світ 8-ї збірки вони прийняли його до свого «цеху». Відтоді (2000 р.) – Олександр Білаш став членом двох спілок: композиторів і письменників.


Учень 2

Недарма ж він увесь час підкреслював:



Я музику й поезію – однаково люблю,

Хоч кажуть: разом двох любити – небезпечно…

І аморально це, вважають, і не гречно.

Та я нічого вже з собою не зроблю –

Однаковісінько обох люблю!
Учень 3

Шанувальники його творчості не переставали сперечатися, хто ж він насправді – більше композитор, чи все ж таки поет. З композитором усе зрозуміло – якби він написав лише «Два кольори», то все одно увійшов би в історію як класик жанру.  «Я перш за все поет, – говорив Олександр Іванович, – бо поетами народжуються, а композиторами стають».


Учень 4

А ще в поезії найвищого ґатунку

Із геніально складених рядків

Завжди шукали люди порятунку,

І так було за всіх часів.

Учень 5

До 70-річного ювілею автора у світ вийшла остання поетична збірка «Щурась» (назву подарувала незабутня бабуся Варка – так вона кликала малого Сашка) – дев’ята у художньому доробку автора. Це своєрідна автобіографічна поема, в якій Білаш «перетрусив» й осмислив усе своє життя «від дня народження і до…», відзначаючи найважливіші його віхи. Все життя, як колись у пісні «Два кольори», умістилося на 40 сторінках збірки. «Його вірші – не придаток до музики, а самостійні художні твори, котрі мають свою музику – музику слова» (Борис Олійник). А втім, краще самі у цьому переконайтеся, прочитавши поезії Білаша. Не пошкодуєте!


Учень 1

Вороним конем

Схиливсь до мене вечір

І поклав до ніг сідло молодика.

Я дивлюсь і чую, як мені на плечі

Лагідно лягає мамина рука.

Мамині руки – колиска моя,

Хліб у долонях, що сонцем сія.

Крила мої у годину розлуки –

Мамині руки, мамині руки.
Учень 2

На своїм віку я бачив рук немало,

Добре знаю теж у недруга яка,

Та коли я падав, завжди піднімала

Трепетна і ніжна мамина рука…
Учень 3

Інколи спогади і наяву несли його в ту безтурботну пору, коли всі були ще живі мати, батько, баба Варка, яка голосно кликала його з ґанку: "Шурасю! Шурасю!" Він тоді і ображався, і злився на це "Шурась" замість "Сашко" або "Шурик".  А на схилі віку Олександр Білаш напише у віршах історію свого життя, ніби перекине незримий ностальгічний місток у дороге для нього минуле, і назве збірник саме так "Шурась". Є в ньому, мабуть, головні слова його поетичної сповіді: "Я в музиці вмирав й оживав".
Учень 4

Він співпрацював з яскравим сузір'ям поетів: Михайлом Ткачем, Дмитром Павличком, Борисом Олійником, Андрієм Малишком, Іваном Драчем. Його задушевні пісні доносили до вітчизняного слухача Микола Кондратюк, Діана Петриненко, Людмила Гурченко, Володимир Висоцький...
Учень 5

Олександр Білаш писав:

Людина має право на життя,

Так просто це звучить і так велично.

Прожить би всі хвилини до пуття,

Щоб у кінці поставить знак окличний!
Учень 1

Дружина Лариса Іванівна завжди була його добрим другом і порадницею, його музою, берегинею сімейного затишку. У своєму автобіографічному вірші Білаш зізнається:



Я все життя любив лиш двох жінок.
Нехай всі інші вибачать мені.
Одна із них – це рідна моя мати,
А друга – ти, моя кохана, ти…


Учень 2

Як згадує Лариса Остапенко: “...Олександр народився, щоб стати великим композитором. З роками він розумів, що ніким іншим не міг бути. Хоч його у молодості зваблювала поезія, багато писав прози, намагався творити романи та оповідання. Перші його шкільні вірші публікувалися ще у районній газеті. Але музика перемогла і більшу частину життя стала основною для нього. Дуже довго вагався і не знав, чи має на це право, щоб десь публічно показати свою поезію. Навіть своїм друзям, яких було немало, довго не відкривався. Ще молоді: Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник, Михайло Ткач виростали і мужніли на його очах. Але поезію власну читав спершу своїм рідним, спостерігав реакцію, потім читав друзям – не поетам. А вже згодом – корифеям слова. Навіть Олесь Гончар та Андрій Малишко заохотили його писати і не соромитися. Так уже було – поезія та музика стали двома крильми Олександра Івановича. Коли втомлювався від звуків, переходив до слова. Він не міг просто так мовчати. Нічого не робити і просто так марнувати час не міг…”



Ведуча 1

Оксамитове, чудової краси і тембру сопрано дружини, народної артистки України Лариси Остапенко, давало життя багатьом творам композитора. Лариса Остапенко стала першою виконавицею пісень композитора, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна і Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар часто випробував на ній. Довгі роки Лариса Іванівна Остапенко, народна артистка України, була солісткою Національної філармонії України, викладала в Національній музичній академії.
Ведуча 2

18 років свого життя (з 1976 по 1994) О. Білаш присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації СКУ, знайшов за цей час багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша рідким авторам-естрадникам вдалося стати членами спілки, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно.


Ведуча 1

Самого Олександра Івановича вісім років поспіль не приймали до Спілки композиторів, хоч пісні Білаша звучали в усій країні і його дару було мало рівних. Його кредо на цій посаді було чітким і безапеляційним: «Для мене не існує ні авангарду, ні традиції. Я визнаю тільки талановиту музику». На розвиток музичного мистецтва він дивився далеко ширше, ніж багато хто.


Ведуча 2

Здається, що навіть після своєї смерті (6 травня 2003 року) композитор не полишає важливої справи свого життя – пошуку молодих талантів. Досі існує започаткований ним фестиваль «Пісенні джерела», що відбувається щорічно у Градизьку, на малій батьківщині О. Білаша. Зараз організацією фестивалю та фондом імені О. Білаша керує молодша дочка композитора Леся Олександрівна – редактор та ведуча Національного радіо (веде «Музичну пошту»). Старша дочка Оксана – викладач класу фортепіано в Київській музичній школі імені М.В. Лисенка. Олександр Білаш надзвичайно любив свого внука Івана. Незабутня фраза «Горнися, хлопче, до дідуся!» ще надовго зігріватиме серця рідних. Тож, можна сказати, що його музичному роду нема переводу.



Ведуча 1

До останніх днів життя Білаш продовжував писати вірші і музику. «Українська естрада переживає не кращі часи, теле- та радіоефір засмічений третьорядними творами, три акорди подаються як шлягери, безголосі співаки очолюють численні хіт-паради, немає особистостей, нових цікавих імен», – щиро переживав композитор. Він гордився тим, що його твори виконували такі майстри співу, як: Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Йосип Кобзон, Раїса Кириченко, Людмила Зикіна.


Ведуча 2

Олександр Іванович вважав, що краще нехай його твори лежать у шухляді письмового столу, чекаючи свого часу, ніж лунатимуть із вуст безголосих «зірок». «Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки, якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів», – вважав маестро.


Ведуча 1

Не злічити всіх заслуг, адже Олександр Білаш – видатний український композитор, поет, лауреат: Республіканської премії імені Миколи Островського (1967), Державної премії України імені Шевченка (1975); Заслужений діяч мистецтв УРСР (1969), народний артист УРСР (1977), народний артист СРСР (1990), академік Української академії оригінальних ідей. У 1976 – 1994 роках – голова правління Київської організації Спілки композиторів України, громадський діяч, Почесний громадянин Києва (2001). Звання Героя України присвоєно Указом Президента України № 157/2001 від 06.03.2001 за визначний особистий внесок у збагачення духовної скарбниці українського народу, багаторічну плідну творчу діяльність. Нагороджений орденом Держави (2001), орденами: Трудового Червоного Прапора (1971), Дружби народів (1981), відзнакою Фонду міжнародних премій – орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі».


Ведуча 2

Разом із вами ми пригадали деякі моменти біографії композитора, які були проілюстровані музичними номерами. Ще раз впізнали Білаша як тонкого лірика. Адже маестро творив не просто музику, а цілу ментальність нації.


Ведуча 1

Шостого березня Олександру Івановичу Білашу виповнилося б 85 років. Сумно... Скільки б він ще міг написати! Але тільки-но згадаєш його пісні, його непересічну особистість, на душі стає сонячно й тепло.
Ведуча 2

«Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.


В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить». 

Ліна Костенко


Під тихе звучання мелодії пісні «Білі лебеді» (слова М. Ткача, музика О. Білаша) звучить спроектований текст «Зі спогадів дружини композитора народної артистки України Лариси Іванівни Остапенко й доньки заслуженого журналіста України Олесі Білаш, про Олександра Івановича Білаша»


Зі спогадів дружини композитора народної артистки України Лариси Іванівни Остапенко й доньки заслуженого журналіста України Олесі Білаш, про Олександра Івановича Білаша

Лариса Іванівна, дружина:

Ім'я композитора Олександра Білаша асоціюється зазвичай з піснями «Два кольори», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Ясени».

Я думаю, що по-справжньому його не знають навіть ті люди, з якими він був знайомий особисто. Але (за натурою Олександр Іванович був дуже комунікабельним, у нього було безліч зустрічей і творчих, і життєвих) ніхто про нього ніколи не міг сказати, що він пихатий, зарозумілий або що він з високопосадовцями один, а із звичайними людьми інший. Він завжди був простий, щирий, привітний, і це одразу налаштовувало людей на відповідний настрій у спілкуванні. Олександр Іванович любив життя в усіх проявах і мав чимало захоплень. Любив рибалку й полювання. Обожнював ліс збирав гриби, ягоди, просто гуляв. Катався на ковзанах, лижах. Його улюбленою розвагою були шахи, навіть під час застілля в колі друзів він обов'язково знаходив слушний привід «вирвати» когось із-за столу й десь у кабінеті розіграти партію. У більярд майстерно грав. У Спілці письменників часто «зависав», і не тільки тому, що там був більярд. У кав'ярні «Еней» вечорами збиралося товариство письменників, поетів, яке притягувало його. А на більярді навчився так добре грати, що лише одиниці могли іноді виграти в нього, усі знали, що Білаш будь-кого покладе «на лопатки». Олександр Іванович вельми любив товариство, завжди був у центрі уваги, обов'язково брав у свої руки застілля і вів його так, що потім від сміху в усіх боліли животи й щелепи. Він був чудовий оповідач анекдотів, а бувальщини розповідав з такими деталями, що зразу вимальовувався портрет людини, про яку йшлося. І все це з гумором, дотепно. Він зізнавався: «У мені пропав актор, який не встиг розкритися, і співаком я міг би бути непоганим». Справді, у нього був приємного тембру баритон. Але того, що він зробив як композитор, цілком достатньо, щоб залишитися в мистецтві. Олександр Іванович з простої селянської сім'ї. Не маючи ніякої початкової музичної освіти, матеріальної підтримки, спочатку закінчив музучилище в Житомирі, а потім добрався-таки до Києва до консерваторії. Поступово вийшов на такий рівень, на який здатна тільки унікальна людина.

Олександру Івановичу довелося пройти чималі терни.

Його дивно довго не приймали до Спілки композиторів, потім у Спілку письменників, це його болюче вражало. Вражала нищівна критика перших пісень, які потім сприйнялися всім народом і популярні донині. Наприклад, пісні на чудові вірші Дмитра Павличка з кінофільму «Роман і Франческа» розкритиковані були так, що він місця собі не знаходив, ніби лев, кидався з однієї кімнати в іншу й не міг збагнути, чого від нього хочуть і в чому звинувачують. Та ось почали надходити вдячні листи з усіх куточків тодішнього Радянського Союзу тільки на домашню адресу ми їх отримали понад триста. Олександр Іванович зрозумів, що критика не завжди буває об'єктивною, і трошечки заспокоївся.

Або таке. При міністерстві культури була комісія із закупівлі нових музичних творів. Колеги-композитори, з якими він добре знався, писали рецензії. Нещодавно, передивляючись архів, я знайшла нищівну рецензію на пісню «Дві колії поза містом». А час показав, що ця пісня на вірші Степана Пушика справді чудова, у неї незвичайний ритмічний малюнок. Олександр Іванович весь час шукав, йому вдавалося не бути одноманітним у ритміці й мелодії. А тут: і мелодія не така, і такт неправильно вирішений: не туди пішла квінта. А народу все одно: квінти чи кварти, люди співають і вважають, що це народні пісні. Олександр Іванович розповідав такий випадок. Поспішаючи, він їхав кудись на таксі. Таксист наспівував уривок мелодії з «Елегії» Масне вдруге, втретє, вчетверте... Олександр Іванович питає: «А чого далі не співаєте?» Водій: «Скільки знаю, стільки і співаю». Коли проїздили повз кінотеатр, де йшов фільм «Роман і Франческа», чолов'яга заспівав «Впали роси на покоси» пісню Романа. Олександр Іванович подумки зрадів: «Напевно, здогадався, що це я написав музику, знає мене звідкись». Питає таксиста: «А хто написав цю пісню?» Той каже: «А мені плювати, хто написав. Головне, що мені подобається!» Згодом вони стали майже друзями. Цей таксист, коли бачив на вулицях Олександра Івановича, зупинявся й підвозив безплатно. А ось ще один цікавий факт. Прийшов лист із місць ув'язнення, молодий хлопець написав: «Олександре Івановичу, я злодій-рецидивіст. Я знайомився з молодими вродливими жінками на вокзалах і в потягах. У зручний момент давав гроші й просив купити в ресторані пляшку шампанського або ще щось, а сам забирав чемодани і драпака. Якось познайомився з Ганною, відправив її по шампанське, а в цей час у купе по радіо залунала пісня «Два кольори». Хочете вірте, хочете ні, я не міг піти, допоки не дослухав. Стояв як укопаний, і в цей час повернулася Ганна. Таким чином Ви врятували її валізи».

  • Щодо справжніх друзів Олександра Івановича з числа композиторів, поетів, співаків.

Друзів багато бути не може. Якщо є один-два, це вже велике щастя для людини. Були митці, які йому були духовно близькі, з якими він співпрацював. Це Василь Юхимович, Михайло Ткач, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч. Про Драча згадую таке. Олександр Іванович не одразу знайшов ключа до його віршів. Згодом признався: «Поезія Івана Драча лежала, як камінь при дорозі, йшли люди іноді спотикалися, іноді не помічали. Одного разу і я спіткнувся й зрозумів, що той камінь величезний лежить на дорозі не випадково. Перечитуючи вірші Івана, відкрив його для себе як великого поета». Народилася пісня «Вір'янонька», яку квартет «Явір» співає неперевершено. На слова Драча написані шість, здається, балад, моноопера, й останній великий твір ораторія «Вишневий вітер». Олександр Іванович довів для себе й для людей, що така глибинно-філософська поезія теж може лягати на музику. Взагалі-то він був прискіпливий до поезії. Юхимович, наприклад, із певного часу його просто боявся. Коли в Юхимовича з'являлася нова поезія, він її по телефону начитував, а Олександр Іванович відповідав приблизно так: «Василю, у другій строфі недобре. Що це ти написав? Перероби, мене це не влаштовує». Або навіть: «Це взагалі не поезія, мені це не підходить». І той, отримуючи відкоша, сильно переживав, що нічого більше не зможе написати разом із Білашем. У них, до речі, є пречудова пісня «Журавка», до котрої звертається кожне нове покоління. З Юхимовичем написано чимало вдалих жартівливих і солдатських пісень.

Нерідко до своїх видатних співавторів він звертався з проханнями щось поміняти у віршах, коли йому щось не подобалося. Це начебто і непристойно було, але вони іноді дослухалися, бо розуміли, що для пісні це має сенс. Михайла Ткача він навіть зачиняв на ключ у кабінеті, допоки той не зробить новий варіант.

"...У паспорті я була на Білашевому прізвищі, адже свекруха відразу попередила: ”Якщо не Білашка, то й поріг не переступай!” А на сцені залишилася на дівочому. Одна з причин у тому, що батько мій загинув на фронті 1942 року і мені хотілося продовжити його життя хоча б прізвищем, адже у нього було дві доньки. Так я вирішила, що Остапенко мусить залишитися. А по-друге, ми часто виступали на сцені з Олександром і не хотілося щоразу підкреслювати нашу сімейну співдружність. Білаш не перечив, адже за паспортом я носила його прізвище, документально була його дружиною, і це його цілком улаштовувало. А як співачку він мене не сприймав дуже довго, тому суперечок не було, адже прізвище Білаша, а так воно й було, звучало гордо і всеосяжно. ...Це змушувало мене працювати більше і краще, щоб довести, що я не тільки дружина Олександра Білаша (а саме так мене представляли всім). Мені ж хотілося, щоб колись сказали: “А це – Лариса Остапенко”. Я так цього хотіла, так цього чекала… Але коли прийшло, уже ніякої радості мені не дало. Тепер і для мене все стало зрозумілим. По правді, у молодості я не настільки розуміла, з якою людиною проживала життя. Якось Олександр Іванович, лежачи в ліжку, несподівано запитав: “А як мене не стане і тебе запитають, з ким ти прожила життя, що ж ти скажеш?” Я ж думала: “Господи, що я скажу?” Сказати те, що псувало наші стосунки, наше життя? Чи потрібно людям про це знати? А про все інше скажуть ті, хто тебе шанує, знає і любить. Тебе – людину, яка в товаристві була незамінною: співбесідником, тамадою, гравцем. Він добре грав у шашки і шахи, більярд і карти, його вабили гриби і футбол, риболовля і мисливство. Він нічого не міг пропустити повз себе. Усе його цікавило, на все у нього вистачало часу. Щоби бачитись із тими людьми, які його цікавили, – в основному було товариство зі Спілки письменників. Бажання спілкуватися з ними і набиратися від них розуму жило в ньому постійно. У таких елітних товариствах Олександр Іванович дуже довго мовчав і слухав інших, щоб зрозуміти, чим вони живуть, що їх цікавить, окрім того таланту, який вони мали і який підтверджували реальними справами. Він прислухався, як вони говорили між собою на застіллях. І лише тоді, коли відчув, що сам може щось сказати, почав потихеньку підніматися і просити слова. Так і Білаша почали слухати з повагою й увагою. На таке відважився лиш тоді, коли вже щось сказав у музиці…

Ми познайомилися ще дуже молодими. Я навчалася на першому курсі консерваторії, він – на третьому. Олександр ще тоді був таким зеленим у композиції. Білашеві дуже важко давалася його професія, він пізно почав знайомитися з музикою. Як він мене сприйняв, спробую передати. За словами Олександра, він мене вперше побачив, коли бігла широкими сходами старого корпусу консерваторії. Як вітер пронеслася… Спершу помітив довгі ноги, стало цікаво, яке ж обличчя. Це вже надто літературно сказано, хоч він інакше говорив з цього приводу. Тоді підняв голову і побачив личко. Так, як запала йому відразу в душу, так і на все життя залишилася.

Олександр був однолюбом, хоч не думаю, щоб такий красивий і талановитий чоловік, надзвичайно бурхливий у своєму житті, не мав успіху в жінок.  Для мене він був неначе вулкан, який ніколи не заспокоювався. Таке враження було, що він ніколи не тлів, він завжди горів. Ця лавина емоцій і надзвичайної енергетики від нього йшла постійно. Біля нього спокійно не можна було перебувати. Ще на вулиці, коли Білаш підходив до будинку, я підхоплювалася і чула його кроки – це йде мій Сашко, єдиний і неповторний! А мене він ласкаво називав “Ластівкою“. Потім так називав машину. Казав завше, що дружину і машину не можна нікому позичати.

...Хлопці, які оточували Олександра, весь час мені підкреслювали, що я повинна його берегти, адже він особистість, яка має для України велике значення. Я мала його оберігати як від зайвих неприємностей, так і від зайвої чарки і випадкового застілля. Але чоловік мій був такої широкої натури, що його втримати ніхто не міг. Інколи Олександр міг сказати: “Загнуздати мене нікому не вдавалося і не вдасться. От я такий кінь дикий. Як мустанг. Мушу мати волю у всьому”. В нашому сімейному житті з Білашем я ніколи не була жінкою-“пилкою”. Ніколи не питала його нічого зайвого. Міг прийти о третій ночі – прекрасно! Повернувся сам чи з двадцятьма своїми друзями – вставала і накривала стіл. Хлопці гуляли до ранку. Потрібно було – ночували, ранесенько готувала для них сніданок і давала в дорогу бутерброди.

...На мені було все, а крім того, у нас ще були дві доньки. За три карбованці, які заплатив Олександр Іванович, коли нас розписали у РАГСі, він купив собі рабиню на все життя. Я була його добровільною рабинею. У доброму розумінні цього слова. Була закоханою у нього завжди. Не знаю, як у нього, але він для мене був першим і єдиним чоловіком на все життя. За характером Олександр був важкою людиною, був прямим і егоїстичним, намагався підкорити все собі, особливо у сім’ї. Міг сказати в докір мені: “Що це таке: дружина – співачка, яка їздить на гастролі і яка невідомо чим займається там у готелях! Як це так може бути?” Коли кудись їхала, а особливо, якщо далеко, були цілі трагедії… ...А коли у 1982 році отримала звання народної артистки України, перше, що він сказав: “Що, я вже тепер не маю права пройтися з тобою за ручку?

Коли у 1960 році на екрани вийшов фільм “Роман і Франческа”, пісня Романа “Впали роси на покоси” дала Білашеві віру в себе як у композитора. Згодом він почув уперше свою пісню, як її співали десь в помешканні. Це просто ошелешило: його пісню співають прості люди! 

Після одруження нас спочатку пригріла моя мама, яка сама винаймала кімнатку в приватному будинкові. Там ми тулилися сім років, і там народилася наша перша донька. Там же Олександр сказав: “Якщо через сім років не “виб’ю” квартиру, повішуся!” Слава Богові, влада змилостивилася, і першу нашу окрему квартиру ми отримали на Сирці, навпроти Бабиного Яру. Дві кімнатки для нас були справжнім раєм. Навіть не думалося ніколи, що можна так щасливо жити… На жаль, цього будинку нині немає, не зберігся. “Ясени” і “Два кольори” народилися пізніше, у будинку на Брест-Литовському проспекті. А теперішню квартиру, в якій ми з вами спілкуємося, з великими потугами допоміг отримати Володимир Щербицький. Наші доньки, коли підросли, просили розміняти житло, не хотіли жити з батьками. Олександр казав: “Тільки з цієї квартири мене винесуть!” Так і сталося… А тепер, коли батька немає, діти не хочуть розмінюватися, а хочуть жити в цій квартирі. Ось на його роялі зберігається текст і клавір останньої пісні на слова Дмитра Павличка “На горі Пивисі” – про найвищу точку Лівобережної України, що неподалік його рідного Градизька на Полтавщині. Пісню не вдалося дописати, але я звернулася до Жені Станковича, щоб він зробив акомпанемент і щоб вона дійшла до людей. Олександр Іванович вірив, що у нього ще є певний запас. Хоч родина відчувала, що з роками фонтан його енергії уже пригасав. Йому все важче працювалося, і не тому, що джерело його виспівалося або зміліло. Як би не хотілося про це говорити, але з перших днів незалежності України все важче було працювати і жити тим людям, які заслуговували на більшу увагу і повагу з боку держави. Не народу!..

У нього любов незрадлива, народ як шанував і любив Олександра Івановича, так і продовжує любити. На початку 1990-х років в Сашка була така депресія, що думалося – він ніколи не повернеться до творчості. Найбільш за все я люблю його “Два кольори”, “Лелеченьки”, “Сніг на зеленому листі”, “Сину, качки летять”, “Ясени”, “Ой висока та гора”,“Прилетіла ластівка”, “Впали роси на покоси”, “Явір і яворина” (слова Дмитра Павличка) – їх дуже багато.

Якби Сашко жив у більш-менш цивілізованій країні, мав би величезні матеріальні статки. Він, як справжній митець, писав не заради грошей. Пісні для нього були тим, без чого він не міг дихати. Хто би міг і може оцінити вартість “Двох кольорів”? Якби захищалися права автора, навіть за одну пісню він міг би отримувати величезні гонорари. Я вже не кажу про його першу пенсію в розмірі … 50 гривень. Але ми жили, як і всі інші… Нагороди його ніколи не псували. Він ніколи не вдягав своїх орденів і медалей. Навіть спокійно сприйняв найвищу відзнаку – Героя України. А щодо “Двох кольорів”, то перші претензії до неї на худраді були такі: “Як це так: людина прожила життя в комуністичному суспільстві і нічого не надбала? Везе із собою “лиш згорточок старого полотна”?“ Її не прийняли, і лише, коли на урядовому концерті пісню виніс у люди Дмитро Гнатюк, аж тоді змогли записати на радіо.

Тепер не важливо, хто першим і які пісні Сашка виконував. Усі – молодці. Хоч найбільше співав Анатолій Мокренко. Дмитро Михайлович Гнатюк був у фаворі і брав лиш відбірні зерна з доробку Олександра Івановича. Кожному за зроблене низький уклін і глибока шана. Я рада, що була першою виконавицею понад третини написаних чоловіком пісень. А інакше не могло бути! Усе народжувалося поруч, я була першим консультантом і, звісно, першою виконавицею. На авторських і збірних концертах, де акомпанував автор, усе написане й виконувала. Потім сама підказала йому давати твори професійним співакам. Спочатку Олександр усе писав для середнього голосу. Він чомусь не любив високих голосів. Писклявість взагалі не вважав за голос. З часом, коли почув Євгенію Мірошниченко, Гізелу Циполу, Діану Петриненко (яка була першою і, можливо, найбільше заспівала творів Олександра для високого голосу), почав плідно працювати для них. У нас же була своя мобільна концертна бригада – я, Діана Петриненко, Анатолій Мокренко і зрідка Євгенія Мірошниченко (вона була зайнята в театрі). Правда, кілька прекрасних речей Білаша записала Євгенія Семенівна. А як звучить у її виконанні “Журавка”! Не можу порахувати відразу, скільки я записала пісень Сашка, але з 350 творів, які залишилися у фонді Українського радіо, можливо, пісень 50 назбирається і 12–15 його романсів, а також моноопера на поезію Івана Драча “Балада про гени”. Коли заспівала Людмила Гурченко у фільмі “Роман і Франческа”, я попросила Олександра написати щось для мого голосу. Так з’явилося музично-вокальне полотно “Вокаліз для голосу з оркестром” (оркестранти жартома називали його “Вокаліз для дружини з оркестром”). Коли Олександр прослухав монооперу уже на платівці, то сказав: “Ти знаєш, що ти зробила?! Ти поставила пам’ятник! Мені, собі та Іванові Драчу”. Я відповіла, що це прекрасно, коли зуміла поставити відразу аж три пам’ятники… Тепер же думаю, щоб вистачило снаги поставити хоч один пам’ятник на могилі моєму Сашуні… Олександр Іванович говорив зі мною і у своїх віршах писав про те, що дуже хоче, щоб народилася дитина, в яку вселиться Богом даний талант, який продовжить його недописану пісню…



Олеся Білаш, донька:

  • На запитання: «Чи писав Олександр Іванович пісні на свої вірші» батько сам відповів: «Якщо я пишу поезію, значить, я в ній перегораю. А писати музику на золі я вже не можу». Це, певно, грань відповідальності. Нині чимало композиторів, поетів вважають, що вони можуть все і музику писати, і тексти створювати, і виконувати. Це мені нагадує поведінку Стецька, котрий наспівував: «Сам стелюся, сам лягаю...».

Дійсно, більшість знайома з пісенною творчістю Олександра Білаша, він як композитор-пісняр заяскрів одразу. Але люди мають знати, що він чудовий симфоніст, в його творчому доробку є дві опери «Прапороносці» і «Гайдамаки». До речі, опера «Гайдамаки», написана в 1966-му році, ніде досі, на превеликий жаль, не поставлена. Чого бояться? Шевченка? Така тема страшна? Ми чимало спроб здійснили, аби достукатися до чиновників від культури, щоб цю оперу почули люди, але поки що марно. Батьком написані два концерти для фортепіано з оркестром, чотири оперети, його балет «Буратіно» багато років з успіхом проходить у Музичному театрі для дітей і юнацтва в Києві. Олександр Іванович оркестрував майже всі свої пісні, що були записані на радіо. Тому, як він чув мелодію й кожний інструмент, я думаю, нині може позаздрити будь-який сучасний композитор. І дай Боже, щоб народилися такі мелодисти й аранжувальники, яким був Олександр Іванович.

А чи всі знають, що Олександр Білаш був поетом? Дев'ять поетичних збірок за його життя побачили світ усупереч усім небажанням різних людей! Я впевнена, ще багато років через музику та поезію він озиватиметься до людей своєю душею.

  • Зрозуміло, що домашні були першими слухачами нових творів Олександра Івановича.

Звісно, з сестрою Оксаною ми багато чули пісень, які тільки-но народжувались: батько шліфував мелодію, щось міняв, пробував... Часто на кухню прибігав, вигукував: «Дівчата, ходімо, я покажу!». Ну а ми, такі поросята, замість того, щоб сказати: «Боже, як це геніально, як добре», візьмемо та і ляпнемо: «Ага, тут вибачте, не туди в'їхали, оцей фрагмент щось нам нагадує...» Батько сердився: «Геть звідси, щоб я вас не бачив!» Але згодом він виправляв те, що вловлювало наше незаангажоване щире вухо. У музичному світі це трапляється доволі частенько. Інша справа, коли нинішні композитори вважають, ніби взагалі не треба свої мелодії писати, можна, як кажуть російською «с миру по нитке» і вийде нова пісенька. Зрозуміло, що мама як одна з перших виконавиць теж висловлювала критичні зауваження, за що їй часто перепадало. Зазвичай було так: батько програвав, мама наспівувала, слухали, радились, кому дати для виконання. Попадання були дуже точними. Наприклад, Діана Гнатівна Петриненко так чудово заспівала «Полтавську польку», що після ніхто не ризикує братися. Батько був незручним композитором у тому розумінні, що писав не під співака, не під теситуру його голосу, а як душа розгортається.

Особисто мені дуже подобаються записи Миколи Кондратюка, Анатолія Мокренка. Квартет «Явір» тонко, сердечно розносить його пісні сорок років в Україні й за кордоном. Дмитро Гнатюк, здається, був першим виконавцем пісні «Два кольори». У «родинних» стосунках із батьковими піснями були також: Гізела Ципола, Євгенія Мірошниченко, Юрій Гуляєв, Костянтин Огнєвой, вокальне тріо «Либідь». В останній період батькове серце тяглося до Фемі Мустафаєва, йому подобалося його виконання.

Дуже приємно, що виконавці інших поколінь співають твори Олександра Івановича. Це такі оперні співаки, як: Володимир Гришко, Анжела Швачка, Микола Шопша, Ігор Борко, Іван Пономаренко. А скільки тріо бандуристок їх виконують!

Олександр Білаш абсолютно визнаний композитор, але прикро, що досі деякі його твори лежать у «шухляді».

Він сам особисто вважав, особливо впродовж останніх десяти років, що мав би написати набагато більше. Але економічний, соціальний і духовний безлад, що стався після розвалу СРСР, страшенно негативно впливав на нього, у батька була депресія, він узагалі не писав. Та останні поетична й музична збірки ним були скомпоновані. Одначе за три роки, що немає Олександра Івановича, в державі не знайшлося грошей для того, щоб ці твори надрукувати. Дивним чином «застряла» опера «Гайдамаки», батько дуже чекав-сподівався, що з приходом нового директора, нового художнього керівника в оперному театрі щось зміниться. На жаль, так і не дочекався.

І ще таке. Знаний композитор, народний артист СРСР й України, Олександр Білаш, отримував пенсію як рядовий скрипаль в оркестрі чи звичайний працівник заводу. Я нічого не маю проти людей різних спеціальностей, але все-таки має бути якась градація заслуг.

Олександр Білаш, безперечно, підпадав під категорію «надбання держави».

Але як «надбання держави» він отримував пенсію... п'ятдесят гривень. І лише, коли йому присвоїли звання Героя України, почав отримувати 350 гривень пенсії плюс 250 гривень президентської стипендії. Тобто 600 гривень для того, щоб почуватися морально спокійним, забезпеченим, талановитим і визнаним композитором не тільки на своїй землі, а й далеко за її межами.

Будемо сподіватися, що ми все-таки знайдемо національно свідомих людей, які захочуть вкласти гроші, щоб музичні й поетичні твори Олександра Білаша побачили світ, тому що на державу нині, на жаль, сподіватися марно. Хоча Олександр Іванович робив все для того, щоб Україна ніколи не стояла на колінах.

Щоразу переконуюсь у правдивості батькових слів: «Людська душа – найкращий чорнозем. Найкращий ґрунт для проростання. Якщо вона із серцем навзаєм, посієш сонце – жди світання»!

До творчого портрета Олександра Івановича я б хотіла додати такий «штрих» рядками його ж вірша:

Яка б не гріла груди позолота

Серед своїх найвищих нагород

Вважаю пісню, вигойдану в нотах,

Що заспівав її народ.


Ведуча 1

Композитор, народний артист України і СРСР, Герой України, лауреат премії імені Т. Шевченка Олександр Білаш це символ української сучасної пісні, причому пісні глибокої за своєю суттю. 
Ведуча 2

Не стало його дванадцять років тому у травні 2003-го. Помер Олександр Іванович 6 травня 2003 року. Похований у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища (дільниця № 52а, VIP-дільниця).
Ведуча 1

Ім’я Олександра Білаша носить Градизька гімназія. 22.09.2005 на зборах у столичному кіноконцертному залі «Україна» полтавське земляцтво разом із мистецькою спільнотою презентувало благодійний фонд ім. Олександра Білаша, створений родиною митця.


Ведуча 2

31.10.2005 у міжнародному центрі культури і мистецтв у Києві відбувся всеукраїнський фестиваль сучасної пісні «Два кольори» ім. О. Білаша.


Ведуча 1

06.03.2006 у Національній філармонії України відбувся вечір-концерт, присвячений пам’яті композитора.


Ведуча 2

08.10.2007 у Колонній залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України за підтримки Міністерства культури і туризму та громадської організації Полтавського земляцтва у Києві відбувся «Вечір пам’яті О. І. Білаша». Щорічно у Градизьку відбуваються заходи з пошанування пам’яті композитора.


Ведуча 1

Не так давно у Київському будинку вчителя вперше вручали Всеукраїнську творчу премію імені Олександра Білаша (цю премію заснував Український фонд культури та благодійний фонд імені О. Білаша). Її лауреатами стали: Дмитро Павличко, Анатолій Мокренко, Микола Линник. 


Ведуча 2

Немає на світі і його вірної супутниці, дружини Лариси Остапенко. А музику Білаша багато хто, як і раніше, пам'ятає і любить. Живуть у народі й незабутні "Два кольори", що стали символом його творчості, та й, мабуть, самого його життя, де було все: і "любов", і "журба". Але любові завжди було більше.
Ведуча 1

Його "босоноге дитинство" неодноразово являлося йому світлими снами, коли він був уже іменитим композитором, справжнім маестро, і 1960-ті дзвеніли в Україні його мелодіями.

Звучить мелодія пісні "Два кольори" у виконанні ансамблю учнів (слова Д. Павличка, музика Олександра Білаша).

Презентація "Твори Олександра Івановича Білаша" під тихе звучання романсу «Кленова алея» (слова С. Щипачова, музика О. Білаша)

Твори Олександра Івановича Білаша

Опери

«Гайдамаки» (за однойменною поемою Тараса Шевченка, 1965)

Музика для художніх кінофільмів

1960 – «Катя-Катюша»

моноопера «Балада війни» (1971)

1960 — «Роман і Франческа»

моноопера «Сповідь білого тюльпана»

1962 — «Мовчать тільки статуї»

«Прапороносці» (1985)

1962 — «Сейм виходить із берегів»

Ораторія

«Вишневий вітер» (1989)

1964 — «Сон»

Оперети

«Легенда про Київ» (1982)

1966 — «Бур“ян»

«Дзвони Росії» (1982)

1967 — «Київські мелодії»

«Чиста криниця»

1968 — «На Київському напрямку»

мюзикл «Пригоди Буратіно»

1969 — «Небезпечні ґастролі»

Для симфонічного оркестру

«Скерцо»

1969 — «Важкий колос»

«Весняна сюїта» (1959)

1970 — «Між високими хлібами»

балетна сюїта «Буратіно» (1961)

1970 — «Чортова дюжина»

поема «Павло Корчагін» (1965)

1971 — «Лада з країни Берендеїв»

Для голосу у супроводі симфонічного оркестру

«Вокаліз» для мецо-сопрано в 5 частинах (1965)

1973 — «Новосілля»

Романси

«Кленова алея», слова С. Щипачова

1973 — «До останньої хвилини»

«Ви знаєте, як липа шелестить», слова П. Тичини

1973 — «Повість про жінку»

Пісні

«Ой не ріж косу», «Ясени» сл. М. Ткача, «Журавка», « За літами», «Лелеченьки»

1976 — «Дніпровський вітер» (кіноальманах — новели «Чари-очерети», «На косі»)

«Два кольори», сл. Д. Павличка

1983 — «Вир»

«Цвітуть осінні тихі небеса»

1985 — «Женихи»

«Впали роси на покоси»

«Легендарний Севастополь»

«Сину, качки летять», «Як надійшла любов», «Сніг на зеленому листі», «Треба йти до осені»

«Дума про місто»

«Ой висока та гора», «Прилетіла ластівка», «Над горою місяць повен » та багато інших

Інше

«Величальна Полтаві» та «Полтавська полька», присвячені батьківщині композитора

Музика для спектаклів і радіопередач


Написав музику до художнього біографічного фільму про Тараса Шевченка «Сон» (1964, режисер Володимир Денисенко, Київська кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка). Побудована на українському народному мелосі. Вона посилює емоційне звучання твору, сприяє глибшому розкриттю образу поета

Громадська діяльність

Був одним із фундаторів Українського фонду культури


Ведуча 2

Взагалі нелегко заглянути у просту відкриту людську душу. Та ще у таких випадках найкраще згадати мудру формулу Василя Симоненка: «Найскладніша людина – проста». Саме такими щирими і душевними були пісні Олександра Білаша. У його долі, як два кольори, переплелися ноти серця з музикою слова. Його пісні – наші культурні скарби. А скарби треба берегти.


Звучить мелодія пісні "Останній вальс" у виконанні ансамблю учнів (слова і музика Олександра Білаша).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:





  1. Алексійчук Зоя. "Злились в мені мелодія і слово воєдино".

  2. Єфремова Валентина. Роси засвітилися навколо.

http://gazeta.dt.ua/personalities/oleksandr-bilash-ya-z-pisni-narodnoyi-viris-_.html.

  1. Коскін Володимир. Демократична Україна. Вітальня. Олександр Білаш: "Я музику й поезію – однаково люблю".

  2. Маслій Михайло. Олександр Іванович Білаш.

  3. Новини Полтавщини. УНІАН. На Полтавщині відкрили пам’ятник композиторові "Двох кольорів".

  4. Окара Андрій. Олександрові Білашу – 80. Київська туга за втраченим раєм.

  5. Поліщук Тетяна. Два кольори часу Олександра Білаша.

  6. Сайт "Українська пісня".

  7. Український феномен: справжнє мистецтво не залежить від піару.

  8. Чечель Людмила. На рідній землі Олександра Білаша. Рубрики: композитори, новини, фестивалі.

  9. http://www.unian.ua/common/487489-oleksandrovi-bilashu-80-kijivska-tuga-za-vtrachenim-raem.html.

  10. Welcome to Poltava. Вікіпедія.

Каталог: doc -> files -> news -> 499
499 -> Я це хтось інший…
news -> Памятка для кожного учня (додаток ); листок з початками речень для гри «Продовж речення»(додаток 4); листки для роботи в парах (додаток 5); листочки з словами для складання розповіді (додаток 6), читанка клас, ІІ частина
news -> Світова література клас Усього – 0 годин; розвиток мовлення – години; позакласне читання – години; контрольних робіт – годин
news -> Тема: олександр олесь. Поезії з книги «Княжа Україна»
news -> Тема. Тема спадкоємності поколінь, вірності волелюбним традиціям народу, збереження світлої пам’яті про захисників І борців за волю рідної землі. Г. Могильницька «Цвіт неспалимий»
news -> «Семінар читачів» (знайомство з творчістю Олександра Олеся)
news -> Методичні рекомендації щодо вивчення зарубіжної літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2009-2010 навчальному році лист мон
499 -> Мета: Сприяти вихованню патріотизму, любові до рідної країни


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconСуспільно-побутові пісні Ой на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою»
Нити знання учнів про усну народну творчість, види народної лірики; розкрити красу й образність української народної пісні; розви­вати...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconВиховна година
Сприяти популяризації прекрасного скарбу, створеного художнім генієм народу – української пісні. Пробуджувати у студентів цікавість...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconУкраїнські народні жартівливі пісні
Мета: ознайомити дітей з жанром «українська народна пісня»; формувати вокально-хорові навики; розвивати музичний слух, образне сприйняття...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconОлександр Пушкін видатний російський поет, шанувальник народної казки. Вступ до поеми «Руслан І Людмила»
Тема: Олександр Пушкін – видатний російський поет, шанувальник народної казки. Вступ до поеми «Руслан І людмила»
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш icon«Малоросійська Сафо…»
Мета: поглибити знання учнів про життя І творчість Марусі Чурай; на прикладах творчої спадщини поетеси виховувати любов І повагу...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconПосвята в козачата – 2015 На фоні музики на сцену підіймаються ведучі. 1-й ведучий
Україна! Країна краси І радості, різних звичаїв І обрядів, щирої народної пісні, швидкого танцю, пишної природи, а головне – добрих,...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconМіська бібліотека для дорослих
Микола Садовський, режисер І актор з дуже широким амплуа; Марія Садовська-Барілотті, про яку казано, ніби рівної їй не було виконавиці...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш icon" Історія пісні"
Мета: Ознайомити з особливостями композиційної будови вокальної музики,будовою та різновидами пісні,основними особливостями популярної...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconЗвучить бардівська пісня. Урок узагальнення та систематизації знань
Мета: Ознайомити з історією виникнення бардівської пісні, надати знання про видатних виконавців бардівської пісні, розглянути характерні...
\"Я з пісні народної виріс\" Олександр Білаш iconУроків з музичного мистецтва 7 клас образний зміст музики тема уроку: «Пісні символи» Гімн «Ще не вмерла України…» М. Вербицького «Боже великий, єдиний» М. Лисенка
Обладнання: Нотний текст пісні – гімну, магнітофон, сd-диски, відеокліп «Пісні – символи України»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка