Євген Пашковський



Сторінка1/11
Дата конвертації22.06.2017
Розмір1.79 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Євген Пашковський

БЕЗОДНЯ


Роман

1

Станція з без’язиким дзвоном на край­ньому біля ді­жур­ки стовпі, з каштановими тінями на хлібних ящиках за кі­ос­ком, нагадувала склеп, і марево понад коліями гасло від легкокрилого ле­тива душ, що слідом за електричкою на­з­до­ганяли блудних своїх володарів; шершень пийнув соку під пругом коси, перелетів на квітник, доки молодий, голий до пояса залізничник дістав з-за халяви мантачку, вигострив лезо і за­ходивсь обсікати гінку парость на кущаках; Андрій завів руки за спину ла­виці і уявив приятелів, з якими уграв по заробітках декілька літ: циганкуватий Сава куйовдить кучері перед дзеркалом, його інтернатський друг Сергій, вовкулакуватий опецьок, хустиною ви­ти­рає піт на пере­ніссі, а щелепастий ждановський аліментник Конопляний на підвіконні пише до супряжниці листа з настановою для діт­лахів, коридорна гу­пає шваброю об плінтуси, і крізь ли­мон­ні штори готелю сонце надсвічує пивні пляшки на тумбочці в подряпинах корків; вчора Андрієві наснилось: під ртутною миготнею зиговиць забрідає до чорноводдя, мертвіє від дри­жаків і від грімкого голосу, «твій брат ги­не за твою лю­тість», і отепер складений удвоє квиток випинав нагрудну ки­шеню сорочки, лихе передчуття вибілювало спогади від сорому: перед­зи­м’ям квартирували в підвалі навпроти дівочого гуртожитку, господар, на ймен­ня Папуля, мізерний у хако­вому береті пияк, за склян­ку вина приймав на нічліг і скиглив на кухні, що жінка барменшою на не­доливі вік латалась, мене від роботи берегла, а після указу знюхалася з м’яс­ни­ком, розміняла квартиру, викинула мої манатки сюди, старість під боком і пенсія не обнадьожує! за­пійний Папуля часом вимагав грошей, і однораз Сергій, за власним прозвиськом Сєрий, намотав на кулак виш­не­ву краватку, підтягнув бідаку до лампочки: нівжелі ти, змій невдячний, вичіпивши оцю гаврилку, слинитимеш отуто? — ну да, повісь, як хоч, повісь, не­хай моя на похорон розбаза­риться — нівжелі порожніх пляшок мало, признайся, упир? — ну да, вішай, все одно відкозакував своє — бракувало сісти за твою ми­лість, — фіранки за морознечі прикипали до окри­жанілих шиб, під каблуками потріскувало розсипане ву­гіл­ля і незвітрена смо­рідь матраців по закутках перебива­лась запахом берести в тільки-но розпаленій грубі; апель­синовою цнотою підкликали вікна гуртожитку, куди учащав до мовчазної, розгубленої пош­тарки Олени, котра в кімнаті з надувними іграшками вчилася в’язати шарф, сумна недо­торканість мерехтіла на кінцях сталевих шпиць, тоді запи­тав: для нареченого? «облиш, бро­дя­го, фу, як звіром несе»; того вечора, вкотре покидаючи сві­то­носну височину, зрозу­мів, що мірою життя є міра любові, без якої тебе цурається світ;



влітку зводили пам’ятник вершника на сільському май­дані, і бородатий, з похмілля метушливий скульптор обтирав на долонях вапно об брезентовий хвартух, погейкував на підсобників: брацє, побільш цементу у розчин, не шкодуй­теся, брацє, бо кінь відкине копита ще до авансу! село є се­ло, розмістили на розкладачках у кабінеті географії, Сава жбур­ляв гризаками груш по обстріпаній карті, Сєрий для за­бавки розкручував глобуса між колін, полою куртки обтирав завжди спітніле перенісся, котре виліковував ли­шень мордобій, дощило, і заневолений свободою гурт ви­шев­кувався до клубу, скульптор у військовій сороч­ці тере­ве­нив на ґанку: да, брацє, допиваємо вазу і хто ще збігає, я плачу! сільські парубки шанобливо прикладалися до кришталевої посудини з бурячихою, з двома пелюстками троянд на вінцях, і, коли мовкла радіола, по залі спалахував дівочий сміх вкупі з вицоком дощу й доміно; якоїсь весни на Кавказі Сергій наплів адміністраторці, буцім мають відкривати коопе­ратив, загалом він любитель погомоніти зі старими, отож, злігши ліктями на поліровану стойку, читав уго­лос: масаж­ний кабінет, нівжелі на ремонті, масаж обличчя потрі­бен під заріз, а Сава як реготне: начистять нюхало, п’ять карбо­ванців на кишені; однак Сер­гій утішив компанію: те­рен­діти — не каміння вергати, найдьом бабки; і справді, того вечора, тічкуючись по ресторані, запросив до танцю білооку дорідну киянку з санаторію, Андрій від служби пам’я­тав декілька осетинських слів, і їх пригостили кукуруд­зяною горілкою, киянка гугнявила про можливі наслідки чорнобильської аварії для чоловіків, Сава під’ю­джував анек­дотами про куму, тоді запросив до номеру на чай, свиснув кетяг винограду на чийомусь столі, осетини проводжали дружніми вигуками, при виході тупцяв зсутулений від не­тер­плячки чечен, і Сєрий, з усього роблячи гроші, схилив го­ло­ву, уважно вислухав добродія, що на вихідні втік від дру­жи­ни, від замурзаних дітей, від злямченої вовни на пар­ка­ні, «злусай, уступі яйо, атблаґадарю, как порадошний»; пітна теніска пекла Андрієві під пахвами, мрячіло, вок­зал за пло­щею віяв трухлявістю шпал, незвітреною, як байдужість, гаря­чою ґумою шин таксі, відвільглою сажею на димарі з ви­кри­шеною цеглиною, димком манґалу під клейончатим накриттям, зненацька в роз­щелину влетіла гроза, сиве по­лум’я градин затріскотіло по черепиці, палахнуло озоновою свіжістю грому над каламутним потоком, що провалювався в стічні решітки, крайнебо стьмяніло бузковим туманцем на завтрашню спеку, і жалість до себе зникла під капіж до­щин по жолобках уцілілого листя; чечен радісно підбо­чився в готелі, каже: за гульки рідня заклює, хату зіпнули, розстаралися на обстановку, тесть завгар, теща головлікар, після мандрів аналізи здам, сім’я сім’єю; шарпнувся до буфету за шампанським, жіноч­ка прала з порошком прости­радла, Сава, обстригаючи нігті лезом для гоління, слухав: від нареченого курсанта втекла, безшлюбну подорож влаш­тувала, встигну в частині йому набриднути, думала відчути смак життя, один прикордонник, добрєйшей душі чі­лавек, на автостанції подарував квіти і тиждень відшивав залицяль­ників, самій дивно, чомусь так липнуть кругом, один картяр у поїзді стибрив сумочку, двісті карбованців, золоту сереж­ку з лівого вуха, бо спала на правій щоці, один водій-далеко­рейсовик ні сіло ні впало опівночі висадив серед степу, чому? я ж нічогісінько не прошу, знаю ціну копійки, зміну за червінець танцювала по парихмахерській, мовчиш, мо­лод­чинка, а то брешуть і брешуть, віриш, красівенький? Са­ва не встиг повірити, бо в двері загупали і на порозі на­ма­лювалось два офіціанти, котрі пригощали аракою, «просіт девушку паґаваріт на вуліци, на мінута пайдьом, слішь, каму ґавару?» на витягнутій правиці дзенькнув ключами від машини, «у-у-у, звєрі», протягнув Сава, огрів­ши крайнього кулачковим трактором по щелепі, зміряв пульс на лежачому і непоспіхом розігнувсь до чорновусого моло­дика, «слє­дующого убіваю — падхаді, сука»; голоко­лінна красуня на столику затулялася згином ліктя, Сергій на коридорі лічив сотню по трояку в причепі з залізним кар­бованцем, чечен, застебнувши на сходах піджак і при­три­муючи пляшку за поясом, дрібцював повз сон­ну адміні­страторшу, лежачий попід стіною вирачкував за поріг, «на уліца жду, єслі мужчіна», пахло йодом і срібноголосим че­кан­ням киянки, що помахала з вікна, цокнула шибку фуже­ром шампанського, повільно заколола волосся черепаховим гребенем, по­клала на язик шоколадну цукерку, і Сава за­мо­вив таксі до Орджонікідзе; згодом присватались на тур­базі до практиканток з їдальні, ловили форель на ву­дочку завбільшки з батіг, обпивались нудотно цілющою водою, запи­сували в блокнот адреси дівчат, доки білі валуни під­сохли вздовж обмілілої річки, поближчав імлаво заосенілий обрій, і з гір війнуло холодком примерзлої глиці;

правда, той зачучверілий курдупель Конопляний при­бив­ся на Донбасі і сватав до Жданова по чорну ікру, ще неговіркий, миршавий після лікарні, виручали, тримай по карбованцю за кожну спродану пару кооперативного взут­тя, тоді добре приторгували в Дебаль­цево, потім обридло стов­бичити за лотком, і Сєрий знов по осі розкрутив у про­тилежний бік глобуса, посміхнувсь до продавщиці канц­товарів, і за лісосмугою засльозіла жовтосвічкова стерня, кле­нове листя налипло на вікна автобуса, яким везли на хміль: в’юн­ке плетиво між бетонними стовпами хлопці обри­вали вагою тіла, сідницями гепали в притолочений спо­риш, дівчата з місцевої школи десь доп’яли бінокля і з вор­кіт­ливим смішком розглядали галасливу, незвич­но жваву паруботу, бригадир слідкував, щоб не жбур­ляли піску в міш­ки з пуховими шишечками, одноколірна з осінню жовта імлавінь, випаливши туман над бузиною в долині, розкри­лилась над стежками в подзьобинах від каблуків, наркотич­ний дим проти волі паморочив голови і під транзисторне «Бабине літо» Сава з Сергієм підбили до танцю двох стар­шо­класниць у спортивних костюмах, Конопляний на хуторі вижебрав пазуху картоплі, за автобусом у рівчаку роз­клав багаття, вогонь зметнувся по жухлому різнотрав’ї, насилу притупав кедами в яру, мелодія згасла, і Сава розлущив тугу шипшинину, запхнув лоскітні зернята за комір своєї люб­ки, що вдавано боронилась поглядами на вчителів і обіцяла над’їхати на побачення в місто; лагідний струм лю­бові тис груди, і вперше Андрій відчув скорботну вмиру­щість хмелевого пилку, забутого чорнохрестого цвинтаря за селом, джерела в дуплі осокора за річкою, куди вбрід жод­на школярка не поспішила за ним, і світле натхнення юності перекипіло в божевільний листопад під кам’яним небом, у тиші змілілого озерцяти, де пацан­ва з мулу витя­гувала міднобоких карасів і вицупила знечая медянку, з якою, мов батіжком хльоскаючи по ґумових халявах, бігала лугом під захоплений ґвалт вихователів, під горобинну по­же­жу обвислого гілля, під золотавий, тихіший від тиховоддя, димок, що застилав густі вруна за стерновищем, бур’я­нис­тий видолинок на місці колишнього ставу, кілька вербичок і сонну череду з пастухом, котрий, розтелив­ши дермати­нового плаща, полуднає здьором, натертою часником цілуш­кою і молоком з баклаги, з-за потилиці на­суває на лоба дір­ча­того капелюха, дрімає з козячою ніжкою на губі, доки хміль безліччю блискавок розпорошується над кротовинами в байраці, над покосом, звідки проклюнулись молоді трави, над миттєвим багрянцем падалішнього листка на обличчі, над цегляними тінями рогози по стрімнині, над сипкою роз­ла­маною картоплею в хрумкій шкоринці, над спутаним жеребцем із обреп’яшеною гривою, над ско­пир­саним тор­фо­виськом, над дзвінким зірколобим ір­жан­ням, над помідо­рами й сіллю на лопухові, над піс­нею гор­лиці на стовпі; звідтоді осінь кликала на при­вілля, дорога обзивалась блу­ка­ль­­ним азартом, супутником муж­ності.

Залізничник прихилив косу до діжурки, накинув кітель і на пероні, червоним жезлом підбивши картуза, попрохав Андрія завантажити порожні хлібні ящики в поїзд.
2

Сутеніло, коли, прокинувшись від незвичної тиші плац­карту, Андрій вийшов на перекур: тітка на пероні тисла до грудей дійничку абрикос і з-під вицвілих брів німо поглядала на курортників, які з оберемками динь перестрибували ко­лії до вагонів; згадалась мати, солоний окріп різонув у там­бурі по очах, і вкотре по­думалось, що вітер зіткано кри­лами перелітних душ, які наздоганяють блудних своїх во­ло­дарів.



Біля вікна жіночка в чорній хустині виповідала сму­ток провідникові: полінувався в кар’єрі занести зай­ву вибухівку на склад, підпалювали, а там детонатор, то геть розкидало; Андрій подумав, що мати, мабуть, по­ховала його; звідтоді, як залишив Ки­їв, чорнокосу, без­журно звабливу Анну, пер­шого чоло­віка неїного, худож­ника Ігоря, бідову з немовлям сест­ру її Лєну, хліб асфальтувальника, хлорковий страх без­­при­­тульності по кімнатах відпочинку, і вимріяв по заро­бітках розстаратися на кооперативне житло, куди там, гро­ші ще­зали за стойками буфетів, витверезників, заліз­ничних кас, і серце на велелюдді скинуло вовняний светр са­мовтіхи, білизну сумнівів, заосеніло над балкою листя, звід­далік схоже на вузьку, лілову на зап’ятку жі­ночу ступню, що дріб­ним золотолистом від неба до мілководдя засвічує шля­хи в розлуку: то при зустрічі в Одесі Сергій уперше роз­кру­тив глобуса назад, каже, братва і хлопці, вип’ємо за мать порядку, скупимо по хуторах маковиння, крізь м’ясо­рубку пропустимо і здамо по два четвертаки за склянку, питається, чого ще тра? була втіха: випаритися з дороги в лаз­ні, до приємної втоми вистояти в черзі за квасом, на так­сі підкотити до підвалу Папулі з гостроязикими замаш­ками спортивного коментатора: ну да, кохала ме­не дружина без памняті, ну да, розчісувавсь біля віт­рини і впевнено стріляв недопал­­ком, прочиняв двері пе­ред знайомими, перед ситцевим вихором простоволосої подруги, чий ротик нагадував ґумового еспандера, — знов хорову привели, хлопці? — розгублено, хтиво запитувала жінка, на сір­ник не доливаючи конь­яку по мензурках, — один твій відпрігся, бідний, — од­казував котрийсь друзяка, Папуля дзьобав но­сом над чашкою кави, й дружи­на хмеліла від соромітної своєї відвертості — завтра вихідна, подзвоню, добре? — до­мовлялася з тим, що заступався за чоловіка; ну да, оси­ротів під старість, спасибі, що пам’ятаєте, хлопці, ну да!

восени Сава з Сєрим гайнули на платне карате, і вда­ва­но добродушний, натоптуватий відставний десантник в оку­ля­рах чекав їх на галявині за містечком, закладав кулачища за спину і, біліючи кросовкою на пеньку, дививсь, як заго­лені по пояс, бородаті і стри­жені, вузькоокі й оскалені чоло­віки гамселять стовбури сосон, лівим плечем захи­щаючи лице, один супроти одного січуть повітря, навпри­сядки кружно об­бігають акацію і ляскають комарів на спітнілих лопат­ках, а тренер під липою розводив вогонь, заба­дяжував чай у погнутій каструльці, доки вони вику­пувалися в ставку і втома від ключиці дерев’яніла вздовж тіла, соснові шишечки на березі нашпигували босі ступні, глуха вода лоскотала вуха, біло сохла живиця на подов­баному ножами стовбурі, на узліску перегукувалися останні грибники, і тренер, міняючи голос із войовничого на друж­ній, казав, що необхідно в робіт­ничому селищі випробувати здобуті знання; десь на ви­місяченій алеї гатили першого стрічного мозгляка, котрий марно тікав од інфаркту, роз­стібали браслет і без озлоби, мов відганяючи дрімотну кволь, молотили сержанта міліції, поспішали з його посвідченням на дискотеку; дрантя модне, по туалеті накурено, вуграстий у тільнику здоровило цвиркне крізь зуби, самий раз окуль­турити, тримай під дихало, тримайся, пош­лакуй у пісуар, правильно, тримай по схабах, годі колінкувати; і таксі галь­мувало за квартал до підвального пристанища, де Папуля загодя по­шаткував на дощечці суху ковбасу, вино розставив по краях столу, на одну скибку надрізав кавуна і підпалив чотири конфорки, щоб газом висушити пріль по кутках; Сава й Сергій під краном мочили голови, по-собачому обтру­шували волосся, за справну службу обіцяли ста­рому дівчаток, і вдячний Папуля нарікав їх синами, припалював сигарети від запальнички, зби­вав попіл до сміт­тєвого відра, оща­сливлений третьою склянкою, ліз цілуватись, і Сава, злег­­ка в хмелю, за краватку тяг са­мозваного батька під стелю: плати за охорону нічліж­ки, ну! видзігорний хазяїн слинив на замшевий ру­кав благодійника, болісним пих­тінням га­сив тривогу: повісь мене, повісь, проте лучче збі­гаю за винцем, гик-гик! Сава лоскотав худі під вельветовим жилетом ребра, і старий дужче засмикував заш­морг, сліп від лампочки з білим пекучим хробаком, що виїдав сльози, і тоді світло, втративши прозорінь, кишіло мучними чер­вами: за свої візьму, п’ять флаконів, чуєте п’ять! — Андрій рвучко підво­дився з крісла, за рогом будинку дощосіч пу­хи­рила капюшон куртки, Олена в гуртожитку дов’язувала шарф і віта­лася млявим покивом голови, жовтів над тум­боч­кою світильник у вигляді лотоса, за електрокаміном сохли устілки на роз­стібнутих чобітках, мовчання іскріло на кінчиках шпиць, від протягу цокала защіпка об кватирку, безголосий штучний вогонь тремтів бордовими переливами на сталевій решітці, туго заплетена дівоча коса пахла сур­гучем і нерозламаним смутком уявних листів Андрія, «дужче любові прагну чекання, щоб, вбігши знадвору, з плеча зняти сумку з гостинцями, кинути мокру одіж на камін і зцілувати твою здивовану посмішку», звична до скалооких залицянь на роботі, стомлена мовчанкою, обворожуюче приємна, така, що замиловує кож­ним поглядом на годинник, Олена, перегнувшись через ліж­кове бильце, вмикала радіо, і Андрій зводив капюшон на сходах, які рівно вибілила сльота, від недосяжного вікон­ного світла човп до просмерділого ригот­нявою підвалу, пив холодний з лимоном чай, засинав на мат­раці у ванній під капіж води, під тверезу відвертість не­ви­мовних признань, доки останнього вівторка листопада Олена обмовилася про звіра, і він зрозумів, що саме непро­тивлення мало оберігає від проклять, він, отруєний непра­вед­ним досвідом, важко збувався думи про благальний час каменепаду;

пригадуєш серпень? коли сторожували садки з рушни­цею без патронів, а по суботах на бригадирському мотоцик­лі гнали на танці, відтак самотиною верталися до куреня? опісля жорстокої спеки так милосердно розплескується про­хо­лода по селищі, рідшає гул моторних човнів під мостом, і від хлібзаводу злітаються на брукований майдан голуби, розлякані сту­котом дерев’яних молотків, якими два бородаті верхолази в колисці при тіньовій стіні церкви латали купол, терли піт на лобах обіржавленими рукавицями і тамували спрагу білим наливом із солом’яного бриля на ринві; так бла­годатно, лагідно, впевнено йти від клубу за смагляво струн­­кою студенткою з кумедним лисячим носиком, перед­гроззя надсвітить далекі садки і вітряну кам’яну тіснину про­вулків на схилі, — зрозумій, загостювала на тітчиних хлі­бах, собаку відв’язує, горище замкнене, хіба трохи в бе­сід­ці? — пам’ятаєш дорогу до знайомого браконьєра? смерч степової куряви збрижив течію, обсік дзвіночки на донках нічних рибалок під верболозовим ук­риттям, загукав у димарі літніх кухонь, розхилитав рейку і обірвав відро на пожежному щиті причаленого хутірського порома, зеленооким від блискавок чор­ним котярою стрибнув на розпашілі шиферні дахи і, за кожним стрибком підгинаючи до живота обпечені лаписька, чухрав верховіття тополь, зли­зував запах тушкованої риби з картоплею та кавунів на весільному столі під яблунями, змітав розгублене шален­ство польки, яку духовий оркестр витинає для молодих на тирсовому подвір’ї, доки свати в рушниковій перев’язі, обга­няючи жінок із тарелями салатів, притьмом до хати зносять горілку в графинах; ще накрапає, ще ліхтарі обік мосту ояснюють маршалків на валунах, ще запитаєш куриво і не від­мовишся від теплої помідорини до склянки домашнього пива з ка­ністри, ще хтось пірнатиме, обірвавши квітку на лац­кані піджака, туман на кладці запахне суничним змил­ком, за щастя буде «сім-сорок», живиця бакена на білих ба­сах баяна, сизі сливи над парканом, оселя на кручі; можна лягти під навісом на тапчані під забутою стройбатівцями шинелькою, довірливе тепло дво­ма долонями грітиме груди, можна тихцем, щоб не збудити господаря, вшилитись на ве­ран­ду з купою сі­ток; гроза одійде, покропивши бляшаний коньок на хліві, місячне між винограду огниво на повітці недбало, поспіхом нагадає стоптану сукню з пластиковим пояс­ком, спокій окрилить провалля сну і розсіче морок над скелями, за єдиної безтривожної миті полине, щоб вмило­сердити тугу матері, сахнеться від бакена на ворож­битний голос, «потім поїдемо звідси, по­беремося, правда?», можна курити і слухати дощ, за диван збивати попіл «при­ми­ни», потім досвіток, барвистіючи між ясенів, одягне не­бес­­ну одежу з повітки, господар заледве добудиться на ро­­бо­ту, дасть на дорогу в’яленого ляща і нагадає, аби при на­­годі підкинули в колясці пару мішків антонівки на само­робне вино.



Звичайно, Сергій посів роль натхненника, Сава опи­нивсь добродушним виконавцем, а Конопляний так со­бі, не­при­­ший­кобиліхвіст, тільки щось не по його, від­разу «а-а-а-а», при­криває газетою рота від позіхів; бу­вало, під’юдиш: по­дасть твоя на аліментики і припаяють за невиплату строк; роз­по­зіхається і мовчить, кнур ефіопський; добре, що Савка вибив стільця, ко­ли я замахнувся на ждановського стидо­мир­ника, кот­рий серед ночі дотерендякався про малоліток, «бу­діш? нібудіш? за румку водкі, за хвост сільодкі, пачіму ніззя? при собі всьо оставиш, отако, кицуля, ді су­да», тож мусив тріснути по риляці заболоченим че­ревиком: скочило з ліжка з чинариком на губі, порож­німи консервами торох­кає на підвіконні, кварту перекинув, зацівкотів на підлогу чифір, ножа під розгор­нутим журналом «Здоров’я» налапує, ах, растакут-твою, з розмаху хтів розчерепити стільцем моз­гівню, аби сигарета в мізках зашкварчала, однак Сава ногою відбив, кричить: обоє рабоє, той галюцинації ловить, той святенника корчить, ша! Конопляний посумирнішав якось раптово і захропів догори животом, геть забув відпо­зіха­тися гнилорото; коли серед тижня при­тягує до готелю торгашечку перелякану, сіла й нюняє, що ревізія розтрату зна­йшла, «кинь тушуватися, тисячу в борг достатньо? ви­ру­чу када надо, завтра з книжки зніму, годі, виходьте, дя­дь­ки, на­двір»; бідна влітає суботнього ранку, Конопляний обіруч лоба схо­пив, заприцмакував сторопіло, «годи­ну тому одіслав аліменти за рік, ждав-ждав, друзя виглядали, нема кра­сотулічки, да, прокукурікала сво­боду, ладнуй сухарі, ох, ох, ох», розпозіхався до гикавки, дівча заплакало, каже, боя­лась до мандаринників іти, тепер всьо рамно, пропадайте пропадом, злиднюги заглищені! це вчора наснилося пада­ліш­нє де­рево, на смітнику за магазином тоскно вив пес, во­ля обвуглилася в безвілля, даремні гроші пекли пог­лядами найбідовіших жінок, котрі на ящиках торгують пучечками щав­лю, перемитою морквою і половинками гарбузів; це присновидівся згусток темряви, звір на фосфорних копит­цях, гарячими, буцім ковальські кліщі, лапами стиснув гор­ло, прийшла на згад­ку мамина заповідь, тра запитати: на добре душиш? на зле? стиха шемерхнули на грудях позо­ло­чені тере­зи на срібному ланцюжку, слизький жах змалів на гірчичне зерно, і крізь заплющені повіки Андрій по­­ба­чив зеленкуваті, мов жабуриння, фосфорні сліди на ковдрі з лишаєм праски, встиг почути вицок копит по карнизі, по шиферній, деінде глухій від моху, покрівлі, почув скрегіт зубів Конопляного, стаєнне хропіння Сергія і свист прикри­тої долонею Савиної ніздрі; братва відпочивала, щоб завтра при вході на ба­зар гукати над кооперативними туфлями, «беріть, міряйте», прикладатись до банки квасу і цівкою ди­му лучити в обґратовану халабуду годинникаря з рондо­левою коронкою, звично замруженого на ліве око; тоді спа­кував до спортивної сумки штани, кип’я­тильник, крем для го­ління, зафутболив під ліжко від­клеєні капці, спиною зліг на поренче і до світанку слід­кував за грою мошви під ліхта­рем за ялиною; че­кан­ня світало пос­міш­кою до прия­телів, яким за хвилину сповістить про від’їзд і подарує радіо­приймач «Росія» з обламаною антеною.

З тамбура Андрій побачив радісний березовий льодо­хід по соснині, підперті ломаками стоси дров, за по­садко­вими кленами вороння над водогінною вежею, ближчі й ближ­чі прикмети маленької станції з каштанами, які слу­гують для прив’язі конячин, що після пасажирського потара­ба­­нять ґрунтовкою на село сіт­ки общипаного хліба, алюмінієві термоси з пивом, рій ґедзів, тінь пужална на білій гриві і блуд­них сельчан, котрі, йорзаючи на драбинах, мовчки скуб­тимуть ста­рий горох і кидатимуть лушпиння в пилюку.


3

Мати кописткою помішувала вариво з кисляку й суха­рів, на підвіконні в тарілку олії висіялись насіни­ни розрі­заного огірка, сох марлевий квач на дверцях плити, коли Андрій сів на ослінчику при літній кухні; «буцімто когось Бог послав?», півобернулась змарнілим лицем із сажею на си­вій брові, обхопила хвартухом і поставила каструлю на втоптаному собакою ко­товилі, сіла на поріжку і тріскою відкиш­нула голозадих курчат, що дзьобали її босі ноги, «поду­жав би й написати, півня б зарубала; та й надовго?»;



впізнавши мамину осторогу, Андрій вкотре пізнав стеж­ку повз малинник до закущеної безом криниці, погризеного пилкою козлика на дровітні, очі, пам’ятні з польотом лас­тівки, з липовим паром чайника, з про­будженням на першу ходку автобуса, що відвозив до школи, з білими від смальцю вчорашніми дерунами на пательні, з одсвітами полум’я на випе­ченому в сво­лоці хресті, з пір’їною на паперовому міш­ку, з інеєм муки на качалці й на ситі; «горечко моє бідове, іди хоч на паливний склад вантажником, хоч у колгоспі пра­цюй, та обсядься, годі казитись», мати розпарюва­ли черствий хліб, а син, вступивши в кирзаки, витяг­нув курям води і виполіскав розрубаний скат, собака потягнувсь над каструлею і гаркнув на зайду в обпавутинених чоботях, під­стри­бувала алюмінієва покриш­ка на чавунці, і лихе зди­вування «як тута вживаються люди?» зникало швидше, аніж колись дорога повставала в савані з циганського поту, самогубного гріха, байдужих до власної долі вершників се­ред місячного полину, швидше, аніж ріка світала за кручами пролісковим сподіванням незрадливої любові, — на миснику в склянці помітив свічу, котра яріла на останні від­відини; віск розтанув і ґніт зотлів, менший за його наїв­ність, яка то вергала в креозотовий морок залізниць, то свічковим прозрінням запалювала осінь за восьмиклас­ною школою: на перерві, гасаючи у футбо­ла, блиснувся го­ло­вою об стовбур сливки, і хлопці, покинувши гру, об’їда­лися сливами, і молодий геог­раф, знявши капелюха з гло­бу­са, коротким мізинцевим свистом на порозі згукував учнів на урок, і, осліплений золотими бджолами, Андрій таки зафут­болив м’я­ча між ялин, що слугували воротами; а на вели­кій перерві четверо старшокласників пихтіли від чайної з емальованими відрами пончиків та окропу, географ по пар­тах розставляв гранчаки, Степан, голодне барило, надку­шував добрий десяток пиріжків і облизував по­видло, раде­сенький, що ніхто не стибрить; за вікнами колишнього маєт­­ку голосила над парком кленова зо­лотінь, від смачного запаху на карті півкуль прокидалися таргани, і після скоро­чених трьох уроків старші класи тьопали на буряки, мороз­ний туманище клубив­ся по видолинку, і хлопці хто збивав картузи гулюмахами сухих реп’яхів, хто цегли­ною старанно мантачив ножа і спотикавсь об кротовини, хто сірниковими голівками натрамбовував пикуху і цопав гвіздком об каблук; примерзла гичка вис­лизала між пальців, і гинула оскома яблук колгосп­но­го саду, притолочена сльотою стерня з куку­рудзяними чубами, радісна жвавість силосного холодку від до­роги до короварників, по схилі пагорба млявий пізньоцвіт суниць і болісні, обпечені вітром, посмішки дівчат серед морозної, яскравої понад скирдами, імли, предтечі сніго­паду; і текла за обрій байдужа рілля, а впоперек родючої течії пастух на коні пострілю­вав гарапником над отарою, вів­­ці буцкались об мерзлі скиби, нагадували гребені терпля­чих хвиль, що зли­зували першу непос­тійність перших мо­ро­зів; і Степан нашморгував сухого щавлю на куриво, під­­доб­­- рювався після оказії з пончиками; згодом над бомбо­вими вирвами в яру туман скресав від теплого людського по­ди­ху, і отепер Андрій порадів, що підмануло готель­не перед­чуття, однаково сирітське, як і морозний над кагатами нашатир, що, обпікаючи ніздрі свіжістю кми­ну і втоптаного в землю зерна, розвітрювавсь від єди­ного погляду на рідні околиці;

смерком подався до клубу, а мати з вузлика обсіяла обійс­­тя диким маком, лягла за дерев’яною відгородкою на топ­чані, забалакувала подумки, аби зітханням не спрова­ди­ти хатній сон, «надовго вистане? аби вже­нити, сім’ї три­мався б, які тутай жінки, горечко? роз­відна завклубша Зой­ка хіба йому пара, залицяльників, що куряви на току, якийсь зурочений! старший Микола по службі обсівсь на Дон­­басі, доньку має, Зіна, та справніша, позаторік хусток пона­во­зила на свя­та, кофтину ловку, кришок для консер­вації, Таня, та геть бідова, на бухгалтера вивчилась, собою вид­­на, а заміжжя не випадає, чи то погулює, чи вередлива, всяк теперечки заведено, хіба дізнаєшся, подруги ді­тей до шко­ли віддають, а тута печатки в паспорті не прибито, соро­­миться над’їхати, а раніш було, як руку не поцілує, не сту­пить за поріг, Андрій совісніший», згадала копання кар­топлі, земля під руками холодніла в росі, хробачнею й бадил­лям пахло, коли бабуся забідкалась «згорділи, людочки мої кохані, і Бог забув за вас, доглядає, щоб війну відхрестити, і твоїх ді­тей талан обійшов, пам’ятаю ворожку; чоловікам до­рогу переб’є, з косовиці вертають, чию корову примітила в череді, або здує, або вим’я порожнє принесе, страх вред­ню­ча, аж принадила слобідського коваля, жіночка його бід­на дітей шле, вікна грудками повиставляти, та ж пані по­зі­хає від подушки: ходи-но своїх гонучників кишни; виходить, діти коли груддям зайня­ли, ех, його як сказило, слі­дом за ними до свого двору добіг, сів і плаче на призьбі; забув за кур­ву, а во­но то жабу суху, то сича під клуню під­кине і таки да­ла дання: обприщило чоловіка, горлав, аж до Бога чу­ти, насилу преставився; може, й Анд­рій зуро­чений?», ніч закидала ріллею сутінків, і зміркувалося матері, що чоло­вікова зрада довічним прок­ляттям таврує сім’ю, і бабця видлубувала картоплини, гниль відкидала до межі, дріб’язок на ряднину, зда­валось, обоє вони вросли в чорно­зем і з їхні­ми бі­лими хустками щезає світло зі світу; мати шкраб­нула лопатою об щось міцне, хрестика викопала і хвар­ту­хом відтерла тьмяне срібло, спини дубіли кілками, і пахла пилю­кою мішковина, коли вмостилась на возику і да­вай ху­кати: букви дрібні, вушко, подряпина від гостряка лопати; бабця згадувала священика, котрий хресним ходом освячу­вав ікони й уклінних мирян, го­лоси півчих роздмуху­вали лампадний вогонь, і старці дякували за милостиню при вході; мати по два мішки клала на візок, запрягалася в диш­ло, переступала гін­ке гарбузиння, щоб не беркиць­нутись, земляна доля трем­тіла покірним сріблом у кулаці, ба­буся підпихала, вголос думаючи, що до Різдва мусить поки­нути свою хату і зазимувати вкупі; роїлись оси над суши­ною на повітці, і кіт рядочком поскладав мишей біля по­грібника.

Мати прокинулась від іржання, побачила: син повер­тається з досвітків і від городу нагонить миршавих коней; помітила вогник цигарки, широкі в тумані плечі, за кожним стриб­ком підвіяні білі гриви і почула крик деркача, наля­ка­ного чавкотнею копит по грузь­кому березі.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Євген Пашковський iconУрок Тема: Євген Гуцало. "Сім’я дикої качки"
Тема: Євген Гуцало. “Сім’я дикої качки”. Людина І світ, морально-етичні проблеми в оповіданні. Образи Юрка й Тосі, їхні слова І вчинки...
Євген Пашковський iconЄвген плужник (1898-1936)

Євген Пашковський iconУкраїнська література 11 клас Урок №33 Тема уроку. Еміграційна література (огляд). Євген Маланюк. Огляд життєвого й творчого шляху письменника. «Під чужим небом»
Тема уроку. Еміграційна література (огляд). Євген Маланюк. Огляд життєвого й творчого шляху письменника. «Під чужим небом», «Стилет...
Євген Пашковський iconТема. Євген Гуцало. «Сім’я дикої качки» твір про людину І світ крізь призму морально-етичних проблем. Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях Є. Гуцала, ознайомити з його твором «Сім’я дикої качки»
Тема. Євген Гуцало. «Сім’я дикої качки» твір про людину І світ крізь призму морально-етичних проблем
Євген Пашковський iconЄвген Гуцало «Лось». Вічне протистояння добра І зла. Співчуття, милосердя шлях до перемоги добра
Тема: Євген Гуцало «Лось». Вічне протистояння добра І зла. Співчуття, милосердя – шлях до перемоги добра
Євген Пашковський iconТема заняття: «Євген Плужник. Поезії. «Для вас, історики майбутні », «Вчись у природи творчого спокою » Мета заняття
Тема заняття: «Євген Плужник. Поезії. «Для вас, історики майбутні», «Вчись у природи творчого спокою»
Євген Пашковський iconПлужник Євген Павлович (літературний псевдонім Кантемірянин) народився 26 грудня 1898 року у Кантемирівці в родині дрібного купця

Євген Пашковський iconЄвген Маланюк
Художнє осмислення трагічної історії України, ностальгічні мотиви, філософічність поезій. Вірші про призначення поета І поезії. Символічні...
Євген Пашковський iconЄвген Васильченко
Васильченко : до 85-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К. Линник....
Євген Пашковський iconЄвген Маланюк народився
Ново-Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменника, «матері я завдячую дві речі: серце І мистецтво. Батькові життьову свою...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка