Європейські історичні студії



Сторінка8/10
Дата конвертації09.03.2018
Розмір2.02 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Список використаних джерел та літератури

  1. Кучинский Ю. Очерки истории германского империализма./ Ю. Кучинский. - М., Иностранная литература. 1952. - Т.1. - 367 с.

  2. Ольховская О.В. Партия "Центр" в Германии 70 - х годов XІХ века: организация, идеология, политическая практика [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://istgovet-brgu.ru/wp-content/info/2014/2014- Olhovskaya - Dissert.pdf (дата звернення: 3 вересня 2016 р.) – Назва з екрану.

  3. Das Gothaer Programm (1875) [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.marxists.org/deutsch/geschichte/deutsch/spd/1875/gotha.htm (дата звернення: 10 вересня 2016 р.) – Назва з екрану.

  4. Gesetz gegen die gemeingafahrlichen Bestrebungen der Sozialdemokratie ("Sozialistegesetz") vom21.Oktober 1878. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// www.document-archiv.de/Ksz/soz_ges.html (дата звернення: 10 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  5. Московские ведомости. №228.1884.-17 августа. // М.Н. Катков. Собрание передовых статей "Московских ведомостей". - М., 1898 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.knigafund.zu/books/16144/read#page435 (дата звернення: 13 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  6. Stenographische Berichte űber die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode. - 1884., - IV Session.-Berlin., 1884.-Bd2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bsb00018446_00415.html (дата звернення: 1 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  7. Stenographische Berichte űber die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode. - 1884., - IV Session.-Berlin. 1884.-Bd2.[Електроннийресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bsb00018446_00000.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  8. Stenographische Berichte űber die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode. - 1884. - IV Session.-Berlin. 1884.-Bd2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bsb00018446_00500.html (дата звернення: 10 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  9. Stenographische Rerichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode. – 1884. – IV Session. – Berlin., 1884. – Bd.2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bs00018446_00497.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  10. Stenographische Berichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 6. Legislaturperiode. 1884/1885. – I Session. – Berlin., 1884. – Bd.1. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k6_bs00018449_00000.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  11. Stenographische Rerichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode. – 1884. – IV Session. – Berlin., 1884. – Bd. 2. – S. 1055. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bs00018446_00497.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  12. Stenographische Berichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 6. Legislaturperiode. 1884/1885. –I Session. – Berlin., 1885. – Bd. 3. – S. 1804. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k6_bs00018446_00000.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  13. Stenographische Rerichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 5. Legislaturperiode.– 1884/1885. – Session. – Berlin. – Berlin., 1885. – Bd. 3. – S. 1061. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k5_bs00018446_00503.html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  14. Stenographische Berichte über die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 6. Legislaturperiode. 1884/1885. – I Session. – Berlin., 1884. – Bd.1. – S. 1505. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reichstagsprotokolle.de/Blatt3_k6_bs00018451_00000html (дата звернення: 5 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  15. Русские ведомости 1863-1913, сборник статей и биографий. – 1884. – 4 сентября. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sl.fileplaneta.com/d/e53mo6xwpydo42wplnc4ba3n7zojom25o3n5eti/1913_Russkie_Vedomosti_sb-st.pdf (дата звернення: 19 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  16. История Германии. / Под ред. Б. Бонвеча, Ю. В. Галактионова. В 3 т. – Т. 3. Документы и материалы. – Кемерово., Кузбассвузиздат., 2005. – 543 с.

  17. Bueck H. Der Zentralverband deutscher Industrieller und seine dreißigjährige Arbeit (1876-1906) / H. Bueck.–Berlin., 1906. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.econbiz.de/Record/besprechung-von-bueck-h-a-der-zentralverband-deutscher-industrieller-1876-1901-berlin-zimmermann-waldemar/10003010705 (дата звернення: 8 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  18. Варга.Е. Современный капитализм и экономичиские кризисы. / Е.Варга. Изб. труды. – М.: Изд-во АН СССР., 1962. – 507 с.

  19. Шейнис В. Колониализм, неоколониализм./ В. Шейнис [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.xserver.ru/user/kolnk (дата звернення: 9 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  20. Sartorius W.A. Deutsche Wirtschaftsgeshichte 1815-1914/ W.A. Sartorius. – Jena.,1920 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://archive.org/stream/deutschewirtscha00sart/deutschewirtscha00sart_djvu.txt (дата звернення: 9 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  21. Denkwürdigkeiten des fürsten Chlodwig zu Hohenloheschillingsfürst. – Stuttgart, Leipzig: DeutsheVerlags-Anstalt, 1907 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://archive.org/stream/denkwirdigkeit 02 hohe#page/234/mode/2 up (дата звернення: 9 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  22. Münch H. Adolph von Hansemann/ H.Münch. – Berlin, 1932 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.rheinischegeschichte.evr.de/Persoenlichkeiten/H/Seiten/Adolph von Hansemann.aspx (дата звернення: 9 жовтня 2016 р.) – Назва з екрану.

  23. Див. Троян С.С. Ідеологія німецького колоніалізму. Актуальність та постановка проблеми. /С.С.Троян. – Чернівці. ЧДІ., 1997. – 14 с.;Политическая борьба в Германии по вопросам колониальной политики/ сер. 80-х-нач. 90-х гг. ХІХ в. – Черновцы, ЧГУ., 1993. – 81 с.; Теорія і практика німецького колоніалізму (XVI-сер. ХІХст.). – Чернівці., ЧДІ. – 79с.

POSITION OF THE POLITICAL PARTIES OF GERMANY ON THE COLONIAL ISSUES DURING THE 70-80s OF THE XIXTH CENTURY

Abstract. The article examines the position of the leading parties and colonial societies of the imperial Germany on shaping the colonial policy during the 70-80-s of the XIXth century. The background of the colonial ideology, its main elements, convergent and divergent features in the political parties’ approaches thereto, as well as of its immediate creators and witnesses of the precolonial époque have been investigated. The position of business groups, industrial and trade capital before the rise of the German colonial system have been analyzed. The article discovers the genesis of the German colonial policy’s formation and development during the period of chancellorship of Otto von Bismarck.

Key words: colonialism, expansion, faction, empire, cadet-bourgeois state.

ПОЗИЦИЯ ПОЛИТИЧЕСКИХ ПАРТИЙ ГЕРМАНИИ ПО КОЛОНИАЛЬНОМУ ВОПРОСУ В 70-80-Е ГОДЫ XIX в.

Аннотация. В статье рассматривается позиция ведущих партий, колониальных обществ имперской Германии по колониальному вопросу за период 70 - 80-х годов XIX в. Иcследуются истоки колониальной идеологии, её основные составляющие, общие и различные позиции в подходах политических партий, непосредственных творцов и очевидцев к колониализму. Анализируется позиция представителей бизнеса, промышленных и торговых кругов по вопросу создания германской колониальной системы.

В статье исследуется процесс возникновения и развития колониальной политики Германии в период деятельности канцлера О. фон Бисмарка.

Ключевые слова: колониализм, экспансия, фракция, империя, юнкерско-буржуазное государство.

УДК 626.113+656.6(47+57)(282.247.32)

Сацький Павло

ПРОЕКТИ ВОДНОГО СПОЛУЧЕННЯ МОРІВ У СРСР НА ОСНОВІ ДНІПРА ЯК ПРОДОВЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ МІЖМОР’Я ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Анотація. Автор статті здійснює дослідження проблеми, яка мала доволі вагоме значення у новій і новітній історії й системі міжнародних відносин в Центральній Європі – реалізацію проекту сполучення Балтійського і Чорного морів в рамках єдиного політичного проекту. Загальновідома ідея Міжморʼя, яка була популярною у політичній теорії й практиці зовнішньої політики Польщі. Проте, подібна ідея зародилась і в Росії від періоду початку Семилітньої війни 1756-1763 рр. Ідея сполучення Балтійського і Чорного морів у рамках єдиного політичного проекту була актуальною і в ХХ ст., напередодні Другої світової війни. Проте, після завершення цієї війни вона набуває в СРСР нового, технократичного характеру. В СРСР розробляється проект сполучення Балтійського і Чорного морів, до яких ця держава мала доволі зручний вихід після включення Прибалтійських держав, шляхом створення водної транспортної магістралі на основі Дніпра. Початком реалізації цієї ідеї стає будівництво Каховської ГЕС і Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. В рамках реалізації цього проекту планувалося також забезпечити сполучення Дніпра каналом із Азовським морем. У процесі дискусії з приводу доцільності будівництва Південно-Українського каналів, яка розгорнулась 1952 р., принциповим залишалося у планах будівництво каналу для сполучення Дніпра із Азовським морем, але дискусійним був той фактор, якою має бути орієнтація даного каналу – по меридіану чи по паралелі (тобто, паралельно Сивашу, який відокремлював Крим від материка). У 1954 р. Академія наук УРСР запропонувала проект сполучення Балтійського і Чорного морів в рамках створення системи водних шляхів сполучення у європейській частині СРСР. Усі технічні проекти сполучення Балтійського і Чорного морів водними транспортними магістралями лишилися лише ідеями, проте, за їх розробленням проглядається стратегічне значення цієї ідеї й геополітичної ролі річки Дніпро й Сиваша, як стратегічно взаємопов’язаних об’єктів.

Ключові слова: Чорне море, Балтійське море, Дніпро, європейська частина СРСР, наскрізний водний канал між морями.
Ідея сполучення Чорного і Балтійського морів на початок 1950-х рр. не була новою для Європи, а також і для Росії. У Польщі вже тривалий час була сформована концепція Міжморʼя, котру ця держава намагалися реалізувати як у 1920 р. так і напередодні Другої світової війни, коли за підтримки Італії на противагу посиленню позицій Німеччини в Центральній Європі після анексії Чехії здійснювалась спроба створення «демократичного блоку» за участі Польщі, Румунії, Югославії, Туреччини і Греції, який мав поєднати простір між трьома морями (Балтійським, Чорним і Адріатичним) [1, p. 205-206.]. Російська імперія виявляла прагнення іще за часів Катерини ІІ замкнути на Росії європейську торгівлю, сполучивши під своїм суверенітетом моря Чорне і Балтійське[2, с. 81, 87]. Наявність у Російської імперії, а згодом і у СРСР кордону від Чорного до Балтійського морів не вирішувало радикально питання ефективного транспортного сполучення у загальноєвропейському масштабі. Проте, ідея створення сприятливих умов для транспортування водним шляхом вантажів сполученням між Балтійським, Чорним морями і Доном у ході будівництва Каховської ГЕС та Південно-Українського і Північно-Кримського каналів набула актуальності на урядовому рівні і, більше того, фактично, вона була затверджена у проектному завданні будівництва каналів.

Аналізу ідеї сполучення Чорного і Балтійського морів під суверенітетом однієї держави було присвячено чимало робіт, зокрема, польських[3] і українських[4] дослідників. Але програма її технічної реалізації на базі водних шляхів залишилась в цілому у теорії й тому не знайшла висвітлення у науковій літературі. Проте, у світлі нинішньої політичної та економічної ситуації у Європі дослідження практичних спроб реалізації ідей сполучення Чорного і Балтійського морів набуває актуальності. Особливо актуальність цієї проблематики посилюється зважаючи на важливу роль Кримського півострова у реалізації таких проектів у будь-якій технічній формі.

Метою статті є дослідження процесу розробки ідеї сполучення Балтійського і Чорного морів на базі русла Дніпра шляхом реалізації гігантських гідробудівних проектів у СРСР в 1950-1954 рр.

Питання вагомого значення будівництва Каховської ГЕС, Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму для покращення системи водного сполучення у зоні будівництва постало на етапі підготовки до реалізації цього масштабного проекту. Вже 1952 р. гостро постає питання вибору варіанту зрошування південних районів України і північних районів Криму, самотічного і машинного. Згідно із постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) було передбачено реалізацію самотічного варіанту, але академік С. Жук і директор Інституту «Гідроенергопроект» Д. Кузнецов висунули як альтернативу так званий машинний варіант, який передбачав менші обсяги гідробудівних робіт й використання насосних станцій для подачі води у систему зрошування.



У обґрунтуванні доцільності будівництва системи зрошування півдня України і півночі Криму за схемою, прийнятою Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б), яке було надано Першому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову за підписами Завідуючого відділом будівництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. Мацуєм і зав. сектором Відділу будівництва і будматеріалів Бібіковим, присутній пункт про можливість будівництва нової водної магістралі для сполучення промислових центрів на Дніпрі з Азовським морем, а далі із Доном та Волгою. Цю водну магістраль у обґрунтуванні передбачалося збудувати протяжністю до 200 км. при додаткових капіталовкладеннях у 800-900 млн. рублів. Це мало скоротити судохідний шлях, котрий сполучав Подніпровʼя із Доном та Волгою на 1000 км., а магістраллю щорічно мало перевозитися 7-8 млн. тон вантажів (вугілля, руда, бавовна, ліс, пшениця тощо). Реалізація такого проекту, за обґрунтуванням, була можливою лише за умови реалізації затвердженої Урядом схеми зрошування південних районів України і північних районів Криму, яка передбачала будівництво таких обʼєктів як Південно-Український канал і Молочанське водосховище. Водночас, як зазначено у обґрунтуванні, створення водної магістралі по Нижньо-Зональному каналу від міста Каховки із виходом у Азовське море біля м. Генічеська буде потребувати додаткових капіталовкладень не менш як 600 млн. рублів[5, арк. 41]. Другий варіант будівництва водної магістралі було запропоновано С. Жуком та Д. Кузнецовим. Вони запропонували схему зрошування півдня України замінити із самотічної на машинну, що виключало будівництво Південно-Українського каналу і Молочанського водосховища. Отже, те що С. Жук і Д. Кузнецов, готуючи обґрунтування свого варіанту зрошування півдня України, підготували також свій варіант будівництва водної магістралі для сполучення Дніпра із Азовським морем вказує, що прийнятим Урядом СРСР проектом було затверджено як ключову складову проекту будівництва системи зрошування півдня України створення цієї водної магістралі. Тому цю ключову складову мали у своєму варіанті передбачити і передбачили С. Жук і Д. Кузнецов. Відповідно, у радянського уряду була впевненість у доцільності сполучення Дніпра із Азовським морем. У записці Константинова, направленій до члена ЦК КПРС М. Хрущова із обґрунтуванням переваг машинного варіанту зрошування земель півдня України, також здійснюється обґрунтування більш вигідного шляху водного сполучення. Зокрема, вказується, що при варіанті самотічного зрошування шляхом будівництва нижньо або середньо зонального каналу східного Каховського масиву для судноплавства із виходом його до Молочанського озера, як передбачав також і самотічний варіант[6, арк. 73]. Тобто, коли було поставлено питання зміни варіанту зрошування півдня України (який передбачав будівництво Південно-Українського каналу та Молочанського водосховища чи який не передбачав зведення цих об’єктів), розробляються і різноманітні варіанти створення водної магістралі для сполучення Дніпра із Азовським морем. Відповідно, питання побудови такої магістралі залишається актуальним не зважаючи на пропозиції, навіть радикальні, по зміні загального проекту будівництва.

Доцільність сполучення Подніпровʼя із Доном і Волгою обгрунтовувалась здебільшого економічними факторами, в основному, потребою покращення транспортної інфраструктури у Європейській частині СРСР. Тобто, розглядалися перспективи постачання із території УРСР ресурсів до регіонів РРФСР. У обґрунтуванні, яке містилося у заяві за підписом М. Д. Константинова, яку 29 січня 1952 р. було надіслано Першому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову за розпорядженням М. Хрущова, сполучення розглядається у форматі забезпечення виходу із Дніпра до Азовського моря, тобто, у локальному масштабі. Так само, у локальному масштабі розглядалося питання сполучення Дніпра із Азовським морем і прихильниками самотічного варіанту зрошування. Отже, УРСР розглядалась як ресурсна база для розвитку промисловості Ростовської області та Поволжя.

Питання будівництва каналу, який мав сполучати Дніпро із Азовським морем, підіймалося і в записці від членів Комісії Президії Ради Міністрів СРСР, котра мала розглядати варіанти зрошування півдня України, академіка А. Аскоченського і В. Пославського на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР М. З. Сабурова У цій записці автори обґрунтовували переваги самостійного варіанту зрошування і також запропонували переваги судохідної магістралі при умові будівництва Південно-Українського каналу. Зокрема, у обґрунтуванні сказано, що Південно-Український канал при створенні виходу із Молочанського водосховища у Азовське море протяжністю до 50 км. може бути перетворено у Дніпро-Азовський глибоководний внутрішній шлях і економічне значення будівництва такого шляху пророблено працівниками проектної організації Гіпрорічтранс. Як заявляли А. Аскоченський і В. Пасловський, значення цього шляху зростає після облаштування виходу із Дніпра в Балтійське море. У той же час, автори записки вказували, що при сполученні Дніпра із Азовським морем шляхом будівництва нижньозонального каналу за умови реалізації проекту машинного зрошування півдня України виникає потреба у значних додаткових капітальних вкладеннях. Також наголошено, що водний шлях, побудований за умови реалізації проекту машинного зрошування півдня України, матиме широтне спрямування (вздовж Сиваша), а не меридіанне, як Південно-Український канал, а це подовжило б водний шлях, який мав повʼязувати Азовське море із Балтійським[7, арк. 104-105]. Із цього фрагменту обґрунтування слід звернути увагу на принциповість позиції щодо сполучення Азовського моря із Балтійським і цей проект на початок 1953 р. було заплановано реалізувати не залежно від вибору варіанту зрошування, оскільки саме економічною раціональністю будівництва сполучення Азовського і Балтійського морів обґрунтовувалось будівництво Південно-Українського каналу.

У даному обґрунтуванні доцільності будівництва Південно-Українського каналу необхідно звернути увагу на ряд принципових позицій. Зокрема, на перспективи функціонування транспортного шляху між Чорним і Балтійським морями із його відгалуженням на південний схід по водним артеріям Дону (по паралелі) і Волзі (по меридіану). Отже, розглядалась перспектива створення водної транспортної мережі в європейській частині СРСР для забезпечення водного сполучення усіх економічних районів між морями й кінцевим та необхідним фактором, сполученням цих районів із Доном та Поволжям. Проте, питання економічної обґрунтованості й доцільності такого проекту іще потребували обрахунків, здійснення яких планувалося покласти на Гіпрорічтранс. То, що економічні показники освоєння цього водного транспортного шляху на момент спору між прихильниками самотічного варіанту зрошування півдня України із будівництвом Південно-Українського каналу і прихильниками машинного варіанту не було пророблено вказує на інші мотивації сполучення морів, якими омивалась Європейська частина СРСР. Очевидно, що транспортна доцільність та економічний ефект від результатів таких масштабних будівництв були не головними факторами у розробці їх концепції. Звертає увагу принциповість саме варіанту створення транспортної артерії по меридіану, а не по паралелі, який відстоювали представники концепції самотічного варіанту зрошування із будівництвом Південно-Українського каналу. Доцільність меридіанної орієнтації водної артерії обґрунтовується у даному разі економічними факторами, меншими витратами на будівництво. Проте, слід звернути увагу, що, у даному разі, важливість меридіанної орієнтації водної артерії перед орієнтацією по паралелі, у обґрунтуванні було вказано на більшу протяжність водної артерії між Каховським водосховищем і Азовським морем. Отже, головним у вказаному фрагменті документу було наголосити на принциповості орієнтування водної артерії саме по меридіану, а не «паралельно Сивашу». Наголошення на паралельності Сивашу, яке було вжито у обґрунтуванні також потребує уваги, оскільки Сиваш мав надзвичайне стратегічне значення у сполученні материкової частини СРСР із Кримом, враховуючи досвід взяття Криму військами Червоної Армії 1920 р. із материка через Сиваш, а також німецькими військами у 1941 р. і знову ж Червоною Армією у 1944 р. Тому попередній висновок слід зробити, що створення водної артерії по меридіанній орієнтації мало стратегічне значення перед орієнтацією по паралелі і не останнє значення мав стратегічний фактор Сиваша.

Обґрунтування прихильниками машинного варіанту зрошування саме їх пропозиції по облаштуванню виходу із Каховського водосховища у Азовське море базувалося на локальному значенні транспортного сполучення Подніпровʼя із Доном та Волгою і прихильники самотічного варіанту зрошування звертають увагу на більшій доцільності реалізації саме їх варіанту побудови системи зрошування в південних районах України і сполучення Дніпра із Азовським морем, виходячи із більш глобального значення його результатів. Отже, варто відзначити, що дискусія між прихильниками різних варіантів зрошування півдня України (із будівництвом Південно-Українського каналу чи відмовитися від нього) переходила із господарської у геостратегічну площину.

Питання заміни самотічного вартіанту зрошування, прийнятого від 1950 р. Союзним урядом, на машинний почато обговорюватися на урядовому рівні із початку 1952 р., коли повним ходом відбувалися підготовчі будівельні роботи, які полягали у спорудженні робітничих поселень уздовж майбутньої траси каналу. Також, було здійснено будівництво підсобних промислових підприємств, автомобільних доріг, залізничних під’їзних шляхів та інших об’єктів[5, арк. 48]. Власне, у записці на імʼя Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, в якій Зав. відділом будівництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. А. Мацуй намагався обґрунтувати недоцільність переходу від самотічного варіанту на машинний, наполягав, що при заміні варіанту зрошування, слід буде із самого початку розгортати роботи по проектуванню, плануванню будівництва та зведенню житлових, промислових й інфраструктурних об’єктів. Проте, не зважаючи на активне здійснення підготовчих робіт по будівництву Південно-Українського каналу, фінансове забезпечення цього будівництва здійснювалося із обережністю, фактично, воно недофінансувалося. На цей факт звернули увагу Голова Ради Міністів УРСР Д. Коротченко і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников у їх зауваженнях до проекту записки з приводу будівництва Південно-Українського каналу, яку було розроблено Держпланом СРСР. Ці зауваження було розіслано членам Комісії Ради Міністрів СРСР, яка мала розглядати питання вибору варіанту зрошування півдня України, за розпорядженням Заступника Голови Ради Міністрів СРСР і Голови Держплану СРСР М. Сабурова 23 лютого 1953 р. У зауваженнях вказувалося на «обережність» Держплану СРСР у виділенні капітальних засобів на будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, чим, на думку авторів зауважень, обумовлювалося затягування розгляду пропозицій Українського відділення інституту Гідроенергопроект про заміну самотічного зрошування машинним[8, арк. 142]. У зауваженнях Д. Коротченка й Л. Мельникова містилось також нарікання на затримки Міністерством бавовництва СРСР затвердження проектної документації по будівництву об’єктів Південно-Українського каналу. Отже, очевидним є те, що із постановкою питання про альтернативу системи зрошування півдня України відбувається штучне затягування будівництва і його фінансового забезпечення. Проте, керівництво УРСР наполягало на самотічному варіанті зрошування, який передбачав будівництво не лише Південно-Українського каналу, а й Молочанського водосховища, котре, на їх думку, мало забезпечити можливість зрошування більшої площі ніж було від початку заплановано, а також створювало можливість забезпечення водою південно-західної частини Донбасу[8, арк. 144]. Отже, при розгляді будівництва системи зрошування за самотічним варіантом розглядалося також спрямування водного каналу для забезпечення водою також і Донбасу й забезпечення умов для його економічного розвитку.

Слід відзначити, що вказана записка була розіслана членам Комісії за два тижні до смерті Й. Сталіна, а будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів пропагувалося як особиста ініціатива Й. Сталіна[8, арк. 143]. Цей фактор мав дуже велике значення, оскільки навколо цієї ініціативи Й. Сталіна було проведено в СРСР значну пропаганду. Відповідно, до смерті Й. Сталіна остаточного рішення щодо вибору варіанту зрошування не було прийнято й питання знаходилося у процесі обговорення. Смерть Й. Сталіна усуває із цього процесу вибору варіанту апеляційну інстанцію, до якої можливо було звертатися заради прийняття остаточного рішення. Тому вирішення питання будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів було відкладено.

Не зважаючи на відкладення будівництва каналів питання про сполучення Дніпра із Балтійським морем продовжувало пророблятися Академією наук УРСР і СРСР. Так, у доповідній записці Академії наук Українського РСР за підписом її Президента А. В. Палладіна Першому Секретарю ЦК КПУ А. І. Кириченку від 8 березня 1954 р. підіймалося питання «повного використання ресурсів річки Дніпро». Під повним використанням ресурсів Дніпра малося на увазі використання їх для виробництва електроенергії, зрошування земель, а також створення наскрізного водного шляху Балтійське море-Чорне море. У доповідній записці вказувалося, що ця проблема охоплювала декілька республік СРСР і, відповідно, наголошувалося на необхідності створення єдиного координаційного центру по її розробці, а також урядового доручення щодо створення проекту всього комплексу[9, арк. 8]. Доповідна записка містила додаток за № 7 присвячений проблемам використання водних ресурсів басейну Дніпра. Цей додаток містив принципові політичні обґрунтування доцільності створення такого наскрізного водного каналу між морями і розробкою цієї проблематики займався Інститут гідрології та гідротехніки АН УРСР.

У додатку до Доповідної записки вказувалося, що будівництво такого наскрізного водного шляху матиме велике господарське значення для УРСР, Білоруської РСР, Литовської РСР, Латвійської РСР і частково РРФСР, а також в міжнародних транспортних зв’язках СРСР. При цьому, наголошувалося на тому, що Дніпро повністю знаходиться в межах СРСР і це є принциповою перевагою[10, арк. 48]. Очевидно, перевага полягла в можливостях для СРСР як планувати будівництво без узгодження із будь-якою іншою стороною так і експлуатувати наскрізний водний шлях та регулювати вантажопотоки ним.

Наступне вагоме значення розвитку наскрізного шляху на основі Дніпра, яке визначалося у Доповідній записці Академії наук УРСР, було визначено, поряд із будівництвом електростанцій, зрошуванням територій та можливостями їх аграрного освоєння, будівництво між басейнових воднотранспортних шляхів. Як варіант наводився Дніпро-Бузький канал, котрий, як зазначено у документі, вже на той час відігравав вагому роль у транспортному сполученні між СРСР і Польщею, оскільки ним транспортувалися масові вантажі такі як руда і вугілля[10, арк. 48]. Варто відзначити, що у цей періоду більшість вугілля СРСР імпортував саме із Польщі, а тому від можливостей його транспортування у значній мірі залежав розвиток промисловості на території УРСР. У зв’язку із викладеними АН УРСР пропозиціями по проблематиці повного використання водних ресурсів Дніпра, було запропоновано, щоб АН СРСР очолила науково-пошукові роботи, головним напрямком яких слід було, за пропозицією, визначити економічне обґрунтування транспортного освоєння й експлуатації між басейнових шляхів та розвиток електроенергетики. Також було запропоновано доручити загальносоюзним Міністерствам електростанцій і електропромисловості, сільського господарства, морського і річкового флоту розробити схему комплексного використання водних ресурсів Дніпра[5, арк. 50-51].

На даному етапі рекомендації АН УРСР щодо створення цього наскрізного водного шляху на основі русла Дніпра залишалися теоретичними розробками на фоні зміни пріоритетів для СРСР у сфері соціально-економічного розвитку. Зокрема, уряд і правляча партія відходять від політики крупних будівництв і звертають особливу увагу на розвиток галузей по забезпеченню умов для виробництва товарів широкого вжитку. Проте, пропозиції АН УРСР говорять нам про вагоме стратегічне значення ідеї такого шляху, яке їй надавалося до 1954 р. Фрагмент у довідці про необхідність економічного обґрунтування розвитку між басейнових водних артерій говорить нам про те, що будівництво цього водного шляху було питанням обґрунтованим політичними мотивами, проте, воно потребувало іще економічного обґрунтування.

Проекти сполучення наскрізним водним шляхом Балтійського і Чорного морів лишилися теоретичними розробками. Очевидно, їх не було реалізовано із-за фінансової та ресурсної затратності, яка не могла бути компенсованою економічним ефектом від реалізації проекту. Проте, важливо відзначити посилену увагу до цієї ідеї радянського керівництва у пізньосталінський період і одразу після смерті Й. Сталіна й значні затрати на розроблення проектів такого сполучення. Зокрема, слід звернути увагу на значення Дніпра у цих проектах як ключової водної артерії європейської частини СРСР і геополітичного зв’язку Криму із Україною як стратегічного фактору із прив’язкою до стратегічного значення Дніпра.



Заради дослідження геостратегічного зв’язку Криму із Україною питання розробки проектів розвитку водних шляхів сполучення в УРСР у радянський період потребує подальшого дослідження.
Список використаних джерел та літератури

  1. Galeazzo Ciano Diary. 1937-1943 / Ciano Galeazzo – N.-Y.:Enigma books, 2002. – 625 p.

  2. Стегний П. В. Разделы Польши и дипломатия Екатерины ІІ. 1772. 1793. 1795. / П. В. Стегний. – М.: Международные отношения, 2002. – 696 c.

  3. Okulewicz, Piotr Koncepcja "międzymorza" w myśli i praktyce politycznej obozu Józefa Piłsudskiego w latach 1918-1926 / Piotr Okulewicz. ‒Poznań : Wydawnictwo Poznańskie, 2001. ‒ 417 s.

  4. Афанасьєв І. Україна в польських концепціях міжмор’я: 1921–1946 рр. Україна в системі змін парадигми світопорядку ХХ– ХХІ століть : тези Міжнародної науково-практичної конферен- ції, 19 берез. 2015 р. / Афанасьєв І. ‒ К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2915. ‒ C. 55-62.

  5. Секретарю ЦК КП Украины товарищу Мельникову Л. Г. Докладная записка к вопросу о преимуществах принятой Правительством схемы орошения юга Украины (від) Зав. отделом ЦК КП Украины по строительству и стройматериалам Мацуй, Зав. сектором отдела ЦК КП Украины по строительству и стройматериалам Бибикова. Не пізніше 21.2.1953 р. // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 2893.

  6. Секретарю ЦК КП(б) Украины тов. Мельникову Л. Г. По поручению тов. Хрущева Н. С. направляется Вам заявление тов. Константинова М. Н. (від) Помощника Секретаря ЦК и МК ВКП(б) Шуйского. 29.І.52 г. // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 2893.

  7. Заместителю Председателя Совета Министров СССР товарищу Сабурову М. З. (за підписом членів Комісії А. Аскоченського і В. Пославського – П. С.). 18 февраля 1953 г. // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 2893.

  8. Замечания к проекту записки по строительству Южно-Украинского канала, разработанной Госпланом СССР. (За підписом Д. Коротченко і Л. Мельникова – П. С.). Разослано членам Комиссии по поручению М. Сабурова 23 февраля 1953 // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 2893.

  9. Секретарю Центрального Комитета Коммунистической партии Украины товарищу А. И. Кириченко Докладная записка Академии наук Украинской ССР (від) Президента Академии Наук УССР А. В. Палладина, Главного ученого Секретаря Президиума АН. УССР А. Н. Щербаня. 8.ІІІ.54 г. // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 3512.

  10. Приложение 7. Справка о проблеме использования водных ресурсов бассейна Днепра. (за підписом Директора Института гидрологии и гидротехники АН УССР, действительный член АН УССР Г. И. Сухомела – П. С.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 3512.


ПРОЕКТЫ ВОДНОГО СООБЩЕНИЯ МОРЕЙ В СССР НА ОСНОВЕ ДНЕПРА КАК ПРОДОЛЖЕНИЕ КОНЦЕПЦИИ МЕЖМОРЬЯ ПОСЛЕ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ

Аннотация. Автор статьи исследует проблему, которая имела достаточно весомое значение в новой и новейшей истории и в системе международных отношений в Центральной Европе, - реализацию проекта соединения Балтийского и Черного моров в рамках единственного политического проекта. Общеизвестная идея Межиморья, была популярной в политической теории и практике внешней политики Польши. Однако, подобная идея зародилась и в России накануне Семилетней войны 1756-1763 гг. Идея соединения Балтийского и Черного морей в рамках единственного политического проекта была актуальной и в ХХ ст., накануне Второй мировой войны. Однако, по завершению этой войны в СССР она приобретает новый, технократический характер. В СССР разрабатывается проект соединения Балтийского и Черного моров, к которым это государство имело достаточно удобный выход после включения Прибалтийских государств, путем создания водной транспортной магистрали на основе Днепра. Началом реализации этой идеи становится строительство Каховской ГЕС и Южно-Украинского и Северо-Крымского каналов. В рамках реализации этого проекта планировалось также обеспечить соединение Днепра каналом с Азовским морем. В процессе дискуссии по поводу целесообразности строительства Южно-Украинского канала, которая развернулась в 1952 г., в планах принципиальным пунктом оставалось строительство канала для соединения Днепра с Азовским морем, но дискуссионным был фактор ориентация данного канала - по меридиану или по параллели (то есть, параллельно Сивашу, который разделял Крым и материк). В 1954 г. Академия наук УССР предложила проект соединения Балтийского и Черного моров в рамках создания системы водных путей сообщения в европейской части СССР. Все технические проекты соединения Балтийского и Черного моров водными транспортными магистралями остались лишь идеями, однако, за процессом их разработки проглядывается стратегическое значение этой идеи и геополитической роли реки Днепр и Сиваша, как стратегически взаимосвязанных объектов.

Ключевые слова: Черное море, Балтийское море, Днепр, европейская часть СССР, сквозной водный канал между морями.
PROJECTS WATERWAYS SEAS IN THE SOVIET UNION AT THE DNIPRO AS AN EXTENSION OF THE CONCEPT INTERMARIUM AFTER WORLD WAR II

Abstract. The author of the article has been analysing the problems, which had important significance for the new and modern history and for the system of international relations in the Central Europe, i.e. the realisation of the project of uniting of the Baltic and Black Seas as a single political project. It was the well-known idea of the Intermarium, which was popular in the political history for a number of decades and was used by the Polish foreign policy. However, a similar idea was also born in Russia during the Seven Years’ War in the years of 1756-1763. The idea of uniting of the Baltic and Black Seas in terms of the single political project was also relevant in the 20th century before the beginning of the World War II. However, after the end of the war it has gained new technocratic meaning in the USSR. In USSR the project of the uniting the Baltic and Black Seas was being implemented, into which this country had a relatively easy exit after the integration of the Baltic states by means of the creation of water transport route from the Dnieper. The beginning of the realisation of this idea was building of The Kakhovka Hydroelectric Station and the Southern-Ukrainian and Northern-Crimea channels. In terms of the realisation of this project there were also plans to create the connection of the Dnieper channel with the Azov Sea. In the process of the discussions related to the question of the expediency of building of the Southern-Ukrainian and Northern-Crimea channels, which took place in 1952, the building of the channel uniting Dnieper with the Azov Sea remained among the top questions for discussions. But there was one controversial question related to the orientation of the before mentioned channel, i.e. according to the Meridian or parallelly, that is parallelly to the Sivash, which separated the Crimea from the mainland. In 1954 the Academy of Sciences of Ukrainian SSR suggested the project of the uniting of the Baltic Sea with the Black Sea in terms of the creating of the Waterways System in the European part of the USSR. All technical projects related to the uniting of the Baltic Sea with the Black Sea with the help of highways remained to be the ideas only. However, one can notice the strategical importance of the development of these ideas and the geopolitical role of the Dnieper river and Sivash, which are strategically interrelated projects.

Key words: Black Sea, the Baltic Sea, the Dnieper, the European part of the USSR, a water channel between the seas.

УДК 94:008 (430)

Вікторія Солошенко,

кандидат історичних наук,доцент,

учений секретар,

Державна Установа «Інститут

всесвітньої історії НАН України»

ПЕРЕМІЩЕНІ АБО ВТРАЧЕНІ КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ: НОВІ ВИМІРИ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ У ФРН

Анотація. Націонал-соціалістичні пограбування, відчужене мистецтво, трофеї війни – це складові, які й сьогодні з новою силою сколихують суспільство, фахівців і не лише істориків, мистецтвознавців, музеєзнавців, але й політиків і дипломатів. Складовим питанням у цій площині постає відновлення прав власності на предмети мистецтва й антиквариату, втраченого в різний час і за різних обставин. У статті піднімається важлива й донині невирішена проблема переміщених або назавжди втрачених культурних цінностей.

Ключові слова: політика націонал-соціалізму, наслідки, відчужене мистецтво, переміщені, втрачені культурні цінності.

Важливою та донині невирішеною проблемою з широкого кола проблем, пов’язаних із Другою світовою війною, залишається проблематика переміщених або назавжди втрачених культурних цінностей. Втрачені твори мистецтва, які багато років вважалися безслідно зниклими, час від часу навіть у XXI ст. продовжують повертатися до своїх власників або їх нащадків. Багато з них зберігається не лише в музеях та їх запасниках, а й у приватних колекціях та володіннях різних країн світу.

Цілеспрямована державна стратегія нацистської Німеччини в період 1933-1945 рр. мала на меті пограбування тисячолітніх надбань людства. Це був величезний масив злочинів – позбавлення приватної власності, дискримінація та позбавлення громадянських прав, переслідування і, врешті-решт, фізичне знищення мільйонів людей.

Ще остаточно не подолавши наслідки політики націонал-соціалізму в культурній сфері, Україна зіткнулася з новими викликами сучасної доби. У цьому контексті не можна не згадати про російську експансію та вивезення з музеїв Криму цінних творів мистецтва – культурної спадщини України. Так, у липні 2016 р. у Третьяковській галереї в Москві, порушуючи правові норми та міжнародне законодавство, було відкрито виставку робіт художника Івана Айвазовського, вивезених з Криму. Для нашої держави таке становище значно актуалізує вивчення широкої міжнародної практики та досвіду окремих країн у розв’язанні подібних проблем. У цьому зв’язку слушним є досвід Німеччини останніх десятиліть щодо вирішення проблем розшуку та реституції втрачених, вкрадених чи незаконно відчужених творів мистецтва.

Проблеми захисту та збереження культурної спадщини на національному та міжнародному рівнях досліджували українські та зарубіжні вчені М.М.Богуславський [1], А.В.Гайдашов [2], Л.Н.Галенська [3], Т.М.Себта [4], С.І.Кот [5], Н.П.Українець [6], О.К.Федорук [7], М.М.Яцишин [8], Уве Гартманн, Патриція Грімстед Кеннеді [9], Мальгожата A. Квінкенштейн [10] та інші дослідники.

Доля багатьох предметів культури, які були конфісковані або викрадені в їхніх власників, без згоди власника продані в період з 1933 до 1945 рр., залишається недостатньо дослідженою як у світі, так і у ФРН зокрема. Федеральний уряд об’єднаної Німеччини взяв міжнародне зобов'язання, виходячи з положень Вашингтонської декларації від 3 грудня 1998, зробити свій внесок у дослідження походження та реституцію культурних цінностей.

Підкреслимо, що досвід ФРН у розв’язанні цієї важливої задачі – ідентифікації та повернення розграбованого націонал-соціалістами майна, культурних цінностей є неоціненним. Адже вирішення цього кола проблем було поставлено на ґрунтовну державну основу. У 1998 р. у Німеччині (м. Магдебург) було засновано Координаційний центр захисту культурних цінностей. Велика робота проводиться щодо пошуків втрачених творів мистецтва, реконструкції колекцій, списків робіт, які проливають світло на історію творів мистецтва. Крім того, з допомогою останніх можна підтвердити справжність або виявити підробку. Таким чином, завдяки створенню та діяльності німецького Координаційного центру, наукові дослідження у цій площині якісно зросли.

Варто зазначити, що за останні десять років у ФРН суттєво збільшилася кількість науково-практичних конференцій, присвячених проблемам подолання наслідків націонал-соціалістичного панування в культурній сфері. Важливими в цьому зв’язку є проблеми викраденого мистецтва, трофеїв війни, колекцій нацистів, історії їх походження та переміщення. Значно активізовано роботу щодо підготовки майбутніх експертів, які займаються дослідженням походження творів мистецтва.

Особливий інтерес викликають твори мистецтва, які розпродавалися із знаменитих колекцій, а також твори, вилучені насильницьким шляхом у євреїв. Куплені на аукціонах та в приватних колекціонерів старожитності не завжди мають легальне походження, доволі складно прослідкувати їх переміщення, історію від першого до останнього власника.

Неабиякі складнощі виникають під час пошуку та з’ясування походження трофейного та розграбованого мистецтва. Оцінюються саме ті данні, які розташовані безпосередньо близько до досліджуваного об'єкта. Це надписи на зворотному боці, позначки митців та власників на картинах, рукописні записи, маргіналії, присвяти, ініціали, печатки або екслібриси на книгах та архівних матеріалах.

Друга світова війна завдала величезної шкоди людству та призвела до численних втрат культурного надбання народів СРСР. Як слушно зазначає відомий український дослідник С.Кот, під час Другої світової війни Україна втратила до 250 тис. предметів з 21 музею і близько 50 млн. книжок. Учений стверджує, що цінності, вивезені з України, становили 55% усіх культурних цінностей, які німці вивезли з Радянського Союзу. Надзвичайно велика кількість безцінних українських музейних, архівних, бібліотечних фондів досі вважається зниклою безслідно [11].

З передачею музеїв до підпорядкування Генеральному комісаріату в січні 1942 р. вони підпорядковувалися цивільному управлінню. На підпорядкування Рейхскомісаріату «Україна» від 7 грудня 1942 р. було сконцентровано у Києві земельне управління архівів, бібліотек і музеїв під керівництвом Георга Вінтера. Одночасно було створено земельну службу прадавньої та давньої історії. Устремління до централізації призвели до численних підпорядкувань та переформатувань низки музеїв, бібліотек та архівних установ Києва. Так, з соборів на Подолі та Володимирського собору привезені туди радянською владою зібрання дворянських бібліотек були перевезені до земельних управлінь, а бібліотеки з провінції (наприклад, Полтави) були перевезені до Києва [12, с. 37-38].

У роки окупації в Києві та інших містах німецькі установи дозволяли собі прикрашати свої приміщення картинами з розграбованих музеїв. Це підтверджують записи та довідки про вилучені з цією метою твори, які й сьогодні ще зберігаються. Але чи була картина повернута до колекцій музеїв, потрібно перевіряти в кожному окремому випадку.

Так, у щоденнику Александера фон Рейтценштейна, відомого мистецтвознавця, офіцера вермахта значиться наступне: «17 червня. Наступ, під час якого ми зробимо невеличку виставку від Полтави до Танненберга. Виставку книг та картин з історії російської армії (радянської армії - авт.). Лише деякі зацікавлені дозволять себе нею відволікти, заглибляться та навіть забудуть здивуватися. Той чи той поставить врешті-решт запитання: «А звідки у вас все це?» А ми скажемо: «все це – книги, картини, - ми забрали з російських (радянських - авт.) бібліотек», також ми додамо: «з окупованих бібліотек». Чи повинні ми вибачатися? Ми не маємо докорів сумління. До того ж залишається під великим питанням, чи матимуть ці бібліотеки все це в кінці війни, чи вистоять вони. Сьогодні вночі вони можуть бути розбиті. … у нас немає совісті та не тільки в нас – німців» [13, с. 60-61].

Проте частину незаконно переміщених цінностей вдалося повернути як у ході бойових дій за визволення радянських територій, так і з території Німеччини вже після її капітуляції. Так, Є.Денисова аргументовано доводить, що повернення культурних цінностей в цілому мало стихійний і безсистемний характер, що призвело до складнощів при документальному посвідченні кількості втрат та обліку повернутих на батьківщину цінностей. Це призвело до того, що не внесені до облікових списків цінності потрапили з окупованої Німеччини в треті країни, після чого сліди їх часто губилися [14, с. 281, с. 287].

Варто враховувати й той факт, що не всі незаконно переміщені та повернуті культурні цінності зберігаються в музеях й архівах. Безцінні експонати можна знайти в приватних колекціях; куплені вони, як правило, на знаменитих аукціонах світу.

Проблемним залишається й те, що колекціонери не завжди мають готовність відкрити свої колекції, інформувати про них державу. У цьому зв’язку не можна не згадати знахідку 2012 р. у приватному володінні Корнеліуса Гурліта в Мюнхені, яка стала «знахідкою століття» і з новою силою розпалила дискусію щодо походження предметів культури. Вражаюча колекція включає в себе близько 1300 полотен художників класичного модернізму. В їх числі роботи Пабло Пікассо, Марка Шагала, П’єра Огюста Ренуара, Анрі Матісса, Еміля Нольде. За оцінками експертів, загальна вартість «знахідки століття» перевищує 1 млрд. євро [15, с. 142]. Німецькі мистецтвознавці стверджують, що окремі твори з колекції Гурліта мали пряме відношення до політики націонал-соціалістів.

Все частіше в німецьких ЗМІ лунають звинувачення на адресу музеїв у тому, що вони начебто мають причетність до продажу культурних цінностей нащадкам високопосадовців націонал-соціалістів. Замість того щоб повернути законним власникам твори мистецтва, Баварські державні картинні галереї начебто продавали їх дружині та дочці Германа Герінга. Зазначимо, що це питання є складним і потребує ретельного дослідження, а також низки доказів на предмет вчинення подібних дій.

Доволі рідкими є випадки повернення в Україну переміщених творів мистецтва, які багато десятиліть поспіль вважалися втраченими назавжди. У цьому зв’язку не можна не згадати відомого українського мецената сучасності Олександра Фельдмана, який на одному з аукціонів викупив власним коштом втрачену картину та повернув її музею Богдана та Варвари Ханенків.

Картину Корнеліса Пуленбурга «Аркадійський краєвид» було вилучено з музею в серпні 1943 р. за розпорядженням нацистської окупаційної влади та разом із багатьма іншими творами переправлено до Кенігсберга (нині Калінінград, РФ). Так, донедавна вважалося, що ця частина колекції загинула під час пожежі 17 лютого 1945 р. у замку Вільденхофф поблизу Кенігсберга. Однак у травні 2011 р. інформація про продаж картини Корнеліса Пуленбурга Cornelis Poelenburch «Аркадійський краєвид» (Утрехт 1594 / 1595 – 1596 р. (олія, дерево)) з’явилася на сайті одного з європейських аукціонів. Фонд О.Фельдмана профінансував усі необхідні витрати для її повернення в Україну. Картина К.Пуленбурга походить з колекції засновників музею Богдана та Варвари Ханенків. У довоєнній експозиції картина «Аркадійський краєвид» посідала важливе місце як еталонний твір, підписаний автентично монограмою художника. Корнеліс Пуленбург був міжнародною знаменитістю. У 1620-21 рр. він працював на службі в Козімо II де Медічі, Великого герцога Тосканського, а в 1637 р. отримав запрошення до Лондона: англійський король Карл I замовив художнику особисто серію картин. Палким шанувальником творів К.Пуленбурга був утрехтський колекціонер живопису, барон Віллем-Вінсент ван Віттенхорст (1613-1674). Для свого великого зібрання він придбав близько 60 творів художника, і серед них – наш «Аркадійський краєвид». Про це свідчить червона сургучна печатка барона на звороті картини. Твір, який вдалося повернути в національну художню скарбницю, є досконалим зразком самобутнього жанру голландського живопису – так званого «аркадійського пейзажу». Одним із засновників цього жанру був саме Корнеліс Пуленбург [16].

Важливим залишається той факт, що до Міністерства закордонних справ України ще в серпні 1992 року надійшла нота Посольства Великої Британії в Києві, в якій висвітлювалася стурбованість різким зростанням на Лондонському ринку кількості незаконно вивезених з країн Центральної та Східної Європи виробів мистецтва [17, арк. 72-73].

Варто зазначити, що 15 лютого 1993 р. була укладена міжурядова угода між Україною та Німеччиною про культурне співробітництво. У документі йшлося, зокрема, про повернення власникам чи їх спадкоємцям втрачених або незаконно вивезених культурних цінностей. 13 липня 1993 р. було підписано двосторонній протокол з проблем культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені під час Другої світової війни та в наступні роки. Документ передбачав створення Міжурядової українсько-німецької комісії з проблем повернення культурних цінностей, у складі якої мали діяти робочі групи в галузі музеїв, архівів та бібліотек, а також здійснення пошуку й уточнення відомостей про переміщені культурні цінності, що перебувають на територіях сторін, були передбачені конкретні взаємні передачі таких предметів культури [18, арк. 1, с. 149]. У цей період в рамках двосторонньої співпраці Україна передала німецькій стороні цілу низку культурних об’єктів. Археологічний комплекс із 8 тис. фрагментів кераміки та виробів зі скла, що походив з пам’ятки древніх германців поселення І–ІІІ ст.; з фондів Київського музею західного та східного мистецтва було передано три альбоми з гравюрами ХVІІІ ст. до Дрезденської картинної галереї [19, с.165, с.175]. З Німеччини в Україну були передані втрачені в роки війни 83 предмети періоду енеоліту з колишнього Херсонського історико-археологічного музею. Адже це втрати культурного надбання всього українського народу, які складають цілі пласти національної культури.

До найважливіших повернень культурних цінностей з України до Німеччини належать так званий «архів Баха» Берлінської співочої академії, архівні документи, пов'язані з Йоганном Вольфгангом фон Ґете, кілька альбомів літографій та гравюр ХVІІІ ст., колекція археологічних матеріалів з історії поселення давніх германців та інші цінності, малюнок з Дрездена «Veduta di Valmontone» Георга Фрідріха Августа Лукаса. Твір Георга Лукаса належав приватній особі в Україні, яка запропонувала передати його посольству ФРН. Згодом німецьким експертам були передані списки 248 видань з бібліотеки «Розаріум» м. Зангергаузен, які після війни потрапили до бібліотеки Національного ботанічного саду ім. М.Гришка [19, с.165, с. 175].

У квітні 2011 р. уряд ФРН урочисто передав до України твори народного мистецтва – 210 писанок і 1 старовинну керамічну таріль. Вони були вивезені з Києва нацистами восени 1943 р. і знайдені німецькими фахівцями в одному з музеїв Баварії [20]. Переговорний процес щодо повернення того чи того об'єкту – справа тривала, часто вона триває роками.

Договірна база з країнами-членами об’єднання та підписання Україною Угоди про асоціацію дозволяє нарощувати співпрацю в сфері захисту та збереження культурних цінностей. Таким чином, для нашої держави при вирішенні проблем у сфері розшуку втрачених культурних цінностей та творів мистецтва в роки Другої світової війни досить важливо враховувати європейську практику, певний досвід Німеччини останніх десятиліть.

Слушним має стати використання політико-правових засад цієї політики як справи державної ваги. Варто в цьому зв'язку переглянути та внести доповнення до Закону про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, що запобігатиме незаконному вивезенню та ввезенню культурних цінностей, взявши за зразок сучасний Закон ФРН про захист культурних цінностей, прийнятий 31 липня 2016 р.

Доцільним буде створення профільної науково-дослідної установи, завданням якої стало б виявлення, повернення відчужених та переміщених українських культурних цінностей та поновлення активної роботи Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. У якості зразка державної установи варто взяти напрацьований досвід роботи Координаційного центру захисту культурних цінностей у м. Магдебург (ФРН).

Пошукову роботу з широким колом приватних колекціонерів, які відомі аукціонам світу своїми інтересами щодо продажу української культурної спадщини, варто перенести в площину державної політики. Така політика допоможе значно прискорити подолання наслідків нацистського силового панування.


Список використаних джерел та літератури

1. Богуславский М.М. Культурные ценности в международном обороте: правовые аспекты : монография / М.М.Богуславский. – 2- е изд., перераб. и

доп. – М. : Норма : ИНФРА – М, 2012. – 416 с.

2. Гайдашов А.В. Культурные ценности как предмет культурных посягательств. / А.В.Гайдашов // Преступность и культура. – М., Криминолог Ассоц. 1999. – С.55-57.

3. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. М.: Междунар. Отношения. /  Л.Н.Галенская. – 1972. – 176 с.

4. Себта Т.М. Мюнхенська систематична картотека власності мистецьких об’єктів (1945-1952: перспективи дослідження повоєнної реституції українських культурних цінностей. /Т.М.Себта.// Загартована історією: ювілейний збірник на пошану професора Надії Іванівни Миронець з нагоди 80–ліття від дня народження. /Д.В. Бурім, І.Верба, І.Гирич; гол. Редкол.: П.С. Сохань. – К.: НАН України, Ін-т укр.археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2013. – С. 221-236.

5. Кот С.І. Українсько-німецькі відносини щодо повернення та реституції культурних цінностей (1991–2012 рр.) /Кот С.І.// Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2012. – №21. – С. 163-180.

6. Українець Н.П. Державна реституційна політика України у сфері культурних цінностей (1991–2009 рр.). автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.02 / Н. П. Українець; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І.Ф. Кураса. – К., 2010. – 18 с.

7. Федорук О. К. Перетин знаку: Вибрані мистецтвознавчі статті: У 3 кн. / Інститут проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України. / О.К. Федорук. – Київ: Видавничий дім АС, 2006. – Кн. 1: Історія та теорія мистецтва. Постаті. Народна творчість. – 260 с.

8. Яцишин М.М. Українсько-німецькі культурні зв’язки кінця 80-х – у 90-ті роки XX cтоліття. / М.М. Яцишин. – Луцьк: Вежа, 1999. – 204 с

9. Грімстед Кеннеді Патриція, Боряк Г. Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв / АН Української РСР. Археографічна комісія; Український науковий інститут Гарвардського університету. / Патриція Кеннеді Грімстед, Г.Боряк. – Львів: Вид. центр "ФЕНІКС" 1992. – 120 с.

10. Małgorzata A. Quinkenstein Strukturen des illegalen Transfers von aus den polnischen Gebieten stammenden Kunstgütern zwischen Europa und Amerika in den Jahren 1944 bis 1949, „Historie. Jahresbuch des Zentrum für historische Forschung Berlin der Polnischen Akademie der Wissenschaften. Besatztung“, Folge 7 2013/2014, S. 370-376.

11. Історик Сергій Кот в програмі про історичні цінності. BBC Ukrainian. 11 липня 2009. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://www.bbc.com/ukrainian/indepth/story/2009/07/090711_kot_interactive_is.shtml (дата звернення: 2 листопада 2016 р.). – Назва з екрану.

12. Ulrike Hartung Verschleppt und verschollen. Eine Dokumentation deutscher, sowjetischer und amerikanischer Akten zum Kunstraub in der Sowjetunion (1941-1948). Kultur und Gesellschaft im östlichen Europa. Hardcover. Edition Temmen. 1. Jan. 2000. – S. 37-38.

13. Alexander Freiherr von Reitzenstein Itinerar durch Krieg und Kunst (1940-1948) [Tilmann Breuer] Privatdr. X. – S. 60-61.

14. Денисова Е. Правовые основы реституции культурных ценностей, перемещенных во время и по окончании Второй мировой войны /Е.Денисова.// Вестник МГИМО Университета. – Вып. № 1 / 2012. – С. 281-287.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Європейські історичні студії iconФілологічні студії збірник наукових праць
Філологічні студії : зб наук пр студентів І магістрантів. – Полтава : пнпу, 2011. – Вип. VІ. – 160 с
Європейські історичні студії iconОрієнтовні варіанти практичних занять та першого уроку О. В. Галегова
Учні згадують та пояснюють, що таке історія, як історичні процеси розвиваються в часі та просторі, що таке історичні пам’ятки, джерела...
Європейські історичні студії iconВісник львівського університету філософсько-політологічні студії
Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2010. Вип. 285 с
Європейські історичні студії iconСходознавчі студії в історичному кримознавстві в першій половині XIX століття

Європейські історичні студії iconОрієнтовне календарно-тематичне планування уроків мистецтва, 9 клас
Великі європейські стилі: античний, візантійський, романський, готичний, Ренесанс, бароко, рококо, класицизм, романтизм, реалізм
Європейські історичні студії iconОрієнтовне календарно-тематичне планування уроків мистецтва, 9 клас
Великі європейські стилі: античний, візантійський, романський, готичний, Ренесанс, бароко, рококо, класицизм, романтизм, реалізм
Європейські історичні студії iconЛюди в історії: історичні персонажі, групи людей І народи
Мета: визначити, що є головним змістом історії, яку роль в історії відіграють історичні діячі; удосконалити навички роботи з текстом;...
Європейські історичні студії iconДо Варязького моря 1
А капітан чував, що полковник Музиченко багато працював за кордоном, знає всі основні європейські мови, за час війни з Радянським...
Європейські історичні студії iconЛариса дворніченко
Філософська антропологія та сучасність (пам’яті В. Г. Табачковського) // Філософсько-антропологічні студії’2008. – К. Стилос, 2008....
Європейські історичні студії iconХудожня спадщина: студії
Франкової душі”. Основна увага приділяється особливостям художньої інтерпретації образу ліричної героїні. На основі зіставлення поетичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка