Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср



Скачати 383,4 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.06.2017
Розмір383,4 Kb.
  1   2   3

Юлія Кисла
Українська історична пам`ять:

конструювання загально радянської ідентичності в УРСР

(1930-ті-1960-ті рр.)
Після завершення громадянської війни 1917-1920 рр. перед керівництвом СРСР постала необхідність конституційного врегулювання відносин між радянськими республіками в багатонаціональній державі. РРФСР займала 92% території, на якій жило 70% населення майбутнього союзу соціалістичних республік. Цілком очевидним був той факт, що створена тоталітарна держава, досягнувши уніфікації в усіх сферах життя, прагнула до перетворення всіх радянських народів в один соціалістичний народ – з єдиним минулим, без пам`яті або ж з новою її формою.

Українська історична пам`ять, зокрема, зазнавши кардинальних змін в процесі становлення СРСР, набула нової форми в радянські часи. Це було спричинено особливим статусом Української РСР у комуністичному таборі. Адже вона була найбільшою неросійською республікою в СРСР, і без неї Радянський Союз втрачав рацію свого існування. Москва пропонувала українцям роль молодшого брата росіян в утриманні радянської системи та підкріплювала цю пропозицію історичними аргументами: без цього союзу українці й Україна давно зникли б з карти світу перед загрозою агресії зовні, чи то в часи Речі Посполитої та Османської імперії, чи то в часи Першої та Другої світових воєн. Українці виросли з Київської Русі, спільної колиски трьох братніх народів – українського, білоруського та російського, а покинувши її, тільки й хотіли возз`єднатися з братами та будувати з ними спільне майбутнє - Радянський Союз з його „новою історичною спільнотою” - радянським народом. Українське минуле з його довгою традицією анархістських козацько-селянських бунтів та революцій проти кожного уряду не вписувалося в таку ідилічну схему. Радянський режим щодо українців, як зазначає Ярослав Грицак, практикував „радикальну національну амнезію”1. В таких умовах історична пам`ять українців була не лише деформована до невпізнаваємості, але й ”атрофована”, як атрофуються м`язи людини, яких вона не задіює.

Процес „винайдення” нової форми української історичної пам`яті радянського зразка відбувався поступово і відзначався своєю прямою залежністю від змін в радянській національній політиці та ідеологічних трансформацій. В останні роки з`являється все більше досліджень, присвячених вивченню національного питання в СРСР. Інтерес до даної проблематики обумовлений, зокрема, намаганнями пояснити причини розпаду могутньої держави. Основною тезою робіт на цю тему є думка про суперечливість національної політики, яка проводилася радянським керівництвом. З однієї сторони, воно активно сприяло формуванню національних ідентичностей, з іншої – досить послідовно проводило курс на створення єдиної радянської спільноти. Результатом першої тенденції стало те, що в масову свідомість на фоні пропаганди інтернаціоналізму впроваджувалися норми націоналізму. Протягом десятиліть радянське керівництво навіювало поколінням радянської держави, що вони не просто люди та громадяни, а ще й представники ”націй та народностей”, які володіють визначеними правами та різноманітними статусами. Одночасно, на противагу актуалізації націоналістичного дискурсу, комуністи намагалися реалізувати доктрину „пролетарського інтернаціоналізму”, сутність якої, за виразом О. Тішкова, полягала в тому, що „солідарність трудівників Росії в ім`я спільної революційної справи вимагає їхнього об`єднання в єдину державу”. Ця друга тенденція була спрямована на інтеграцію полікультурного суспільства в громадянську націю та була схожа, на думку С. Рибакова, на „звичайне націобудівництво, лише забарвлене в „камуфляжний” класовий колір”2.

Особливістю державного будівництва СРСР стало те, що комуністичний режим активно використовував етнічність для територіально-адміністративного структурування країни. Через це він докладав багато зусиль та засобів для розвитку радянських етнонацій. Було вироблено своєрідну номенклатуру народів – соціалістичних націй і народностей, ранжованих за своїм етнополітичним статусом від союзних республік до автономних округів. Бажання радянського керівництва уникнути небезпеки сприйматися як імперія змушувала його звернутись до стратегії т.зв. „позитивної дії” (Т. Мартін), проголошення основних засадничих принципів національної держави – принципів державного суверенітету та національного самовизначення. Основною її відмінністю від попередників було „відкидання нею своєї імперської сутності та використання цих принципів у якості інструментів не заснованого на консенсусі контролю за поліетнічним населенням”3. Так більшовики намагалися сполучити націоналістичну вимогу національної території, культури, мови та еліти з соціалістичною потребою економічної та політичної унітарності держави. В такій інтерпретації їх скоріше можна назвати „інтернаціональними націоналістами” або ж, використовуючи термін Тері Мартіна, націоналістами „позитивної дії”4.

Національна політика комуністів пояснювалася не стільки їх прагненням до реального розвитку та звільнення народів, скільки розумінням того, що національна свідомість є „невідворотною історичною фазою, яку всі народи мають пройти на шляху до інтернаціоналізму”5. Відповідно до розробленої більшовиками нової національної стратегії вони вживали заходи, спрямовані на „максимальний розвиток національної культури, з тим, щоб вона вичерпала себе до кінця, і щоб потім було створено базу для організації міжнародної соціалістичної культури”6.

Більшовицьку національну політику неможна розглядати у відриві від питання радянських ідеологічних трансформацій 30-х р., оскільки саме вони, як показує матеріал, стали першими ознаками переорієнтації сталінської ідеології в сторону націоналізму. В цей період Йосип Сталін поступово еволюціонує в своїх поглядах щодо націоналізму та розуміє важливість національної складової у справі державного будівництва. Він також визнає необхідність створення нової радянської спільноти, яка б поділяла спільні історичні образи та уявлення. Центральною ідеєю мав стати саме національний компонент, оскільки без нього неможливо було створити потужний інтегруючий міф. В умовах прискореної індустріалізації партійне керівництво відмовилось від ідеалізму та революційного ідеологічного пуританства на користь досягнення реальних політико-економічних завдань. А, відтак, розчарування в доктрині світової революції та пролетарського інтернаціоналізму, потреба в сильній централізованій державі, такої необхідної умови для існування тоталітарного суспільства, призвели до зростання інтересу до ідеї великодержавності та змусили партійну верхівку на чолі зі Сталіним звернутись до історичних традицій та цінностей російського самодержавства. Поступово відроджується позитивний образ російського минулого: зокрема, ленінська формула „Росія – тюрма народів” заміняється на формулу „царизм – тюрма народів”, а з середини 30-х рр. реабілітуються такі історичні особи, як Іван IV Грозний, Олександр Невський, Петро Перший. До середини 30-х років було завершено націоналізацію історії та літератури, переглянуто стару модель історичних знань, запропоновану в 20-ті роки Миколою Покровським. Зв`язок з дореволюційною Росією мав дати сталінському режиму необхідну легітимність, яку марксизм-ленінізм не був здатний забезпечити.

Так званий „великий поворот” 1930-х рр., (Great retreat) тобто відхід сталінської ідеології від революційного пролетарського інтернаціоналізму до русоцентризму, став предметом якнайширшого наукового зацікавлення серед дослідників цієї епохи. Дискусії навколо питання сталінської переорієнтації в сторону націоналізму, переважно великодержавницького забарвлення, і досі активно тривають. Однією з найпродуктивніших наразі є версія американського дослідника Девіда Бранденбергера. Він стверджує, що русоцентричні теми було впроваджено в радянську ідеологію 30-х рр. в контексті більш прагматичної ідеологічної орієнтації, коли вище партійне керівництво дійшло до висновку, що утопічний пролетарський інтернаціоналізм стримує мобілізацію радянського суспільства на індустріалізацію та війну. Результатом пошуків більш прагматичної об`єднавчої теорії стало вироблення концепту „русоцентричного етатизму”, який мав стати найефективнішим способом сприяння державному будівництву та забезпечення народної лояльності до режиму7.

Правлячий режим прагнув проводити політику політичної та культурної консолідації населення Радянського Союзу. Відповідно в ідеологічному дискурсі, який було вироблено, відбувалося активне маніпулювання історичним матеріалом, за допомогою якого створювався єдиний погляд на історію СРСР. Адже саме історіографія виступає в якості одного з найбільш впливових методів формування спільної історичної уяви і є головним маркером суспільно-ідеологічної динаміки. За її допомогою для всіх народів СРСР впроваджувалася в суспільну свідомість радянська ідентичність та конструювалася спільна історична пам`ять. Вже в 1931-1934 рр. історія реабілітується як предмет (в 1920-ті рр. її було замінено суспільствознавством), а відповідно формується і нова виховна концепція школи. Соціологія та класовий аналіз школи Покровського заміняються традиційним історичним наративом, в центрі якого - тема державного будівництва. Крім того, сама російська історія переписується з метою доручення національних історій республік до єдиної спільної радянської (читай російської) історії.

Надалі з цією ж метою було розроблено низку ідеологем, за допомогою яких актуалізувалася загально радянська свідомість. „Наднаціональні історичні образи”8 – наприклад, „збирання земель” чи „возз`єднання”, „братської допомоги” чи „дружби народів” – виступили в ролі ефективних засобів наднаціональної мобілізації. Особлива роль в даному процесі належала саме концепту „дружби народів”, який був своєрідною ідеологічною надбудовою над двома іншими концептами – примордіалістської етнічності та русоцентризму. На думку Тері Мартіна, саме ця ідеологема грала роль домінантної національності в традиційній національній державі та була „уявленою спільнотою Радянського Союзу”9.

Створена з метою мобілізації розрізненого населення країни, метафора „дружби народів” вперше була проголошена Йосипом Сталіним в грудні 1935 р. та окреслена в межах міжетнічного співробітництва та національної гармонії, що стало можливим лише завдяки соціалізму. Характерно, що до 1930 р. загальноприйнятою була позиція, що лише радянська влада відкрила народам СРСР шлях до дружби10. Після 1934-36 рр. дружба народів СРСР оголошувалася вічною – вони дружили завжди, з часів Київської Русі і московських князів, і завжди будуть разом.

У 1936 р., попри офіційно проголошений принцип рівноправ`я усіх братніх народів, в їхній сім`ї з`являється старший брат – великий російський народ. Взимку 1936 р. „Правда” визначає місце російського народу в радянському суспільстві та вперше проголошує формулу „першого серед рівних”, заклавши основи для виникнення подальшої етнічної ієрархії. В статті, зокрема, підкреслюється „виключна роль” російського народу в боротьбі за пролетарську державу та величезне значення російської культури для розвитку інших народів СРСР. Крім того вводиться формула ототожнення всього російського з радянським з огляду на його значний вплив11. Відтоді дедалі більше оформлюється ієрархічна схема радянських націй та народностей. „Великий російський народ”, який вінчав цю піраміду радянських націй, розглядався сталінським керівництвом як своєрідний цемент, державна нація, чиї інтереси збігаються з інтересами сталінської імперії. А відтак, залучаючи сюжети з російського минулого, сталінська ідеологія поставила міфологему про „великий російський народ” на центральне місце в радянському проекті всіх соціалістичних націй.

Ці ідеологічні зрушення знайшли своє продовження передусім в сфері історіописання та шкільництва. Початок корегування партійної історії відзначила стаття І.Сталіна „Про деякі питання історії більшовизму”, надрукована в журналі „Пролетарська революція” 1931 р., що фактично позначило якісний перехід у розвитку історико-партійної науки. В 1934-1936 рр. розпочинається робота по написанню стабільних підручників з історії СРСР та публікуються „Зауваження” Сталіна, Жданова та Кірова (рецензія на підручники з історії СРСР) – інструкція, як викладати російську історію. Радянська історія, препарована Сталіним, набуває вид своєрідного гібриду націоналізму та марксизму. В підручнику з історії дозволяється згадка про введення християнства, оскільки воно було „прогресом в порівнянні з язичницьким варварством”, дозволяється говорити про „прогресивну роль монастирів в перші століття після хрещення Русі”, оскільки вони насаджували грамоту та були „колонізаційними базами”12. Прогресивним оголошується будівництво міцної держави, прагнення до моря. У зв`язку з цим з`являються і “прогресивні” князі та царі – ті, хто відображав прогресивні закони історії, і реакційні народні виступи – якщо вони заважали „прогресивним” діям князя чи царя. Народ є „прогресивним”, якщо він підтримує царя. Історія, яка після 1917 р. розглядалася з точки зору класової боротьби, починає переглядатись з точки зору боротьби за створення сильної держави. Таким чином, схема ортодоксального марксизму про боротьбу класів спритно ув`язується зі схемою ортодоксального націоналізму.

В 1936 р. виходить „Короткий курс історії ВКП(б)” (далі КК), який фактично завершує процес підгону революційної історії під стандарт концепції Сталіна. „Короткий курс” позначив зміну в ідеологічній стратегії радянського керівництва. Т.зв. „класово-орієнтовану радянську систему лояльності” 1920-х рр., засновану на принципі мобілізації населення через „надихання прикладом” („mobilization by example”), було замінено на більш прагматичну концепцію „русоцентричного етатизму” (Девід Брандербергер)13.

Якщо розгляд післяреволюційної історії мав коригуватись відповідно до тез „Короткого курсу історії ВКП(б)”, то історичні сюжети з дореволюційного періоду повинні були трактуватися з позицій, виголошених в підручнику історії СРСР Шестакова-Жданова 1938 р. та кількох постановах, які разом витворювали офіційну модель історичної пам`яті радянського соціуму та містили основні ідеологічні установки тих часів. Серед більше сорока десятків підручників, представлених на конкурсі, найбільш придатним посібником для роботи в школі було визнано колективну працю, складену кафедрою історії СРСР Московського державного педагогічного інституту під редакцією професора СРСР Олександра Шестакова. Цей варіант підручника, ретельно відредагований в 1937 р. керівником агітаційно-пропагандистської роботи ВКП(б) Андрієм Ждановим, отримав в науковій літературі назву «підручника Шестакова-Жданова». В постанові журі урядової комісії з конкурсу на найкращий підручник для 3-го та 4-го класів середньої школи з історії СРСР зазначаються основні постулати нової історичної свідомості. Так вперше на противагу язичницькому варварству пропагується прогресивне значення введення християнства на Русі. Крім того, піддається критиці факт ігнорування авторами-конкурсантами „позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст.”, а відповідно й попередня історіографічна формула трактування Переяславської ради як „абсолютного зла” змінюється новою формулою „найменшого зла”14. Якщо в програмі курсу історії України за 1931 рік Переяславський договір описувався як „спілка українських феодалів з російськими і по суті юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною»15, то відповідно до нової історіографічної формули це вже „приєднання, що було якнайменшим злом для України в той час”16. Таким чином, радянська дійсність 30-х рр. з метою легітимізації владних структур проголошувалась вершиною історичного розвитку країни, втіленням надій та прагнень багатьох поколінь людей, результатом боротьби, яку робітники та селяни вели продовж століть. Це й був головний висновок, до якого мало б вести вивчення історії СРСР.

В контексті ідеологічних та політичних трансформації, які відбувалися в СРСР в 30-ті рр., постановою Колегії Наркомату освіти УРСР від 1 січня 1933 р. в Україні відродили роботу державних університетів, в тому ж році створено історичний факультет в Київському університеті. У січні 1936 р. в Москві на базі низки партійних інститутів було створено Інститут історії АН СРСР, а 23 липня 1936 р. в системі Академії наук УРСР на основі Інституту історії ВУАМЛІН17 було створено Інститут історії України, який почав вивчати історію України згідно із схемами марксистської концепції про суспільно-економічні формації.

Становлення єдиного радянського світогляду відбувалося також через актуалізацію ідеологем „радянський патріотизм” та частково „радянський народ”. Характерною особливістю радянського патріотичного виховання в другій половині 30-х рр. було те, що воно ґрунтувалося не лише на прищепленні любові до всього російського, а скоріше на вихованні ненависті до зовнішніх ворогів. В умовах воєнної небезпеки радянське керівництво чітко розуміло, що такій ситуації досягнення масової підтримки радянської влади з боку неросійських народів, українців, зокрема, мало базуватись не на залякуванні і примусі, а на їхній свідомій ідентифікації себе з цією владою. А, відтак, формування української моделі „радянського патріотизму” мало відбуватись з урахуванням місцевої соціальної та національної специфіки. Водночас слід наголосити, що на відміну від Росії, де „радянське” сприймалося більшістю населення як синонім „російського”, врахування національних особливостей в УРСР призводило до ефекту формування подвійної ідентичності – як української, так і радянської18. Проте, акцентувався вторинний характер цього різновиду історико-патріотичної тематики, оскільки вона могла існувати лише в контексті пропагованої російсько-української дружби - „величної допомоги Україні від великого російського народу”.

Наступним моментом побудови об`єднавчої ідеї у формі „дружби народів” на теренах УРСР стала розробка нових поглядів на Київську Русь та її спадщину. Українські історики-націоналісти обстоювали пріоритетне право українського народу на „київську спадщину”, яке в контексті впровадження радянською ідеологією концепції „старшого брата” було зовсім неприйнятне. Ситуацію було вирішено завдяки запровадженню нового положення про Київську Русь як „спільний початковий період”19 або „спільну колиску”20, історії трьох східнослов`янських народів, які відігравали надзвичайно важливу роль у ідейному обґрунтуванні засад „споконвічного”, „непорушного” „братерського союзу” українців, білорусів та росіян, неодмінної умови існування самого Радянського Союзу. Остаточно нова концепція про Київську Русь утвердилася завдяки працям московського історика Бориса Грекова, який висунув теорію про існування „давньоруської народності” – єдиного руського (східнослов`янського) народу Київської Русі, спільного пращура українського, російського та білоруського народів. Його монографія „Київська Русь”, що вийшла в 1939 р, збіглася у часі з приєднанням до СРСР Західної України та Західної Білорусії, що дозволило Грекову 26 жовтня 1939 р. на засіданні відділення історії та літератури АН СРСР зробити доповідь, у якій він прослідкував „енто-культурну єдність та спільність західних українців і білорусів”21. Цікавими для порівняння є два коротких огляди історії Західної України, які вийшли в Москві та Києві в 1940 р., оскільки це дає можливість побачити, наскільки різним було розуміння нової політики пам`яті радянськими українськими та російськими історикам. В Києві С. Білоус та О. Оглоблін описували щойно приєднані землі як „давні українські землі”, в Москві ж В. Пічета в першому ж реченні проголосив землі Західної України та Білорусі „споконвічними російськими землями, які були частиною імперії Рюриковичів”22.

В Україні дещо пізніше, ніж в Росії (з кінця 1930-х рр.) відбувся процес реабілітації національних героїв, раніше негативно маркованих. Нагадаємо, що Велика радянська енциклопедія 1935 року повідомляла: „Хмельницький Богдан Зіновій - політичний діяч середини XVII віку у Польщі і на Україні, ім'я якого пов'язано з найбільшою селянською війною на Україні, яка в дворянсько-буржуазній історіографії зветься „Хмельниччиною”... Але Хмельницький насправді не був і не міг бути вождем революції і зіграв у ній роль зрадника і лютого ворога повсталих козацько-селянських мас”, бо „сприяв закріпленню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення”23. Як вже зазначалося, першу зміну тлумачення постаті гетьмана та самої Переяславської Ради було окреслено в „Зауваженнях...”, а вже в серпні 1937 р. в „Правде” та підручнику Шестакова-Жданова (1938 р.) офіційно затверджено формулу „меншого зла”. В 1937 р. Олександр Корнійчук написав п`єсу „Богдан Хмельницький”, в якій гетьман зображувався великим державником та воєнним керівником, видатним етнічним героєм, який звільнив Україну від польського поневолення та створив козацьку державу. Навесні 1939 р. п`єсу було затверджено, а в 1941 р. вона отримала Сталінську премію. Протягом 1939-1940 рр. режисер Ігор Савченко за цим твором зняв фільм з однойменною назвою. Характерним є той факт, що фільм створював образ гетьмана як народного лідера в боротьбі проти польського пригноблення, ігноруючи водночас факт подальшого союзу з Росією.

Реабілітація Хмельницького визначила шлях для відновлення пам`яті про інших „великих пращурів” українського народу, зокрема, українського еквівалента Олександра Невського князя Данила Галицького, а також поета Тараса Шевченка. Широкого розголосу набуло святкування 125-ої річниці поета, на честь якого було перейменовано Київський університет та Оперний театр. Було опубліковано повне зібрання творів Шевченка і споруджено декілька пам`ятників, зокрема, в травні 1935 р. у Харкові24. Так, наприклад, відкриття пам`ятника в Києві зібрало близько 200 тисяч учасників, до яких з промовами звернулися Микита Хрущов та інші партійні керівники. Старий образ Шевченка - „поета селянського повстання” - в 1939 р. Шевченко змінюється на новий, відтепер Шевченко - „великий син українського народу”, „засновник української літератури та батько нації25.

В 1940 р. Інститут історії України нарешті опублікував колективну працю „Історія України: Короткий курс”, яка фактично поклала початок реабілітації національного наративу. Князь Данило Галицький та Богдан Хмельницький тут постають великими патріотами та вправними воєначальниками. Водночас відбувається повернення до старої інтерпретації царської історіографії, де гетьман Мазепа – зрадник, оскільки підняв повстання проти Петра Першого. Історія Кирило-Мефодіївського братства, першої підпільної політичної організації, розглядається через призму прославляння одного з її членів - великого національного поета Тараса Шевченка. Однак апогеєм всієї історії України стає „велике возз`єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі”26.

Вже на самому початку радянсько-німецької війни з огляду на необхідність підвищення морально-патріотичного духу населення на боротьбу проти „фашистських окупантів” відбувається широка кампанія з популяризації ідей радянського патріотизму та пробудження етнічної свідомості народів для боротьби. Проте історичні сюжети, запозичені з російської історії, були мало ефективні для мобілізації українського народу, оскільки цe були суто російські конфлікти часів, коли український етнос ще не підлягав російській імперії і в них участі не брав. Отже, необхідно було віднайти „корисні” історичні сюжети, які б мали сильніше національне забарвлення та мали більші мобілізаційні властивості. Відбувалося т.зв. „підлатування”, корегування місцевої національно-героїчної патетики відповідно до офіційної моделі лояльності до правлячого режиму та витворених моделей ідентичності. Зокрема, в московській „Правде” крім публікацій про Невського та Кутузова27 поступово з`являються згадки про галицького князя Данила і його боротьбу з литовцями та запорізьких козаків в опозиції до поляків та татар. Відтак, виявилося, що як і росіяни вели вітчизняну війну проти Наполеона в 1812 р., так і українці вели свої вітчизняні війни проти поляків а німців в середині XVI століття. Перша поява подібних образів датується 2 липня 1941 р. з появою статті М. Петровського „Військова доблесть українського народу”, де автор виводить військові українські традиції від князя Святослава та подає загальну дефініцію української історії без залучення понять класової боротьби, проголошуючи, що „вся історія України сповнена героїчної боротьби за свою свободу та незалежність проти іноземних загарбників”28.


Каталог: files -> research
files -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
files -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
files -> Для вчителів зарубіжної літератури
files -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
files -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
files -> Талант людини це божий дар
research -> Вивчення щоденної історії в контексті феноменологічної соціології
research -> Наталія Дмитришин Жінка у греко-католицькій священичій сім’ї у Галичині
research -> Між опором та пристосуванням: греко-католицьке релігійне підпілля в системі радянського тоталітаризму


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconКилимиста Юлія Володимирівна Українська мова Тестові завдання у форматі зно
Килимиста Юлія Володимирівна, вчитель української мови та літератури, спеціаліст першої категорії
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconРуслан, богдан І мирон: три приклади конструювання ідентичності серед галицьких русино-українців
У 1786 р. Вольфґанґ Амадеус Моцарт переїхав з Відня до Праги. По переїзді він написав листа до свого приятеля Ґотфріда фон Жакена,...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconЯк на ваш розсуд, що таке історична подія?
Америки І морського шляху до Індії; винайдення фотографії І телефону, радіо й телевізора, конструювання літака та гвинтокрила, вихід...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconРозділ І. Феномен книги як «пам’яті поколінь»
Адже саме пам’ять є тим ланцюжком, що єднає покоління. Пам’ять, матеріально втілена в образі книги, у слові, художніх образах, зображеннях...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconПовідомлення теми, мети. Відеоролик «Українська пісня»
«Українська пісня – це бездонна душа українського народу» Розробила: Черниш Юлія Павлівна
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconКруглий стіл на тему: ‘’Історична пам’ять у творах О. Довженка’’
Мета: Поглибити знання учасників круглого столу з історії українського кінематогрофа,виховання емоційно-ціннісного ставлення до творчості...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср icon«Соломія Крушельницька відома українська співачка І педагог, заслужений діяч мистецтв урср»
Мета заходу: Ознайомити учнів з життям та творчістю відомої української співачки та педагога, заслуженого діяча мистецтв урср с....
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconВиховний захід Пам'ять Героїв у полум’ї свічок Підготувала: Кл керівник групи в 14 1/9 Ганжа А. Г
Мета: вшанувати пам’ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини, виховати патріотичну свідомість, розвивати бажання...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconОлександр Маринич – видатний учений-географ, державний та громадський діяч Краєзнавча розвідка присвячена видатному українському географу, міністру освіти урср — Олександру Мефодійовичу Мариничу
Урср — Олександру Мефодійовичу Мариничу. У статті вперше представлено матеріали про його навчання в Кіровоградській політехнічній...
Юлія Кисла Українська історична пам`ять: конструювання загально радянської ідентичності в урср iconУрок. Українська література, 9 клас Тема. «Вшануймо пам’ять Кобзаря»
Т. Шевченка в умовах підневільного становища нації, прагнення бути справжніми українцями; мати почуття гордості за Україну, за її...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка