Юридичного факультету



Сторінка2/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.23 Mb.
1   2   3   4   5   6

ДЕМОКРАТІЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Доповідач:Гиркіна О., студентка групи Ю-05

Науковий керівник: Семенов В.М. к. держ. упр.
Питання про шляхи розвитку держави та права займає одне з центральних місць у науці про політичну організацію суспільства. Правильне розуміння того, який саме напрямок розвитку держави та права є найперспективнішим, дає змогу суспільству чітко окреслити компетенцію та межі організації публічної влади в країні. З тотальною трансформацією загальноприйнятих норм та звичаїв, а також з переходом на новий етап свого так би мовити піднесення більшість держав сягають демократичного шляху розвитку, як альтернативного варіанту серед інших порівняно негуманних форм державного режиму.

Питаннями пошуку шляхів розвитку держави та права займалися О. Скакун, В. Цвєтков, А. Діланян, І. Ільїна, Ю. Тихомирова, С. Соловейчик, О. Дашковська, Л. Герасіна, С. Бондарчук й інші.

Метою цього дослідження обрано завдання визначення демократичної форми державного режиму як альтернативної, у порівняння, наприклад, з тоталітарною чи авторитарною.

Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі форму суспільних об'єднань, необхідно пам'ятати, що ця державна організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої, своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін. Право також має свої суттєві ознаки, що залежать від форми державного режиму .

Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку: зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя, станова держава і сучасна держава.

Саме сучасна держава посідає верхівку вищенаведеного еволюційного ланцюга державної організації, напрямок розвитку якого – це все більш повне і багатостороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Проте альтернативою залишається розвиток держави та права на засадах демократії. Адже сучасна держава та право лояльно відтворюють принципи даного режиму. А. Діланян зазначає: «Демократія – це форма організації будь-якого суспільного об’єднання, основаного на засадах рівноправності його членів, періодичної виборності органів управління та прийнятті рішень у відповідь з волею більшості [2, c. 53]

Тому можна навіть у деякій мірі ототожнити поняття «сучасна держава» та «демократія». Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. До того ж, демократичний режим не зводиться лише до захисту прав більшості, а й забезпечує права меншості, зокрема у виборчій системі та представницьких органах влади. [1, c. 35]

Основні етапи та фактори, що визначають процес формування та розвитку демократичної держави, були спільними й у становленні та розвитку

громадянського суспільства та правової держави. Саме розвинене громадянське суспільство та правова держава складають основу сучасної демократії. Становлення сучасної демократії пов’язане з утвердженням у процесі капіталістичного розвитку нового світогляду, в основі якого лежить ідея вроджених невідчужуваних прав людини. Така нова система світогляду утверджувалася в процесі реалізації у всіх сферах суспільного життя ліберального вчення. Саме тому сучасна демократія часто йменується ліберальною демократією. І хоча сучасна демократія не зводиться цілком до лібералізму, його роль, як домінуючої ідеології, що визначає ключові принципи організації та здійснення державної влади, у всіх сучасних розвинених країнах залишається незмінною.

Важливою передумовою демократії є високий рівень політичної та правової культури суспільства, як і його культури взагалі. Зокрема, сучасна демократія передбачає інтелектуальну, моральну та психологічну компетентність громадян у прийнятті політичних та правових рішень. Важливим засобом формування такої компетенції народу є його реальна систематична участь у прийнятті конкретних рішень політичного та правового характеру. Це також означає, що демократична держава несе відповідальність за те, щоб усі її громадяни мали змогу отримати освіту, яка б дозволила їм брати участь у суспільно-політичному житті.

Таким чином, демократія набуває реального характеру лише тоді, коли вона ґрунтується на відповідних їй формах свідомості та культури суспільства, а її життєдіяльність безпосередньо залежить від психологічної готовності її громадян відстоювати її принципи перед лицем тих, хто посягає на неї. Влада держави реально простягається настільки далеко, настільки громадяни усвідомлюють її залежними від неї. Тому усвідомлення громадянами їх особистої чи суспільної свободи обумовлює відповідне обмеження державної влади.

У сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Вводиться принцип соціальної відповідальності приватних корпорацій, так само державні соціальні програми стають невід’ємною частиною державної практики.

Проте встановленню демократії все ж передували певні передумови, що фактично зазначають її засади. Компетентно передумови демократії можна поділити на політичні, ідеологічні, державно-правові, а також економічні, що безпосередньо ґрунтуються на економічній свободі особи, рівності усіх форм власності та їхній однаковій охороні та захисті з боку держави. В. Сухонос зазначає: «Свобода особи передбачає той факт, що коли лише особа стає економічно незалежною від держави, у країні встановлюється демократія [3, c.242]».

Демократія, основана на принципах законності, рівності, свободи, справедливості, що фактично відтворюють загальнолюдські цінності, є джерелом не ущемленого права. Саме право є важливим фактором у становленні і розвитку держави. Право в державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в державній організації сучасного типу, а отже, демократичній державі, народжуються нові форми правових норм, перш за все ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке видається органами центральної державної влади, поступово витісняє звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє велику роль у зміцненні й об'єднанні населення держави в єдиний народ та безпосередньому вираженню його потреб і пріоритетів.

Таким чином, альтернативним шляхом розвитку держави та права, що підтримують більшість сучасних держав, у порівнянні з іншими формами політичного режиму, є демократія.
Література


  1. Білецький О. В. Принципи демократії / О.В.Білецький // Історія та правознавство. – 2001. - №3. – С. 10 – 18

  2. Політологія: Підруч. для курсантів вищ. військових навч. закл. ЗС України / В.Ф. Смолянюк (ред.). — Вінниця : Нова книга, 2002. — 446с.

  3. Сухонос В.В. Теорія держави та права: Навчальний посібник. / В.В.Сухонос. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с.



ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ КІОТСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ МИТНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Доповідач: Денисенко Сергій Іванович, викладач кафедри права
У багатьох країнах світу, при перетинанні державних кордонів, існують жорсткі документарні вимоги та недостатньо високий рівень автоматизації обов’язкових митних процедур, що створюють серйозні перепони розвитку міжнародної торгівлі.

Так, митні операції, що не впливають на розмір митного тарифу, називають ще митними процедурами та формальностями, які здійснюють нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі. Вони можуть перетворитись у додаткові бар’єри в торгівлі, якщо перевищують нормальні загальноприйняті норми, та затримувати митне оформлення. Витрати, пов’язані з митними формальностями, нерідко перебільшують розміри митних зборів. До таких процедур та формальностей відносять: правила прийняття товарів до митного оформлення, місце виконання митних формальностей; правила зберігання товарів, що призначені до митного оформлення; режим транзиту; взаємовідносини митних органів з особами, що переміщують товар; правила оскарження дій митних органів та інше.

У зв’язку з чим важливим аспектом спрощення процедур торгівлі є впровадження та застосування переглянутої Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур яка була укладена у м. Кіото у 1973 р. (далі - Кіотська конвенція) [1]. Переглянута Кіотська конвенція, що набрала чинності 3 лютого 2006 року передбачає максимальне практичне використання інформаційних технологій та розглядає їх як один з принципів митного оформлення, реалізація якого сприятиме спрощенню та гармонізації митних процедур. Вона містить також положення про сучасні митні формальності та процедури, узгодженні митні документи для використання в міжнародній торгівлі та передбачає використання методів управління ризиками.

На даний час конвенція складається з Протоколу про зміни міжнародної Конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур від 26 червня 1999 р., самого зміненого тексту Кіотської конвенції, що наводиться в додатку I до цього Протоколу, Загального додатку, наведеного у додатку II до цього Протоколу, та Спеціальних додатків, наведених у додатку III до цього Протоколу.

Необхідно також зазначити, що Кіотська конвенція є орієнтиром у побудові митного регулювання багатьох держав світу, а також є базою і орієнтиром для уніфікації митного законодавства різних держав. Положення Конвенції сформульовані у вигляді принципів, які власне і є основою для розроблення на підставі них конкретних правил регулювання митних процедур, дозволяють усунути їх розбіжності та сприяють розвитку міжнародної торгівлі.

На даний час до Кіотської конвенції приєднались 64 держави, в тому числі такі провідні країни світу як: США, Канада, Японія Австралія, Китай, держави Європейського союзу та інші. З країн СНД до неї вже приєднались Казахстан, Азербайджан, Україна та Російська Федерація.

Приєднавшись до Кіотської конвенції будь-яка держава світу, відповідно до ст.13 Конвенції, повинна запровадити Стандартні правила Загального додатку, спеціальних додатків та їхніх розділів не пізніше ніж через 36 місяців після набрання ними чинності. Тим самим держава, що приєдналася, бере на себе міжнародні зобов’язання по запровадженню положень конвенції на національному рівні. Тобто, будь-яка держава світу, що приєднується до Кіотської конвенції повинна оцінити необхідність прискорення митних процедур, показники економічності, оперативності митного оформлення і достовірності митного контролю, а також ступені готовності митної служби до застосування принципів, закладених в конвенції.

Однак положення Кіотської конвенції часто встановлюють неприйняті для держав на даному етапі їх економічного та технічного розвитку стандарти у зв’язку з недостатнім технічним, правовим та матеріальним забезпеченням для їх реалізації.

Саме цим пояснюється той факт, що з 174 держав-учасниць Всесвітньої митної організації до Кіотської конвенції приєдналося лише 67 держав.

Так, Україна Законом України «Про приєднання України до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур» від 05.10.2006 року №227-V [2] приєдналася до оновленої Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур та всіх її додатків. Відповідно до ст.13 Кіотської конвенції кожна договірна сторона повинна запровадити прийняті нею Стандартні правила Загального додатку, спеціальних додатків та їхніх розділів не пізніше, ніж через 36 місяців після набрання чинності такими додатками або розділами для такої договірної сторони. Це означає, що Україна приєднавшись до Кіотської конвенції взяла на себе зобов’язання запровадити стандарти конвенції в діяльності митних органів України на протязі 3-х років з дня її приєднання, тобто до 05 жовтня 2010 року.

Виходячи з намічених тенденцій в напрямках розвитку митного регулювання (скорочення повноважень митних органів, орієнтація на виконання положень ГАТТ та Кіотської конвенції) в частині гармонізації та спрощення митних процедур при переміщенні товарів через митний кордон Президентом та Урядом України перед Держмитслужбою були поставленні завдання щодо вдосконалення діяльності митних органів у напрямку спрощення митних процедур при переміщенні товарів через митний кордон України з метою гармонізації технології митного контролю з відповідними технологіями європейських держав.

Виходячи з викладеного вище на даний час існують деякі проблеми реалізація міжнародних стандартів Кіотської конвенції, що пов’язані із застосуванням у діяльності митних органів України інформаційних митних технологій.

Проблеми реалізації зазначеного вище стандарту Кіотської конвенції у першу чергу, пов’язані з недосконалим митним законодавством України. Так, стандартом 3.21. розділу 3 Генерального додатку Кіотської конвенції передбачено подачу митної декларації електронним способом, однак Митний кодекс України прийнятий у 2002 році [3] не містить такої норми як подача митної декларації в електронному вигляді. Відсутність цього не сприяє належній реалізації в діяльності митних органів України даного стандарту Конвенції, хоча при приєднанні до міжнародного договору, національне законодавство повинно приводитись у відповідність до його положень.

Реалізації стандартів Кіотської конвенції в діяльність митних органів України на даний час, заважає також недостатня модернізація інформаційно-технологічного забезпечення, а саме: несумісність програмного забезпечення декларантів та митних органів, недосконалість системи обміну інформацією між декларантами та митними органами, а також обмеженість пропускної спроможності комп’ютерних мереж, оновлення яких на даний час вимагає значних коштів.

Створення умов для застосування багатьох стандартів може, бути в посиленні окремих напрямків діяльності (наприклад, в підвищенні рівня відповідальності за порушення порядку здійснення митної процедури або в підвищенні технічного та кадрового забезпечення митних органів). Остання вимагає значних матеріальних витрат, тому необхідність реалізації окремих стандартів Кіотської конвенції в діяльності митних органів України, повинна визначатись порівнянням очікуваних результатів (наслідків) стандартизації і витрачених на це ресурсів (принципи ефективності упровадження стандартів). Причому, результати повинні оцінюватися з позицій інтересів держави з урахуванням інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності. Умови застосування стандартів засновані на принципах, що забезпечують успішне застосування стандартів. Виявлення невідповідностей українського митного законодавства повинно здійснюватись на основі формалізації цілей застосування кожного стандарту Кіотської конвенції (кількісних або якісних) і зіставлення їх з досягнутими результатами вдосконалення митних процедур в Україні (принцип формалізації цілей)1 [4]. В той же час, необхідно виключити формальний підхід до застосування стандартів, щоб уникнути ситуації, коли всі стандарти виконані (за цільовою ознакою), а ідеї, закладені в Конвенції, в цілому не реалізовані.

Після створення достатніх умов для реалізації стандартів Кіотської конвенції здійснюється їх поетапне впровадження, засноване на попередній оцінці можливих результатів реалізації стандартів, їх експериментальному упровадженні і оцінці змін в динаміці показників діяльності митних органів за допомогою реалізації методів статистичного аналізу даних і розповсюдженні стандарту у разі його успішної реалізації. Результатом поетапного впровадження стандартів Конвенції повинне бути реалізація стандартів Конвенції всіма митними органами, що здійснюють митні процедури. При цьому, необхідно забезпечити одноманітність застосування стандартів на всій митній території України.

В процесі застосування стандартів Кіотської конвенції повинен здійснюватися моніторинг використання стандартів, за наслідками якого можуть бути ухвалені рішення про подальше застосування стандарту, корекції процедури, що стандартизується або про скасування стандарту2. Крім того, аналіз застосування стандарту може показати необхідність перегляду стандарту здійснення митних процедур. На основі використання принципів застосування стандартів конвенції в Україні повинно будуватись методичне забезпечення застосування стандартів Кіотської конвенції.

Таким чином, проблему реалізації міжнародних стандартів спрощення і гармонізації митних процедур в діяльності митних органів України можна визначити як недостатнє інформаційно-технологічне, правове та матеріальне забезпечення застосування стандартів Кіотської конвенції, що приводить до безсистемності їх упровадження, підвищення ризику не врахувати зміни значимих показників при упровадженні стандартів, непрозорості процесу ухвалення рішень про застосування стандартів конвенції, а також небезпеки, що певний стандарт конвенції, застосування якого показало позитивні результати в іншій державі або в процесі експерименту на одному митному посту, при розповсюдженні на всі інші митні пости в Україні може в цілому виявитися неефективним.

Виходячи з вищевикладеного, для подолання проблеми застосування міжнародних стандартів Кіотської конвенції у діяльності митних органів України необхідно:


  • провести аналіз застосування кожного стандарту Кіотської конвенції митними органами України;

  • розробити, затвердити та ввести в дію (використання) методичне забезпечення застосування кожного стандарту Кіотської конвенції митними органами України;

  • з метою реалізації електронного декларування, як це передбачено стандартом 3.21 розділу 3 Генерального додатку Кіотської конвенції необхідно внести зміни до Митного кодексу України та інших нормативно-правових актів щодо проведення електронного декларування під час здійснення митних процедур без обмежень їх певними митними режимами;

  • організувати професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників підрозділів митних органів із використанням процедур електронного декларування тощо.

Література

1. 1.Міжнародна конвенція про спрощення й гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973р.// Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ). http://www.ligazakon.ua/jurist/

2. Закон України «Про приєднання України до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур» від 05.10.2006 року №227-V//Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ). http://www.ligazakon.ua/jurist/

3.Митний кодекс України: за станом на 01.09.2007р./Відомості Верховної Ради України. -Офіц. вид. - К.: Парлам. вид-во, 2002. - 288с. - (Бібліотека офіційних видань).

4. Рамочные стандарты безопасности и облегчения мировой торговли Всемирной таможенной организации// Всеукраинский юридический портал http://jurconsult.net.ua/



ПРАВОВОЙ СТАТУС ЖЕНЩИНЫ В ДРЕВНИХ

МЕСОПОТАМИИ И ИНДИИ: СРАВНИТЕЛЬНАЯ

ХАРАКТЕРИСТИКА.

Докладчик: Дергачёва Лилия, студентка гр. Ю-95

Научный руководитель: к.и.н., Нестеренко В.А.,

доцент кафедры истории.

Особенности статуса личности обусловлены ролью, выполняемой человеком в той или иной социальной среде с присущими ей экономическими, культурными, религиозными особенностями. В обществах древнего мира распределение ролей было достаточно простым: кто сильнее и более приспособлен к условиям жизни в силу потребности самосохранения, выживания, - тот и главный. Таким образом, ведущее место отводилось мужчине. Женщина же была незаменима лишь с точки зрения необходимости продолжения рода, чем и определялся ее статус, общественное положение и широта предоставляемых ей прав.

Особенности правового статуса женщины в древневавилонском и древнеиндийском обществах мы можем определить путём изучения сборников тогдашних правовых норм – законов Хаммурапи и законов Ману.

Особенности статуса женщины в древнем Вавилоне детерминируются ее семейным положением. В древневавилонской семье господствует муж. Он ведет общее хозяйство семьи, представляет ее в деловых отношениях. Ему принадлежит право распоряжения женой и детьми.

Будущего мужа женщины выбирал ее отец. Он давал ей приданое, а жених должен был уплатить за нее выкуп, который оставался у ее отца и который был возмещением ущерба вследствие потери ее семьей рабочей силы. После этого заключался брачный договор. В противном случае, в соответствии со ст. 128 Законов Хаммурапи (дальше – ЗХ), брак считался недействительным [3, с.20].

Для женщины исключительно трудно было добиться развода. Она могла развестись с мужем, в случае если докажет его прелюбодеяние, издевательства и унижения, что закреплено в ст. 142 ЗХ [3, с.21]. Если же ее обвинения не будут признаны доказательными, то ее за ложь могут «бросить в воду», что равносильно смертному приговору [2, с.27]. Муж мог прогнать жену, не объясняя причин. В качестве веского аргумента для развода признавалось бесплодие (ст. 145 ЗХ) жены, в случае чего муж мог взять себе наложницу (которая, однако, не могла равняться в правах с женой) [3, с.22]; тяжелая болезнь жены (ст. 148 ЗХ), что, однако, не освобождало его от обязанности дать ей обеспечение: он должен, согласно ст. 149 ЗХ, возместить ей ее приданое, которое она «принесла из дома своего отца» [3, с.22].

Таким образом, в Вавилоне сосуществовало два принципа: свобода развода для мужчины и ограничение права на развод для женщины. Для нее было установлено три законных основания к разводу: прелюбодеяние мужа (ст. 142 ЗХ), неосновательное обвинение в супружеской неверности (ст. 131 ЗХ), оставление им дома и местности проживания (ст. 134 ЗХ). Последнее обстоятельство давало женщине право, оставшись без средств к существованию, «войти в дом другого» [3, с.22], но по возвращении мужа она должна была вернуться к нему. Дети же в такой ситуации должны были «идти за своими отцами» (ст. 135 ЗХ). Данная оговорка касалась случая, если муж был взят в плен (ст. 135 ЗХ), но если он «бросил поселение и убежал» (ст. 136 ЗХ), - права на покинутую им жену, по возвращении, он не имел [3, с.21].

В области имущественных отношений жена имела определенные права: женщина обладала исключительным правом относительно своего приданого: согласно ст.ст. 142, 149 ЗХ, она забирала его с собой при разводе [3, с.21-22]; могла распоряжаться дарами мужа, имуществом подаренным им и документально за ней закрепленным (ст.ст. 150, 171 ЗХ); если жена не получала от мужа дара, то после его смерти (ст. 171 ЗХ) могла претендовать на «долю, как один наследник» [3, с.24]; в случае смерти мужа-раба женщина, если она являлась дочерью полноправного человека, могла претендовать на половину совместно нажитого имущества (вторая половина отходила хозяину раба), что закреплено ст. 176 ЗХ.

Таким образом, жена не была материально бесправной, но имела ограниченные возможности относительно имущества. Оставшись вдовой, женщина не могла «продать за серебро» (ст. 171 ЗХ) доставшееся ей от мужа имущество. Выходя замуж вторично и имея малолетних детей, она могла получить у суда разрешение на пользование собственностью покойного мужа, что должно было (ст. 177 ЗХ) быть закреплено «изготовлением документа» [3, с.21-25].

Муж мог продать жену в рабство за долг или непослушание, жена же и после его смерти не обладала такой широтой власти, оставаясь зависимой и несостоятельной.

Тем не менее, женщина в Вавилоне обладала свободой, не будучи равной мужчине. В случае заключения брака между представителями разных слоев населения женщина – согласно ст.ст. 175,176 ЗХ – сохраняла, а ее дети наследовали более высокий статус [3, с.25].

Будучи замужней, женщина могла выступать в качестве свидетеля, обладать собственностью, на которую не могли претендовать кредиторы ее мужа (ст. 151 ЗХ), - в случае если при заключении брака у мужа уже был долг. Тем не менее, согласно ст. 152 ЗХ, если после заключения брака «на них появился процентный долг», оба они должны отвечать кредитору.

Жрицы (надитум) занимали достаточно привилегированное положение в древневавилонском обществе, что объяснялось, по-видимому, их «высоким предназначением». Они обладали большей правомочностью, нежели обычные женщины, а именно: надитум, как оговорено в ст. 40 ЗХ, могла заключать договоры купли-продажи [3, с.14]; в случае если мужчина, которому она родила детей, захочет оставить ее, то он, согласно ст. 180 ЗХ, должен «вернуть ее приданое, а также…дать половину поля, сада и имущества…; как она вырастит своих детей, ей должны дать, как одному наследнику, долю во всем, что было дано ее детям» [3, с.26]; если жрице отец не дал приданого, то после его смерти она должна была получить долю в имуществе, как один наследник, и «распоряжаться ею, пока жива» (ст. 180 ЗХ). Таким образом, жрицы имели гарантированное право на наследство, на обеспечение, имели право принимать участие в деловой жизни.

Несколько иным был правовой статус наложниц. Она могла претендовать на долю в имуществе своего отца (ст. 183 ЗХ) только в случае, если он не обеспечил ее приданым (ст. 184 ЗХ) и не выдал замуж [3, с.26]. Наложница не могла равняться с женой человека, в доме которого она находится (ст. 145 ЗХ), даже в случае рождения ему детей [3, с.22].

Женщина в Вавилоне не была бесправной. Она могла принимать участие в деловой жизни и заключать договоры, наследовать и обладать правом собственности. Но это не делало ее равноправной с мужчиной, ибо доступ к влиятельным постам был для нее закрыт или был как редкое исключение. Речь могла идти лишь о ее службе в храме [2, с.27].

Для сравнения рассмотрим правовой статус женщины в древней Индии. Законы Ману (дальше - ЗМ) прежде всего касались женщин, относящихся к «дваждырожденным» и, безусловно, имели меньшее значение для представителей более низких каст. Однако содержащиеся в них нормы и правила (покорность по отношению к мужу и его семье, терпимость к дурному обращению, предпочтение сыновей и ограничение свободы) укоренились в индуистском обществе, и ими стали руководствоваться в своем поведении все женщины. Через призму этих норм они стали смотреть на себя со стороны. Женщины не считались маргинальными членами общины, как чандалы, однако у них не было прямого доступа к священным книгам и религиозным учреждениям, а также возможностей для духовного совершенствования и общения с богами [4, с.121-123].

В соответствии с законами Ману (глава V, ст. 148 ЗМ) женщины высших каст должны находиться под защитой своих отцов, мужей, а затем и сыновей [6, с.204]. Они не могут быть независимы по причине их слабой и изменчивой природы. Брак представлял собой имущественную сделку, в результате которой муж приобретал себе жену и она становилась его собственностью. Обряд свадьбы осуществлялся исключительно ради счастья новобрачных. Совершен он или не совершен, это сути дела не меняет.

В любом возрасте женщина оставалась зависимой, и в законах Ману (глава V, ст. 147 ЗМ) прямо говорится, что «никакое дело не должно исполняться [ею] по своей воле, даже в собственном доме». От женщины требовалось (глава V, ст. 150 ЗМ) быть «веселой, искусной в домашних делах, имеющей хорошо вычищенную утварь и экономной в расходах» [6, с.204]. Хорошей жене полагалось почитать своего мужа, даже если он был распутным и лишен добродетелей, как бога. Ей полагалось, как сказано в ст. 158 главы V законов Ману, «до смерти быть терпеливой, чистой, целомудренной, желающей исполнить ту высочайшую дхарму, которая предписана для жен, имевших только одного мужа» [6, с.206]. Считалось, что в какой мере жена будет верна и послушна мужу (глава V, ст. 155 ЗМ), в такой же она «прославляется на небе» [6, с.205].

Женщина не могла вторично выйти замуж, после смерти мужа. Такой брак считался позорным, подобным измене. Потомство, рожденное от другого мужчины (в другом браке) «в этом мире не признается» (глава V, ст. 162 ЗМ).

Таким образом, женщина должна была посвятить всю свою жизнь мужу, почитать его как бога, - каким бы он ни был, - и после его смерти оставаться верной ему. Имея обузданные мысли, слова и тело, такая женщина «достигает после смерти местопребывания мужа» (глава V, ст. 156 ЗМ). Любопытно, что в отношении супружеской верности для мужчины чистота мыслей не была столь почитаемой добродетелью, и после смерти жены (глава V, ст. 168 ЗМ), «использовав огни при похоронной обряде в честь жены, умершей раньше него», он мог жениться во-второй раз [6, с.205, 208].

Вероятно, такие особенности были продиктованы большей ролью мужчины в процессе продолжения и сохранения рода. Ограничения, накладываемые на женщин в отношении повторного замужества, были по-видимому направлены на обуздание пороков, повсеместно приписываемых им в законах Ману, на совершенствование их природы (воли) и, конечно же, на сохранение чистоты рода.

Женщина считалась созданием порочным: согласно ст. 17 главы IX ЗМ, «Ману оставил на долю женщин ложе, сиденье, украшение, похоть, гнев, зловредность характера и дурное поведение» [6, с.341]. Будучи подверженными мирским утехам, они должны быть удерживаемы в своих желаниях. Женщины должны быть оберегаемы от дурных наклонностей до замужества – отцами, в браке – мужьями, в старости, после смерти мужа – сыновьями. Будучи непостоянными, приверженными к мужчинам и «природно бессердечными» (глава IX, ст.ст. 14, 15, 16 ЗМ), женщины должны быть день и ночь охраняемы [6, с.341].

Удел женщины – рождение потомства, воспитание рожденного, а также повседневная жизнь (глава IX, ст. 27) «во всех подробностях» [6, с.343]. По сути, главной миссией женщины, жены «дваждырождённого», было родить сыновей. Женщина, по законам Ману, приравнивается к полю, мужчина – к семени, и, как сказано в ст. 36 главы IX, «какое семя посеяно в поле, такое же семя и вырастает там, наделенное качествами, присущими ему» [6, с.345].

Дети, не наследуют от матери никаких достоинств: «Семя не сохраняет в развитии никаких качеств утробы» (глава IX, ст. 37 ЗМ). Таким образом, в формировании хорошего потомства играет роль высокое происхождение отца, его качества, даже если таковые отсутствуют, жене его отводится роль «поля», это потомство произрастившего.

Если жена не приносила мужу потомства, он мог взять другую на восьмом году совместной жизни; если рожала детей мертвыми – на десятом; только девочек – на одиннадцатом, а ежели «говорит грубо» (глава IX, ст. 81) – немедленно [6, с.352].

Вышесказанное подчеркивает определяющую роль потомства в древнеиндийском браке. Женщина восхвалялась, будучи добродетельной женой и приносящей желаемое потомство (глава IX, ст. 26 ЗМ): «Вследствие рождения детей жены, прославленные, достойные почтения, озаряющие дом, - не отличаются от богинь счастья, пребывающих в домах» [6, с.343]. Но это не меняло отношения к ее природе и предназначению. В ст. 11 главы IX говорится: «надо поручить ей собирание и расходование имущества, поддержание чистоты, исполнение дхармы, приготовление пищи, попечение о домашней утвари» [6, с.340].

Женщина не имела доступа к священным книгам и религиозным учреждениям. Она считалась неспособной к обучению (глава IX, ст. 18 ЗМ), познанию истины: «Для женщин не существует обряда, сопровождаемого чтением мантр: такова установленная дхарма; женщины немощны, лишены права изучать, повторять мантры, они – воплощенная ложь…» [6, с.341].

Не могла женщина и выйти из брака. Даже если муж продал или оставил ее (глава IX, ст. 46 ЗМ), она принадлежала ему [6, с.346].

В сравнении с вавилонским обществом, женщина в Индии находилась в приниженном положении. Она считалась объектом собственности своего мужа. Жена человека, принадлежавшего к привилегированному социальному слою, становилась почитаема, как и ее муж, но это не делало легкой ее участь.

Такое положение вещей в древнеиндийском обществе было обусловлено глубокими религиозными убеждениями, а порой и чистой воды предрассудками, проистекающими из незнания (непонимания) каких-то вещей. Например, женщина «в период нечистоты», приравниваемая к свинье, петуху, собаке наряду с этими животными не должна смотреть на вкушающих «дваждырожденных» (глава III, ст.ст. 239, 240 ЗМ), ибо «на что они посмотрят… то пропадет без пользы» [6, с.124].

Что касается имущественных прав женщины, «жена, сын и раб – трое считаются не имеющими собственности; чьи они, того и имущество, которое они приобретают» (глава VIII, ст. 416 ЗМ). То есть женщина была лишена права распоряжаться своим имуществом, его у нее, фактически, не было. Такие порядки достаточно ярко контрастируют с положением женщины в Вавилоне, где она имела право на собственность (наследство, приданое, дары мужа).

Если продолжить сравнение, стоит отметить, что в Древней Индии вследствие строгости порядков женщина не могла выйти замуж за человека из более низкой варны, в то время как мужчина порой мог женится на особе ниже по статусу, таким образом, оказывая ей честь и подымая значимость ее рода. В Вавилоне же, напротив, в неравных браках женщина сохраняла, а ее дети наследовали более высокий статус. В Индии вышедшие замуж за «низкородных», или же повторно, были презираемы.

Строгое соблюдение чистоты каст, ярко выраженные антагонизмы между сословиями, тщательно регламентированное положение в обществе каждой касты, закрепленное в сборниках религиозно-правовых норм, были продиктованы стремлением к этнической стерильности, глубоко укоренившимися религиозными верованиями и моральными убеждениями, строящимися на том, что добродетельная, правильная в их понимании жизнь обеспечит им счастье в мире ином.

Таким образом, изучив особенности правового статуса женщины в древневавилонском и древнеиндийском обществах, можно сделать следующие выводы.

Особенности статуса женщины в Вавилоне детерминируются ее семейным положением и степенью физической свободы (полноправная, рабыня и т.д.). Свободная женщина обладала определенной независимостью, правом принимать участие в деловой жизни, имущественными правами.

Замужняя женщина была полностью подчинена мужу. Для нее было исключительно тяжело добиться развода, в то время как муж мог свободно оставить ее, продать в рабство за долги или непослушание. Женщина же и после смерти мужа оставалась несостоятельной, о чем свидетельствует тот факт, что ее повторный брак осуждался.

Женщина не играла никакой роли в политической жизни общества, доступ к влиятельным постам был для нее закрыт. Ей лишь позволялось служить в храме. Тем не менее, женщина в Вавилоне не была бесправной.

В Индии же положение вещей было несколько иным. Женщина была приобретаемой мужем собственностью, ни о какой независимости непостоянной по натуре женщины не могло идти и речи. Женщина считалась порочным, ветреным и немощным созданием, и на протяжении всей своей жизни она находилась под опекой (отца, мужа, затем – сына), не имея права «поступать по своему усмотрению», даже будучи в собственном доме. Она должна почитать мужа как бога, каким бы распутным он ни был, быть чистой, целомудренной, добродетельной, верной ему и после его смерти, не помышляя о том, чтобы выйти замуж повторно. Муж, напротив, мог жениться снова после смерти жены.

Женщины не имели доступа к священным книгам, религиозным учреждениям, так как считалось, что учиться они не способны. Их удел – рожать, взращивать потомство и вести домашнее хозяйство.

Положение женщины в индуистском обществе было обусловлено глубокими религиозными убеждениями, укоренившимися в его массовом сознании. Закрытость каст, ярко выраженные антагонизмы социума, стремление к этнической стерильности, а отсюда – особенности брачного союза, требования, выдвигаемые женщине (продолжение рода, рождение предпочтительно мальчиков), – все это было следствием потребности самосохранения, недопущения вырождения рода в полиэтнической среде тогдашнего общества.

Таким образом, правовой статус женщины в древних патриархальных обществах Вавилона и Индии имеет как схожие черты, так и отличные, характерные для конкретной культурной, социально-экономической среды, выработавшей основанные на четкой религиозной идеологии механизмы выживания, развития и воспроизведения.
ИСТОЧНИКИ:

Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М.: «Юрист», 2002. – 596 с.

Чибиряев С.А. История государства и права зарубежных стран. – М.: «Проспект», 2002. – 472 с.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран/ Томсинов В.А. – М.: Зерцало, 2004. – 560 с.

Кнотт Ким. Проблемы индуизма: женщины и далиты. Индуизм/ Пер. с англ. – М., Изд-во «Весь мир», 2001. – с. 121-138.

К.И.Батыр. История государства и права зарубежных стран. – М.: «Проспект», 2007. – 496с.

Законы Ману. – М.: Изд-во «ЭКСМО-Пресс», 2002. – 496 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Юридичного факультету iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету cпеціальності «правознавство» / Укл.: Курєнкова Г. М. Луганськ:...
Юридичного факультету iconПрактикум з курсу «сімейне право україни» для студентів юридичного факультету

Юридичного факультету iconШаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921...
Юридичного факультету iconМіжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства
До збірника увійшли статті та тези доповідей викладачів, аспірантів І студентів юридичного факультету СумДУ, інших юридичних внз...
Юридичного факультету iconАсоціація випускників національного юридичного університету імені ярослава мудрого матеріали ХІІ всеукраїнської наукової конференції
Асоціація випускників національного юридичного університету імені ярослава мудрого
Юридичного факультету iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Юридичного факультету iconБібліотека житомирського державного університету ім. І. Франка
Укладач: бібліотекар природничого факультету та факультету фізичного виховання І спорту: Янчук Н. Ю
Юридичного факультету iconМетодичний посібник студентам історичного факультету з написання та оформлення курсових І дипломних робіт одеса – 2015
Вченою Радою історичного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
Юридичного факультету iconПро роботу факультету іноземної філології за 2016-2017 н р. Декан факультету Мороз Т. О. 2017 І. Інформація декана про виконання посадових обов’язків відповідно до наказу ректора мну імені В. О. Сухомлинського №

Юридичного факультету iconПрограма для складання вступних іспитів до аспірантури факультету соціології за спеціальністю 22. 00
У програмі відображені основні вимоги до вступників до аспірантури факультету соціології в галузі соціологічних наук, що закінчили...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка