Юридичного факультету



Сторінка4/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.23 Mb.
1   2   3   4   5   6

Бібліографія


  1. Герасименко В.М. Про стан негативних тенденцій серед неповнолітніх та заходи щодо їх попередження: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. «Гуманізація навчально-виховного процесу як засіб попередження правопорушень серед учнівської та студентської молоді»./ В.М. Герасименко – К., 1994. – 230 с.

  2. Яковлева Н.Г. Проблемы профилактики правонарушений учащихся общеобразовательных школ // Проблемы предупреждения правонарушений учащихся общеобразовательных школ / Н.Г.Яковлева.. – М.: ВНИИ проблем укрепления законности и правопорядка, 1990. – С. 4.

  3. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх: Навч.-метод. посібн. /В.М.Оржеховська. – К.: ВіАн, 1996. – 352 с.

  4. Васькович Проблема правового виховання молоді. // Право України/ Й. Васькович – 1997.– №2. – С. 49-50.

  5. Смирнов А.А. Избранные психологические труды: В 2-х т. /А.А.Смирнов-М.: Педагогика,1987. – Т.2. – 344с.


КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД В ПРОФІЛАКТИЦІ

ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД ДІТЕЙ

Доповідач: Кононенко О.Я., ст. викладач кафедри права
Діти відносяться до числа найменш захищених соціальних груп насе­лення. Тому запобігання та профілакти­ка правопорушень, в тому числі, злочинів серед них є одним з приоритетних напрямків діяльності як держави, так і суспільства у цілому.

Злочинність неповнолітніх має певні особ­ливості, які виявляються у рівні, структурі, динаміці, детермінантах і мотивації. Відпо­відно і профілактика її специфічна. На сьогодні подолання злочинності не­повнолітніх є чи не найважливішим і найбо­лючішим завданням нашого суспільства. Від того, яким виросте майбутнє покоління, які моральні та соціальні цінності йому будуть притаманні, як воно навчиться жити у су­спільстві, залежить майбутнє держави, у тому числі кожного з нас [1,с.146 ].

Слід констатувати, що в умовах складної соціально-економічної ситуації в державі, зменшення питомої ваги заробітної плати у структурі грошових доходів громадян, взагалі низького рівня життя багатьох сімей, рівень злочин­ності серед неповнолітніх не знижується. Так, протягом 2010р. в Сумській області неповнолітніми вчинено 520 злочинів. До кримінальної відповідальності притягнуто 434 дітей, що на 27 або на 6,6% більш ніж у 2009 році. Аналіз стану дитячої злочинності показує, що до скоєння злочинів причетні в більшості учні шкіл (149-33,3 %), неповнолітні, які ніде не навчаються і не працюють (113-26,0% ), учні ПТУ (49-11,3% ).

У структурі злочинності неповнолітніх найбільша частка припадає на злочини ко­рисливого та корисливо-насильницького спрямування: крадіжки – 65%; грабежі – 8,5%; розбої – 3,1%; не­законні заволодіння автотранспортом – 2,3%; вимагання – 1,5%. Характерною є незначна частка злочинів насильницького характеру: хуліганства – 4,0 %; тяжкі тілесні ушкодження - 0,2%; убивства - 0,2 %; зґвалтування - 0,8 %. Кількість тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, грабежів, хуліганств, розбоїв, убивств, вимагань, злочинів пов'язаних зі зброєю та скоєних в стані алкогольного сп'яніння дещо зменшилась. Спо­стерігається зростання окремих видів злочинів – кра­діжок, групових злочинів дітей разом з дорослими, незаконного заволодіння автомобілями, зґвалтувань.

На вказані тенденції негативно впливають не тільки об'єктивні причини, зв’язані з не вирішенням багатьох со­ціальних та економічних проблем, але й серйозні недоліки в роботі по попередженню правопорушень та злочинності молоді.

Агресивну поведінку підлітків провокує і поширення у засобах масової інформації, теле-, кіно-, відеопродукції наскрізь просяк­нутої елементами жорстокості, на­сильства, моральної та сексуаль­ної розпусти. Відсутня жорстка позиція державних органів контро­лю у сфері телебачення, радіо­мовлення, преси, які не вживають заходів щодо обмеження вільного поширення такої продукції. Жур­нали і газети сумнівного змісту дотепер вільно продаються за ко­пійки, а тому доступні кожному школяру. На держав­ному рівні давно час розібратися з цим негативним явищем. І не тіль­ки заборонити рекламу, як це зробила Верховна Рада України, алкоголю та тютюнових виробів, а й пропаганду розпусти та на­силля [2, с.44]

Злочинність неповнолітніх тісно пов'яза­на з пияцтвом і алкоголізмом, наркоманією, бродяжництвом, іншими негативними соці­альними явищами, що пов'язані із злочин­ністю. Неприємні тенденції спостерігаються в останні роки щодо попиту на спиртні напої та пияцтво серед неповнолітніх і молоді. Са­ме пияцтво сприяє вчиненню різних злочи­нів: умисних і необережних; учинених упер­ше та рецидивних; насильницьких і корисли­вих тощо.

З вини деяких батьків діти за­лишають сім'ї. Причинами такого розвитку подій стає незабезпечен­ня неповнолітніх належними умова­ми виховання, фізичного і духов­ного розвитку, а також поширення випадків такого вкрай негативного соціального явища, як насильство в сім'ї [3, с.19].

За офіційною статистикою спостерігаєть­ся тенденція до зменшення бездоглядних і безпритульних дітей, але, якщо взяти до ува­ги той факт, що значно зменшилась кількість народжуваності у державі, то реальною є тен­денція до збільшення кількості безпритуль­них і бездоглядних дітей в Україні.

Отже, так звані фонові явища (негативні соціальні явища, що тісно пов'язані із зло­чинністю: пияцтво, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, бродяжництво, проституція, порнографія, СНІД, незаконна міграція, азартні ігри тощо) досить негативно вплива­ють на злочинність, у тому числі на злочин­ність неповнолітніх, та у більшості випадків не можуть існувати окремо [1, с.148].

Далеко не всі питання організації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування з профілактики правопорушень серед дітей врегульовані нормативно, обґрунтовані та підтверджені практикою.

Практична реалізація цих завдань подекуди пов’язана з обмеженням прав і свобод неповнолітніх, торкається їх інтересів, інтересів інших осіб. Це в першу чергу стосується введення так званої «комендантської години», якою обмежується перебування дітей без супроводу батьків або осіб, які їх замінюють у громадських місцях - розважальних установах, комп'ютерних клубах, на вулицях. Правозахисники вважають таке запровадження порушенням прав людини, оскільки таким обмеженням порушується право людини на свободу пересування. Без належного контролю за виконанням цього нововведення, цей захід може виявитися лише формальністю і нанесе більше шкоди ніж користі.

Сьогодні у суспільстві дедалі утверджується думка про те, що запобігти злочинності неповноліт­ніх лише за допомогою засобів кримінально-право­вого впливу на підлітків-правопорушників неможли­во. Тому виникає потреба у створенні ювенальної юстиції, яка б передбачала: комплексну взаємодію державних і недержавних установ та організацій з метою виявлення; запобігання вчиненню злочинів та їх профілактику; правовий вплив на неповнолітніх, які вчинили злочини, та осіб, що своїми діями сприяли антисоціальній пове­дінці; соціальну реабілітацію неповнолітніх право­порушників та адаптацію їх у суспільстві. Необхідність створення в Україні системи юве­нальної юстиції зумовлена тим, що положення чин­ного законодавства не повною мірою відповідають міжнародним договорам, що були ратифіковані Україною: Конвенція про права дитини (ст.40), Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх [4, С.31].

Для здійснення ефективної профілактики правопорушень серед дітей, необхідний комплексний підхід, зусилля всьо­го суспільства в вирішенні цієї проблеми. Осторонь не можуть залишатися ні органи державної влади та місцевого самоврядування і створені при них органи, ні державні підприємства, установи, організації (заклади освіти, охорони здоров’я культурно-просвітницькі, спор­тивні установи тощо) та їх трудові колективи, ні громадські формування та органі­зації та окремі громадяни, ні ЗМІ. Їхня діяль­ність та порядок взаємозв'язку визначені законом та іншими нормативними актами. Кожен із зазначених суб’єктів має своє функціональне призначення, обсяг прав та обов’язків, форми і методи діяльності, певну компетенцію.

Поєднуючи загальні та спеціальні заходи профілактичної роботи, здійснюючи як індивідуальний, так і колективний методи правового виховання можна ефективно впливати на причини та умови здійснення правопорушень серед дітей

Підвищенню ефективності профілактики правопорушень серед дітей сприятиме застосування таких заходів як:

- узгодження та приведення у відповідність до Конституції України положень нормативно-правових актів що регламентують роботу у сфері профілактики правопорушень серед неповнолітніх;

- удосконалення координації та.взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян на вирішенні проблем профілак­тики правопорушень, злочинності. З цією метою створити органи ювенальної юстиції, які б об’єднували зусилля усіх суб’єктів профілактики неповнолітніх;

- проведення лекцій, бесід в школах, профтехучили­щах та вищих навчальних закладах щодо підви­щення рівня правової культури учнів та їх батьків із залученням студентів – юристів, викладачів правових дисциплін, фахівців різних галузей права;

- проведення заходів, спрямованих на підтримку й розвиток освіти та культури, збереження та розви­ток духовно-морального спадкоємства. Заборонити показ та розповсюдження відео та друкованої продукції, що пропагують насильство, розбещеність, тощо;

- проведення виховних та організаційних заходів щодо створення умов для реалізації особистих прав, сво­бод та законних інтересів дітей та молоді;

- організація для неповнолітніх, схильних до правопорушень, літніх таборів військово – патріотичної спрямованості;

- сприяння утворенню молодіжних фор­мувань, дискусійних клубів, об'єднань та клубів, у від­повідності з інтересами підлітків
Література
1.Расюк Е. Деякі кримінологічні аспекти злочинності неповнолітніх. / Е.Расюк // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – №4. ст..146 - 148

2.Присяжнюк В. Чи затишно дітям під крилом закону?/ В. Присяжнюк // Вісник прокуратури. – 2009. – №1. ст. 42 - 46

3.Лісовий М. Прокуратура на захисті прав і свобод неповнолітніх / М. Лісовий // Вісник прокуратури. – 2010. – №1.ст. 18 - 21

4.Семенішин М. Напрями запобігання злочинів, які вчиняються неповнолітніми. / М. Семенішин // Економіка, фінанси, право. – 2010. – №9. ст. 33-34



ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ У

МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Доповідач: Михайлик Я., студентка гр. Ю-84

Науковий керівник: Чернадчук О.В.,асистент каф. АГПФЕБ

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи. Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим [1, c. 126].

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами [2, c. 105].

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як відзначилося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єктність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові.

Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. В одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права [3, c. 79].

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави:

— в силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їхнє населення;

— взаємно погодилися визнавати право патриманіальної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців;

— на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства);

— регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.);

— у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав [4, c. 89].

Досить чітко міжнародна правосуб´єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Зокрема, Суд зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб´єктами визнаються не лише держави, а й громадяни». Суд, зокрема, встановив, що численні договори про Європейський Союз прямо формулюють права та обов´язки як держав, так і фізичних осіб.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб'єктами міжнародного права [6, c. 136].

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб. Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації [5 c. 365].

Проаналізувавши вище викладений матеріал, можна звробити такий висновок: правосуб’єктність фізичної особи у міжнародному праві застосовується на практиці по різному. Існує багато думок з приводу того, чи відносити фізичних осіб до суб’єктів міжнародного права чи ні?! На нашу думку їх не можна віднести до суб’єктів міжнародного права, хоча вони й можуть виступати від свого імені учасниками міжнародних правовідносин (наприклад, звернення фізичної особи до міжнародного суду з позовом про захист своїх прав), володіють міжнародними правами та обов’язками тощо. В свою чергу фізична особа своїми зусиллями не в змозі вчиняти ті дії, які, наприклад, під силу лише суб’єктам міжнародного права, хоча вона і володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, але вони можуть і не збігатися.


ЛІТЕРАТУРА

1. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підруч. / М.О. Баймуратов. – К., 2006. – 424 с.

2. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. Пос. – К., 2006. – 336 с.

3. Онуфрієва В.Г. Правосуб’єктність фізичних осіб / В.Г.Онуфрієва // Вісник УНКД. – 2009. - № 6, 7.

4. Чубарев В. Л. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / В.Л.Чубарев. – К.: Атіка, 2008. – С. 172.

5. Тимченко П.Д. Международное право: Учеб. / П.Д.Тимченко. – Х., 1999. – 528 с.

6. Тимченко Л.Д. Міжнародне право: Навч. посіб. / Л.Д.Тимченко. – К., 2007. – 224 с.

«ГОЛОВНИЙ БІЛЬ» АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИТСВ

Доповідач: Нагорний Ю., студент групи Ю-74 СумДУ

Науковий керівник: Рєзнік М.М., викладач к.АГПФЕБ
Прийнятий 30 квітня 2009 року закон України « Про акціонерні товариства» ( № 514 - IV) ( далі – Закон) (1) кардинально змінив майже всі існуючі правила створення та діяльності акціонерних товариств в Україні.

Згідно даного Закону статути та інші внутрішні положення акціонерних товариств повинні бути приведені у відповідність до 30 квітня 2011 року. Проте реалізація нововведень законодавства в частині зміни механізмів діяльності товариства та органів їх управління можлива лише за умови негайно розпочатої роботи в даному напрямку.

Концептуальними новелами Закону є : поділ АТ на публічні та приватні; обмеження кількості акціонерів у приватних АТ та вимога обов’язкового лістингу публічних АТ; заборона документарної форми випуску акцій; новий порядок визначення розміру та порядку виплати дивідендів АТ; нові правила скликання та проведення загальних зборів акціонерів; запровадження кумулятивного голосування під час обрання Наглядової ради; запровадження правил вчинення АТ значних правочинів та правочинів із заінтересованістю; особливий порядок придбання значного та контрольного пакетів акцій АТ; суттєво оновлений механізм здійснення реорганізаційних процедур та багато інших (2) .

Закон не містить вимог про реорганізацію відкритих акціонерних товариств у публічні та закритих - у приватні шляхом перетворення тобто його норми не тягнуть за собою припинення діяльності одного і створення іншого шляхом реорганізації, а призводить лише до зміни офіційної назви

(3).

Очевидна незручність у використанні скорочених форм нових найменувань типів товариств, що є омонімами, — це далеко не найбільший недолік нового Закону, пов’язаний із розмежуванням акціонерних товариств на публічні та приватні.



Поряд з поділом товариств за типами законодавчо встановлено вимоги щодо кількісного складу акціонерів. А саме: приватні акціонерні товариства – не більше 100 акціонерів, публічні – відповідно більше 100 акціонерів (4 ).

Для приведення кількості акціонерів, що відповідає кількості акціонерів певного типу, можна викупити акції « зайвих» акціонерів. При цьому, для виконання цих дій слід обов’язково залучати ліцензованого торговця цінними паперами. До того ж, відповідно до закону, в залежності від кількості акціонерів у товариства виникають певні права та обов’язки. Чим менша кількість акціонерів, тим більше ступенів свободи має товариство. Тому викуп акцій може бути доцільним не тільки для прийняття рішення про тип товариства (5 ).

В Україні 10 000 відкритих акціонерних товариств, більшість в яких кількість акціонерів перевищує 100 осіб, змушені будуть змінити тип товариства щоб привести свою діяльність у відповідність до Закону та пройти процедуру лістингу на фондовій біржі. Більшість же трансформованих товариств не зможуть її пройти, оскільки для внесення акцій товаритсва до котирувального списку принаймні другого рівня лістингу можливе, лише якщо чисті активи становлять 50 млн грн.; до першого рівня лістингу, то його вимога вдвічі перевищує зазначену вимогу другого рівня. Крім того, перший рівень лістингу вимагає від АТ досягнення й інших показників ( річний дохід від реалізації відповідним АТ товарів, робіт і послуг за останній фінансовий рік має становити не менше 100 млн грн.). Проте невиконання вимог щодо обов’язкового лістингу на тягне за собою відповідальності, що провокує невиконання емітентами і інших вимог закону (6 ).

Проаналізувавши основні положення вказаного Закону слід зазначити, що даний нормативно – правовий акт потребує серйозного доопрацювання, оскільки має ряд суттєвих недоліків.

По – перше, враховуючи зарубіжний досвід законодавчого регулювання діяльності компаній з акціонерним капіталом, доцільно було б застосувати обмеження кількості акціонерів до тих товариств, які утворюються після 30 квітня 2009 року. Це дасть товариствам які функціонували до набрання чинності Закону можливість вільної трансформації.

По – друге, потрібно врегулювати порядок дії приватного товариства в разі якщо кількість його учасників перевищує 100 осіб; закріпити обов’язок зміни типу товариства з приватного на публічне; встановити строк протягом якого має відбутися зміна типу, а також запровадити санкції за порушення пропонованих норм.

Отже, нинішня правова невизначеність у законодавстві щодо акціонерних товариств шкодить як самим товариствам так і його акціонерам. Саме тому необхідно усунути зазначені недоліки, інакше через півтора роки більшість нинішніх товариств відкритого і закритого типу опиняться поза правовим полем.
Література

1.Про акціонерні товариства: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 50-51. – ст.384.

2.Нові вимоги Закону «Про акціонерні товариства» // afr.com.ua/2000.

3.Н. Бетіна. Про акціонерні товариства // Дзеркало тижня. – www.dt.ua.

4.Н. Щербина. Господарське право. Управління акціонерним товариством // www.edk.net.ua/book.

5.Акціонерні товариства . Матеріали з Вікіпедії – вільної енциклопедії // www.vikipedia.org.

6.К. Куценко. Економічна правда // ep.rada.

СКАСУВАННЯ ПОЛІТРЕФОРМИ 2004 РОКУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

Доповідач: Некрасов С.О. студент групи Ю-84СумДУ

Науковий керівник: Горева Є. Ю., викладач кафедри права
Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування державних і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності.

Сповнюється 15 років з часу прийняття Конституції неза-лежної України. Це дійсно історична подія у житті українського народу, який століттями боровся за незалежність своєї держави і котра відродилася наприкінці ХХ століття як результат реалізації українською нацією основного незаперечного права на само виз-начення, отримала цивілізоване уконституювання, яке відповідає правовим традиціям демократичного світу.

8 грудня 2004 року, в результаті компромісу між політичними силами, командою майбутнього президента В.А. Ющенка (тоді ще кандидата, право в президенти, чесне обрання якого, захищали самі ж виборці, вийшовши на головну площу країни - майдан Незалежності. Ці події отримали назву Помаранчевої революції) та В.Ф. Януковича, Верховна Рада України внесла зміни до Основного Закону, перетворивши Україну з президентсько-парламентської на парла-ментсько-президентську державу.

Реформа, що різко звузила сферу компетенції президента і розширила права Верховної Ради, була прийнята у грудні 2004 року в пакеті з рішенням про так званий третій тур президентських виборів. У результаті В.А. Ющенко став президентом, але втратив важелі впливу на ситуацію в країні. Затверджена наприкінці Помаранчевої революції парламентсько-президентська форма правління перед-бачала, що центр прийняття економічних рішень переноситься до уряду, призначуваного правлячою коаліцією в парламенті. У таких умовах глава держави не міг би ефективно вплинути на депутатські рішення, навіть маючи президентську більшість у Верховній Раді [1].

Набуття чинності Законом „Про внесення змін до Конституції України” та проведення парламентських виборів за пропорційною системою створили передумови для посилення ролі парламенту та уряду у здійсненні публічної влади. Парламент став більш політично структурованим, суттєво зменшилась (у порівнянні з парламентами минулих скликань) кількість міжфракційних переходів, розширились контрольні повноваження Рахункової палати, яка отримала право контролювати не лише використання, але і надходження коштів до Державного бюджету України, Верховна Рада України отримала право призначати на посади та звільняти з посад більшу частину членів уряду, а уряд - призначати на посади та звільняти з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім керівників міністерств) [2].

У той же час, головного завдання - розмежування політичної відповідальності між главою держави та урядом - конституційна реформа не досягла. Дуалізм виконавчої влади зберігся, причому - в досить незбалансованій формі. Основний Закон і нині зберігає за Президентом вагомі важелі впливу на виконавчу вертикаль, зокрема - право призначати та звільняти з посад голів місцевих державних адміністрацій, функції керівництва у сферах зовнішньої політики, національної безпеки та оборони, право зупиняти дію актів уряду тощо. Показовим є і те, що на відміну від Конституції України 1996 року, за якою найбільш важливі акти глави держави підлягали контрасигнуванню Прем'єр-міністром України та міністром, відповідальним за акт і його виконання (що значною мірою могло обмежувати дискреційні повноваження Президента), Закон „Про внесення змін до Конституції України” суттєво розширив межі дискреційних повноважень глави держави - лише деякі його акти відтепер мають підлягати контрасигнації. З огляду на це, твердження багатьох політиків про те, що Президент України „став британською королевою”, а тим більше про те, що потреби в інституції Президента вже не існує, позбавлені належних підстав. Більше того, досить складно дати відповідь на питання про те, до яких саме наслідків в частині президентських повноважень призвела конституційна реформа - до їх розширення, чи, навпаки, звуження. Адже за наявності відповідного бажання Президент навіть за умови так званої „парла-ментсько-президентської” форми правління може паралізувати роботу Кабінету Міністрів України і парламенту, зокрема - зупиняючи акти Кабінету Міністрів та ветуючи закони, ініційовані урядом. Таким чином, ключовим недоліком конституційної реформи стало те, що вона не створила збалансованої ефективним розмежуванням повноважень і відповідальності системи влади.

Крім того, нова редакція Основного Закону створює певні передумови для підміни парламенту парламентською більшістю - на конституційному рівні визначено лише статус парламентської більшості, тоді як статус тих депутатів, які до неї не входять, залишився конституційно невизначеним, що в умовах відсутності відповідної законодавчої бази і демократичної практики поваги до прав меншості може створити передумови для усунення меншості від будь-якого впливу на формування політики.

Українська держава зайшла у глухий кут, і розпуск парламенту став намаганням перервати цю кризу. Але сам по собі розпуск парламенту і дострокові вибори не дозволять країні вийти з системної кризи. Бо її причини сховані в реформі Конституції 2004 року. Допоки існуватиме й діятиме чинна з 1 січня 2006 року Конституція, жоден Український парламент і уряд не зможуть вийти з-під її руйнівного впливу. Хто б не був обраний прем’єр-міністром, конфлікту між ним і Президентом не уникнути [3].

Однак прийшовши до влади у 2010 році, новий президент почав шукати механізми для того,щоб внести зміни до Конституції, які б посилили президентські повноваження.

Представники глави держави неодноразово повторювали, що вони мають намір виправити наслідки реформи 2004 року, в результаті якої президент втратив суттєву частину своїх повноважень.

Згідно з офіційним тлумаченням положень статті 159 Конституції України, наданим Консти­туційним Судом України у Рішенні від 9 червня 1998 року № 8-рп/98 у справі щодо внесення змін до Конституції України, «у разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту, він приймається Верховною Ра­дою України за умови наявності висновку Конс­титуційного Суду України про те, що законопро­ект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України» (абз.2 п.2 резолютивної частини). При цьому Консти-туційний Суд України у вказаному рішенні зазначив, що згідно із ст. 159 Конституції України обов'язковій перевірці на відповідність статтям 157 і 158 Конституції України підлягає не тільки законопроект, поданий до Верховної Ради України в порядку статей 154, 155 і 156 Конституції Ук­раїни, але й усі можливі поправки, внесені до нь­ого у процесі його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України. Законопроект, який за висновком Конституційного Суду України відповідав вимогам статей 157 і 158 Конституції України і до якого було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, підлягає також перевірці Конституційним Судом України щодо відповідності цього законоп­роекту вимогам зазначених статей Конституції Ук­раїни перед прийняттям його як закону про вне­сення змін до Конституції України (абзаци 6,7 п. З мотивувальної частини).

Отже, за Основним Законом України, наявність відповідного висновку Конституційного Суду Ук­раїни є обов'язковою умовою розгляду законопро­екту про внесення змін до Конституції України на пленарному засіданні Верховної Ради України. Здійснення Консти-туційним Судом України попе­реднього (превентивного) контролю відповідності такого законопроекту вимогам, встановленим стат­тями 157 і 158 Конституції України, з усіма можли­вими поправками, внесеними до нього у процесі розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, є невід'ємною стадією конституційної про­цедури внесення змін до Основного Закону України [4].

На цій підставі Конституційний суд примудрився скасувати частину чинної Конституції. У п’ятницю, першого жовтня, було оголошене рішення про те, що закон №2222 (політреформа-2004) втрачає чинність як такий, що не відповідає Основному закону. Тож Конституційний суд поновив Конституцію 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону.

Поновлення дореформеного варіанту Конституції спричинило низку проблем, а саме:

1) зумовило необхідність внесення змін до законів, прийнятих на основі зміненої Конституції („Про Кабінет Міністрів України”, „Про Регламент Верховної Ради України” тощо) та відповідних підзаконних актів. Власне, це відображено в самому Рішенні Конституційного Суду України;

2) поставило питання про доцільність збереження існуючої виборчої системи;

3) зробило сумнівною легітимність актів Конституційного Суду України, прийнятих на основі редакції Конституції 2004 року;

4) поставило питання про строки повноважень вищих органів державної влади;

5) фактично зробило велику кількість нормативно-правових актів  неконституційними, що ускладнює роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яких стосуються ці акти.

Проте із формальної точки зору нічого екстраординарного не відбулося. Процес по-суті нагадує внесення змін до Конституції. У результаті, як зазначалося, маємо дореформений варіант Основного Закону. Принципово ситуація нічим не відрізняється від 1996 року. Саме тому будь-які зауваження стосовно того, що змінюються повноваження вищих органів державної влади та  баланс влади, втрачають сенс після того досвіду [5].

Ще одним важливим моментом скасування політреформи 2004 року є те, що президент повернув собі повноваження передбачені Конституцією 1996 року в той час коли народ України, обравши його, надав повноваження передбачені Конституцією після проведення політреформи. Тому можна стверджувати, що перебування президента при владі є нелегітимним і виникає потреба в проведенні нових виборів Президента України.

Отже, як показав досвід створення Конституції 1996 року та проведення конституційної реформи 2004 року, спочатку слід виробити та узгодити чітку концепцію, бачення розвитку Основного Закону, а вже потім обирати спосіб внесення змін до нього. Перша проблема є набагато принциповішою від другої. Для визначення концептуальних напрямів конституційної реформи видається доціль-ним проведення широкого обговорення її змісту із залученням народних депутатів, провідних науковців, фахівців. Результати такої дискусії могли б стати базою для вироблення стратегії конституційної модернізації та особливостей її реалізації на нормативному рівні.

Список використаних джерел


  1. Конституційна реформа: оцінки, проблеми, шляхи вирі-шення Денис Ковриженко, Олена Чебаненко: матеріали обговорень на громадському форумі „Конституційна реформа: погляд громадянського суспільства”, м. Одеса, 16 – 18 лютого 2007 р. – Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/docs/files/ 8/1173801714_ans.pdf

  2. Янукович намагається повернути повноваження Кучми Івженко Т.//Независимая газета. – 2010. - №9. – Режим доступу до газети: http://www.inozmi.glavred.info/articles/ 4176. html.

  3. Конституція України - проблеми й перспективи Гуд О.//Інтернет видання ХайВей. – 2008. - №3. - Режим доступу: http://www.h.ua/ story/86526.

  4. Повернення Конституції 1996 року: плюс чи мінус Глинянська О.// Юридичний журнал. – 2010. - №11. – С.52.

  5. Конституційна реформа в Україні: історія, сучасний стан та перспективи Литвин В.// Голос України. – 2010. - №11. – Режим доступу:http://www.chairman.rada.gov.ua/chairman7/con-trol/uk/publish/article?art_id=57843&cat_id=49317.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МІЛІЦІЇ



Доповідач: Пахомов В.В., к.ю.н., доцент кафедри АГПФЕБ
Організація здійснення цивільного контролю є важливим і одночасно трудомістким процесом у ході якого вирішується велика кількість питань, які стосуються усіх етапів його проведення (попередній, поточний, подальший контроль) та усіх без винятку стадій контрольних процедур, до яких можна віднести: отримання інформації про невідповідність дій (бездіяльності) підконтрольного об’єкта встановленим правилам та прийняття відповідного рішення; підготовку матеріалів до здійснення контролю; безпосереднє проведення контролю; підведення підсумків; контроль за усуненням недоліків та оформлення відповідних матеріалів. Крім того, організація цивільного контролю стосується і таких аспектів, як: визначення організаційної та функціональної структури суб’єктів контролю, їх штатної чисельності, функціональних обов’язків та повноважень, і які об’єднуються таким терміном, як “правове забезпечення контролю”, яке, на нашу думку, також має надзвичайно важливе організаційне спрямування.

Основне призначення будь-якої організації діяльності зокрема й цивільного контролю за діяльністю міліції полягає у її забезпечувальному характері, тобто її основним завданням є забезпечення ефективного здійснення цивільного контролю.

Загальновизнано, що здійснення організаційних дій (заходів) є однією з форм управлінської діяльності, зокрема – не правовою [1.-3]. Організаційні дії зумовлюють необхідний чинник управлінської діяльності в усій системі органів влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно та спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Вони не пов’язані з виданням правових актів та здійсненням юридично значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин. Різноманітність конкретних форм організаційних заходів визначається сферою або галуззю управління, особливостями керованих об’єктів, специфікою їх правового статусу [3, ст. 325].

Вважаємо доцільним до елементів організації цивільного контролю за діяльністю міліції віднести такі: 1) правове забезпечення цивільного контролю (визначення мети та завдань цивільного контролю, організаційної та функціональної структури суб’єктів контролю, їх штатної чисельності, функціональних повноважень та ін.), оскільки воно як ніяке інше забезпечення виконує організуюче та стабілізуюче завдання; 2) кадрове забезпечення; 3) інформаційне забезпечення; 4) матеріально-технічне та фінансове забезпечення; 5) документальне забезпечення; 6) планування; 7) методичну роботу; 8) підготовку та проведення нарад, конференцій та інших масових заходів.

Так, надзвичайно важливим елементом організації цивільного контролю за діяльністю міліції є кадрове забезпечення, у зв’язку з чим можна погодитися з думкою В.М.Гаращука, що висококваліфіковані кадри контролерів, навіть при недостатньому запровадженні інших елементів організаційного забезпечення, спроможні виконати поставлене завдання на досить високому рівні, нівелюючи прорахунки та негаразди власним досвідом та професіоналізмом [4, с. 327]. Подібну думку про значення кадрів (персоналу) висловлює В.М.Плішкін. який зазначає, що “процес удосконалення управління будь-якою системою немислимий без поліпшення роботи з кадрами. Саме кадри, а не машини й механізми, не статути та інструкції – основа будь-якої організації. Більшість недоробок і прорахунків у діяльності.... є наслідком саме незадовільної роботи з кадрами” [5, с.601].

Інформаційне забезпечення організації цивільного контролю спрямоване на створення та вдосконалення інформаційних зв’язків між елементами (суб’єктами і об’єктами) його системи шляхом оптимальної організації інформаційних масивів баз даних і знань.

Зміст інформаційного забезпечення цивільного контролю відноситься до усіх його видів та форм, процедур та стадій, до діяльності окремих структурних підрозділів або конкретних категорій співробітників міліції та суб’єктів, які їх перевіряють. Основними завданнями інформаційного забезпечення цивільного контролю є: своєчасне забезпечення його суб’єктів достовірними даними; збирання, обробка відомостей про стан підконтрольного об’єкта; аналітична обробка інформації, яка необхідна для прийняття управлінських рішень. До засобів інформаційного забезпечення управління ми відносимо сукупність технічних пристроїв збирання, накопичення (збереження), обробки та передачі інформації.

Матеріально-технічне та фінансове забезпечення цивільного контролю за діяльністю міліції є об’єктивною передумовою повноцінного виконання його суб’єктами професійних завдань та обов’язків щодо аналізу, перевірки (спостереження) та спрямування діяльності підконтрольних суб’єктів відповідно до їх завдань та встановлених приписів (норм права, вимог, правил, стандартів тощо), тобто виявлення фактичного стану справ у діяльності органу міліції.

Документаційне забезпечення як один із видів організаційних заходів полягає у створенні, фіксації та оформленні документаційної інформаційної бази на різних етапах (стадіях) цивільного контролю. Залучення документаційного забезпечення визначається рядом факторів і, насамперед, його універсальністю. Головна роль у документаційному забезпеченні цивільного контролю належить керівнику, котрий визначає виконавців, порядок, а іноді й строки складання відповідних документів (звітів та актів за результатами перевірки), контролює зміст, форму і підписує їх. Керівник зобов’язаний: забезпечувати необхідні умови для роботи з документами; здійснювати контроль за якістю та своєчасністю складання документів за результатами перевірки; створювати умови, які виключають розголошення державної та службової таємниці, що міститься в документах, їх втрату та псування.

Необхідним елементом документаційного забезпечення цивільного контролю за міліцією є постійне вдосконалення діяльності інспекторського складу, тобто суб’єктів контролю по підготовці проектів документів і подальшій праці з ними до моменту надання їм необхідної правової форми. Зокрема кожен, хто перевіряє, зобов’язаний: вміти правильно оформляти документи за результатами перевірки; виконувати правила роботи з такими документами; своєчасно подавати їх на розгляд відповідному керівнику.

Іншим важливим аспектом організації діяльності щодо здійснення цивільного контролю за міліцією є планування. Необхідно погодитися із думкою В.М. Плішкіна, який зазначає, що “планування та контроль не подільні. Незаплановані (незапрограмовані) дії не можна контролювати, оскільки завданням контролю є спостереження за правильністю дій, коректуючи відхилення від плану. Будь-яка спроба здійснювати контроль при відсутності планів є безглуздою, оскільки не можна повідомити людей, чи йдуть вони туди, куди збиралися (в цьому завдання контролю), якщо тільки вони до цього не довідалися, куди вони бажають йти (в цьому - завдання планування). Таким чином, плани, як би встановлюють нормативи для контролю” [5, с. 450].

Важливе значення у структурі організаційних заходів повинно відводитися методичній роботі, яка, як правило, покладається на управлінські апарати суб’єктів цивільного контролю. Надання методичної допомоги необхідно вважати пріоритетним засобом забезпечення ефективного та якісного виконання покладених на контролюючі суб’єкти завдань, функцій та повноважень. Однією із найперспективніших форм методичної роботи, на нашу думку, є поширення позитивного досвіду роботи який розповсюджується тільки за результатами його вивчення на місцях та відповідного обговорення і схвалення відповідними науково-методичними радами.

Важливе місце серед організаційних заходів забезпечення проведення цивільного контролю за діяльністю міліції є підготовка та проведення нарад, конференцій та інших масових заходів під час яких до учасників контрольних процедур доводиться мета та завдання контролю, особа керівника, склад суб’єктів, які будуть реалізувати контрольні повноваження та інші важливі питання. На окремих стадіях контролю, для уточнення його предмету, форм та методів проведення, суб’єкти контролю можуть проводити закриті наради, на які необхідно запрошувати керівників окремих структурних підрозділів та їх підлеглих для надання певних уточнень чи пояснень.

Таким чином, належне організаційне забезпечення цивільного контролю за діяльністю міліції має суттєве значення для налагодження ефективної роботи контролюючих суб’єктів, оскільки основним його призначенням є упорядкування, узгодження та координація контрольних заходів, а метою – виявлення фактичного стану справ на об’єкті який перевіряється на підставі якої даються вказівки до покращення роботи перевіреного органу міліції, винна особа (особи) притягуються до відповідальності або навпаки позитивний досвід діяльності органу міліції, який перевірено, розповсюджується поміж інших органів та структурних підрозділів системи органів внутрішніх справ.

Література
1. Битяк Ю.П. Адміністративне право України: підруч. / [Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.]; за ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

2. Авер’янов В.Б. Адміністративне право України. Академ. курс: підруч.: у 2 т.: Т. 1. Загальна частина / В.Б. Авер’янов. – К.: Вид-во “Юридична думка”, 2004. – 584 с.

3. Колпаков В.К. Адміністративне право України: підруч. / В.К.Колпаков, О.В. Кузьменко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544с.

4. Гаращук В.М. Теоретико-правові проблеми контролю та нагляду у державному управлінні: дис. .... доктора юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2003. – 412 с.

5. Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ: підруч. – К.: НАВСУ, 1999. – 702.

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ СЛОБІДСЬКИХ КОЗАЧИХ ПОЛКІВ У XVII – XVIIІ ст.

Доповідач: Семенов В.М., к. держ. упр., доц.. кафедри права
У сучасній юридичній літературі для характеристики органів державної влади та місцевого самоврядування використовується термін основи організації та діяльності. Він включає: правову, територіальну та фінансово-матеріальну основу організації та діяльності органів публічної влади.

Правова основа являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі організації й функціонування органів публічної влади, закріплюють елементи їх організації і діяльності.

Територіальною основою організації та діяльності органів публічної влади називається певна частина соціального, природного (у тому числі природно-ресурсного та екологічного), економічного, інфраструктурного, культурно-історичного і просторового потенціалів країни, що перебуває в юрисдикції загальнодержавних чи місцевих органів публічної влади.

Матеріально-фінансова основа це майно та грошові кошти, що використовують органи публічної влади в поточній діяльності, при здійсненні своїх функцій і повноважень.

Ці категорії цілком можливо використати у ретроспективних дослідженнях стосовно органів публічної влади, що існували на території України в історичному минулому. Як приклад розглянемо основи організації і діяльності Слобідських українських полків у другій половині XVII – XVIIІ ст.

До складу Слобідської України входило п'ять козачих полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. В адміністративному та військовому відношенні вони підпорядковувались белгородському воєводі, Розрядному приказу, а з 1688 року Посольському.

Перший слобідський полк (Острогозький) сформувався 1652 р. з уже діючої козацької структури переселенців на чолі з чернігівським полковником І. Дзиньковським. Оформлення трьох інших полків – Сумського, Охтирського і Харківського – пов'язане з реформою російських збройних сил в 50-х рр. XVII ст. Тоді було утворено напіврегулярне помісне військо – Бєлгородський полк, а в його складі "черкаські" (українські) полки. Приблизно в цей же час стихійно виникали також інші полки: Колонтаївський, Зміївський, Воронезький, але проіснували вони не довго [2, с.14]. Ізюмський полк було утворено дещо пізніше.

Московський уряд навмисне не об'єднував слобідські полки під управлінням однієї особи з середовища українців, звертаючись до кожного полку окремо і намагаючись, щоб серед слобідських козаків не виробилось почуття окремої територіальної цілісності. Документальною (тобто правовою) основою автономії Слобожанщини були царські "жаловані" грамоти. Першу таку грамоту дістав у 1652 р. Острогозький полк, у 1669 Харківський, Сумський та Охтирський, а у 1670 р. Ізюмський полк. Ці грамоти надавали право власного козацького устрою, свободу від податків на землю, право вільної торгівлі та викурювання горілки [1, с. 219]. Саме, зазначені, "жаловані" грамоти можна визначити як головні правові основи організації і діяльності слобідських полків. Бо саме в них визначався рівень автономії та система організації влади. Зазначені документи можна визначити як "конституційні" для козачих полків Слобожанщини, бо вони визначали як територіальні так фінансово-матеріальні основи організації і діяльності цих полків.

Таким чином можна зробити висновок про те, що правові, територіальні та матеріально-фінансові основи організації і діяльності українських слобідських козачих полків містилися в царських "жалованих" грамотах. Такий метод досліджень цілком можливо використовувати і для інших періодів історії держави і права України.

Литература:


  1. Дорошенко Д.І. Історія України у 2-х томах. Том ІІ (від половини XVII століття). – К.: Глобус, 1991. – 349 с.

  2. Маслійчук В.Л. Козацька старшина Харківського слобідського полку 1654-1706 рр. Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. – 124 с. (Харківський біографічний словник)

ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Юридичного факультету iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету cпеціальності «правознавство» / Укл.: Курєнкова Г. М. Луганськ:...
Юридичного факультету iconПрактикум з курсу «сімейне право україни» для студентів юридичного факультету

Юридичного факультету iconШаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921...
Юридичного факультету iconМіжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства
До збірника увійшли статті та тези доповідей викладачів, аспірантів І студентів юридичного факультету СумДУ, інших юридичних внз...
Юридичного факультету iconАсоціація випускників національного юридичного університету імені ярослава мудрого матеріали ХІІ всеукраїнської наукової конференції
Асоціація випускників національного юридичного університету імені ярослава мудрого
Юридичного факультету iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Юридичного факультету iconБібліотека житомирського державного університету ім. І. Франка
Укладач: бібліотекар природничого факультету та факультету фізичного виховання І спорту: Янчук Н. Ю
Юридичного факультету iconМетодичний посібник студентам історичного факультету з написання та оформлення курсових І дипломних робіт одеса – 2015
Вченою Радою історичного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
Юридичного факультету iconПро роботу факультету іноземної філології за 2016-2017 н р. Декан факультету Мороз Т. О. 2017 І. Інформація декана про виконання посадових обов’язків відповідно до наказу ректора мну імені В. О. Сухомлинського №

Юридичного факультету iconПрограма для складання вступних іспитів до аспірантури факультету соціології за спеціальністю 22. 00
У програмі відображені основні вимоги до вступників до аспірантури факультету соціології в галузі соціологічних наук, що закінчили...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка