Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання



Сторінка1/5
Дата конвертації23.04.2017
Розмір0,74 Mb.
  1   2   3   4   5

Юрій Бедрик

Василь Стус: проблема сприймання.

Нині зробилося традицією, згадуючи Василя Стуса, говорити про його феномен. Знаменно, що підґрунтя такого звичаю є, як загальнокультурологічним, так і суто філософським. І останнім — насамперед тому, що філософське поняття феномену є найбільш дотичним до поняття сприймання. Історія ж сприймання Стуса — і як філософа, і як естета — була і є, на наш погляд, не менш яскравою і різнобарвною, аніж історія самого його становлення в обох названих проявах. Проте як історію сприймання ми змушені розуміти дуже часто історію хиб і перекручень у сприйманні, адже саме вони і взяли найактивнішу участь у формуванні масових уявлень про Стуса в Україні, звідки й маємо, що навіть сучасне нам його сприймання подекуди нехтує тим, що поетові властиво було відмежовувати естетичні проблеми від політико-громадянських, на чому він сам неодноразово наголошував у різних формах протягом доби своєї творчої зрілості — починаючи з «Двох слів читачеві» — коротенької авторської передмови до збірки «Зимові дерева». Так в одному з усних виступів Стус говорив: «Мені здається, що політизація поета — це річ не конечна. Річ вдячна, потрібна, але річ вимушена. Мені здається важливішим гуманістичний смисл поета. Здатність поета налюднювати нас.»1 (Остання фраза, до речі, досить виразно перегукується із думкою одного з добре знаних і перекладаних Стусом поетів — Федеріко Гарсіа Лорки: «Місія у поета одна: одухотворювати в буквальному розумінні — дарувати душу».2 Навряд, чи варто в подібності фраз вбачати тут безпосереднє наслідування учнем учителя. Швидше — це повернення як одного, так і другого митця обличчям до вихідного, первинного розуміння мистецтва слова.)

Абстрактному масовому мисленню нелегко примирити Стусове розмежування естетичних і політико-громадянських проблем зі сталим уявленням про цілісність особи — поета, патріота, врешті — українця в його традиційній ментальності. Абстрактна ідеалізація Стуса теперішньою масовою свідомістю виникла на місці нещодавнього не менш абстрактного прокляття як своєрідна сублімація останнього, переродження негативної духовності в позитивну, «...будь-який поет, щоб його визнали, повинен бути спочатку проклятим «3 — сказав один з найавторитетніших для Стуса прозаїків і близьких йому філософів Альбер Камю, схематично окресливши таким чином і шлях історії сприймання самого Стуса - як поета. (У Стуса зустрічаємо рядки, що характеризують його ставлення як до прози, так і до неакадемічної філософії Камю. «Ще люблю «густу» прозу — Толстого, Гемінгвея, Стефаника, Пруста, Камю.»4 — читаємо в «Двох словах читачеві». Слова французького філософа-мораліста: «Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім'ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб'є в ньому справжнього митця»5. - послужили Стусові епіграфом до праці «Феномен доби. Сходження на Голгофу Слави»,6 присвяченої психології творчості Павла Тичини. Власне, думка Камю і стала ідейною основою для написання праці, про що мова у нас ще йтиме нижче.)

Проте — шлях поета це не лише шлях від прокляття до визнання, але й передуючий йому шлях від небуття до прокляття. Хоч саме цей відрізок Стусового шляху і не було відбито в сучасній йому критико-філософській або ж власне критичній літературі.

Доба до виходу в світ «Зимових дерев», тобто до 1970 року, з повним на те правом може бути названа добою неіснування Стуса в літературному процесі. Всі його публікації в періодиці цього часу лишилися, відповідно рангові «молодого поета», «початківця», тощо, без жодного відгуку з боку літературознавців та письменників, коли не брати до уваги єдиного випадку з найпершою, характеризованою пізніше самим Стусом, як «римована публіцистика», добіркою в «Літературній газеті» (сучасна «Літературна Україна»). Ця добірка мала надзаголовок «Доброї путі» й коротке супровідне слово Андрія Малишка. «Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса, — писав він, — має хороші» поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора».1

Після цих слів — друкованої згадки про поезію Стуса на батьківщині більше не існує, хоча його вірші, а згодом — і статті з проблем сучасної літератури, продовжують з'являтися на сторінках преси. Зокрема — простежується постійна співпраця письменника з часописом «Дніпро», де 1964 року в N 6 було вміщено вірш «Натурщик», у N 10 — статтю «На поетичному турнірі». Наступного, 1965-го, — в «Дніпрі» з'являються критична праця «Най будем щирі» (N 2) та вірш «Молодий Гете» (N 7). До речі, саме на період Стусового навчання в аспірантурі Інституту літератури тодішньої АН УРСР припадає піднесення його досить професійного захоплення штудіюванням спадщини іншомовних поетів, - зокрема німецькомовних, та поетично-перекладацькою діяльністю — поруч із захопленням філософами західноєвропейських течій. Та, попри все, коли переглянути тексти виступів, де згадувалося тогочасних молодих поетів, неважко помітити, що «Жоден не згадує імені Василя Стуса! Воно не існувало в гроні поезії шістдесятників. Лише один згадав — це сам Василь Стус...».2 Можливо, що однією з причин тому була й інерція звички сприймати Стуса насамперед за людину науки, а не поезії («В перші київські роки Стус сприймається у своєму колі швидше як майбутній літературознавець, ніж як поет. У літературному середовищі та на вечорах, коли й виступав, то волів радше обговорювати твори товаришів, аніж читати власні»).3 Зрозуміло, що представляти себе широкій аудиторії як літературознавця було більш відповідно шляхетній стриманості молодого інтелігента, котрий засвідчив у своїй згадуваній уже праці про творчість Тичини й те, що асоціація місії поета з місією пророка йому зовсім не чужа. Проте для неадекватного дійсності сприймання таланту були, на наш погляд, і значно глибші підстави. Попри всі прогресивні новітні віяння, що охопили на той час інтелектуальну частину українського суспільства, саме суспільство, однак, залишалося нездоровим. Інерції старого, принаймні; як елементарного невміння сприйняти мало з чим асоційоване явище у вітчизняній літературі, лишалося цілком достатньо навіть у середовищі інтелектуальних кіл. Суспільству давався взнаки дефіцит ґрунтовної освіти в політичне замкненому просторі, а відтак і дефіцит справжньої інтелігентності. «За розкіш бути на рівні свого розуміння треба платити.»4 — читаємо, повернувшись до статті Є.Сверстюка. Саме таким відпокутуванням і було на той час для Стуса тривале його непомічання, загальне ігнорування його творчості.

1965 роком закінчується шлях від небуття до прокляття. Умову, поставлену Альбером Камю, здійснено. З початком репресивних дій державного механізму проти поета до несприйняття його загалом (у тому числі й літературознавчим та письменницьким) долучається ще й вето на власне друковане слово у вітчизні. Байдужість змінюється насильством. Але на цей час Стус уже має особистий цілком сформований кодекс честі, що базується, як нам видається, не лише на приватному досвіді, але й на західній філософії буття і мистецтва. З його творчості відповідного періоду досить добре помітно, що буття було усвідомлене ним насамперед як проблема, а не як трагедія — не як безвихідь взагалі, а як неминучість свідомого вибору. Стус був готовий залишитися, і як поет, і як людина, «на рівні свого розуміння», тобто, буквально, поза сприйняттям більшості, оскільки вибір більшості не був сумісний зі згаданим кодексом честі.

1970 рік. Добу мовчання завершено. Зі збіркою «Зимові дерева», що з'явилася у видавництві «Література і мистецтво» (Брюссель), з'являється й перша критична праця про поезію Стуса — передмова до видання, підписана ім'ям Аріядна Шум. Ця стаття є не лише багато в чому цікавою для нас, але й багато в чому, з погляду сьогодення, суперечливою. Іноді дальший розвиток Стусового поетичного таланту пішов шляхами майже полярно протилежними тим, котрі окреслила А.Шум. До властивого їй поняття «Стус» нині вже виникає бажання додати, причому досить часто, «...періоду «Зимових дерев», як-от: «Він (Стус — Ю.Б.), як ідеаліст у своїй життєвій філософії, не залишається невільником гуманізму. Поет звертається до космосу, до природи, якої чується частинкою, але яка не є лиш матерією. Природа в нього одушевлена, як в гілозоїстів, має свої моральні закони і силу, як «Апейрон» в Анаксімандра...».1

Цілком зрозуміло, що ми не будемо заперечувати одушевленості природи в ліриці поета, проте в дальших збірках (власне, і в існуючому вже як рукопис у рік видання «Зимових дерев» «Веселому цвинтарі») одушевленість її відступає щонайменше на третій план перед лицем одушевленості (і неодушевленості) людини. І якщо на даному етапі твердження про те, що Стус «не залишається невільником гуманізму», є досить подібним до істинного, то вже, починаючи з «Веселого цвинтаря», ми маємо в особі Стуса одного з найбільших таких «невільників» у вітчизняній літературі, адже саме над «Веселим цвинтарем», і цілком можливо, що, як ніде виразніше, нависає проблема неминучого вибору — перший пункт екзистенціалістського гуманізму. Аналіз буття поволі витісняє його споглядання. Якщо надалі Стус і доходитиме знову до стилю «оригінального поета імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції»,2 то найчастіше, як на наш погляд, — ідучи від протилежного, від самозаглиблення, проблеми вибору і т. ін. Подальша еволюція митця буде ще і ще раз доводити нам, що й стосовно його самого є цілком справедливою «...думка Рільке (одного з найулюбленіших Стусових поетів, сонети й елегії якого він перекладав в ув'язненні) щодо суті поезії, яку він розглядав не як почуття, а як досвід».3

Проте навряд чи варто, говорячи про працю А.Шум, перебільшувати негативність того, що Стуса як поета нею було сприйнято в певній метафізичній статиці. Адже, якщо, з одного боку, така статика передбачає відсутність прогнозу щодо творчості, то з другого — вона цілком позитивно фіксує акценти нашої уваги саме на збірці як на певному підсумку авторського досвіду, допомагає зрозуміти книгу, як цілісний самостійний твір, сприймаючи поезії не лише почергово, але і в комплексі.

Подекуди авторці вдалося окреслити й те, що згодом перетворилося на наріжні камені Стусової лірики: «Є теж в Стуса, як в кожної людини, візії смерти. Вони розсипані по різних віршах у різних формах... Очевидно, Стус як лірик має моменти песимізму і вони пов'язані цупко з настроєм природи, творять цікаві поетичні картини... Ті вірші, сповнені смутку та мелянхолії не є, одначе, віршами екзистенціяльної приречености».4 Не варто лише заперечення «екзистенціяльної приречености» сприймати заодно ще й як заперечення екзистенціалізму).

Серед цікавих міркувань щодо походження і забарвлення Стусової образно-поетичної системи — думки А.Шум про «понадчасовість», що пов'язує його, опосередковано, через Шевченка, з середньовічною поезією українців -та інших народів, про національне самоусвідомлення, і нарешті — короткий аналіз символіки рослин, кольорів та ін., завдяки чому, власне, А.Шум і робить Стуса вперше за весь час предметом детальної розмови на науковому рівні.

Більше присвячених Стусові літературнокритичних публікацій стає уже після виходу в світ у видавництві «Сучасність» другої його книги — «Свіча в свічаді» з передмовою Марка Царинника «Повернення Орфея». Серед них — 1983 року — статті Богдана Рубчака «Перемога над прірвою. Про поезію Василя Стуса в 10 числі журналу «Сучасність» та Остапа Тарнавського «Знайомство з поетом Василем Стусом» в «Альманасі УНС», 1985 року — в 10 числі нью-йоркського «Нашого життя» — стаття Людмили Волянської «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!». 1986 року — знову в «Сучасності», в 5 числі — з'являється стаття Леоніда Плюща «Там, лівіше серця... Вбивство поета». Виходить ряд біографічних статей.

Невеличка за своїм обсягом (близько десяти журнальних сторінок), стаття Остапа Тарнавського має, з погляду нашого дослідження, ряд цінних рис. Зокрема, метод його близький нашому методові тим, що він ставить на чільне місце в дослідженні творчі орієнтири Стуса, досвід його вчителів у поезії. Особливо цінними для нас є спостереження Тарнавського над спільністю Стуса і Рільке — як спостереження тонкого знавця німецькомовної поезії, котрим був і сам Стус, як досвід певною мірою споріднених світоглядів. На першому місці в окресленому Тарнавським для Стуса літературному контексті — Рільке і Тичина, на другому плані — Семенко, ранній Бажан. Місцями — Шевченко. Цікаво, що тут же Тарнавський окреслює і різницю між Стусом та Рільке: «Світ Рільке у містиці. Поет Рільке жив у безчасовому, безпростірному світі, у метафізичному світі вічності. Василь Стус — як і Павло Тичина — умісцевлений поет; його місце в Україні — і тут вихідний пункт його поетичної мандрівки.»1 Справді, з Тарнавським у цьому випадку дуже важко не погодитися — оскільки все, що асоціюється з метафізичною статикою, дуже важко пов'язати з філософією екзистенціалізму. Вже хоча б тому, що в статиці не існувало б вибору. Стуса без поняття вибору уявити важко. Не будемо проставляти тут знаки «плюс» чи «мінус», але поезія Стуса значно ближча до реального оточення автора, ніж поезія Рільке. Хоча Тичину ми б і не поспішали ставити в творчості до Стуса настільки близько, як це робить автор статті. Навіть, коли б саме поняття перспективізму було сформульовано на деякий час раніше, навряд чи Тичина (а під цим прізвищем ми розуміємо, звичайно, поета доби його творчого розквіту, Тичину до збірки «Чернігів») міг би замкнутися в перспективізмі настільки, як Стус, у котрого навіть «абсурдистські» твори є доведеним до найяскравішого виразу відображенням того, що відбувається довкола, не кажучи вже про вірші більш традиційної естетики. На наш погляд, Стус є не умісцевлений, «як і Павло Тичина», а значно умісцевленіший поет.

Стаття Богдана Рубчака «Перемога над прірвою» — приваблює не лише як критичне і літературознавче джерело, а й як розповідь лаконічного Стусового біографа, котрий, щоправда, з самим поетом так і не одержав нагоди розмовляти, проте мав з ним знайомих спільного кола. Це багато в чому допомагає краще зрозуміти і творчість Стуса, і взагалі його естетичні та філософські уподобання, «...знавець філософії, — пише Рубчак, — поет на засланні проводить час у розмовах про Канта, Гуссерля і особливо про свого улюбленого Альбера Камю. Як людина до крови й кости літературна, він пише критичні статті (конфіскована велика праця про Тичину), (тут невелика стилістична хиба породжує двочитання: «Феномен доби» писався в 60-х роках, отже з засланням жодним чином пов'язаний бути не може. — Ю.Б.), багато перекладає, а в розмовах читає напам'ять численні вірші різних поетів різними мовами та професійно обговорює літературні твори. Недавній емігрант (йдеться про Михайла Хейфеца. - Ю.Б.) розповідав мені про вечірку, ще в Києві, на якій Стус годинами напам'ять читав твори Райнера Марії Рільке по-німецьки.»1 Підхід Рубчака до творчості Стуса є досить схожим на підхід до неї Тарнавського. І, якщо перша різниця між двома їхніми підходами є, безперечно, на користь Рубчака, оскільки він бачить предмет розмови багатогранніше: до Рільке долучаються тут Максим Рильський і Борис Пастернак та ін., то друга, як на наш погляд, аж ніяк не подає його підходу у вигідному для нього світлі. Дуже мало довіри викликає гіпотеза, що «...Стусова поезія — це свічадо, що віддзеркалює інші обличчя — віддзеркалює їх не тільки свідомо, але сумлінно й цілком відкрито».2 Якщо Тарнавський лише окреслює в своїй праці впливи на Стуса того чи іншого поета, даючи таким чином можливість зрозуміти, як він міг зростати від розуміння і сприймання чужого до творення свого, то Рубчак поділяє Стуса як тканину творів на такі впливи від початку до кінця, а відтак він не залишає місця у Стусі для самого Стуса. Вбачати в поеті «свічадо» інших поетів — нічим не вигідніша для філософа-літературознавця позиція, як на наш погляд, ніж вбачати в ньому свічадо» подій навколишнього середовища. Така позиція веде до трактування Стуса як колективного епігона, буття яким вимагало б навряд чи більше таланту, ніж буття типовим соцреалістом. І нарешті — найвагоміший аргумент проти: чи може бути таким «свічадом» автор поезії, наділеної особливим приматом — приматом філософічності? Адже філософічність не є, безперечно, приматом більшості літературних постатей, паралелі з котрими проводить Рубчак — ні Тичини, ні Пастернака, ні Емми Андієвської. Коли б Стус був колективним «свічадом» «не тільки свідомо, але сумлінно й цілком відкрито», йому довелося б неодмінно пожертвувати своїм постійним приматом і розміняти його на ряд тимчасових.

В дальших розділах праці (всього вона має чотири розділи) Рубчак повільно відступає від свого попередньо виголошеного принципу, заглиблюючись у Стуса і підкреслюючи найбільш характерні й найбільш індивідуальні його символи та моменти, як-от: символіку роздвоєння та розщеплення з роллю світла в ній і т. ін. Безперечно, розгляд цієї символіки теж цілком припускає моменти ряду літературних паралелей, проте такий підхід видається нам значно ближчим до того, яким в ідеалі вбачаємо ми наш, оскільки це вже «Стус вглиб». Особливо цікавим виглядає повернення до моментів європейської філософії попередніх років, до зображення прірви як предмету асоційованого з к'єркегорівським символом відчуження і т. ін., а також до взаємовідношення між філософією К'єркегора і поезією Рільке, тема котрих заслуговує на неодноразове звертання до неї, коли характеризувати поетичну філософію Стуса. Цікавий знаходимо в Рубчака і погляд на роль світу як поняття у поета: «...світ стає (як у мислі пізнього Гайдеггера, який теж черпав надхнення з поезії Рільке) єдиною й єднальною основою явищ і подій, перебуваючи під ними і зв'язуючи їх активно».3 Слід відзначити, що в цьому моменті творче обличчя Стуса має знаменно мало спільного як з українською поезією, так і з традиційно національною філософією. Саме ж стосовно філософії — праця Рубчака наштовхує на одне цілком логічне запитання: чи не можна описаний перед цим принцип поета як свічада поетів перенести у філософський контекст, а відтак спробувати розглянути, філософську концепцію Стуса як свічадо інших філософських концепцій?

Стаття Людмили Волянської «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай! «подає ще один варіант погляду на поезію Стуса. Це — сприймання віршів більш іззовні — з меншим оглядом на інтелектуальний запас автора, проте з більшим — на факти його біографії і на його оточення.

І нарешті — найпомітніша подія 1986 року — з'ява в «Сучасності» вже посмертної збірки Стуса «Палімпсести» з найбільшою за обсягом (майже сорок сторінок) і найширшою за кількістю аспектів психологічного підходу статтею Юрія Шевельова «Трунок і трутизна. Про «Палімпсести» Василя Стуса.

Шевельов робить ряд цікавих спостережень щодо творчості Стуса. Не віддаючи переваги приматові філософічності перед суто естетичними критеріями, дослідник, все одно, постає перед неминучим питанням: «Як відірватися від героїчної біографії творця й говорити про вірші як факт літератури? »1 Безперечно, таке завдання є одним із найважчих, проте Шевельов досить багато зробив і для його виконання — зумів показати Стуса в контексті західної культури (ми не обмовилися: саме в контексті західної культури; оскільки поле тяжіння до тієї чи іншої культури видається нам у цьому випадку значно вагомішою характеристикою таланту, ніж перебування в тих чи інших геополітичних умовах), висвітлив багато ознак його творчої індивідуальності.

Хоча, попри всі позитивні якості «Трунку і трутизни», ми, все ж, не можемо йти за Шевельовим від початку, оскільки, на наш погляд, тут у нього завелика роль відводиться абстраговано-національному («тема і ідея України проходить крізь усі поезії збірки.»)2 Це так і не так. З одного боку, заперечити цю тему дійсно неможливо, але з іншого чи завжди вона є темою в повному розумінні слова? На наш погляд, первинне в Стуса — змалювання внутрішнього світу людини, послідовна інтровертивність у поезії. Примат зовнішнього світу з цією інтровертивністю не узгоджується.

Виходячи з формули «я — це я і мої обставини» — одержуємо, що мотив України, втраченої вітчизни міститься найчастіше не всередині обставин, а всередині «я», тобто є не скільки темою, скільки атрибутом головної теми — теми «я», через аспект якої ми й маємо намір розглядати внутрішню філософію і психологію творчості в ліриці Стуса. Власне, початок праці Шевельова виявився певною мірою більше прив'язаним до поетичної назви самої праці, ніж до психологічних особливостей збірки.

Цікавою, на наш погляд, є думка Шевельова про «два ґатунки поезії» — програмовану й непрограмовану. Хоча автор і запевняє з належною ретельному дослідникові скромністю, що «було б безвідповідальним у таких обставинах намагатися накреслити хоч трохи образ Стуса, як поета...»3 — мається на увазі недостатня кількість матеріалів спадщини літератора, що були досяжні на той час Заходові, а також далеко не задовільний стан збереження всього, що просочувалося з Гулагу, через руки «тюремних ключарів» - проте, підкреслюючи сам факт спонтанності, непрограмованості Стусового творення, він додає дуже багато до невикривленого розуміння поета. Власне, тим самим Шевельов накреслює вихідну точку розходження митця з попередніми традиціями України, з напівпримітивною, а то й зовсім примітивною просвітянщиною, ментальність котрої переселилася через твори гартівсько—вусппівського типу на реалізм грядущої доби «розвиненого соціалізму». Хоча ми й не можемо нині, по смерті поета, стверджувати, що спонтанність творення була для нього спонтанністю в абсолютно чистому вигляді. Можливо, інколи вона принципово ставилася за мету, тобто виступала й сама як програмована риса. Це, ймовірно, вже назавжди залишиться для нас нерозкритою таємницею. Взаємини творця й матеріалу рідко розкриваються до кінця навіть у вустах живих, не кажучи вже про секрети майстерності тих, кого немає з нами. Єдине, що можна твердити — спонтанність не заважала Стусові, як правило, «обточувати» вірші, добиватися чіткості слова в процесі роботи над ними: доводиться говорити як «правило», а не «ніколи» — оскільки часом ми просто не можемо знати певно, чи існує серед Стусових чернеток той текст, котрий він сам визнав би за основний.



«Представник програмованої поезії має певну систему ідеології, певну, сказати б, програму і її в своїх творах більш або менш талановито висловлює. Непрограмовані поети, звісно, теж можуть мати вироблену ідеологію, але їхні твори відбивають її лише побічно, через мінливість настроїв і переживань. Сьогодні вони можуть бути песимістами, завтра ніби оптимістами, сьогодні повними надії, завтра — охопленими розпачем. Програмована поезія звичайно відбиває погляди сформовані, непрограмована — думки й почуття в формуванні. Саме така звичайно поезія Стуса.»1

Непрограмованій поезії (як і будь-якому непрограмованому мистецтву) не потрібно, на думку Шевельова, шукати екзотичних і далеких тем, оскільки вона може віднаходити в єдиному предметі нескінченну кількість відтінків і граней. Така концепція погляду на мистецтво великою мірою нагадує принцип перспективізму в Хосе Ортеги-і-Гасета. Отже, навіть не вживши слова «екзистенціалізм», Шевельов, як бачимо, підійшов до нього впритул. Мислячому «я» цілком вистачає мислячого «я» для створення самодостатнього мистецтва. Таким чином, Стус спиняється на порозі герметизму, не декларованого безпосередньо самим поетом, проте досить вчасно поміченого в його спадщині Шевельовим, котрий провів паралель між Стусом та італійськими герметиками середини XX ст. «Його поезія не прагне екстенсивного поширення»2 - читаємо в Шевельова. І дещо нижче: «В певному сенсі Стус пише в більшості своїх поезій... одну, свою власну симфонію».3 В безпосередньому зв'язку зі сталим колом образів і проблем, з цією, ми сказали б, «прогресивною зацикленістю» Стусових поезій (головним чином, звичайно, йдеться про «Палімпсести»), виникає і спокуса дещо спрощеного бачення творчості, своєрідного навкололітературного редукціонізму: «...у цій поезії — як осердя — три ясних наскрізних струмені: України, Матері, Дружини. Три сонцеликих жінки благословили поета на подвиг — і не відпускали його в країну темряви і вічної розлуки».4 Власне, у лірика, що сповідує принцип перспективізму, упереджено настроєний літературознавець завжди має необмежену можливість промаркувати кілька постійних образів (бо таких у нього, закономірно, досить багато) і проголосити їх «сонцесяйними». Вважаємо, з огляду на особливості психологізму і філософії Стуса, застерегти надалі від подібного підходу. До праці Галини Гармаш ми ще могли б повернутися (вона містить цікаві для нас моменти). Але продовжимо мову про «Трунок і трутизну» Шевельова. Дослідник узгоджує в подальшому ході роботи обґрунтування своєї назви з наступними абзацами, поєднуючи чуття України з чуттям інтровертивності й перспективізму: «для нього (Стуса. — Ю.Б.) теми й мотиви тільки виходи в унутрішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне внутрішнє. І чим бідніший зовнішній світ, тим більше визначатиметься й виокремлюватиметься істотне, духовне й душевне, динаміка народження психічних відрухів і рухів, багатство перевтілень думок, настроїв і почувань».5 Але тут ми немовби вдруге постаємо перед уже проголошеним питанням: «Як відірватися від біографії творця й говорити про вірші як факт літератури? «Це питання як не можна більше пов'язується одночасно і з візією «біднішого зовнішнього світу». Оскільки й саме поняття ув'язнення, а ще більше — заслання (в якому Стуса було ізольовано не лише від батьківщини, а й від представників близького йому інтелектуального світу) мало б сприяти розвиткові герметичного світогляду — коли людина змушена жити більше минулим, ніж сьогочасним. Обставини заслання, безперечно, не виглядають для Стуса значно легшими за обставини табірного життя, оскільки «...здається, що Стусова самота включає до себе його, таких не численних друзів і однодумців. Що це самота колективна».6

І нарешті — Шевельов підходить безпосередньо до проблеми стосунків Стуса з філософією екзистенціалізму, її визначними постатями. Щоправда, тут дослідник намагається виявити себе якомога обачнішим і веде мову з посиланням на спогади Михайла Хейфеца. «...не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Гайдеггера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габрієля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву»1. Так чи інакше, якщо навіть з конкретними перечисленими постатями Стус мав би лише часткове знайомство, то творчість багатьох інших представників екзистенціалістської школи була йому знайома однозначно. Відомо, що журнал союзної Академії Наук «Вопросы философии» було передплачувано ним навіть на адресу ув'язнення. Цілком логічно, що активним читачем цього журналу (а в шістдесяті роки він друкував багато матеріалів, що провокували на оригінальні, самостійні судження) був і ще не ув’язнений молодий Стус. Неважко навести й ряд речових доказів послідовних Стусових занять філософією екзистенціалістів, як-от: наявні серед рукописної спадщини нотатки з праць Ортеги-і-Гасета, прохання в листі із заслання від 12.ІУ.1977 р. до Анни-Галі Горбач допомогти з придбанням праць Ясперса, Гайдеггера та ін., — навіть, якщо лишити поза увагою усні свідчення знайомих. Ми схильні думати, що «збіги», про котрі пише в своїй праці Шевельов, є все-таки не збігами, а ознаками єдності школи... Врешті решт — те, що не було відомим Стусові з праць самих філософів, цілком могло бути йому відоме «з-поміж рядків» у критичних відгуках — нехай навіть на початку сімдесятих років аж занадто критичних, на кшталт праці С.Ф.Одуєва «Оптимистическая» реформация экзистенциализма» (Вопросы философии. 1972. № 5) або ж В.В.Лазарєва «Экзистенциализм как зеркало утопии о «массовом обществе» (1972. № 6) — про ортодоксально ленінську суть останньої можна судити, зокрема, не лише зі смислу, але навіть із синтаксису назви.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconДовідка «Василь Стус негаснуча зірка української літератури»
Бібліографічна довідка «Василь Стус – негаснуча зірка української літератури» присвячена 75-річчю від дня народження Василя Семеновича...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconВасиль Стус. Загальний огляд життя І творчості. Як добре те, що смерті не боюсь я…
...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconВасиль Стус постать,що єднає

Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconПроблема над якою працює вчитель: Особливості музичного сприймання І методи його розвитку в учнів підлітків. М
Музичне сприймання – основний вид музичної діяльності, оскільки саме воно передує всім іншим. Навіть коли діти на уроках зайняті...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconНаціональна премія України імені Тараса Шевченка (2007) за книгу «Василь Стус: життя як творчість»

Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconЮрій збанацький (1914-1994)
Стельмах, Натан Рибак. Бували там Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Василь Кучер, литовський поет Едуардас Межелайтіс,...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconВасиль Стус: незавершений проект
Франкфурті І парижі. Прокресливши своїм самособоюнаповненням незрадливий напрямок, він І сьогодні залишається нашим сучасником та...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconВасиль Стус «Сховатися від долі не судилось…»
Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської І національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського...
Юрій Бедрик Василь Стус: проблема сприймання iconЛітературознавства, фольклористики та мистецтвознавства секція: зарубіжна література базова дисципліна
Ралф Уолдо Емерсон, іспанець Мігель де Унамуно, українець Василь Стус…Добре подумавши, можна пригадати ще кілька імен. Саме до цієї...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка