Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка1/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Юрій Борець
ОУН- УПА: ШЛЯХАМИ ЛИЦАРІВ ІДЕЇ І ЧИНУ

ВІЧНИЙ БОРЕЦЬ
Книга Юрія Борця, яку пропонуємо увазі читача, явище унікальне, втім, як і інші праці автора. Унікальна вона насамперед тим, що Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської Армії, а після переходу рейдом на Захід, не облишив боротьби, а, змінивши «стилет на стилос», автомат на перо, взявся словом описувати часи героїчної боротьби, запалюючи молоді серця патріотизмом.

З під його пера виходять книги «УПА у вирі боротьби» (1971), «Рейд без зброї» (1982), «З найкращими» (1986), публікується він також у закордонній пресі.

Вважаю за доцільне подати кілька слів з біографії автора, котра сама собою є цікавою, захоплюючою книгою. Народився Юрій Борець (справжнє прізвище Пашківський) 26 березня 1922 року в селі Лубні на Перемищині. Ще під час навчання в школі стає до лав Юнацтва ОУН, а з 1939 року є дійсним членом Організації Українських Націоналістів. Як булавний УПА «Чумак» бере участь у збройній боротьбі за волю. В 1947 році з сотнею «Громенка» переходить на Захід, і з 1949 року проживає в Австралії. Успішний підприємець-будівельник стає щедрим меценатом, полум’яним публіцистом, відомим громадським діячем, очолює станицю Братства воїнів УПА в Австралії, працює в Тереновому Проводі ОУН.

В незалежній Україні вийшло чимало видань за активного сприяння Фундації Юрія Борця. Його праці «За Україну, за її волю», «Слово до молоді», «Незборимі русичі-українці», «Боротьба з двоголовою гідрою», «Ідея сильніша від зброї», «ОУН і УПА в боротьбі за Українську Державність», «Відродимо славу України» та інші вийшли масовими накладами і, без перебільшення, поруч з публікаціями в періодичній пресі, значно спричинилися до пробудження національної гідності українців та розвінчування комуністичних міфів і стереотипів.

Юрій Борець активно співпрацював з науковим відділом Братства ОУН-УПА, який очолював Василь Кук, з молодіжними організаціями, зокрема з Молодіжним Конгресом, українськими науковцями та письменниками. З його ініціативи та за його фінансування вийшов фільм Олеся Янчука «Залізна сотня», до комітету над створенням якого я мав честь входити на пропозицію славної пам`яті Юрія Борця.

12 грудня 2006 року в далекій Австралії перестало битися серце булавного УПА «Чумака». Україна втратила свого вірного сина, котрий все своє життя віддав справі її визволення і становлення.

«Ідейний зміст книжки, яку я назвав би «Героїчне минуле України й наша сучасність», – роздуми про сучасне становище нашої держави, турботи за майбутнє нації. Характерною рисою книги, крім незаперечної логіки аргументації і популярного викладу, є широке поле тематичних проблем, так, зрештою, як у щоденному житті буває», – зазначав у передмові до видання 1996 року Василь Кук. Праця містить цікаві спогади про часи національно-визвольних змагань, подано ряд оригінальних історичних документів, фотографій, а роздуми автора про стан розбудови сучасної державності та перешкоди, які постають на цьому шляху, спонукають замислитися і кличуть до безпосередньої дії.

Це видання, присвячене світлій пам`яті Юрія Борця і видане з нагоди 65-річчя постання УПА, яке пропонуємо увазі читача, дещо змінене, але незмінним залишається його актуальність, в чому переконається кожен, хто розгорне сторінки цієї книги.



Віктор Рог

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА
Під час моїх перших відвідин рідного краю, – а я хотів оглянути його майже весь – і Західний, і Східний регіони, – у місті над Славутою-Дніпром доля звела мене і моїх супутників із одною молодою компанією за трохи дивних, але зовсім природних, як виявилося, обставин.

Як тільки висіли ми з авта, то відразу стали об'єктом споглядання й цікавості чотирьох молодиків, що прошкували до дверей того ж, що і ми, ресторану. Яка в мене промайнула тоді думка, казати не хочу, але по справжньому насторожило мене те, що вільні столики для нас виявилися поруч. Я наказав собі бути обачним: хоч Україна проголосила себе незалежною, але у старих структур давні «замашки».

Проте, хлопці за сусіднім столиком вели себе пристойно, балакали про своє юначе розмаїття, здебільшого на армійські теми. Говорили, власне, двоє: Саша – з густими кучерями, що спадали на лоб і комір сорочки на шиї, та Женя, мабуть, по-нашому, Євген, – голубоокий рожевощокий шатен, що безбожно мішав українські слова з російськими.

«От привезу додому цікавий сувенір – гіркий приклад скаліченої московщизною української мови», – подумалось мені і я, увікнмувши маленький магнітофон, поклав його на стіл, ближче до «сусідів».

Мої провожаті розуміючо усміхнулися.

Два інші хлопці мали вигляд добродушних і скромних сільських парубків. Женя - Євген кликав їх «Паша» і «Льоха». Я зрозумів, що так «по-пестливому» на російській лад перекручено імена Павла й Олексія, та все ж було незвично це чути...

А «господарі становища» – міські жителі Саша й Женя - Євген почали порівнювати позаторішнє з теперішнім, жалували за твердим порядком, за дешевими товарами, за «розірваними зв'язками», шпетили – особливо Женя - Євген «необдуманість вибору якоїсь незавісімості», гласності й демократизації, яку «затаврував великий поет України» Борис Олійник таким афоризмом: «Були комуністи – було що їсти»...

– Та ну її, к чорту, ту політику, – засміявся Женя-Євген. – Давайте, згадуймо армейскую жизнь. Вот в наші часті случай бил. Один салага вмісто «разрешитє доложіть» всьо долбіл «дозвольте доповісти». Во хохма була! А він, той зельоний, всьо торочіт про «закон про мови». Ненормальний.

Саша засміявся вголос, «селюхи» відчували себе ні в сих, ні в тих. А мені вся їхня розмова била у скроні сплесками образи й обурення: «Ой, хлопці, чи не тямите, з чого кепкуєте?»

– Да-а, челавек без русскава – белая варона, – констатував Саша.

– І в другом ти, Женя, прав, но тут особенно. Хоть і состоялся парад суверенітетов, – ето всьо єрунда. Знаю, чувствую, – без русскава всем – ні шагу.

Для мене остання фраза прозвучала вкрай обурливо. Сприйнялася мною, – а, видно, з таким підтекстом і висловлена була, – що не лише «без русскава язика», а й взагалі «без русскава челавека» – нікуди дітися всім іншим.

– Ето ти, Сашко, в точку, – притакував Женя - Євген і цим ще більше розвіяв мою прихильність до нього. Я ковтнув з чашки і підвівся, забувши про «Соні»:

– Піду, прогуляюся, друзі. А ви – докінчуйте, та через десять хвилин рушимо далі.

– О, друже булавний УПА, Ви – що у двадцять, що в сімдесят – однаково наполегливі й пунктуальні, – пожартував мій добрий знайомий.

За сусіднім столиком враз – тиша, і здивований напівшепіт Саші:

– А что ето – УПА?

– Ну ето, як його... ну, бандеровци, – теж притишено Женя - Євген, – немцам, што лі служили... У нас ведь історія такая, – всі у кого-то на службі були...

Я не витерпів:

– Вибачте, молоді люди. Може, штолі і служили німцям, власне, копитам їх коней. Але затямте одне: УПА – Українська Повстанська Армія – ніколи й ніяким забродам і загарбникам не служила. Вона проти них воювала... Та й не всі покоління були на побігеньках...

– Начнем урок по історії..., – зіронізував Саша, а Женя - Євген аж подався головою до мене:

– Воєвала, кажете? За що і проти кого? Щось не чув я про її битви. Слєдоватєльно – ніяких славних дєл. Ветерани Великой Отечественной говорят, что бандеровці по схронах сідєлі... даже з бабами. В усіх книжках писано: предатєлі народа, люді із ніоткуда, без кореня...

Мені перехопило подих. Це вперше мені бризнули словесним брудом на славне ім'я УПА! І той бруд вилився з уст юнака – українця! Та я тут же опанував себе: що ж, хлопці виховувалися комуністичною, більшовицькою системою, яка постійно й усіляко очорнювала, викривляла й затаювала справжню історію України.

– Скажіть-но мені, чи назвали б ви бридким словом свого брата за те, що він обороняв од ґвалтівника рідну матір? Чи можна вважати розбійником того, хто охороняє свій дім від злочинців?

Женя - Євген плямкнув губами, розгублено глянув на Сашу, але той мовчав.

– Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте, – я дивився просто в очі Жені, і він потупився, зніяковів. – Розумію, вас так навчили чужинці, і ви повторюєте їх слова. Але ж у такому віці вже варто думати самому, розрізняти, де правда, де кривда, мати відчуття власної гідності.

– Харашо би провесті вечер вопросов і ответов. Например: «Откуда пошла УПА? Что било перед ней і за ней?» – в голосі Саші почулася відверта іронія і зверхність господаря становища, певного своєї правоти. – Кто і где ее герої?

– А я спросив би, чи харашо Ви знаєте нашу настоящу історію? – устромив своїх п'ять копійок Женя - Євген. – Што вам ізвєсно про Україну вообще? – бо чую, ви оттуда, с Западной. Наверно, ми себе знаємо лучше, ніж кто другой. Ну вот, ответьте, маєте лі основаніє возвелічівать свою УПА? Хвашистів розбила совєтская армія, і совєтскіє партизани помогли. Говорив наш замполіт, што були б ми вже обошлісь і без другого фронту – такої сили набралі... Дружба народів Союза – вот що розбило хвашизм.

Він ще говорив довше, позиркуючи на Сашу, наче шукав у його погляді схвалення, – і закінчив майже категоричним тоном:

– Так що Ви нам не говоріть...

– Навіщо ж ти так, – подав один з «сільських». – Раз чоловік говорить, значить, знає щось більше чи інакше, як ми, – і попросив: – Сідайте-но до нас, товаришу чи пане, та розкажіть, що знаєте, що пережили. Нам це цікаво.

Після почутого я вже просто аж ніяк не міг піти. Мусів бодай стисло, хоч надто загально, але відповісти на їх запитання, розказати правду, ту, яку режим затаював од них десятиліттями.

Певно, хвилювався, мабуть, говорив досить пристрасно, бо й за іншими столиками притихли, звертали погляди сюди.

Мої супутники, вже стоячи, чекали закінчення цієї розмови.

– Повірте, хлопці, дуже хотів би з вами поговорити довше... Та, на жаль, – дорога і пильні справи... Але обіцяю, що якось-то я знайду спосіб відповісти на ваші нинішні запитання. Щоб ви знали правду, чи, принаймі, перестали зневажати самі себе.

– А Ви – настоящій націоналіст, – з невиразною усмішечкою, безбарвним тоном проказав Саша. – Встречаю такого впервиє...

– Дякую, хоч ви, мабуть, завищили мені оцінку. Я один з тисяч тих, котрі йшли за справжніми націоналістами і вчилися в них.

Я пішов до дверей.

– Не забудьте, Ви далі слово отвєтіть, – зверхньо заусміхався Євген услід нам.

Довго ми їхали мовчки. Я був настільки роздратований, що не відразу навіть зреагував на фразу супутника: «Ваш магнітофон я вимкнув щойно в машині»...

Під'юджуючий голос Євгена і та саркастична усмішечка часто відтворювалися в уяві, коли тільки мав я спочинок од справ. Вмикав портативний магнітофон, прослуховував запис, і почуття гіркої образи охоплювало мене. Вона стосувалася і мене особисто. Але найперше – нашої святої спрaви. Безприкладно жертовної УПА. Всього народу, позбавленого чужинцями своєї правдивої історії, своїх національних героїв, своєї слави і величі, свого родоводу і доброго та щедрого майбутнього плоду.

І кожної вільної хвилини я не давав спочинку перу. Писав – а перед очима стояли ті хлопці з міста над Дніпром, я чув їх запитання – гострі, як леза, бачив настороженість, навіть ворожість, недовіру на обличчях. Проте, й іскорки цікавості, розуміння в очах «хлопців із села» – Павла й Олексія.

Їх було двох, котрі хотіли почути правду, не ту, що втовкмачувала їм більшовицька пропаганда. І знаю, і відчуваю, що таких, спраглих непофальшованої правди, українців є в Україні мільйони.

Відчував бажання Саші й Євгена стати моїми суддями і прокурорами, щоб судити й засудити – за чужинецькими намовами, на догоду чужим, чужинцями склішованими і сфальшованими звинуваченнями, – нашу історію, наш волелюбний дух.

Та я не почувався підсудним, і не міг ним бути. Бо для суду потрібен злочин. А чи може бути злочином любов до отчої хати, рідного краю, народу!?

Я лише відповідав, роз'яснював, заперечував і переконував.

Письмово.

З тих позаочних гарячих дискусій народилася ця книжка.

Не знаю, чи станеться так, що вона потрапить перед очі тому кучерявому Саші або «потакайлові» – Жені та їх скромним, несміливим супутникам. Все ж мені дуже хочеться, щоб ця повторна – хай навіть заочна! – зустріч відбулася.

І щоб не забракувало юнакам ані вихованості, ані терплячості до кінця вислухати – точніше, прочитати – мої відповіді, приготовлені для них.

Врешті, не тільки для них одних.

На превеликий жаль...



КОРІННЯ РОДОВОДУ

початок розмови

Кажеш, Євгене, що ми, вояки Української Повстанської Армії (УПА) – люди з нізвідки, без кореня Що ж... видно, був ти відмінником у радянській школі, що так «назубок» засвоїв штамповане твердження своїх учителів та писані під партійну диктовку брехливі «істини» про захисників України, як її найперших ворогів.

Не докоряю тобі цим. Іншої школи, інших учителів у тебе не могло бути, – інших більшовизм не терпів.

Але закликаю тебе тільки глянути на речі своїми очима. Де б ти не виростав, певно, знаєш, що то є яблуня? Чи бачив ти, чи чув коли-небудь, щоб яблуня родила жолуді?

Не усміхайся. До такого дитячого порівняння я вдався, щоби провести аналогію – як кожне дерево, так і рід людський відворює лише себе самого. І так із віку у вік. Тепер скажи, будь ласка, чи яблуко, дозріле на вершечку, має інший смак від того, що на середній чи найнижчій гілці тієї ж яблуні? Одне рум'яніше, інше зеленіше, те більше, це дрібніше, але сік їх один і той же.

Скажімо так: яблуня – то наша Україна, яблука на ній – українські споконвічні племена, що й склали упродовж віків нашу націю. Як у плодів одної яблуні однаковий сік, хоч може бути різне забарвлення чи величина плодів, так і в українців будь-якої частини України одна історія, один дух, притаманні тільки нашій нації характерні особливості: мова, риси, вдача. Це наші головні пракорені, з яких черпає життя величезна, розгалужена крона.

Чи можеш мені заперечити, Євгене?

А тепер ще раз той же приклад: на однакові яблука якийсь зловмисник понаклеював папірці з написом «І сорт», «II сорт», «III сорт». Чи не сприймеш ти цей явний обман за правду? Правда ж, ті, що мають наклеєно «І сорт», видадуться тобі кращими. Однакові яблука стануть для тебе різними.

Таке ярликування українського народу постійно здійснювали його вороги. І прикладів – дуже й дуже багато. Згадай-но, Женю - Євгене, що за кілька століть російського царату і сімдесяти трьох літ більшовицького насилля нас, українців, на нашій, споконвічно українській землі, називано хтозна-як: «русинами», «малоросами», «хохлами», «мазепинцями», «гайдамаками», «петлюрівцями», «упістами», «бандерівцями», «східняками» й «західняками», – тільки не українцями. Ти не задавався думкою, чому це так сталося?

Нам, українцям, старалися прищепити почуття різності, відчуття отого ж сорту: І сорт – ті, хто вимушено зрікся свого: мови, звичаїв, почав служити зайдам; II сорт – ті, хто не проявляє невдоволення існуючими порядками, бо сподівається за те якоїсь винагороди; ІІІ сорт – неспокійні правдолюби, делікатні шукачі істини; ІV-й – відверті тираноборці, тверді й заповзяті захисники прав своєї землі, її волі. Той «четвертий сорт» і за царату, і за більшовизму був найбільше гнаним, переслідуваним, катованим і нищеним. Бо він був свідомим свого українського «Я», бо ніяким ворогам не вдавалося ні приспати його пильності, ні підкупити, ні заманити до себе на службу, бо він знав історію своєї України і гордився нею, бо він міг стати на захист свого краю і народу проти будь-якого загарбника, і вмерти у бою за волю.

Це була міцна основа незнищенності нашої нації, але для її ворогів такі люди становили певну загрозу, і тому їх називано найгіршими словами. Та ті люди були найкращими з кращих синів своєї України.

Чи маєте ви, мої молоді випадкові знайомі, такі риси, таку силу Духа?

Але – найперше: ви запитували мене, а я запитаю вас, – чи знаєте правдиву історію свого краю, своєї України? Чи гордитеся нею?

Знаю, ви скажете, що вивчали її. Та побоююся, чи належно засвоїли предмет. Адже, якщо в українській радянській школі не було обов'язковим навіть вивчення української мови, то у ваших глибоких знаннях історії рідного краю я маю повне право сумніватися. Тож не сприйміть за образу, що пропоную вам короткий екскурс у минувшину нашого народу. Бо ж кажуть: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». І щоб оцінити сучасне, над цим афоризмом слід задуматися глибоко. Молодим людям – особливо.


НАШІ ДАЛЕКІ ПРАЩУРИ

Давайте-но, хлопці, погортаємо сторінки книг і часописів – повторимо, чи, як ти, Сашо, сказав, – «почнемо» урок з історії. Мені це довелося зробити ше раз, аби відповісти вам ґрунтовно, – а ви перевірте. Для початку розмови звернімося до газети, що виходить у Києві – «Вісті з України», ч. 52 за 1994 рік.

«Як вважають авторитетні історики зі світовим ім'ям, український народ бере свій початок із глибин праісторичних часів у трипільській культурі (VI тисячоліття до н.е.), яка була колискою світової цивілізації, продовжується у Скіфії (VII - VIII ст. до н.е.), Антській культурі (І пол. І тисячоліття н.е.) у Київській та Галицько-Волинській державах (VII - XIV ст.). Ще пращури українців орії – трипільці – самари приблизно за 4350 років до нашої ери, приручивши коня та винайшовши колесо, оприсутнилися на великих просторах від Атлантики – до Індійського океану ...Касити.... і гури (Гури – прізвище – і досі зустрічаються на Сокальщині!) у 1600-1200 роках до Різдва Христового володіли Вавилонією..., гіксоси з Київщини під проводом короля Кияна... оволоділи Єгиптом і володарювали там 200 років... Наші самари... у Палестині збудували місто Руса-Лель (Мати Русів), яке через сотні років було перейменоване на Єрусалим. ...Римський історик Помпей Трог писав, що скіфська (або праукраїнська) нація «вважалася найбільш стародавньою у світі, виділялася подвигами мужів та чеснотами жінок... і вродженою справедливістю...». 1

Інші джерела підтверджують це: «Найдавніші звістки про наші сторони йдуть з VII століття перед Христом, докладніші з V століття (2300-2400 років тому)». 2 «Найдавніші сліди людського життя відкрито в Києві, на Кирилівській вулиці і знахідками цим – понад 30 тисяч літ».3

Яким же народам належали ці речі? Хто і які вони були, наші далекі пращури?

Різні письмові джерела називають їх, наших пращурів, по-різному, але ми маємо змогу співставляти написане, і матимемо переконання, що мова йде про один і той же – за національними ознаками – народ. Древньогрецький історик Геродот (жив 2350 літ тому) характеризує народ скитський (скіфський) як «дужий, відважний, великий числом». Його землі простяглися од самого Дунаю аж до Дону, – мало не на 1000 верст, а вгору, на північ, сягали верст на 700. 4

Візантійські письменники, зокрема історик Йордан, говорить про Антів та їх князя Божа (кінець IV ст.), історик Прокопій також подає різні вістки про Антів (530 р.) як войовничий народ, у якого шукає ласки навіть кесар Юстиніан. Зокрема, він пише, що анти дуже люблять свободу, нікому не хочуть служити ані бути під чиєюсь властю... Се люди відважні і войовничі і ніхто б не міг їм протиставитися, якби трималися вони одностайно. Та ще відзначає, що вони шанують єдиного Бога, і не люблять проливати кров, важити (даремно – прим. ред.) на людське життя. 5

Чи щось говорять тобі, Євгене, ці слова: «Анти нікому не хочуть служити, ані бути під чиєюсь властю?» Чи це не відповідь на твою бездумну репліку?

Анти, – як вважають історики, – були корінним населенням регіону6 – нинішньої України.

Багато істориків тепер ототожнюють Кия та царя гунів Аттілу (І ст.), який взяв Рим (V ст.). Бо назви: Кий – «вождь», «цар» і Аттіла – «верховний батько», «головний правитель» означають одне й теж.

Разом з тим знаходимо й вияснення щодо різних назв племен і народів у нашій історії. Надзвичайно цінна є думка історика Володимира Улянича, автора двотомної праці «За волю України. Українські збройні Сили XX сторіччя». Він пише: «Назви кімерійців, скіфів, сарматів, гунів, роксоланів, алланів, антів використовувалися у книгах з історії, написаних тими ж загребущими візантійцями, норманами, німцями та їхніми російськими послідовниками – норманістами для того, аби роз'єднати минуле українського народу... Усі чужинці переробляли історію України-Руси за своїми політичними та стратегічними інтересами – інтересами грабунків та поневолення».7

– Здається, хлопці, що ця думка відповідає вже сказаному про різні «ярлики»?

Виходячи з цього, можна пояснити, чому в грецькій та римській історії не знаходиться згадок про антів після 602 року до середини IX ст. Це мовчання по «гунській бурі». Відтак у грецьких книгах говориться про кілька племен – Деревлян, Русь Київську, Полян та інші, розселених на теперішніх українських землях. Хоч не наводиться їх родовідних коренів, – про це можна зробити висновок зі сказаного попередньо. Цінним є те, що історик підсумовує: з тих новоназваних племен... «вийшов нинішній український нарід8, котрий кохався в хліборобстві, скотарстві, бджільництві, мисливстві... вмів ткати полотно, вичиняти шкури та багато чого іншого... Селилися люди в укріплених городищах, добре знали військову справу, торгували не тільки з сусідніми греками й німцями, а навіть з персами та арабами, добираючись туди через Каспійське море»9.

Мати такі всебічні зв'язки і надійно захищати свою землю не міг окремий рід чи плем'я. Тому є всі підстави говорити про державний устрій, власне про Київську державу, час виникнення якої устійнити трудно.

Безсумнівно одне: зорганізувалася вона в той період, який можна б назвати «білою плямою» в нашій історії (поч. VII - поч. ІХст.). На той час орієнтує істориків згадка арабського письменника Масуді про велику й сильну слов'янську державу «Валінана» – певно Волинь. Очевидно, з розвитком Київського князівства перед князем Ігорем, західні українські землі злилися з київськими в одну державу. Літописець Нестор не згадує про те, бо літопис укладався щонайменше півтора – два століття пізніше, «коли пам'ять забула про тих перших київських князів».10

Загальновідомим є літописний переказ про братів Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, і про княження Кия. Пізнішими князями у Києві названі Аскольд, Дир, Олег, Ігор та Ольга і Святослав11.

Відомими є факти, що Візантія ще у 830-х роках укладала з Руссю договори, що 860 року Русь 10-ма тисячами війська облягла Царгород12, та про появу руських дружин на південному побережжі Каспію у 870 році13. І про прибитий князем Олегом щит на брамі Царгорода в 907 році та похід русичів на Каспійське море в 913 році14. Знаємо сьогодні і те, що княгиня Ольга охрестилася (і, мабуть, не одна!) в 955 році перед подорожжю до Візантії15, а 988 року князь Володимир Великий «хрестив Русь», тобто ціла держава стала християнською. Вся українська земля з'єдналася не тільки мовою, звичаями, єдиною княжою владою, а й церквою, вірою16.

За часів князя Володимира в Русі-Україні сильно розвивається культура й духовність, освіта, мистецтво й архітектура, які з предковічних українських земель поширюються на інші, в т.ч. й північні краї та народи,17 і все це склало ясну, радісну добу в житті,18 засвідчуючи найбільший розквіт і могутність української Київської держави. І це – не забуваймо! – в умовах частих нападів чужинців – найперше печенігів, з якими «війна точилася безперервно»19.

Для розвитку Київської держави багато потрудилися син Володимира Великого – князь Ярослав Мудрий (1015-1054 рр.) та правнук – Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Але численні напади орд степовиків та княжі міжусобиці ослаблювали край. Підступного удару завдав і один з синів Мономаха – Юрій Долгорукий, князь суздальський, який об'єднав напівдикі чудські й фінські племена і заклав нове місто – Москву (1147 р.) Цей-то Юрій і очолив північну орду, яка в 1149 р. вдерлася в Київ, зруйнувала та пограбувала його. Руйнував Київ через 20 років і син Юрія – Андрій. Північний ворог став дуже небезпечним для України, – відтоді й досьогодні20.

У ХШ ст. багатства нашої землі стягнули на себе нових ворогів –монгольські орди хана Батия. Київська Русь упала під їх ударами. Хоч ворожій навалі ще довго протидіяв галицький князь (з 1253 по 1264 р. – король Руський, власне Український) – Данило, відтак його син Лев (1264-1301 рр.), внук Юрій (1301-1308 рр), правнуки Андрій та Лев (1308-1324 рр.) та їх сестринець Болеслав (1325-1340 рр.) – відродити могуть і славу української держави не вдалося. Після 1340 р. її захопили й поділили польські та литовські князі.

Почався тяжкий період в історії України – період руїни держави, занепаду культури, чужинського панування.

Щоби вести ґрунтовно мову далі, зробимо кілька висновків зі сказаного.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка