Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка11/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Незабутня Катерина ЗАРИЦЬКА

Зарицька належала до покоління, на долю якого випав важкий обов'язок виборювати волю у надзвичайно важких умовах. Її народження збіглося з початком Першої світової війни. Нестатки воєнних літ затьмарювали перші дитячі роки. Коли ж підросла Катруся, в її душі відгукувався біль по людських втратах, бо ж не було сім'ї, де б не ятрилися свіжі рани. Була й загальна біда українського народу: поразки і втрата державності, незважаючи на героїчні зусилля захисників і великі жертви. Про все це пам'яталося, говорилося, тож не дивно, що в дитячій голівці Катрусі закарбувалися розповіді бабусі про поїздки на схід України, аби розшукати синів – усусусів. Запам'яталися розповіді про польський полон, в якому масово вмирали наші патріоти, про пацифікації від польської поліції і війська проти свідомих українців у 1920-х роках. Усе це мало вплив на формування свідомості майбутнього борця за визволення свого народу з-під ярма. Мали свій вплив також оточення, школа, батьки.

Навчаючись у гімназії, Катруся була членом «Юнацтва» і провідницею найменшої клітини цієї молодіжної організації. Залюбки, з почуттям відповідальності разом із своїми однокласницями виконувала вона різні доручення своїх зверхників. Уже тоді Катруся проявляла бажання творити довкруги себе добро.

В ранньому віці Катерина Зарицька стає членом ОУН. Щораз більша заанґажованість приводить її на лаву підсудних 1934-го року разом із великою групою членів ОУН і Провідником Бандерою. Процес у справі Пєрацького закінчується судом, який виносить смертний вирок Бандері і різні терміни тюремного ув'язнення іншим учасникам процесу. Кару смерті замінюють на довічне ув'язнення, а Катруся закінчує свій термін 1939-го року. Та не довго вона втішалася волею. Перед нею ще три арешти і безконечні митарства.

Відбуваючи перший термін покарання у Тернопільській тюрмі, Катруся знайомиться з Михайлом Сорокою, визначним членом ОУН, майбутнім Крайовим провідником, а після звільнення незадовго до Другої світової війни вони одружуються. Їхнє подружнє життя тривало всього чотири місяці, а там – розлука на все життя. Об'єднала їх смерть. Прах цих двох патріотів України спочиває у спільній могилі на Личаківському цвинтарі у Львові. Але ж шлях їх від молодості до старості довгий, тернистий. ...Довелося й Катрусі пережити розлуку із своїм сином Богданом, якого народила в тюрмі. Чоловіка вивезли з львівської тюрми після присуду, а Зарицьку без суду (перед наступом німців на Львів) чекісти викликають на розстріл. Та не встигли здійснити свій намір.

Катруся, як завше у складних ситуаціях, не розгубилася і діяла тверезо. Згуртувала ще кількох дівчат (одна з них без підтримки йти не могла) і не кинулася відразу до рідного дому, а перечекала з ними в якомусь укритті недалеко тюрми до темряви, а тоді всі перейшли окружними вулицями до дому Катрусиних батьків.

Тепер починається новий етап боротьби в умовах німецької окупації, не менш небезпечний від попереднього. Зарицьку призначають провідницею усієї жіночої мережі ОУН, а коли з утворенням Української Повстанської Армії виникає необхідність у медичній службі, вона організовує і очолює «Український Червоний Хрест», куди залучає українських патріотів.

Ще живі люди, які співпрацювали з Катрусею, і всі вони з великим задоволенням згадують ці підпільні будні, прожиті поруч із провідницею. У будь-яких важких умовах – чи то в підпіллі, а чи в тюрмі – вона вміла розважити, уміла створити атмосферу сердечности, підтримувала бойовий дух, організовувала взаємодопомогу. Для відпруження любила пожартувати і нерідко прикрі складнощі життя сприймала з гумором. У неї подруги вчилися витривалості, стійкості, доброзичливості. Була вона взірцем для всіх, але нікого не повчала, нікому не нав'язувала своєї думки. Вміла вислухати співрозмовника – рідкісна риса – і то навіть, коли не погоджувалася з його думкою. Я стверджую, що людей такого чи приблизно такого рівня у нас у ті роки героїчних змагань було багато, але ми ще не навчилися їх по-справжньому цінувати, ми ще не знаємо їх як слід.

Все, що тут написане, – малі штрихи до портрета Зарицької. Неможливо написати про всі колізії її життя. Перед нею ще два арешти, один з яких закінчився утечею і кількамісячним лікуванням від побоїв, другий – двадцятип'ятирічним ув'язненням, яке вона відбула до кінця. Уміла Катруся жити в тюрмі, саме жити, а не відбувати термін. Щодо слідчої тюрми, то там вона повільно вмирала і готувалася до смерті. Про перші місяці й говорити не доводиться – суцільні тортури. Шантажі не припинялися до кінця перебування у слідчих тюрмах Львова й Києва. Взагалі цих 5 років тримали її в «одиночці», а коли везли до тюрми термінової, то суворо ізолювали. Можна уявити собі, що це значило для такої товариської людини, як Зарицька, котра постійно відчувала потребу у спілкуванні з близькими, друзями і взагалі людьми. Катруся завше пам'ятала, що вона живе не лише для себе, що вона представляє Організацію і повинна відповідно репрезентувати її. Таких людей тюрма не руйнувала, а будувала. Вийшла Зарицька з тюрми не зруйнована, а ще більше загартована, сповнена енергії і готовності далі працювати для загального добра. Хіба нема що наслідувати?

Хотілося б, щоб молоде покоління, прочитавши цей короткий спогад про велику Людину, захотіло хоч трішки подібним бути до Катрусі Зарицької. Нам завше будуть потрібні такі віддані національній справі патріоти. То ж дай нам, Боже, багатіти на них.



Дарія Гусяк
Зв'язкова Центрального Проводу

Наведу вам, шановні юні опоненти, ще одне свідчення безпримірної мужності, витривалості та героїзму наших славних орлиць. Мабуть, вам доводилося чути про зв'язкову Центрального Проводу ОУН - УПА Галину Дідик. Вона була схоплена 5 березня 1950 року в с. Білогорщі коло Львова, де в останній сутичці з енкаведистами геройською смертю поліг Головнокомандуючий УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка – Роман Шухевич.

Про життя героїні, про незламність її духу, про її вірність ідеї визволення України, як і про її постійну боротьбу з ненависним московсько-більшовицьким режимом найкраще засвідчує власноруч написаний нею документ, який тут наводимо.
До Президії Верховної Ради СРСР

від Дідик Галини Томівни, 1912 року народження,

мешкаю в м. Караганді Казахської РСР,

вул. Кривогуза, 49



ЗАЯВА.

24 березня цього (1971) року рішенням виїзної сесії Верховного суду Мордовської АРСР мене достроково звільнили після відбуття 21 року ув'язнення (з них 19 років тюремного). Не знаю, чому мене вибрано на звільнення із групи політв'язнів-двадцятип'ятирічників. Я не просила помилування, не засуджувала свого минулого і не зрікалася своїх переконань. Тому почуття обов'язку перед моїми товаришами по ув'язненню примушує звернутися до Вас із цією заявою. Я хочу ще раз піднести питання, яке ми в ув'язненні ставили неодноразово: про фактичне скасування жорстокого 25-річного терміну, формально скасованого ще 1961 року.

Звертаюся до всесоюзної інстанції тільки тому, що Верховна Рада України, на жаль, позбавлена можливості самостійно вирішувати такі питання. Під впливом односторонньої, а часом відверто неправдивої пропаганди у вас, як і у багатьох необізнаних, може скластися думка, що хоч 25-річний термін ув'язнення позазаконний і негуманний, але для «особливих злочинців», які «мордували невинних», «співпрацювали із фашистами» і т.п., варто справді робити винятки і лишити для них дійсним сталінський закон.

Я, очевидно, одна із «найстрашніших» злочинців, бо, на відміну від більшості 25-річників, мене, жінку, навіть утримували не в таборі, а у в'язниці. Тому, очевидно, по моєму житті і по моїх «злочинах» ви можете скласти собі уявлення і про інших українських політв'язнів-двадцятип'ятирічників та про суспільні умови, які привели нас у тюрми і табори.

Я народилася 1912 р. на Тернопільщині в селянській родині. Мала 27 років, коли Галичину прилучили до Радянського Союзу. Хоч у Західній Україні велася перед тим активна національно-освітня праця, існували українські партії, підпілля ОУН, ніхто не чинив збройного опору радянській владі. Дехто із галичан зустрічав армію із-за Збруча навіть квітами. Як же сталося, що ці ж самі люди у 1944 році панічно тікали на Захід або зустрічали ту ж саму армію скорострілами і гранатами?

Я переконана, що такі зрушення в уявленнях, як і в поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, продовжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД.

Я особисто не виступала проти радянської влади, сумлінно працювала в кооперативі. Але через 1,5 місяці після приходу радянської влади мене заарештували за сфабрикованим звинуваченням і цілий рік нізащо протримали у Бережанській тюрмі. Щоб уникнути дальших переслідувань, я змушена була після звільнення жити під чужим прізвищем. По Галичині тоді прокотилися масові арешти. В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру разом із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду.

Я досі не можу спокійно згадувати страшних картин, які довелося побачити в перші дні війни. Тоді, після відступу радянських військ, розшукуючи близьких мені людей, я була у тюрмах Львова, Тернополя, Бережан. Я бачила витягнені із катівень і потаємних ям і виставлені для опізнавання рідними і друзями тисячі трупів – постріляних, помордованих, часом із слідами варварських знущань: вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, повідрізуваними носами, вухами, грудьми. Таке не забувається ніколи, таке карбується на серці і передається поколінням.

При німцях я також була у підпіллі під постійною загрозою викриття і жорстокої кари за приналежність до ОУН. Це брехня, що ми активно співпрацювали з німцями. Після розпуску німцями проголошеного у Львові українського уряду з ними працювала тільки невелика група людей, що відкололася від руху. Можливо, з чисто тактичних міркувань були також якісь локальні спроби керівників руху (але такі ж заходи робилися спочатку, наприклад, і щодо порозуміння з партизанами Ковпака). Але ми, рядові члени ОУН, швиденько навчилися бачити ворога у всякому чужинцеві, що самозванно прийшов на нашу землю. Жертвами боротьби з німцями впали відомі діячі українського руху Дмитро Мирон, Василь Бандера, десятки й сотні інших.

Енкаведистський терор 1939-1941 років був великою і важкою школою. Тому при наближенні фронту в підпілля пішли і за зброю взялися не тільки члени ОУН. Як вам не прикро це сьогодні чути, але то був масовий рух, в якому брали участь сотні тисяч і який підтримували мільйони. Без такої підтримки при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти російської окупації і терору. Це був рух самооборони, в якому я знайшла місце, найбільш прийнятне для жінки-патріотки. Спочатку, я організувала Український Червоний Хрест на Тернопільщині, пізніше керувала всією організацією УЧХ. В останній час перед арештом була зв'язкова Центрального Проводу.

Я часто спілкувалася з керівниками Руху, зокрема з генералом Романом Шухевичем, і знаю, як вони, будучи безкомпромісовими в боротьбі, водночас рішуче виступали проти сліпого терору, як наказували карати винних у безпідставних жорстокостях. Цілком зрозуміло, що в умовах глибокого підпілля траплялися безконтрольні вчинки, були випадкові у Рухові люди, які вдавалися навіть до зведення особистих рахунків. Але блюзнірством є звинувачення у цьому всіх, особливо перейнятої ідеєю молоді, що саможертовно й безстрашно дивилася в очі смерті. До речі, не треба забувати і про численні провокації, що їх чинили беріївці – створення провокаційних «партизанських» загонів, що безчинствували по селах, вбивства, які приписували «бандерівцям», шантаж мирного населення і т.п.

Щедро пишучи про «звірства бандерівців», сьогоднішні автори впадають у дивну односторонність, не згадуючи, що виробляли тоді на Західній Україні беріївці: як фабрикувалися «справи» на невинних людей, як цілі села насильно вивозили на Сибір, як людей убивали без суду й слідства, як катували заарештованих по тюрмах. Тут уже не було безконтрольності, це була свідома політика, яка викликала належну реакцію.

Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не підносила зброї. Найбільше часу й енергії у визвольному русі я віддала збиранню медикаментів, лікуванню та переховуванню хворих і поранених. У 1944 році на Рогатинщині я так само перев'язувала поранених німцями у бою радянських солдатів, як і українських партизанів. Зате на мою долю випали найжорстокіші тортури і знущання.

Мене заарештували 5 березня 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом, де була остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб ще напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке «слідство» тривало два роки. Якби й хотіла, ніколи не могла б забути тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, – слідчих МГБ Гузєєва, Солопа, Півоварця, Кліменка, Леніченка. Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п'яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві – злочин, який карається законом. Однак навіть пізніше, коли вголос сказали про незаконність таких дій, я не зустріла жодного із своїх катів ні у Володимирській в'язниці, ні у Мордовії.

У грудні 1952 року після 2,5 років катування «тройка» ОСО заочно «засудила» мене на 25 років табірного ув'язнення. Пізніше ОСО визнані незаконною інституцією, але не визнані незаконними штамповані «тройкові» вироки. Через кілька днів після прибуття в табір мені було оголошене чергове рішення ОСО: без якогось нового слідства мені замінили табірне ув'язнення на тюремне. Якби ви могли уявити, що таке 25 років тюрми, особливо для жінки, то визнали б за гуманніше мене розстріляти.

1961 року було прийнято новий кримінальний кодекс, за яким 25-річний термін ув'язнення скасовано. Згідно закону всяке полегшення в кодексі має зворотню дію, тобто поширюється на раніше судження. Для мене і для десятків інших учасників українського національно-визвольного руху спеціальним указом було зроблено виняток. Закон на нас не поширився.

Після 1961 року, а особливо останніми роками, різко посуворішав режим у тюрмах і таборах. Він тепер суворіший навіть за той, що був у останні сталінські роки. Згідно закону всяке посилення режиму тягне за собою зменшення терміну ув'язнення або зміну виду покарання. Цей закон до нас також не застосували. Тільки 1969 року мене та ще двох жінок 25-річниць – Катерину Зарицьку та Одарку Гусяк перевели із в'язниці у табір суворого режиму в Мордовії, звідки мене й звільнено. За ґратами однак лишилося ще кілька десятків українських політв'язнів із 25-річними термінами, серед них – мої товаришки по ув'язненню К.Зарицька й О. Гусяк, засуджені за те, що і я.

Я виклала вам типову біографію українського політв'язня-двадцятип'ятирічника. Якщо керуватися здоровим глуздом, а не інерцією сталінської жорстокості, треба було б задуматися над питанням, що дає дальше утримання в тюрмах і таборах старих хворих людей, учасників руху, який був спричинений об'єктивними умовами і відійшов у минуле? Чи становитимуть вони сьогодні на волі хоч якусь загрозу існуючому ладові? І чи не більшу шкоду цьому ладові приносить демонстрація перед лицем усього світу незагнузданої жорстокості?

Виводячи з того, що:

1. 25-річний термін ув'язнення скасовано радянськими законами;

2. незастосування нового кодексу до політв'язнів є грубим порушенням положення про зворотню дію законів, які пом'якшують кару;

3. теперішній режим в тюрмах і таборах значно важчий за той, який був під час винесення вироків;

4. 25-річний термін спрямований не на передбачене радянським судочинством перевиховання в'язнів, а на цілковите духовне й фізичне знищення людської особистості;

5. 25-річний термін позбавляє в'язня після закінчення ув'язнення можливості мати родину, працювати, одержувати пенсію і прирікає на перебування в інвалідному будинку або на роль нахлібника у далеких родичів чи чужих людей;

6. звільнення в'язнів з 25-річними термінами було б гуманним актом, який знайшов би розголос і розуміння у цілому світі, – я ставлю питання перед Верховною Радою СРСР про фактичне скасування досі існуючого 25-річного терміну ув'язнення для політв'язнів. Вважаю, що ще до вирішення цього питання Президія Верховної Ради разом з прокуратурою СРСР повинні знайти можливість негайно звільнити жінок, засуджених на 25 років, а саме Катерину Зарицьку (відбула 24 роки, з них 22 – в тюрмі) та Одарку Гусяк (21 рік ув'язнення, з них 19 – тюремного).

10 липня 1971 року

Галина Дідик

Такими були дівчата й жінки, які служили високій Ідеї боротьби за вільну незалежну соборну свою Державу – Україну. Наші підпільниці, зв'язкові ОУН – УПА, медсестри УЧХ, станичні своїм героїчним життям і чинами не мають собі рівних у світі. Вони, навіть у польських, німецьких і більшовицьких тюрмах та ГУЛАГах, продовжували звитяжну боротьбу, як Галина Дідик, за торжество правди, за перемогу національної Ідеї.

Яким свідомим, духовно багатим, працьовитим, державотворчим стало б наше вільне суспільство, якби українські дівчата наслідували ці високі безприкладні взірці! Але вірю, так буде.
НАШІ ЛЕГЕНДАРНІ

Головним командиром тактичного відтинка УПА «Лемко», був командир Рен. В рядах УПА я мав змогу бачити його лишень кілька разів. Перший раз – в лісі на Буковому Берді, 1944 року. Вдруге, коли він відвідував нашу підстаршинську школу в Перемищині в 1945 році. Третій раз – в 1946 році, коли ми прийшли чотою будувати шпиталь-бункер для ранених упістів на горі Хрищатій. По дорозі, в бою із польським військом ми здобули кілька коней і їх привезли до постою командира Рена. В часі звітування про наш прихід і бій з поляками, він жартома сказав до нас, що ми перемиські батяри.

В рейді на захід в червні 1947 року, наша сотня, а радше наш командир Громенко, старався з ним зустрітись, та безуспішно. Від того часу минули десятки років і я нічого не чув про нашого командира Рена. Щойно в 1993 році в часописі «Шлях перемоги», про цю, таку визначну особу УПА, писав Григорій Дем'ян.
Мартин МІЗЕРНИЙ – «Рен»

(26 лютого 1910 р. - 24 серпня 1949 р.)

Мартин Мізерний народився у селі Вербові Підгаєцького району Тернопільської області. І батько, і мати Анастасія виховували дітей на українських християнських і національно-патріотичних традиціях.

Мартин навчався у Вербівській початковій школі. Повну середню освіту здобув у Рогатинській гімназії. Ще в молоді роки Мартин Мізерний зближується і активно співпрацює з членами УВО, а відтак вступає до ОУН.

Польська окупаційна влада жорстоко й систематично переслідувала національно свідомих українців. Послідовний націоналіст і провідний працівник місцевого осередку «Просвіти» кожним своїм вчинком викликав у них нестримну лють. У час кривавої пацифікації восени 1930 року польська поліція не тільки арештувала Мартина Мізерного, а й дуже жорстоко побила. У місті Бережанах 20-21 травня 1931 року відбувся суд. Мартина Мізерного та Ярослава Лапчака позбавлено волі на три роки, а їхнього однодумця Івана Розвадовського – на п'ять.

Вийшовши в 1934 році з в'язниці, Мартин Мізерний ще послідовніше й наполегливіше веде в селі громадсько-культурну і політичну працю, очолює драматичний гурток. Та поліція дедалі прискіпливіше стежить за молодим націоналістом. Мартин Мізерний змушений був рятуватися від нового арешту емігруванням до Чехословаччини. Продовжує організаційну діяльність, відбуває вишкіл.

Коли ж утворилася Карпато-Українська держава, він вступає добровольцем у її Збройні Сили. Його призначають чотовим Карпатської Січі. Мартин Мізерний працює, не знаючи втоми. Тоді в Карпатській Січі працювали визначні військові фахівці ОУН Михайло Колодзiнський, Роман Шухевич, Зенон Коссак та інші. Саме завдяки таким людям півмільйонне Закарпаття у 1939 році оборонялося від озброєних до зубів 12-и угорських і польських дивізій довше, ніж одна з найбільших держав Європи Франція у 1940 році від гітлерівських військ.

Вклад Мартина Мізерного у формування відділів УПА та їх боротьби проти окупантів був настільки вагомий, що навіть за умов найсуворішої конспірації відомості про це збереглися і в звітах та щоденникових матеріалах українських повстанських сил і теренової мережі ОУН, у пізнішій мемуаристиці, а також у ворожих документальних джерелах та літературі. У «Літописі Української Повстанської Армії» свідчення про нього подають в 11, 13, 14, 15, 18, 23 та інших томах. Чимало уваги присвятили цій легендарно відважній, працьовитій, розумній і талановитій особистості мемуаристи Юрій Борець (З найкращими, - К., 1992), М. Громенко (У великому рейді. - Мюнхен, 1956), Дмитро Грицько - «Цяпка» (Горить ліс. - Лондон, 1975), Іван Дмитрик (Записки українського повстанця / У лісах Лемківщини. - Львів, 1992)... За дорученням Організації у часи гітлерівської окупації вступив на роботу в допоміжній поліції у Сяноці. Німцям, однак, удалося натрапити на сліди його активної співпраці з бандерівцями, і він опинився за ґратами. 27 липня 1944 року за допомогою друзів йому вдається втекти з гестапівської тюрми Монтелюпіх у Кракові. Практично відразу він вступає до повстанських Збройних Сил.

У складі сотні УПА під командуванням Михайла Гуштака – Євгена – Мартин Мізерний переходить до села Жерниці. Там бере участь у формуванні куреня, що згодом одержав назву «Лемківщина – Захід». На вимогу повстанських старшин стає його командиром. До керівного складу цього відділу тоді належали обдаровані діячі повстанського руху Василь Шишканинець – «Бір» (ад'ютант курінного), «Дідик» (інтендант), Модест Ріпецький – «Горицвіт» (лікар), «Пугач» (командант польової жандармерії), Михайло Гуштак – «Евген», Володимир Щигельський – «Бурлака» і «Бульба» (сотений). Від 18 серпня до 24 вересня 1944 року курінь перебував на горі Букове Бердо. Тут за короткий час побудовано вишкільний табір і велося наполегливе військове навчання, готувалося санітарну службу тощо.

Звідтіля цей відділ вирушив у рейд по Карпатах. На той час у ньому нараховувалося понад дві тисячі старшин і стрільців. Наближався німецько-російський фронт, а повстанцям треба було вийти в запілля основних московсько-большевицьких військ. 30 вересня 1944 року курінь уже був за лінією фронту, біля сіл Верхня і Нижня Рожанки. Там зосередилося понад три тисячі повстанців. Від липня тут існувала Рожанківська повстанська республіка.

Військові сили «Рена» 1 жовтня 1944 року там же були поділені на два курені. Один під командуванням М. Гуштака – «Евгена» мав завдання повертати на Перемищину, а другий на чолі з Мартином Мізерним – іти далі на схід у Станіславівщину (тепер Івано-Франківщина). У листопаді того ж року і цей відділ повертається у Закерзоння, на Лемківщину. Сотні з куреня «Рена» вели там особливо активну і вмілу партизанську війну проти польських і московсько-большевицьких окупантів, жертовно й героїчно захищали українське автохтонне населення Закерзоння від запланованого в Москві та Варшаві знищення. 1945 року Мартина Мізерного – «Рена» Провід ОУН та Головне Командування УПА призначають командиром 26 Тактичного Відтинку «Лемко». Водночас він залишався керівником лемківського куреня.

Коротка біографічна стаття, на жаль, не дає змоги розкрити навіть найважливіших бойових та політично-виховних дій «Рена» – командира й організатора. Лише в період етноцидно-злочинної акції «Вісла» він зі своїми повстанцями провів таку роботу, що для її висвітлення потрібне ґрунтовне монографічне дослідження...

Восени 1947 року Мартин Мізерний переходить кордон і діє на українських теренах, окупованих московськими військами, працює у штабі «УПА-Захід». За неуточненими відомостями належав і до Головного Військового Штабу УПА...

Світанок 24 серпня 1949 року застав його в лісі над селом Либохорою теперішнього Турківського району. О шостій годині сорок п'ять хвилин, коли М. Мізерний був на стійці, на його невеличку групу (усього чотири повстанці) напало шістдесят емгебістів. Зав'язується важкий бій. Поранений у ногу (кулі розтрощили кості), «Рен» відстрілюється і відповзає полями до краю села. Встигає передати сестрі місцевих повстанців папери й наказує надійно заховати їх. Вона швидко накрила його хмизом... Але за слідами крові примчала із собаками зграя большевиків і знайшла пораненого. М. Мізерний холоднокровно обороняється. Кинутою гранатою знищує двох напасників, третього і собаку ранить чергами з автомата. Коли ж ситуація стала зовсім безнадійною, «Рен» пострілом із пістоля обірвав своє славне життя. На місці постою загинули тоді й вістуни Михайло Михайлечко – «Куций» та Михась – «Дуб». Тіла полеглих героїв московські людолови забрали до Борині, тоді районного центру... У 1992 році їх ексгумовано, перевезено до села Яблунова й там поховано у братській могилі.



Григорій Дем'ян

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка