Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка12/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Зустріч з «Біром»

Наша чота закінчила будувати шпиталь-бункер на горі Хрищатій і перейшла в цілі будови другого шпиталю для УПА в терени командира Біра і задержалась у селі Ветлин, яке розложене над рікою Сян. За Сяном було видно більшовиків, а по лівій стороні Сяну – наша республіка УПА, яку конечно хотіли знищити поляки з совєтами. Ми закватирували в п`ятьох хатах. Харчі одержали від нашого господарчого і старались дещо направити однострої і чоботи, які за час двомісячної будови досить зносилися. Цього самого вечора зайшла до села сотня Біра на вечерю і нічліг. Раненько сотня відійшла до лісу, і нам також радили вийти із села. Ми, скрайньо змучені, хотіли довше відпочити в теплій хаті. Вкоротці наші стійкові зголосили тривогу і нам довелося пробиватися до лісу боєм. На щастя, ми втрат не мали, але кількох польських «героїв» вислали до Святого Петра.

...Гори і ліси покрив перший біленький сніг і мороз. Ми розпалили ватри, грілися, а кухар варив другу половину теляти з бараболею на обід і вечерю. До нас долучився референт від Червоного Хреста, Арпад. За наказом командира Рена він і я з командиром Біром мали рішити будову шпиталя.

Під вечір ідемо з Арпадом до табору сотні Біра. Ми є високо в горах на розлогій рівнині. Сніг скрипить під ногами, а заходяче сонце освітило на снігу міліарди кришталів, що аж в очі разить.

– Чумак, гляньте, – чи є десь на світі ще така краса?! – каже Арпад.

Перед нами – чудова панорама. Між горами видно села, хатки, як коробки сірників. Тоді знов до мене звертається Арпад:

– Чумак, бачите ці гори, що на північ? За ними – Ужгород, туди приблизно 80 кілометрів. А в долині за он цією горою пливе Сян і знаходиться совєтський кордон. А наліво, за тією високою горою є місто Турка.

– Так близько? – питаю.

– Біля двадцяти кілометрів.

– А де знаходиться словацький кордон?

– На цій другій горі, направо, у віддалі десяти кілометрів.

Я розглядав довколишні гори, оповиті великими лісовими масивами. Усюди сніг, а найбільше його видно на гірських шпилях, де рослинності вже нема.

Ми звернули до лісу, а я не міг відірвати свій зір від цієї чудової панорами.

– Як далеко до табору сотні Біра? – питаю.

– От тут недалеко, та застава напевно нас обсервує.

І справді, ще кілька кроків, і ми побачили заставу з трьох осіб і кулеметом. Арпада вони знали, але до табору не пустили, бо треба було чекати дозволу від почоту табору. Через кілька хвилин дозвіл був одержаний, і я у супроводі Арпада ввійшов до табору.

Розглянувшись довкола, я був дуже здивований. Методи таборування й життя сотні Біра були цілковито відмінні від тих, у яких перебували повстанські відділи на Закерзонні. Тут стояло біля тридцяти великих збудованих колиб, наполовину вкопаних у землю. Всі вони просторі, теплі й вигідні. Зброя висіла по стінах, і ліжка-причі були вкриті чатинням, що додало атмосфері приємного запаху. Всюди панувала взірцева чистота, а довкола табору викопані оборонні рови. Ціла тутешня «революція» видалася надто романтичною.

В колибі командира Біра знаходилося п'ятеро старшин. Привітавшись із новоприбулим, вони почали дещо розпитувати. Мені ж кортіло знати, що маю робити.

– А яка Ваша думка, друже Арпаде? – запитав сотенний.

– Бачите, – почав Арпад, – плани дещо змінилися. Ми думали, що до зими здійснимо два проекти, але перший об'єкт був збудований у далеко більших розмірах від запланованих попередньо й забрав більше часу. А тепер чота майже гола й боса.

– Що скажете Ви? – запитав сотенний мене.

– Я сумніваюся, чи взимі нам вдасться збудувати і добре законспірувати шпиталь, – відповідаю. – Це краще робити весною.

Арпад і командир Бір з тим погодились, і наша чота ще цієї ночі відійшла в Перемищину.

Вертаючись небезпечними теренами в Перемищину, я думав про сотню Біра і її табір. Командир сотні – це здібна, обдарована Богом людина. Його сотня, – майже курінь війська, – біля триста повстанців. Коли інші сотні УПА зводили щоденні бої, сотня Біра зміцніла. Він час від часу сильно вдаряв по ворогові, який тепер панічно боявся зайти в цей терен. Тут була повстанська республіка, її добре боронили геройські відділи Хріна і Біра. Здобути цей табір потрібно б тисячі ворожих військ і летунства. Він із трьох сторін мав природну охорону, глибокі недоступні прірви, скелі, а з четвертої – чисту велику поляну.

Це було у листопаді 1946 року. Яка була дальша доля цього геройського відділу УПА і командира Біра? Скільки боїв вони звели? Як здобували зброю, як хоронили впалих у боях своїх повстанців? Де є історія цього бойового відділу? Це ж триста повстанців, триста надзвичайно цікавих книжок! Знаю лише, що Бір загинув на 26 році життя. Десятки років я часто згадував про командира Біра, його останню сотню і цей мальовничий табір. Про це мала б знати вся наша молодь! Цікаву історію про заслуженого командира Біра, з московських архівів, написала Віра Ципук, студентка історичного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Її й наводимо тут.
Василь ШИШКАНИНЕЦЬ – «Бір»

(25 грудня 1921 р. - 8 лютого 1948 р.)

У вільній Українській Державі він осягнув би найвищі військові звання, почесті й відзначення, бо був природженим вояком, дарма, що його гарні, з великими іскорками очі, щира усмішка на устах і шанобливе ставлення до кожного немов би заперечували це. Високий, стрункий, з гарними рисами обличчя, Василь Шишканинець здавався радше якимось мистцем чи мислителем, ніж вояком. І все-таки він здобув собі безсмертну славу одного з найкращих повстанських командирів. Це мусили визнавати навіть недруги українського народу.

Народився Василь Шишканинець в одному з наймальовничіших куточків України – селі Лавочному, що у Сколівському районі Львівської області під зеленим Бескидом. Він був старшим сином Василя Шишканинця і Анастасії Кожан, які виховували його в атмосфері української християнської моралі і національних традицій, у любові до Бога й рідної України.

Початкову освіту здобув у Лавочному. Згодом продовжив навчання у Рільничій школі знаменитого Жабйого, тепер районного центру Івано-Франківської області. Надзвичайно обдарований і працьовитий юнак блискуче закінчив освіту і повернувся до свого села. Там допомагає батькам, займається у місцевій «Просвіті», горнеться до членів осередку ОУН, багато читає... За свідченням його старшої сестри Ганни Василь Шишканинець знав історію, географію і культуру України незрівняно краще, ніж випускники відповідних факультетів совєтських університетів.

Коли ж на Закарпатті постає Українська Держава, В. Шишканинець сімнадцятирічним юнаком вступає добровольцем до її Збройних Сил. Пізнає там Романа Шухевича, Михайла Колодзінського, Зенона Коссака. Героїчна оборона української землі від навали польських та угорських дивізій, що показала цілому світові незламне прагнення нашої нації до незалежності, стала для Василя найкращим військовим вишколом. З того часу він ще активніше працює в Юнацтві ОУН, повністю віддає себе боротьбі за волю свого народу.

Після поразки Карпатської Січі В. Шишканинець разом із тисячами побратимів потрапляє до в'язниці... Період першої большевицької окупації Галичини змушений перебути на Лемківщині. Жив і працював у Команчі. Своїм щирим ставленням до українців і намаганням завжди допомагати їм В. Шишканинець здобув визнання і пошану не лише в Команчі та околицях, а й на великих теренах Лемківщини. Гестапівцям удалося виявити його належність до ОУН Степана Бандери. Вони зненацька арештовують активного націоналіста і кидають до в'язниці. З допомогою друзів йому вдається утекти...

Разом із Мартином Мізерним – «Реном», Володимиром Щигельським – «Бурлакою», Михайлом Гуштаком – «Евгеном» та іншими В. Шишканинець – «Бір» бере активну участь у формуванні куреня «Лемківщина – Захід». Одержує призначення на посаду ад'ютанта «Рена», якого знав ще з часів боротьби в Закарпатті. За спогадами курінного лікаря Модеста Ріпецького - «Горицвіта», В. Шишканинець відзначився уже в перших виступах цього відділу, зокрема в боях під Перегінським, Стороною. У березні 1945 року «Бір» звів великий бій у Струбовиськах, де загинув командир штурмової компанії енкаведистів капітан Головенко.

Ставши сотенним, «Бір» діяв на території Закерзоння, зокрема в Затварницьких лісах. Його відділ став одним із найактивніших і найбоєздатніших, прославився завзятою боротьбою проти російських і польських окупантів. Стрільці і старшини завжди захищали українців від винищування, усіма силами протидіяли проведенню етноцидної операції «Вісла». Рейдуючи по Бескиду, «Бір» умілими маневрами виводив повстанців з оточень, успішно проходив поміж польськими заставами, викликав захоплення і своєю відвагою, і винахідливістю...

На початку 1947 року «Бір» разом із С. Стебельським – «Хріном» звели великий бій із дивізією польського війська в районі сіл Середнє Велике – Луків – Хоцень. Пізніше командир «Хрін» писав: «У цю грізну ситуацію ми з'єдналися несподівано в один курінь і якась невимовна дружба і любов з'єднала нас». Відтак ще не один раз ці два командири завдавали спільних ударів окупантам. У лютому 1947 року близько трьохсот вояків польської армії напало на відділ «Біра» в затварницьких лісах. Втративши 180 вояків, поляки не змогли перешкодити повстанцям «Біра» вийти з оточення. 1 квітня 1947 року «Бір» влаштував одну з найкращих засідок на Лемківщині на шосе Балигород – Тюна, в якій знищено 32-х особливо жорстоких і активних польських офіцерів і солдатів, які дещо раніше повбивали 17 хворих і ранених повстанців у підпільній шпитальці. В архівних і опублікованих джерелах та літературі збереглося чимало свідчень про бої, що їх провів «Бір» зі своїми повстанцями. 17 червня 1947 року відділи «Біра» і «Хріна» об'єднаними силами прорвалися через кордон і перейшли на терени Галичини...

Надзвичайно хвилюючою є й історія кохання поручника «Біра». У 1944 році він зупинився у селі Стежниці. Господар хати дивився на нього, як на рідного сина, поселив його в кімнатці своєї дочки. Гість звернув увагу на світлину випускників учительської семінарії у Криниці. Господар розповів, що його дочка Ганна, яка закінчила цей навчальний заклад, теж пішла повстанськими шляхами... На звороті світлини В. Шишканинець написав: «Щире вітання від Б».

Ранньої весни 1945 року районна референтка Українського Червоного Хреста і відважна розвідниця Анна Черешньовська – «Тетяна» в одному з лемківських сіл знайшла непритомного, тяжко хворого на тиф повстанця... Тривалим доглядом зуміла вирвати його з пазурів смерті... Коли В. Шишканинець, а то був саме він, опритомнів і розплющив очі, то побачив дівчину, яку пам'ятав із світлини... Для лемківської учительки – красуні Г. Черешньовської він став єдиним, омріяним... Вона для нього також...

А ще уславився «Бір» своїм щирим веселим характером і надзвичайно прихильним ставленням до стрільців, постійним піклуванням про них.

Відомості про нього зацікавлений читач знайде в 9, 13, 18 і 23 томах монументального зводу «Літопис Української Повстанської Армії», книжках Івана Дмитрика «Записки українського повстанця», Степана «Хріна» «Крізь сміх заліза» та «Зимою у бункрі», С.Хмеля «Українська партизанка», «Спомини чотового Островерха», повісті Марії Остромири «Лемківщина в огні» тощо.

Багато в його біографії залишається і невідомим. Батько повстанського командира, якого большевики вісімнадцять місяців катували у тюрмі, змушений був знищити всі листи і світлини сина. На сьогодні не вдалося знайти жодного портретного зображення В. Шишканинця. Хіба, може, хто з доброзичливих читачів випадково зберіг яку світлину і відгукнеться...

Останній бій В. Шишканинця докладно описаний у 18-му томі «Літопису УПА» (с.252, 256). Дня 5.02.1948 року ворог у силі 3000 чоловік почав сильні облави на Майданські ліси в околиці сіл Мита, Росохач, Багновате та ін. Три дні облави ворогові не давали жодного успіху. Щойно після арештів у згаданих селах, а зокрема в с.Мита, де заарештовано селянина, котрий доставляв харчі для куща д. «Хитрого» аж під зимовий табір, який містився біля таборів групи вд. 96 (сотні «Біра» – В.Ц.), на північному схилі г.Шибелі, дає ворогові напрям, куди йти. Рівно ж допускаємо, що ворог одержав розвідку про к-ра «Біра», котрий разом з пропагандистом д. «Модестом» і 10-ма стрільцями був через шість днів у селі, яке було віддалене від табору на 10 км.

Дня 8.02.1948 року о год. 8-й рано ворог заатакував кущ д. «Хитрого», який, відбиваючись, почав відступати в напрямі групи ч.І під командою ст. бул. «Летуна», яка вже була на становищах. Кущ під проводом районного рефернта пропаганди д. «Модеста» не задержується біля першої групи і мимо пересторог ст. бул. «Летуна» не йти в напрямі групи бунч. «Скритого», яка недалеко зимувала, де був теж к-р «Бір», кущ таки подається туди, залишаючи за собою слід.

Група ч.І весь час чинить опір ворогові і уможливлює відступ кущеві та групі бунч. «Скритого». Оскільки сили ворога були переважаючі, група відступає, бо розвинути бойовий лад у великих снігах, глибоких дебрах неможливо. Скорострільні ланки напереміну зі стрілецькими цілий час ставлять завзятий опір. Група ч.І лучиться з к-ром «Біром», котрий дає наказ: «Розчленуватися!» Ворог далі переслідує групу бул. «Скритого», де були к-р «Бір», політвиховник «Тарас» (вд. 96). У бою у погоні ворога за групами впали сл. п. к-р вд. 96 «Бір», пвх. «Тарас» (поранений дострілився), віст. «Лис» (сот. зв'язковий), кулеметник «Щиглик», віст. «Воробець», віст. «Гусак», ст. віст, ройовий «Голуб», віст. «Тичка», ст. віст. ройовий «Карпо», віст. «Стріха», з вд. 95-а, котрі долучили до вд. 96 і разом зимували, упали віст. «Каштан», віст. «Балят». Так само з вд. 96 стр. «Вивірка», стр. «Хрущ», два стрільці з куща і з вд. 90, котрі після реорганізації перейшли до вд. 96, віст. «Ясень», віст. «Медвідь», віст. «Буйний», віст. «Трясило», віст. «Тигрис», ст. віст. «Буденко», віст. «Вишня». Віст. «Каштан» з вд. 95-а помер у снігах. Ранені були сан. «Сірко» і віст. «Орлик», котрий пізніше згинув у селі Тисовець.

Наші втрати: 24 вбиті і 2 ранені (...) Ворожі втрати: 18 убитих.

На цвинтарі в Борині у 1991 році насипано свіжу могилу. На ній високий хрест. Сюди з Бабинцівського лісу були врочисто перенесені останки 24-х старшин і стрільців УПА, між ними й командира «Біра»... Для нас їхня улюблена пісня звучить як заповіт:

Для Вкраїни ми усі живемо.

За Вкраїну голови кладем...



Віра Ципук,

студентка історичного ф-ту Львівського ун-ту ім.Ів.Франка
Дмитро КАРПЕНКО «Яструб»

(1920 р. - 7 грудня 1944 р.)

Коли в 1944 році загони Української Повстанської Армії перейшли через німецько-совєтський фронт і опинилися у запіллі Червоної армії, большевики кинули проти них спецвідділи НКВД-НКГБ. Вони тероризували людей, грабували, проводили масові вивози «на білі ведмеді», шукали «бандьор». Недарма нарід склав дотепну пісеньку:

Як приїдуть на село, то стріляють кури,

А в районі повідають, що бандьори були.

Первісним завданням загонів УПА було зберегти відділи від знищення, опанувати терен і вивчити ворога для дальшої боротьби з ним.

У загонах УПА воювали також українці зі східних областей і відділи поневолених Росією народів. Одним із східних командирів УПА був Дмитро Карпенко, 1920 року народження, з Полтавської області. В 1943 році він, червоноармійський лейтенант-танкіст, вступив до лав ОУН і під псевдом «Яструб» командував сотнею (пізніше куренем) «Сіроманців», що входила до складу групи «УПА-Південь», а після боїв у гурбенських лісах її прилучено до «УПА-Захід».

У дуже важке становище потрапили «Сіроманці» біля міста Нового Яричева на північний схід від Львова. Большевики скупчили довкола великі сили з гарматами й танками. «Яструб» наказав заховати непотрібні речі і, як тільки посутеніло, підкрався до річки Полтви. Незважаючи на холод, він, а за ним повстанці, пішли у воду, що сягала до шиї. До ранку сотенний «Яструб» вивів своє вояцтво зі смертельного кільця.

Опівдні 30 вересня 1944 року безстрашний курінний «сіроманців» «Яструб» в угнівському лісі (на північний схід від Рави-Руської у Львівській області) кільканадцять разів одбив атаки «шміраків» (так він називав большевиків). Коли ж у середину лісу вповз танк, «Яструб» фауст-патроном підірвав його. В той час поранено гранатометників, їх замінив командир. Двадцять два рази зупиняв наступи ворога. Большевики втратили 370 солдатів убитими й багато пораненими, повстанці – 19 стрільців убитими і кількох раненими. В нічній темряві «Яструб» вивів «Сіроманців», які забрали зі собою ранених і вбитих, з угнівського лісу. З лісу під селом П'ятки, куди ворог стягнув значні сили, «Яструб» вночі вивів непомітно «Сіроманців», а большевики вранці почали наступ. Чимало бійців лягло трупом од своїх же куль унаслідок безглуздої ненависті чекістських командирів до «бандьор». «Сіроманці» ж уже були далеко від того лісу.

17 грудня 1944 року «Яструб» повів своїх «хлопців» на чекістське кубло в містечку Стрілиська Нові (на північ од залізничного вузла Ходорова між Галичем і Львовом). Під Стрілиськами повстанці зупинилися і перетяли телефонні дроти, щоби чекісти не викликали допомоги з Ходорова. Обабіч шляху засіла одна чота, а решта пішла в наступ. Попереду мчав «Яструб». Стрільці намагалися заслонити командира від ворожих куль. Але якась таки обірвала його життя. Він упав на землю грудьми з простягнутою уперед рукою, начебто закликаючи побратимів помститися за його смерть.

30 травня 1945 року Українська Головна Визвольна Рада присудила йому, першому старшині УПА, найвищий орден хоробрості – Золотий хрест бойової заслуги 1-го кл.

«Яструба» на посту курінного замінив «Максим», який загинув з 36 стрільцями в цілоденному бою у лісах на північ од Рогатина. У вісьмох наступах на позиції повстанців упало понад 250 большевиків, між ними їхній командувач генерал Фьодоров. Загинули вони як окупанти-загарбники. «Яструб», «Максим» і їхні «сіроманці» полягли в нерівному бою з любові до рідного народу. За його свободу у лавах УПА боролися браття «від Сяну до Дону».



Петро Лаврів,

Донецьк

Останній бій художника УПА Ніла ХАСЕВИЧА

Якось прочитав у часописі «Шлях перемоги» про одного з визначних діячів Української Головної Визвольної Ради на Рівненщині – мистця Ніла Хасевича. Розповідь цікава, але в ній є білі плями, як і в статті Степана Бабія «Чи знає про них Дюксин? Або ще раз про художника з УПА Ніла Хасевича» (газ. «Голос України», 26 травня 1992 року), зокрема, коли мова йде про останні хвилини життя славетного повстанця. Цікавлячись історією ОУН - УПА, я нещодавно натрапив на маловідому книжку «Со щитом и мечем» (Очерки и статьи. - Львов: Каменяр. 1988).

Вона цікава тим, що написана про чекістів за архівними документами Рівненського обласного управління КГБ. Якраз у ній і вміщена розповідь Теодора Гладкова «Пришел с войни лейтенант...», яка розкриває усі подробиці операції ліквідування Ніла Хасевича і його бойових побратимів холодного трагічного дня 4 березня 1952 року...

Одного травневого ранку 1951 року капітана «госбєзопасности» СССР Бориса Стекляра викликав до себе один із керівників Рівненського обласного управління МГБ полковник Судов і кинув перед ним на стіл пачку світлин. На першій з них був напис: «Волинь у боротьбі». Це були малюнки з альбома невідомого художника, які розкривали звірства червоних «визволителів» та прославляли національно-визвольну боротьбу УПА. Фотокопії надійшли з Москви разом із наказом виявити маляра і знешкодити, адже альбом потрапив на Захід і, розтиражований там, створює негативну громадську думку про СССР.

Так виникла опергрупа, в яку, окрім Стекляра, увійшли капітан Мудрицький і співробітник Клеванського райвідділу «госбєзопасності» Михайло Маркелов. Один професійний художник із Рівного, до якого звернулися чекісти, заявив їм, що це роботи високопрофесійного маляра-графіка, їх автор володіє ксилографією – гравюрою на дереві. Експерт розшифрував енкаведистам через лупу й ініціали невідомого маляра «Н» і «X». Поступово оперативники МГБ зібрали дані про Ніла Хасевича – «Зота», його перебування в оточенні командира УПА – «Північ» Клима Савура на Костопільщині, а потім і командира УПА запілля Ростислава Волошина – «Павленка». Тоді Хасевич мав псевда – «Старий», «Бей», «333». Виявилося, що він не просто художник з УПА, що виготовляв націоналістичну літературу та документи, а й керівник технічного відділу Центрального і Крайового Проводів ОУН та єдиний на Рівненщині, що лишився живим, член УГВР.

Захопивши на Клеванщині бункер, у якому перебував командир «Буйний», серед багатьох документів емгебісти виявили саме той, який і навів їх на слід Хасевича. Грипс повідомляв: «Заготовили для вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево», тобто ті матеріали, що необхідні для ксилографії. Встановили й адресу, на яку «Буйний» не встиг переправити грипс: хутір, що складався із шести хат, за кілометр від села Сухівців Клеванського району.

3 березня увечері Стекляр, Маркелов і Мудрицький заїхали в сусіднє село Радухівку, щоб розвідати становище в с. Сухівцях. Зупинилися на ночівлю у сільраді. Отут і трапився випадок, що прискорив операцію і допоміг виявити Хасевича. У сільраду опівночі забіг поранений місцевий уповноважений для заготівлі сільськогосподарської продукції Микола Радзіловець. Він розповів, що, повертаючись із Сухівців до Радухівки, біля хати хуторянина Лаврина Стасіва випадково наткнувся на озброєного чоловіка, і той від несподіванки натиснув на гашетку автомата...

Капітан Стекляр зателефонував у Клевань і терміново викликав солдатів із собакою-шукачем. Самі оперативники негайно виїхали на хутір, прихопивши із собою на допомогу місцевих активістів, озброєних мисливськими рушницями. Вони оточили хату Стасіва, але застали лише господаря. Із сусіднього села Новосілки на санях швидко привезли його дружину, що гостювала в родичів. На допиті вона й зізналася, що в дерев'яному хліві в бункері сидять троє, один з яких не має ноги. Викинувши на подвір'я дрова, емгебісти виявили лаз, який затикав сніп соломи, обмазаний засохлою глиною.

Капітан Стекляр закричав: «Зот»! Ви оточені! Пропоную здатися без бою. Від імені совєтської влади обіцяю, що в такому разі вам буде виявлено пом'якшення вини».

Але повстанці не відповіли. Власне, як стверджують самі чекісти і численні документи, як звичайно, оточені упівці тих років не здавалися. У гіршому разі дострілювали самі себе, коли закінчувалися набої. Це були віддані до кінця справі й ідеї патріоти, які, незважаючи на розуміння, що збройна боротьба програна, воювали проти комуни до останнього подиху.

Якраз над`їхали саньми солдати з клеванського гарнізону. За наказом Б. Стекляра вони принесли ланцюг, перекинули його через балку, що проходила над лазом, і вільний кінець закріпили за дріт, що стягував сніп. Потягнувши за другий кінець ланцюга, вирвали сніп із лазу. Звідти вмить вдарили автоматні черги. Солдати опустили сніп. Стекляр пригрозив оточеним, що закидає їх гранатами, якщо не вийдуть на поверхню. Але мужні повстанці мовчали. Зрозумівши, що вони не здадуться, Стекляр виконав свою погрозу. Глухо пролунав під ногами окупантів вибух гранати РГД. Знову підняли сніп. Але цього разу запала могильна тиша: з бункера вже не стріляли.

Сторожко озираючись, емгебісти спустилися усередину. При світлі акумуляторного ліхтаря вони помітили три трупи, один з них справді був безногий. У руках він замість різця і пензля тримав автомат. Це був Ніл Хасевич. Поряд із ним лежали два охоронці – «Богдан» та «Павло». Прізвища їхні не встановлені й досі. Окрім зброї та продуктів, окупанти виявили в бункері кілька тисяч антисовєтських листівок, матриці для виготовлення прокламацій, приготування для графічних робіт. А в особистому архіві Ніла Хасевича чекіти знайшли десятки малюнків на різні теми з визвольної боротьби УПА, переважно графіку. Тому варто запитати їх сьогодні, де ці унікальні роботи, й повернути їх із колишніх кагебістських архівів, адже це цінне надбання всього українського народу, нашої героїчної історії і культури.



Микола Руцький,

письменник
Командир ГРОМЕНКО

Коли б про нашого славного командира Громенка хтось зробив фільм, це, без сумніву, був би найбільш популярний фільм у світі. Командир Громенко, вже в юних своїх роках долучився до тих найкращих в обороні свого народу. Він мав змогу вивчити історію нашої славної старовини та дізнатися про страшні терори і нужди від наїздників на нашій пребагатій землі, і вирішив усіма силами боротися за кращу долю свого народу. Вже в 1939 році, в часі приходу московських полчищ в Західну Україну, він переходить кордон на захід і бере участь у військових вишколах, які в той час організувала ОУН. З вишколу долучається до Легіону під командою Романа Шухевича і дальше студіює військове знання. Вже з Легіону переходить німецько-більшовицький, дуже небезпечний кордон через ріку Сян, до проводу ОУН в краю.

Про перші дні командира Громенка в рядах УПА мені не відомо. Навесні 1944 р. він зі своєю сотнею перейшов рейдом десь із Волині на Лемківщину і з'єднався з куренем командира Рена. У той час курінь Рена начислював біля півтори тисячі вояцтва.

Зі сходу вже було чути канонаду, наближався фронт. Наші стежі і застави спостерігали хаотичний відступ німців і панічну втечу нашого народу перед тими страшними монголами двадцятого століття. На Буковому Берді в курені Рена велася наполеглива підготовка. Курінь розділений на чоти, які переходять прерізні вишколи. Командир Громенко переходить від чоти до чоти, пояснює мету підготовки і доповнює лекції. В той час призначені рої приготовляють надзвичайно потрібну зброю і вбрання для повстанців. Тепер є велика нагода. Німці відступають не зорганізовано, навіть панічно. Вони, часто без опору, віддають свою зброю, навіть важкі машини з різними військовими припасами. За відступаючими і втікаючими на захід сунуть червоні полчища. Лишень сотні куреня Рена добре підготовляються перебитись через цей німецько-большевицький фронт на схід. Одним пощастило перейти без бою, інші пробивались боєм.

По закінченні війни, провідник ОУН Закерзонського краю Старух – Стяг і головний командир УПА Закерзонського краю Онишкевич – Орест, призначають командира Громенка при курені Байди боронити терени Перемищини від подвійних ворогів. Перші – скрайньо шовіністичні поляки у формаціях Армії Крайової, яких багато втекло з Галичини і Волині, і тепер мстилися над нашим населенням чи й мордували цілі наші села. Другі – московські й польські війська, які почали насильно вивозити українців із нашої прадідівської землі на схід.

На своєму посту до червня 1947 року, командир Громенко зі своєю сотнею вив'язався знаменито. Він брав участь при здобутті міст Динова, Дубецька і Бірчі. Звів успішно багато боїв. Ця наша боротьба і пропагандивні рейди змусили Москву підписати договір з Польщею, Чехією з метою знищення УПА і репресій над нашим населенням на Закерзонні. У квітні 1947 року ці три держави справляли варварське пекло нашому народові на нашій відвічній землі. Тут наш славний командир Громенко у щоденних боях з десятикратно чисельнішим ворогом, часто кілька разів денно мусили пробиватись із оточення. І хоч з дуже прорідженою сотнею, вийшов непобореним. Ці бої велися вже з добре модернізованою Заходом московською армією, проти летунства, танків та тепер їхньої модерної комунікації. Та найважніше, – потрібно було собі, в боях, здобувати амуніцію, щоби продовжити боротьбу. Коли наші відділи УПА йшли рейдом на захід, зарозумілі московські, польські і чеські маршали і генерали шаліли. Вони докладали великих зусиль, щоби не допустити повстанців до вільного світу. Та їх підступ, силу, вченість і злобу поборов командир Громенко. Коли біля містка Попраду ворог тисячами війська закрив нам перехід через дорогу, залізничні колії і ріку, коли дальший рейд виглядав неможливим, командир Громенко із своєю сотнею перейшов ці ворожі застави краєм міста, поміж домами. Було це вдосвіта, перед сходом сонця.

Після 99-денного рейду з прерізними пригодами, виснажливими боями, сотня Громенка дійшла до західної Німеччини. Цей славний рейд відділу УПА на захід, – це великий успіх і вияв воєнного мистецтва сотника Громенка. Командир вже був відзначений золотою і бронзовою медаллю бойової заслуги. Був чотири рази ранений, раз дуже важко. В Німеччині, в американському шпиталі, він підлічив своє здоров'я і в січні 1948 року, за його словами: «Записався в цивілі».

Такий же рейд зі своїми людьми здійснив і командир Байда.

Майор Петро Миколенко – «Байда» – походив з Полтавщини, де закінчив середню школу й технікум. Опісля пройшов старшинську школу Червоної Армії і брав участь у боях з німцями в 1941 році. В 1943 році вступив до УПА, де був командиром Придніпрянського відділу УПА в Карпатах. Опісля став заступником командира Лемківсько-перемиського тактичного відтинку УПА («Лемко») й курінним Перемиського куреня УПА, в склад якого входили сотні під командою «Бурлаки», «Громенка», «Крилача» і «Ластівки». За бойові й командні заслуги Покійний був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги П класу. Прибув в Західну Німеччину наприкінці 1947 року.

Відтак вояцтво УПА, яке командир Громенко привів у вільний світ, роз'їхалося до Америки, Канади, Австралії і почало своє вільне й вигідне життя. А Громенко далі наполегливо вивчає військове ремесло і в травні 1950 року з чотирма визначними і заслуженими бойовиками УПА, з почтою і радіоапаратурою летить літаком, вночі, до головної команди УПА з метою продовження боротьби. Це був скрайньо небезпечний і геройський чин. На подібне геройство могли рішитись лишень такі безмежні патріоти, яким був командир Громенко. Ось таких героїв Україна мала ще і в той час.

Кілька років пізніше про цей лет розказував мені в Америці, в Нью-Йорку, учасник цього лету, друг Хома. Як то вони летіли через небезпечні кордони, як вони стрибали з парашутами в Україні. Як кругом було видно ворожі світла, як при приземленні командир Громенко завис на дереві і, зіскочивши, звихнув чи зламав собі ногу. Зовсім недалеко чулися постріли і гавкання собак. Хома в поспіху залишив друзів. Зазнавши немало пригод, він кілька місяців пізніше зумів дістатися до Нью-Йорку. Лиш тоді я довідався про цю фантастичну подію і про те, як нас підло зрадила західна розвідка.

До командира Громенка я мав велику пошану, бо часто у майже безвихідних ситуаціях я думав: а що наш «старий» тепер зробить? (Називали ми його «старим», бо був найстарший між нами, – під «тридцятку»). Та він знаходив все вихід, часто такий простий, однак завжди успішний. Я з ним перейшов через довгі роки боротьби. Він дружбував мені на моєму весіллі. За його словами: «ми разом не з однієї печі хліб їли».

В останньому листі до мене він писав, що вже усі наші повстанці мають документи, майже усі вже роз'їхалися по світі, а йому ще пахне бойовий порох.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка