Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка13/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

* * *

Про нашу боротьбу і долю командира тепер, знов у краю, я часто думав і передумував. Ця боротьба вернула нашій нації гордість і самопошану. Вона піднесла нарід з колін. Ця боротьба, якщо ще зуміємо записати її історію, буде гордістю нашим новим поколінням.

Помимо нашої високої ідейності й такої геройської – з самопосвятою – боротьби сотень тисяч під зброєю, незважаючи на підтримку міліонів нашого населення, нам не вдалося здобути свободи для краю, бо на цей час наші вороги були дуже сильні, і їм ще й допомагав світ. Та розміри нашої боротьби і її довготривалість у неймовірно важких умовах – лишень збільшують її історичну значимість.

Найбільш ефективно велася наша боротьба від 1942 до 1949 року. В ці часи в Україні ще було багато теренів, куди ворог боявся заходити. Тільки від 1949 року усі терени вже були окуповані ворогом, а кадри ОУН - УПА переорганізувалися на менші групи і пішли в підпілля. Відтоді ворог ще з більшою силою і ненавистю повів боротьбу проти УПА.

Якби-то ті десятки тисяч патріотів мали змогу опинитись у вільному світі, подібно як рейдучі відділи УПА! Скільки добра ми змогли б зробити для нашої Батьківщини!

Скільки-то наших патріотів у той час опинилися у безвихідних положеннях і розривали себе гранатами, щоби не потрапити ворогові в катівські руки. В таку Україну полетів мій командир і бойовий друг Громенко. Про його долю я довгі роки не міг довідатися.

Тільки 1-го січня 1995 року я одержав «Сов. секретні документи» із большевицьких архівів. В них «товариш» М. Слонь, секретар Станіславського обкому КП(б)У 13 липня 1950 року пише Секретарю Центрального Комітета КП(б)У «товаришу» Мельникову в «докладній записці» з 16 сторінок машинопису: «На доповнення до мого телефонічного звіту Вам 24 червня 1950 року долучаю Вам звіт про заходи з ліквідації парашутистів, скинутих закордонними літаками 31 травня 1950 року, поблизу села Танява Болехівського району Станіславської області». «Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена група добре обізнаних працівників Станіславського і Дрогобицького обласного Управління МГБ при координації дій двох працівників міністерства Держбезпеки УРСР».

Емгебістам вдалося довідатися, що громадянин Кедик із села Танява, Микота, батько і син, – жителі міста Болехова і Бучек Катерина із села Кривець Сколівського району, мали зв'язок із парашутистами, допомагали їм скритись і доставляли харчі й ліки. 3-го червня Кедик повідомив про парашутистів станичного ОУН із села Танява Федуніва, а той перебрав відповідальність за парашутистів. Ця відповідальність була велика, бо один парашутист мав зламану ногу і його треба було носити.

Із довгого звіту М. Слоня довідуємось, що долею парашутистів зайнялось понад двадцять провідних людей ОУН - УПА. Він згадує: Жара, провідника окружного Дрогобицького проводу ОУН Підкову, Макоти, Полтавця, Чмеля, Березюка, Муху, Євгена, Свірка, Крутого і багато інших. Із того звіту стало відомо, що провідники Лев і Крутий організували парашутистам зв'язок, опікувалась парашутистами, зокрема тим із зламаною ногою, аж до дня свого арешту 19 червня 1950 року.

...Цей зв'язок літаками з Україною був у міжнародній закулісній політиці великою подією. Хтось висунув ідею висилки зв'язкових літаками в Україну. Як ми згодом довідалися, визначною фігурою в англійській розвідці був московський агент Кім Філбі. Він з товаришами у Москві цю ідею апробували як доцільну, бо буде змога через них довідатись і дістатись до головного проводу ОУН - УПА в Україні. Цю пропозицію Філбі сприйняли також Англія і Америка. Без попередньої апробати своєї розвідки західні держави не відважились би посилати на такий ризик своїх пілотів і літаків та остерігались би політичних наслідків з Москвою. Про день і місце висадки в деталях знала Москва і до цього добре приготовлялись Сталін, Берія, Хрущов, Судоплатов, Мельников, Слонь і тисячі кагебістів.

На щастя, літак з групою Громенка не потрапив на призначене місце, а зробив висадку десанту декілька кілометрів далі. Це було 31 травня 1950 року. Нещасливе, як виявилося, число. Троє зв'язкових – Юрко, Ромко, і Батько занесли Громенка в ліс і 2-го червня сконтактувалися з нашими людьми. Напрочуд дивно, що наші провідні люди ОУН дали їм опіку, хоч не були певні в безпеці, бо казали, що ці зв'язкові – незнані їм люди і можуть виявитися небезпечними московськими провокаторами.

Москва і кагебісти бісились, бо конечно хотіли зловити парашутистів живими. За ними шукали по всьому терені Станиславівщини. На їх слід потрапили щойно 7 липня 1950 року.

Опинившись у безвиході, відбиваючись до останнього набою, командир Громенко покінчив з життям. Так вчинили і друзі Юрко та Лев, провідник Стрийського проводу ОУН. Пораненого Крутого, заступника Лева, большевики забрали зі собою.

Так зложив своє життя на вівтар боротьби за волю батьківщини мій друг, командир Громенко.

Цей «Совершенно секретний документ» від 13 липня 1950 року каже, як товариші М. Слонь, Л. Мельников, начальник відділу 2 Управління МГБ УССР підполковник Щиробоков і майор Савенко, вели слідство про парашутистів і все описали.

Від раненого Крутого, при довгих і жорстоких допитах, вони довідались, що парашутиста із зламаною ногою називали друг Командир, але його імені, псевда, місця і дати народження, освіти, він не знав.

Парашутист Юрко був вояком УПА від 1942 до 1949 року, відтак із вісьмома повстанцями перейшов на захід.

Парашутист Ромко визнав на допитах, що служив при УПА на Волині, а згодом у сотні на Лемківщині і брав участь в бою, в якому загинув генерал Свєрчевський – Вальтер, міністр оборони Польщі.

Про парашутиста Батька знав лишень, що він в 1949 році перейшов з групою упістів до американської зони в Німеччині.

В рядах ОУН - УПА було ще тисячі повстанців, але ворог вже цілком заволодів ініціативою. Йому вдалося в модерний час комунікацій, порвати усі нам доступні зв'язки. Наш провід висилав у травні 1950 року людей до Головнокомандуючого УПА Чуприки, не знаючи, що генерал Чупринка загинув в бою в Білогорщі під Львовом ще 5 березня 1950 року. В такій атмосфері боролися ще довгі роки наші герої і гинули в боротьбі за свій край.

Такі жертовні люди – це вічна гордість України.

Справжніми Лицарями національної Ідеї і визвольного Чину проявили себе зверхники ОУН - УПА, насамперед, найближче оточення Провідника С. Бандери та Головнокомандувача ген-хор. Т. Чупринки: видатна постать в ОУН, її Крайовий Провідник Степан Охримович, фактично замучений польськими тюрмами, помер 10 квітня 1931 року; провідник Крайової Екзекутиви ОУН, відтак член Тимчасового Державного Правління – Іван Климів – Легенда, що у гестапівській катівні у Львові своїм мучителям кинув лише одну фразу: «Називаюся Іван Климів – Легенда, і більше вам нічого не скажу!» – замордований катом Вірзінгом 4 грудня 1942 року; обласний провідник ОУН на Холмщині, член Крайового Проводу, учасник Другого Великого Збору ОУН і похідних груп на східні терени України – Дмитро Маївський – Косар – Майченко, – загинув на чесько-баварському кордоні, добираючись до Провідника ОУН; уродженець Самбірщини, член УВО, згодом – ОУН, керівник військової референтури Крайової Екзекутиви, в'язень Берези Картузької, учасник II і III Великих Зборів ОУН, член Проводу і керівник Головного військового штабу ОУН - УПА – Дмитро Грицай –- генерал Перебийніс, – загинув восени 1945 року.

Коли у Львові 5 липня 1941 року створено Українське Державне Правління, заступником міністра оборони призначено Олексу Гасина (1907-1949) – пластуна, що відтак був полковником і начальником штабу УПА. Мав псевдо «Лицар». По-лицарськи працював і боровся на ниві української державності. Підпільник, в'язень польських тюрм, згодом член Головного Військового Штабу, організатор постійної військової школи в Карпатах, полковник УПА, Олекса Гасин – Лицар по-геройськи загинув на вулиці Львова (коло поштамту) 31 січня 1949 року від енкаведистських куль.

Генерал Тарас Чупринка – Р. Шухевич високо цінив патріотизм і діловитість свого соратника під пс. Бульба – Шолом – Бей – Григорія Голяша, окружного референта військових справ на Тернопіллі. Організатор багатьох антинімецьких і антибільшовицьких акцій на Бережанських теренах, він був великим авторитетом для молодих кадрів ОУН - УПА. Загинув 1951 року геройською смертю у Львові: під час допиту в слідчого-емгебіста вискочив з 4-го поверху і розбився.

«Загинув, та не зрадив, не видав тайн УПА», – так можна сказати про тисячі, десятки тисяч українських патріотів.

Своє молоде життя віддавали вони за волю України, рідного народу. То ж їх імена, їх героїчні вчинки були і повік залишаться славою нашої України. Як і перші постаті національно-визвольного руху.


ПЕРШІ ПОСТАТІ

У роках свого існування УПА мала три головнокомандуючі – це Клим Савур – Клячківський, ген.-хор. Тарас Чупринка – Роман Шухевич і полк. Леміш – Коваль – Василь Кук. Ці три постаті вернули Україні честь і славу. Коли б якась західна країна мала таких осіб, то про них було б написано кількадесят книжок, знято фільми, поставлено драми найкращими театрами. Маємо надію, що незалежна Україна невдовзі широко і зразково вшанує їх пам'ять. І все нові покоління української молоді будуть виховуватися за їх взірцями.


Дмитро КЛЯЧКІВСЬКИЙ – «Клим Савур»
Командиром УПА, яка з початку організації діяла тільки на території Волині й Полісся та, згодом, одержала назву «УПА - Північ», став Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ) Роман Дмитро Клячківський – «Клим Савур».

Штаб «УПА-Північ» очолили: спочатку – Василь Сидор – «Конрад», «Зов», а навесні 1943 р. – полковник армії УНР Леонід Ступницький – ген. «Гончаренко». Військовим референтом Крайової Екзекутиви на ПЗУЗ став Василь Івахів.

Дуже скоро німецькі окупанти, відтак і червоні партизани, кинуті в ці терени з провокаційною метою Москви, відчули тверду руку повстанця-командира, полковника Клима Савура. Він зумів надійно зміцнити матеріальну базу відділів УПА, проводив вдалі маневри і бойові дії проти ворогів, досягав переконливих перемог упродовж кількох літ, керуючи «УПА - Північ».

Тільки 12 листопада 1944 року, коли в Україну повернулися «більшовицькі визволителі», великі відділи НКВД оточили укріплений стан командира біля Оржицьких хуторів. Після тривалого бою полковник УПА Клим Савур по-лицарськи поліг. Та не полягла слава про мужнього сина України.


Роман ШУХЕВИЧ – «Тарас Чупринка»

(30 червня 1907 р. - 5 березня 1950 р.)


5 березня 1950 року в селі Білогорщі біля Львова, на 43 році життя, поліг смертю хоробрих славної пам'яті Роман Шухевич – Голова Проводу ОУН, Головний Командир УПА, Голова Генерального Секретаріату УГВР, Прем'єр підпільного українського уряду. З 1943 року й аж до своєї смерті він очолював небувалу досі в історії України, як за розмірами, так і за масовим героїзмом, велику національно-визвольну війну українського народу. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у перших лавах й геройськи загинув, як і десятки революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-большевицьких поневолювачів.

Про особу Романа Шухевича – легендарного повстанського командира генерал-хорунжого Тараса Чупринку, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже багато. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він – уособлення геройської боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він – наша Слава, наша Гордість.

Особисто познайомились ми восени 1939 року в Кракові в бюрі полк. Романа Сушка на вул. Зеленій, де тоді знаходилась неофіційна канцелярія Крайової ОУН. Я у тому часі, за дорученням Проводу ОУН на українських землях, приймав звіти від членів Організації, які прибували з України й утримували з нами зв'язок. Роман Шухевич був референтом зв'язку з ОУН в Україні в Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльності був дуже близький, то доцільно було її об'єднати в одній референтурі зв'язку. І я став його заступником. Тепер ми вже спільно обдумували різні форми зв'язку з Україною вздовж всього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб.

У цій спільній праці особливо чітко виділялись такі риси характеру Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення. Невдовзі він відійшов від справ зв'язку з Краєм, передавши їх мені, а сам очолив ОУН на Західно-Окраїнних українських землях, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина, або як у тому часі звикли називати «Закерзоння».

Створена на цих землях мережа ОУН у 1940-1941 роках стала базою для підготовки революційних кадрів для підпілля в Україні, а з настанням війни німецько-совєтської з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 10 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три Похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, з Західних Окраїнних Українських Земель ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу рознеслися по всіх просторах України.

З його ініціативи й за його інструкціями були створені підстаршинські й старшинські школи та курси, у яких всі члени Організації проходили обов'язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабових старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, у арміях ніде не практикована, школа військового самовишколу й військового самовдосконалення.

Характерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищості над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому.

Йшов 1941 рік. Сумнівів у виникненні німецько-совєтської війни у нас майже не було. Військова підготовка членів Організації стала першою необхідністю. Тому Провід ОУН – Бандери вступив у переговори з представником німецького Вищого Командування Збройних Сил про військовий вишкіл його членів та прихильників. Німецьке Військове Командування погодилось на вишкіл одного батальйону, або як тоді звали Українського Легіону. Очолив Легіон Роман Шухевич, тоді у чині сотника. Це була українська формація, вояки присягли на вірність Україні й зобов'язувались воювати проти московсько-большевицьких окупантів України за відновлення Української Держави. У поході на Схід Легіон дійшов лише до Вінниці. Після того, як німецький уряд вороже віднісся до Акту відновлення Української державності, проголошеного у Львові 30 червня 1941 року та арешту Провідника ОУН Степана Бандери та Голови Державного Правління Ярослава Стецька і провідних членів Організації, Легіон відмовився від участі у війні спільно з німцями. Тому Легіон з фронтової лінії знято. У кінці грудня 1942 року Роман Шухевич, щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно втік і перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли в підпілля і поступили в ряди УПА всі старшини Легіону і майже всі підстаршини та вояки, що дуже зміцнило сили повстанських загонів УПА.

З початком 1943-го року починається новий і найважливіший етап революційної діяльності Романа Шухевича, що увійде в історію національно-визвольної боротьби під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича. З переходом у підпілля Роман Шухевич відразу стає членом Проводу ОУН і активно включається у революційно-повстанську боротьбу. Становище визвольного руху у 1943 році було незвичайно складне й важке. Все ясніше ставало, що Німеччина війну програє, а на Україні відновиться московсько-большевицька окупація. У зв'язку з цим необхідно було цілковито перебудувати дотеперішню діяльність ОУН, УПА та їх допоміжні служби, достосувавши визвольну боротьбу до нових умов.

Роман Шухевич цілком закономірно був у липні 1944 року вибраний Генеральним Секретарем УГВР та призначений Головним Командиром УПА.

Проводові ОУН були тоді підзвітні три Проводи Земель: Західноукраїнських (ЗУЗ) – очолював Роман Кравчук, Північно-Західних (ПЗУЗ) – очолював Дмитро Клячківський та Південно-Східних (ПДСУЗ) очолював Василь Кук. Усі Провідники Земель входили у склад Проводу ОУН, були його членами. У відповідності до організаційної структури була зорганізована структура УПА: УПА - Захід, командир полк. Василь Шелест, УПА - Північ, командир полк. Клим Савур і УПА - Південь, командир полк. Василь Коваль. Найвищим керівним органом національно-визвольної боротьби була УГВР, очолена Президентом Кирилом Осьмаком. УГВР об'єднувала всі діючі тоді партії та політичні організації і окремих політичних діячів. Великою заслугою Романа Шухевича був і його особистий вклад у справу консолідації та об'єднання усіх національно-визвольних сил у боротьбі проти московсько-большевицьких поневолювачів України та поширення цієї боротьби поза межі України. Результатом цих зусиль було скликання за ініціативою УПА у листопаді 1943 року Конференції поневолених Москвою народів, у якій взяло участь 39 делегатів від 13 народів.

Воєнні фронти все дальше й дальше відкочувались на захід і літом 1944 року вся територія України була окупована московською армією. Однак вся територія ЗУЗ, ПЗУЗ та прилеглих до них східних областей контролювалась УПА і панували тут її закони.

У травні 1945 року II світова війна закінчилась, але не для українського народу. На Україні війна тривала далі й продовжувалась ще протягом десяти років.

Відношення західних держав до української визвольної боротьби було тоді виразно неприхильне. Це й зрозуміло: вони в союзі з Совєтською Росією спільно воювали проти Німеччини, перемогли й спільно встановлювали порядки в світі. У їх планах місця для незалежної української держави не було. Розраховувати на їх допомогу, хоча б політичну чи моральну, не було найменших підстав. Уся надія була виключно на власні сили свого народу. Така віра й воля були і у Романа Шухевича, і в членів Проводу, і в командирів УПА, і в усіх революціонерів та повстанців. Лише цим можна пояснити таку довготривалість боротьби і такий масовий героїзм українського народу. Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, усі його структури: ОУН, УПА, Секретаріат УГВР, Бюро Проводу в Україні після трагічної загибелі двох його членів – Ростислава Волошина у серпні 1944 року та Дмитра Маївського в грудні 1945 року не відновлено. Не було в цьому необхідності, бо всі важливі справи вирішував Провід колегіально й узгіднено. Лише весною 1947 року на пропозицію Романа Шухевича мене обрано його заступником. Роман Шухевич як Провідник і Командир ніколи не нав'язував своїх думок другим, уважно вислуховував членів Проводу й після обговорення приймались узгіднені постанови й рішення. Інструкції завжди ясно вказували основну мету, але не обмежували творчої ініціативи під час виконання. Крім особистих зустрічей з членами Проводу та командирами УПА, Роман Шухевич утримував з ними зв'язок також через підпільну пошту. За весь час його керівництва діяльність Проводу була дуже плідна, всі члени Проводу злагоджено між собою співпрацювали й жодних конфліктів між ними не виникало.

Побутове життя Романа Шухевича було таке ж, як усіх революціонерів-підпільників. Глибоко переживав за долю своєї родини, за сина Юрка, дочку Марусю, дружину Наталку. Щоб бути в курсі світової політики регулярно прослуховував закордонні радіопередачі.

Добре володів німецькою мовою, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Постійно поглиблював свої знання, зокрема уважно прочитував марксистську літературу.

Була в нього й ще одна риса. Строго дотримувався у всьому військового порядку і військової дисципліни, не терпів розхлябаності. Вимагав порядку і акуратності від других. Декому такий стиль життя не подобався і називали це «капральщиною». А у підпіллі така «капральщина» була просто необхідна.

Національно-визвольна боротьба 40-х - 50-х років увійшла в історію українського народу як величний героїчний подвиг. У цій боротьбі загинули десятки тисяч найкращих, найвірніших синів і дочок України. На традиціях цієї боротьби виросло нове покоління борців-шестидесятників, а нині відроджується Незалежна Українська Держава. Велика заслуга в цьому сл. п. генерал-хорунжого Романа Шухевича.

Вічна слава Героям, які віддали життя своє за Волю і Державну Незалежність України.

полк. УПА Василь Кук

5 березня 1993 року,

м. Київ
Василь КУК

(11 січня 1913 р. – 9 вересня 2007 р.)


Для характеристики третього Головнокомандувача УПА використовуємо більші витяги з інтерв'ю, проведеного журналістом Данилом Кулиняком з 79-річним полковником, яке було поміщене в газеті «Молодь України» за 4 серпня 1992 року. У ньому висвітлюється не лише постать командира, а й інші питання, що стосуються теми нашої розмови.
«Ми здобули моральну перемогу»

«З того, що я чув і читав про нього, Василь Кук видався мені одним із наймудріших людей у Проводі ОУН і мені було його шкода», – писав Данило Шумук у книжці «Із Гулагу у вільний світ», виданій 1991 року в Торонто, Канада.

Данило Шумук, колишній комуніст, колишній політпрацівник Української Повстанської Армії, колишній в'язень польських, німецьких і радянських концтаборів і тюрем, майже сорок років провів у неволі за свої переконання в різних країнах і при різних режимах. 1945 року був засуджений військовим трибуналом в Рівному до розстрілу, але залишився незламним борцем, отож така його оцінка Василя Кука важить багато. Тепло відгукнувся про Василя Кука і Василь Стус, з яким вони дружили в шістдесятих роках. Хто ж він і де він нині, цей Василь Кук, він же «полковник Коваль», «Леміш», «Ведмідь», «Юрко», останній керівник націоналістичного підпілля в Україні, головнокомандуючий УПА? Йому 79 років, живе в Києві, історик, активно працює в архівах, вивчаючи раніше недосяжні документи із секретних спецфондів щодо ОУН-УПА.

Скоро п'ятдесят літ, як було створено Українську Повстанську Армію - УПА. а Ви були її останнім головнокомандуючим. Пане Василю, нашим читачам було б цікаво довідатися про Ваш шлях у визвольний рух, в ОУН, про становлення Ваших переконань.

– Народився я 1913 року в с. Красне Золочівського повіту на Львівщині. Ще під час навчання в Золочівській гімназії в тридцятих роках став членом ОУН, а з 1937 року перейшов на нелегальне становище і був на ньому аж до 1954-го. У квітні 1941 року став членом Проводу ОУН і залишився ним до кінця.

Після початку радянсько-німецької війни я був одним з ініціаторів Національних зборів у Львові, коли було проголошено відновлення української держави 30 червня 1941-го року. Ми мали також намір проголосити відновлення української державності в Києві, і ціла група активістів виїхала зі мною до столиці для цього, але 31 серпня у Василькові нас всіх арештували німці. Отож репресії німецьких окупантів стосовно членів ОУН розпочалися вже наприкінці літа і не припинялися до кінця їх окупації. Дорогою біля Луцька, мені разом з Дмитром Мироном, майбутнім крайовим провідником на Київщині, вдалося втекти. 1942 року я від'їхав в Дніпропетровськ, де очолив крайову екзекутиву ОУН Півдня України, де згодом було сформовано відділ УПА - Південь під моїм командуванням. Своєю діяльністю ми охоплювали і Донбас, і Одещину, і Крим – треба сказати, ми знайшли там підтримку і здібні міцні кадри з місцевих жителів; навіть після відступу німців підрозділи УПА - Південь, розташовані в Холодному Яру, Уманських, Чигиринських та Вінницьких лісах, боролися і проводили бойові та пропагандистські рейди по Придністров'ю.

Які історичні та політичні передумови виникнення ОУН і УПА, основні етапи її становлення, місце і роль ОУН в УПА і УГВР?

– Український нарід після втрати державності 1918-1920 років не примирився з поразкою і боротьба за відновлення української держави була в центрі уваги всіх українських політичних партій. Адже ж відразу після 1920-го створюється нелегальна Українська військова організація – УВО, котра діє не лише на заході, але й на сході України, і конкретним виявом її діяльності є рейд Тютюнника 1921 року на Житомирщину - Київщину, а по тому триває повстанська боротьба до 1924 року, а в окремих місцях України аж до тридцятих років. І в Західній Україні підготовку до повстання вела УВО, був створений спеціальний військовий штаб для цього, та в зв'язку з тим, що політична ситуація в Польщі стабілізувалася, унеможлививши перемогу повстання, УВО реформувалася – і 1929 року утворено ОУН. І хоч ОУН відразу повела політичну боротьбу за визволення, за створення самостійної соборної української держави, вона ніколи не припиняла підготовку до збройного повстання, військових кадрів для нього, і скрізь, на всіх щаблях ОУН були військові референти з відповідними штабами. У Кракові в 1940-1941 рр. було утворено дуже сильний штаб з командирськими курсами, де відбували військовий вишкіл офіцери ОУН, майбутні командири УПА. На цих штабних курсах викладали найкращі військові фахівці, яких лише нам вдавалося залучити. Ми всі не бачили можливості здобуття української державності якимось дипломатичним, мирним шляхом, а розраховували лише на збройну боротьбу, на свою військову силу. Отож вся робота ОУН і наших структур була спрямована на підготовку збройного повстання. Тому, як тільки вибухнула Друга світова війна, ми почали створювати військові загони і готуватися до бойових дій. Саме тоді крайовий провідник екзекутиви ОУН «Легенда» (Климів Іван) видав наказ про створення Українського війська і відповідного штабу. Але німецько-польська війна так швидко закінчилася, що повстання не встигло розгорнутися на повну силу. Політичною ж основою для подальшої боротьби став акт 30 червня, коли Національні Збори у Львові проголосили відновлення Української держави. Німці ж відразу поставилися вороже до факту проголошення Української держави у Львові 30 червня і вимагали анулювати цей акт. ОУН почала антинімецьку боротьбу, котра, в міру посилення репресій німців проти українського народу, міцніла, набувала збройного повстанського характеру. Під осінь 1942 року на всій території Волині та Полісся діяла УПА. Чисельність УПА в часи піднесення різні джерела подають різну – німці називають цифру до 120 тисяч чоловік, радянсько-більшовицькі джерела – до 150 тисяч. Насправді ж Українська Повстанська Армія в дні своєї найбільшої сили налічувала близько півмільйона чоловік, якщо рахувати не лише вояків, але й всі допоміжні служби та структури. Адже ж за участь в УПА, допомогу їй і сприяння радянські каральні органи репресували, виселили до Сибіру кілька мільйонів чоловік.

Місце і роль ОУН в УПА? Адже ж більшість учасників УПА не були членами ОУН, яка налічувала в кращі свої часи лише 30 тисяч чоловік.

– Роль ОУН в УПА можна порівняти з роллю козацтва в історії України, зокрема в повстаннях ХVІ-ХVШ століть, в яких воно було основною керівною і організовуючою силою... Так само і ОУН в тридцятих – п'ятдесятих роках була основною політичною керівною силою, котра організовувала і спрямовувала визвольну боротьбу України, зокрема й УПА. Не було б ОУН – не було б і УПА. Кожне з цих утворень – ОУН, УПА і УГВР – мали своє місце і роль у визвольній боротьбі українського народу. ОУН виконує роль політичного організатора, зокрема і збройних сил. УПА виконувала роль суто військову, бойову. Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) виконувала роль державнотворчу, і до складу УГВР ОУН ввійшла нарівні з іншими політичними партіями та організаціями. УПА підпорядковувалася не ОУН, а УГВР, коли вона була створена з ініціативи УПА.

У газеті «Літературна Україна» за 2 серпня 1990 року Дмитро Павличко заявив: «Боївки СБ залишили так само немало злочинства, але треба відрізняти Службу Безпеки від УПА». Що можете сказати з цього приводу?

– Дмитро Павличко дивиться на Службу Безпеки і на всі події того часу з позиції офіційних радянських органів та більшовицької преси. Бо коли б не було СБ, а вона була і в ОУН, і в УПА, як контррозвідка, то гітлерівське гестапо, а пізніше – чекісти, дуже швидко розклали б і зліквідували УПА. Кожна армія повинна мати службу безпеки, щоб боронитися від шпигунів, зрадників, провокаторів. А ті окремі випадки, котрі компрометують СБ та її практичну діяльність, могли траплятися (бо й там були різні люди, «в сім'ї не без виродка»), але переважно то була робота провокативних груп «гестапо» та чекістських органів МДБ, НКВС, МВС під виглядом підрозділів нашої СБ, з метою скомпрометувати їх і позбавити підтримки місцевого населення.

Тривалий час радянська пропаганда твердила, що ОУН тісно співробітничала з фашистською Німеччиною та її спецслужбами, що УПА також створена і озброєна німецько-фашистськими окупантами. Чи не могли б Ви прокоментувати ці твердження і докладніше розповісти про ці стосунки?

– Більшовицька пропаганда завжди не дуже дбала про логічність і вірогідність, і цим вона схожа на німецько-фашистську. Ми орієнтувалися і розраховували на власні сили, більше того, ще Євген Коновалець застерігав, що ні в якому випадку нам не можна зв'язуватися з німецьким фашизмом, бо ми цим відразу обмежимо собі політичне поле діяльності. Степана Бандеру німці заарештували, а два його брати загинули в німецьких концтаборах. Фашисти замордували тисячі українських патріотів – членів ОУН. Наша організація зазнала колосальних жертв. Про яку ж співпрацю з німцями можна говорити після цього? Це наклеп.

На яких посадах і де Ви працювали в ОУН - УПА до загибелі головнокомандуючого УПА генерала Чупринки (Романа Шухевича) 5 березня 1950 року?

– Я член Проводу ОУН з 1941 року і працював практично по всій Україні на різних рівнях. 1947 року я став заступником Романа Шухевича, отож після загибелі головнокомандуючого замінив його, а через кілька місяців по тому мене затвердила на цій посаді УГВР, котра діяла на терені України до 1954 року.

Десь 1947 року і пізніше значна частина підрозділів УПА була виведена за межі України, зокрема і на Захід. Яка була мета цих акцій, їх масштаби і наслідки?

– Ці рейди мали перш за все пропагандивно-політичне значення: вони були направлені на північ в Прусію, на південь – в Румунію, а також в Польщу, Словаччину і Чехію, щоб підняти населення тих країв на боротьбу проти більшовиків. Кілька ж підрозділів одержали завдання піти на захід аж до Австрії та Німеччини, в американську зону окупації, щоб наочно потвердити і довести наявність визвольної збройної боротьби в Україні проти більшовиків. Адже ж і західна пропаганда на той час, так само як і російсько-більшовицька, заперечували факти існування збройного підпілля і бойових дій УПА проти окупантів. Тож ці підрозділи УПА з боями, подеколи з великими втратами, пробилися на Захід, щоб розповісти світові правду про нашу визвольну збройну боротьбу.

Нам пробують закидати; чому ж ви йшли на такі жертви, розуміючи безперспективність збройної боротьби і неможливість мілітарної перемоги – ви не повинні були цього робити. Це, на мою думку, хибна позиція. Бо якби ми не пішли на таку боротьбу, то жертви були б ще більшими від більшовицького терору, українцями весь Сибір заселили б і це були б безглузді жертви без того морального і політичного капіталу, який завоювали ми своїм словом і зброєю. А за ті жертви, понесені нашим народом під час нашої боротьби, ворогам довелося платити і платити дорого, і саме наш спротив був пострахом для багатьох організаторів більшовицького терору. Я вважаю, що наша боротьба,наші жертви не були марними, що ми не програли, а морально перемогли. Ми розуміли, що визволити Україну зможемо лише при розвалі Совєтського Союзу спільними зусиллями всіх поневолених народів, а тому вели пропаганду визвольних ідей за межі України – всі підрозділи УПА, які рушали в рейди за межі нашого краю, мали масу пропагандистської літератури мовами тих народів, землями яких проходили.

Ви чотири роки були головнокомандуючим УПА. Що то були за роки, в якому стані була підлегла Вам армія? На що розраховували Ви і підлеглі Вам залишки колись могутньої півмільйонної сили? Адже ж на перемогу в тих умовах у Вас шансів не було.

– Тут треба з'ясувати, про яку перемогу йдеться. Є перемога мілітарна, а є ідейна. Якщо говорити про мілітарну, то і в боротьбі з німцями, і з більшовиками реальних сподівань на перемогу і бути не могло, оскільки сили нам протистояли неспівмірні. Якщо ж казати про ідейну перемогу, то це вже наша справа. Я вважаю, що ми здобули її, оскільки утвердили ідею української державності, своєю кров'ю закріпили в свідомості народу наші національні символи – тризуб і синьо-жовтий прапор настільки, що вже в наші дні не виникало всерйоз питань про інші. Зрештою, можна сказати, що ми ще в сорокові – п'ятдесяті роки здобували в боях незалежність України, проголошену нині. Так наша саможертовна боротьба і мілітарна поразка обернулися перемогою ідейною, моральною. Після загибелі Шухевича (Чупринки) значна частина наших знекровлених сил вже перейшла від суто збройної боротьби до підпільної роботи, а найчастіше поєднуючи і те, і друге. Та ворожий натиск на нас ставав все більшим і дошкульнішим, особливо шкодили нам чекісти своїми агентами, засланими в підпілля, і провокативними групами, котрі діяли під виглядом наших боївок. Чекісти створили дуже густу агентурну мережу – адже ж проти нас воювали кращі сили розвідки і контррозвідки СРСР. Отож на 1954 рік нас залишилося всього кілька тисячів вояків, підрозділи наші часто не мали вже зв'язків між собою і діяли самі по собі, наша зв'язкова мережа була або зруйнована, або пророщена чекістською агентурою. Отже, на момент мого арешту 23 травня 1954 року ОУН - УПА в Україні вже була розгромлена, як організована цільна бойова і боєздатна структура, хоч окремі наші загони і боївки боролися з більшовиками ще до початку шістдесятих років. Навіть 1954 року ми могли б при бажанні поповнити наші сили молоддю, відданою нам, але ми на той час старалися вже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоб вона працювала на майбутнє України. Ми думали про завтрашній день.

Яка доля Вашої родини?

– Одружився я 1946 року, 1947-го народився син, за дружиною почали стежити, і вона, віддавши сина моєму брату, 1949 року перейшла в підпілля. Але брата мого арештували, засудили до десяти років ув'язнення, хоч він до цього вже відсидів один термін – вперше його ув'язнили як члена ОУН 1940 року. Заарештували і дворічного сина, відправивши в спеціальний дитбудинок – я з ним зустрівся лише 1960 року, коли його нам повернули. Нас взагалі було п'ятеро братів і всі члени ОУН – Филимона та Івана арештували чекісти 1940 року, двох братів вбили поляки – одного повісили, другого – розстріляли. 1949 року чекісти арештували і наших батька й матір і засудили на 10 років. Репресували всю родину. Було нас в родині восьмеро дітей, а лишилися я та наймолодший Филимон.

Нинішня ж ситуація виняткова, для нашої історії взагалі такої сприятливої ситуації, як маємо, ще ніколи не було. Ми маємо повну можливість створити і реально будувати Українську Державу і ми повинні кинути на це всі свої сили.



Розмову вів Данило Кулиняк


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка