Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка14/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

Євген: – Добродію, Ви так захоплено розповідаєте про своїх вояків і старшин з УПА, що забули сказати своє підсумкове «Отже...».

Павло: – Хіба ти ще не спромігся зробити власних висновків з почутого?!

Саша: – Відчуваю, друзі, якими у вас будуть ці висновки... Здається, як кажуть, «гра перейшла на одні ворота». Може, я маю вигляд «білої ворони», але щиро скажу: те, що чув, прочитав, бачив у кіно, – виробило в мене певну позицію. Мені важко зійти з неї, навіть, якщо й сказане Вами – все чиста правда. Мушу це ще раз сам «переварити»...

Олексій: – Розмова справді, не з легких...

Євген: – А для мене цікавішим було б почути про пережите Вами особисто. Вже там – за «залізною завісою».

Відповідь: – Висновки з почутого ви справді зробите самі. Так буде найкраще. А те, що перейшли ми після рейду у «вільний світ», викладу вам до деталей.
НА ЧУЖИНІ МІЖ СВОЇМИ

Отож восени 1947 року біля шестидесяти повстанців із своїм улюбленим командиром Громенком опинились у західній Німеччині, в місті Пасау, в колишніх німецьких військових казармах. Вони розміщувалися над рікою Дунай, і в них було багато американського війська, в тому числі й негри. Я тоді вперше у своєму житті побачив чорних людей. Американські вояки, веселі, жартівливі, також із зацікавленням оглядали нас.

Табір був огороджений із трьох боків, а четверту загороду творив Дунай. В таборі ми ходили дальше зі зброєю, що дивувало американців. Ми, озброєні, часто гуртом зупинялись на березі річки і дивились на другий бік, де таборувала червона армія. Що це був за вид і яке почуття проймало нас, спостерігаючи тих, які старалися ще вчора тут, в Австрії, знищити нас. Напруженим зором ми взаємно дивились на себе на віддалі ста метрів. Вістун Павук не стримався і крикнув: «Смотрітє, товарищі, здєсь бандєровци!»

До табору в Пасаві добиралися щодня нові групи повстанців. Вони були з Холмщини, Ярославщини, Перемищини, Криниччини.

Коли нас вже було тут понад дві сотні, нас перевезли до містечка Дегендорфу, також до військових казарм, в яких було американське військо. Сюди пізніше до нас прибув майор Байда.

Ціль нашого рейду у вільний світ була говорити правду про московський геноцид в Україні і про нашу боротьбу з ним. Ми надіялись, що з нашим приходом у вільний світ, західна преса буде мати сенсацію, бо ж подія не буденна. Та нас утримували за дротами і майже нікого сюди не пускали. Кілька журналістів, яких допустили, поставилися до нас скептично і зовсім не вірили нам. Їм здавалося неймовірним, щоби два і пів року після закінчення війни хтось воював проти Москви. В дуже короткому часі ми довідалися, що ми є небажані у вільному світі, бо ж воювали проти американського союзника, Москви.

Правда, нами дуже зацікавилась світова розвідка, яка однак теж не була до нас прихильна. Її цікавило, скільки з нас служило в німецькій армії, де є наші бункери, шпиталі, склади амуніції, а також, де перебуває Головний Штаб УПА.

Якось у неділю привели нам під контролем нашого священика і двох дівчат. «Ангели-хоронителі» пильнували, щоби між нами не було розмови. Наша співана Служба Божа дуже цікавила американських вояків, яких з кожною хвилиною приходило більше. В часі відправи одна з дівчат таємно передала нам молитовник, у якому була для нас пошта від Проводу ОУН на чужині та інструкції для контактів з Проводом. Тепер щонеділі, в часі відправи Служби Божої, ми вимінювались молитовниками, в яких ми себе з Проводом взаємно інформували. Згодом наші зв'язкові перелазили цей табірний пліт і їздили на зустріч з Проводом. Це були загартовані бойовики, які не з однієї печі хліб їли і не такі кордони й плоти переходили.

В таборі ми й далі вели своє військове життя. На ранній збірці, на великій військовій площі оголошувалися денні накази, а вечорами – вечірні, й молитва. Американським воякам подобались наші повстанські пісні. Понад двісті повстанців, в трьох лавах, вже трохи відгодовані, співали свої улюблені пісні так, як вони співали їх колись в наших Карпатах. Ці пісні лунали далеко поза загороду табору. Та не довго ми могли любуватись збірками на військовій площі та маршовими своїми співами. Прийшов наказ – заборона робити ці збірки. Ми їх могли проводити лише у залі за закритими дверима. Це зарядження американці зробили на наказ Москви.

До нас від Проводу доходили застрашуючі чутки, що Москва домагається, щоби нас, тих «злочинців, гітлерівських нацистів», видати Москві. У противному випадку союзні стосунки між аліянтами можуть мати некорисні наслідки. В той час між Москвою і Вашінгтоном були ще дуже дружні відносини, яких американці не хотіли погіршувати. До того ж Москва була винна величезні суми Америці, і яке-небудь загострення могло спричинити затримання сплати цих боргів. Поставало питання про видання нас Москві. Хоча це діялося два з половиною роки після війни, та ще зберігалося у пам'яті видання наших людей Москві із таборів біженців, і зокрема, тисяч наших кубанських козаків з родинами, та їхнє масове самогубство в часі того видання. Все це дуже насторожило багатьох з нас. До такого «передання» ми добре підготовлялись, бо воякові краще бути підготовленим до всяких небезпек, аніж зістати несподівано заскоченим. Друзяки точили бритви, ножі, а деякі мали ще свої пістолі, які при переданні зброї в таборі Пасав, залишили собі на всякий випадок. Воїни УПА чи ОУН в полон не здавались. Вони у безвихідній ситуації себе стріляли чи розривали гранатами, То ж ми готувалися до крайнощів: якщо нас захочуть «передати», ми в секундах здобудемо від американців зброю. Це буде одчайдушний бій, але хоч якась частина нас, уцілілих, вернеться рейдом у вир боротьби в Україну.

Проте згодом американський уряд вирішив нас звільнити, і то дуже «дипломатично». Важкими машинами привезли нас під містечко Лянцгут, і на чистому полі залишили без будь-яких документів про звільнення. Це був доказ, як вони боялися Москви. Без документів, у дуже знищених одностроях і взутті, без найменшого засобу до життя, американська держава залишила нас напризволяще у дуже знищеній війною Німеччині. Наш пропагандивний рейд, який мав зрушити совість Заходу до України та її боротьби за життя на своїй землі, явити геноцид 50-мільйонної нації в центрі Європи, – цей рейд наразі не мав успіху. Світ тоді ще не цікавився долею України, ні її народом.

Зате ОУН і УПА на еміграції перебували під «всевидячим оком» Москви. Адже наші ідеї були для більшовизму ворогом число один. Московська розвідка, її провокації супроти нас наробили чимало шкоди. На жаль, про це стало відомо нам дещо пізніше. А тоді, в повоєнні літа, багато що видавалося нам незрозумілим. Про це і хочу сказати.

...По закінченні війни з концентраків на волю вийшли сотні патріотів України – членів ОУН та Проводу – С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та інші. Більшість з них перебували в Західній Німеччині. До них тепер долучились: секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, члени та учасники Збору УГВР, які опинились на чужині, а саме – Василь Мудрий, о. др. Іван Гриньох, Мирослав Прокоп, Лев Шанковський, Іван Вовчук, Дарія Ребет, Іван Багряний та інші. Бандера знову на волі. Слава про нього іде по світі. Провідник є прапором нашої боротьби проти усіх поневолювачів. Він старається утримувати сталі зв'язки з Проводом ОУН і командуванням УПА в краю. З цією метою ідуть зв'язкові в Україну, в тому числі і в Закерзоння. Адже тут після акції «Вісла» і цілковитого виселення українців з цих земель, деяким учасникам УПА й ОУН вдалося законспіруватися в західній Польщі. Вони навіть створили Тереновий Провід ОУН на Польщу. Провідником цього проводу був колишній надрайоновий провідник Служби Безпеки, Зенон. Людина освічена і на своєму посту довгі роки мав успіхи. Зенон, тепер тереновий провідник на Польщу, мав зв'язок із самим провідником ОУН, Степаном Бандерою.

Зв'язковими між ним і Проводом були упісти, які перейшли рейдом на захід. Деякі друзяки ходили на цей зв'язок до Зенона і по два рази. Такий перехід був дуже небезпечний, і лише в одну сторону тривав до трьох місяців. В одному такому переході колишні бойовики УПА перевели в Польщу добре вишколених радистів. Однак, як виявилося, не все йшло чисто і гладко. Організуючи цей Тереновий Провід в Польщі за свою діяльність Зенон отримував фонди від Проводу з Заходу. Він віднаходив законспірованих упістів та інших визначних наших людей, ніби з метою залучення їх до діяльності в Польщі та переведення їх згодом до Західної Німеччини. Як згодом стало відомо, цей Зенон – Бахталовський вже у той час був на службі НКВД і польської Служби Безпеки. Він нашій справі накоїв багато лиха. Зокрема видав ворогам головного командира 6-ї воєнної округи УПА Онишкевича – Ореста, людину заслужену, людину - легенду.

Другим агентом наших ворогів був Гамівка – Вишинський. Про падлюку Вишинського ми знали ще в рядах УПА в 1947 році. Згодом, у 1948 році, він разом з москалями і поляками, переслухував наших упістів перед засудом в Польщі, котрих передали чехи. Проте Зенон наробив багато більше лиха, бо він довго не був розконспірований. Щоправда через досить свобідну поведінку Зенона в Польщі, йому багато наших упістів не вірило і тим врятували своє життя.

Отож Закордонне представництво УГВР мало в тому часі свої, дуже ненадійні, зв'язки з Україною. Ці зв'язки доносили їм, що в краю іде переоцінка ідей, що край стає більш прагматичний і прихиляється до соціалізму в Україні. Вкоротці ми довідалися, що УГВР в краю не є вповні задоволена провідником Бандерою і дає доручення, щоби провід ОУН в діаспорі перебрали три особи: Ребет, Матла і Бандера. На це Бандера погодився. Вкоротці командування рейдуючих частин УПА визнає як своїх зверхників лишень УГВР, а на чужині підпорядковується тільки Закордонному Представництву УГВР. Це довело до поділу рейдуючих частин УПА й організації ОУН в діаспорі. Це діялось за наказом телеграми «Воля Батьківщини» УГВР з краю. Наш такий сильний рух, об'єднаний ідеями ОУН - УПА, що був великою силою в обороні поневоленої Батьківщини, тепер став поділений.

Спостерігати ці події було дуже боляче. Вчорашні друзі - бойовики, які не раз витягали своїх ранених друзів в боях, тепер ставали мало що не ідейними противниками.

ОУН під проводом Бандери числила лишень на свої сили, Лебідь рішив використати допомогу західної розвідки, а вона на диво, показалась дуже жертовна. Щоби цій розвідці й вільному світові доказати, що наш край дальше бореться, Лебідь при помочі західної розвідки організовує перевіз літаками наших людей до краю, до Головнокомандуючого УПА і проводу УГВР. Для цієї цілі відбувалися курси парашутистів і радистів. Дозвіл на перелети через «залізну завісу» дають Америка, Англія, і, як ми згодом довідалися... московське Політбюро.

Це була ще одна велика трагедія України. В цій дії загинуло багато найкращих патріотів ОУН - УПА. Чому? Хто міг тоді знати, що західні розвідки були сильно інфільтровані Москвою. В Англії на вищих постах розвідки були давно підкуплені Москвою агенти, як Філбі, Маклін, Бирджес та інші. Коли вийшла ідея зв'язків з УПА в Україні, Філбі подав цю пропозицію своїм зверхникам у Москві, які вже довгі роки не могли добитись до головної команди УПА і знищити її. Тепер прийшла нагода зробити це через західну розвідку. Москва знала, що ці зв'язкові ідуть до головного штабу УПА, що там будуть адреси та інші таємні документи, вкрай потрібні їм для поборення УПА. Філбі одержав згоду та інструкції на ці перелети. Тепер літаки ідуть через кордон, так звану «залізну куртину», та й через інші кордони сателітів в західну Україну, вертають, зовсім «не зауважені» совєтською обороною ні сателітніми з Москвою країнами. Зате наші друзі, приземлившись в Україні, тут же ставали здобиччю енкаведистських засад. Так ми втратили людину великого калібру, людину - легенду в особі командира Громенка та й не лише його.

Про ці події я думав місяцями і роками. Як міг Лебідь допустити до такої катастрофи? Та ж щойно кільканадцять місяців тому, коли нас звільнили американці, вони зі страху перед москалями не дали нам ні жодного паперу звільнення, ні цента, ні сорочки, ні взуття. То чому ж сьогодні надають для наших послуг літаки, пілотів, що летять в такі небезпечні терени?

Тим часом усе це залишалося цілковитою таємницею для майже всіх українців як в Україні, так і для тих, що внаслідок воєнної завірюхи опинилися за її межами. Скажу про їх житття бодай в загальних рисах.

* * *

Маси нашого народу, які так панічно втікали на захід перед новим приходом большевиків в Україну, тепер жили найгустіше в Західній Німеччині. Сотні й тисячі їх приміщено по різних військових казармах. Міжнародні харитативні організації доставляли їм мінімум харчів і вбрання. Люди в тих таборах мали спільні кухні й лазні. У великих військових кімнатах жило багато родин, а перегородки робили з якихось старих військових коців, плахт чи матеріалів. Кругом тих військових бараків тепер, замість квітів, були десятки мініатюрних городів. На такому півтора на два метри клапті землі росли цибуля, огірки, кріп, помідори.

В одному таборі жило дві-три тисячі людей, як колись у великому селі. Але їх суспільно-культурна діяльність дорівнювала більшому містові в Україні. В такому таборі жили наші міністри колишньої Республіки, композитори, професори, учителі, славні спортовці, співаки, визначні політики, які пережили німецькі концентраки, священики, робітники, селяни... Ця мішанина була з різних частин України. До них згодом дійшли нелегально наші хлопці з Дивізії «Галичина», а відтак, знову ж нелегально, рейдуючі групи упістів. То ж в тих таборах жило більше людей, як їх числилося на списку жителів табору.

Національно-соціальне життя в цих умовах було подиву гідне: такий табір творив вільну Україну. Наш табір в місті Байроті, до якого я був призначений із шістнадцятьма повстанцями, мав обі наші церкви – католицьку і православну, добре організоване шкільництво від садочків до матури, театр, хори, танцювальні групи, різні спортові організації, виробничі установи як шевство, кравецтво, різьбярство. Згодом ще й крамницю власністю УПА.

Чи не найактивнішими були молодіжні організації Пласт і СУМ (Спілка Української Молоді), до яких належала вся таборова молодь. Часто вони організовували десь в чудових Альпах відпочинкові й виховні табори, до яких з'їжджалась молодь з різних таких таборів ДП. Тут вивчали цілком відмінні науки, аніж їхні ровесники в Україні. Ця молодь була великою надією, майбутнім для України. Люди, немов на глум колишнім нацистам, жили в колишніх німецьких військових касарнях, зовсім свобідно на німецькій землі. Турбували тільки часті московські переселенчі комісії, що зазивали до совєтського «раю» та тривога за долю рідних у своєму поневоленому краю.

Цікавою тепер була доля німців. За кривди і руїни багатьом країнам, їх лишень кількадесят Нюрнбергський Суд засудив на смерть, кількасот на довші роки тюрми. А решта народу, з досить сильним комплексом вини, жила цілком вільно. Всі вони, як мурашки, валили розбиті бомбами будинки і будували нові. Так після війни жили німці. А як жив наш народ під окупацією репресивної московсько-сталінської імперії?

Табори ДП почали гудіти і політично. Наші партії, які зовсім зникли в часах війни, тепер творились, як гриби після дощу.

В той час в Україні було страшне пекло на землі. Там ще боролися сотні повстанців, з підтримкою мільйонів нашого народу, проти московської окупації і запланованого Москвою нищення і вивезення всіх українців з України, подібно як татарів з Криму і чеченців з Чечні. Та інформації про цю боротьбу, через заставлені військом московські кордони, майже не доходили до тих таборів. Як доказ наведу такий випадок. На засіданні Української Національної Ради, представник від ОУН пропонував, щоби УНРада підтримала ідею боротьби УПА в краю.

Відповідь:

– Яка УПА?

Мене особисто питав старший політик, де Бандера перебрав нас на партизанів? І додав:

– Не кажіть мені, що сьогодні, три роки після війни, хтось в Україні може ще воювати?

Це був колишній міністр залізних доріг в уряді Петлюри. Вислуховувати ці й подібні вислови було для нас, упістів, дуже боляче.

Один доктор права, соціаліст, сказав мені в таборі:

– Пане Чумак, на ваших бандерівських руках є кров мого брата.

Цей самий доктор, декади пізніше в Австралії, вернувшись з України, сказав:

– Пане, Борець, ви знаєте, мій брат був старшиною в УПА, застрілив шістьох большевиків, взяти себе не дав і пістолею покінчив собі життя.

– А що з тою його кров'ю на моїх руках? – питаю.



* * *

...Провідних людей ОУН УПА в діаспорі було обмаль. Вони діяли у вирі боротьби в краю. На чужині було лишень кілька сотень тих, які пережили гітлерівські концентраки. Народ у великій більшості був з воюючою Україною і навіть переводив між тими убогими втікачами різні збірки на УПА: коци, ліки, гроші. Упісти, які опинилися на заході в таборах, мали авторитет і пошану.

В цих складних умовах дуже допоміг мій передвоєнний торгівельний хист, і наш кооператив добре прогресував. Ми щотижня купували матеріали на убрання, а таборові кравці шили друзякам костюми, які не одному поправили життєвий настрій.
АВСТРАЛІЯ

Був червень 1949 року. В Україні наші відділи УПА ще зводили завзяті бої. У підземних шпиталях перебували сотні й тисячі ранених повстанців. Москва довжелезними поїздами, у товарових вагонах, безперебійно вивозила сотні тисяч українців у Сибір. По східній Європі, в різних країнах рейдували більші й менші відділи УПА...

В цей час я зі своєю дружиною Танею і різними втікачами від москалів: поляками, балтійцями та українцями, їдемо старим американським військовим кораблем до Австралії. Через тридцять один день плавання по бурхливому морі причалюємо до порту в Сіднеї.

Австралія, країна цілком відмінна від усіх інших. Тут літо, коли у нас зима, день, коли у нас ніч, флора і фауна роблять враження, що ви опинились на іншій планеті. Більше про Австралію я описав у своїх спогадах «З найкращими». Це величезний континент на сім і пів мільйона квадратних кілометрів. На час нашого приїзду тут жило сім мільйонів осіб. Це населення було розкинуте на океанських побережжях, довжиною 19 700 кілометрів. На початку ми мали враження, що перебуваємо в якомусь великому англійському селі. Ми жили в колишніх військових бараках, у вигляді величезних бочок, і їли досхочу овече м'ясо, хліб і зелений салат.

В перші місяці життя тут мене пригнічувала думка, що я тут на волі, з коханою дружиною, а наш народ переходить пекло на землі. Про все це ми з Танею передумували й рішили, що будемо й тут добрими оборонцями нашого народу і його прав на свою державу.

Початки нашого життя в Австралії були досить трудні. Правда, ми мали досить харчів і пристановище – цю величезну бляшану бочку, в якій температура доходила часто до 40 градусів, і важко було спати і дихати навіть вночі. Коли ми одержали працю і за неї зарплату кожного тижня, то за харчі і за мешкання в тих бочках треба було платити. Відтепер наше життя стало цілком залежати від наших щотижневих заробітків. Не держава відповідала за наші успіхи чи неуспіхи, а ми самі.

Усіх нас, новоприбулих до Австралії, австралійська преса і спільнота називали новими австралійцями. Наші люди від робітника до професора і священика, всі одержували чорноробочу працю, низьку платню. Однак нашим людям, навіть з вищою освітою, ця низька платня була задовільна у порівнянні з їхніми умовами життя у воєнні роки чи в таборах. У вигідному фінансовому стані були самітні особи або бездітні пари. Кілька тижнів ощадності давали їм надію на вигідніше життя в майбутньому.

Великою перешкодою, наразі, було незнання англійської мови. Ненадійне завтра виглядало для родин з одною або кількома дітьми. Жодної допомоги в той час держава не давала. Чоловік зі своєї зарплати мусив платити за таборове приміщення своєї жінки і дітей та за їхнє харчування. Часто жінка і діти жили в іншому таборі на віддалі сотні кілометрів. Доїзд до них, хоч раз на місяць, був також коштовний і трудний. Отже ж з його тижневої зарплати майже нічого не лишалось і їхнє майбутнє виглядало не рожево.

В Австралії, в Сіднеї, ще до 2-гої світової війни жив один українець, ветеринар Барчинський. По 2-ій світовій війні приїхало нас до Австралії коло 30 тисяч і кругом широкого, розлогого міста Сіднею розмістилося біля шести тисяч, рідко коли три родини в сусідстві. Через кілька хат від нашої, починали своє життя дві українські родини, Олекса й Ніна та Сашко і Катерина. Подібно до них на австралійській землі змагалось за виживання біля дев'ятдесят відсотків наших людей. Українців, поляків, балтійців, румунів, хорватів, чехів та багато інших народів з роздутої московської імперії сюди приїхало десятки тисяч, і всі бажали жити кругом Сіднею. Уряд призначив землі для будови нових осель. Приватні підприємства купували такі гектари, на них мостили дороги, планували ділянки під будови хат з розрахунку 600 квадратових метрів на одну, доводили до них воду й електрику. Така ділянка в той час коштувала 200 доларів.

Олекса й Сашко заприятелювали ще в Німеччині, коли працювали у фабриці як звичайні «остарбайтери». Поблизу них також працювали дві приятельки, Катерина й Ніна. У Ніни і Сашка була дещо краща освіта, а в Катерини і Олекси краща національна і релігійна свідомість. Це спричинилось до того, що Ніна і Сашко не повернулись на «родіну». В таборі біженців однієї суботи Сашко і Катерина та Олекса і Ніна стали під вінець, злучили свої долі навіки. Вони разом виїжджали до Австралії, а тепер по-сусідськи планували своє життя. Обі пари стали вільними перший раз у своєму житті. Дві зарплати в родині збільшили їхню ощадність. Вони себе краще вдягали, в неділі їздили на передмістя до церкви, стрічали своїх знайомих ще з Німеччини, і вдоволені вертались до табору. Одного дня Ніна, по секрету, сказала Катерині, що вона вагітна. «Я також» – вирвалось у Катерини. Тож обі пари дещо панічно планують свої родинні гнізда. Цікаво, що птахи наперед будують гнізда, а згодом родину, а в них вийшло навпаки, подібно, як і в мене. То ж стараються знайти десь мешкання, бо інакше жінки з дітьми мусять їхати до іншого табору, за кількасот кілометрів. Від тепер усі балачки і турботи про хату, родинне гніздо. Слідуючої суботи, вони біля місточка Гренвіл закупили собі по-сусідськи дві ділянки землі. Заплатили по 20 доларів завдатку, банк позичить решту, а як гарантію за позичку банк має їхню землю.

В Австралії таким чином побудовані десятки тисяч хат. За хатою, біля плота, є побудований гараж для авта.

Два приятелі щосуботи приїжджають на свою землю і думають, яким чином побудувати гарні, як і сусідські хати, біля яких – гаражі й автомашини. Така хата мала вітальню, їдальню, кухню, дві спальні, лазничку, пральню і коридор. «В такій хаті вже можна жити», – сказав Сашко. «А я зроблю інакше, – сказав Олекса. – Наперед збудую гараж, а тоді хату. За власним проектом».

Урядовець у міській Раді, так званий консул, з того проекту дещо іронічно усміхнувсь. Однак якось домовились, що Олекса мусить принести таких дві копії плану, один для консула, другий – для себе. Олекса, як старий архітектор, рисував дві копії для себе і дві для Сашка. Наступного дня ця сама особа за невелику оплату прибила печатки. Але сама будова видалася набагато труднішою і складнішою для Олекси і Сашка. Де купити будівельний матеріал, хто зробить виміри, як почати будову? До того, тут, як казав Олекса, якісь чортові міри – фути. Їм, у цей важкий час, здалася моя допомога. Я вже кілька місяців працював у фірмі будівельних матеріалів і мріяв колись сам почати таке підприємство. Мені стало у великій пригоді те, що від 1938 до 1943 року я був власником крамниці в Динові, а згодом у Перемишлі. Тож тепер на віддалі декілька хат від моїх українських сусідів вже будую хатину, і маю закінчену одну кімнату, в якій щасливо живемо з Танею і кількамісячною донечкою Орисею. Друзям я виміряв і замовив будівельний матеріал на два гаражі і допоміг будувати. За кілька днів ці гаражі вже були готові, з підведеними електричним струмом і водою. На складі вони купували собі старі ліжка, столи, кілька крісел і стару піч. То ж доки не збудують хати і не куплять авта, цей гараж вигідно послужить за хату.

Чи можна собі уявити, як щасливо вони тепер почувались у своєму власному помешканні?! Скоро, бо лишень у кілька тижнів різниці, Ніна народила доню, а Катерина – сина. Цікаве тепер у них повелося життя. Чоловіки копали лопатами свої ділянки, жінки малювали гаражі. Сашко жартував до Катерини, щоби добре малювала, бо це не колгоспне майно! Коли скопано городи, ними зайнялись жіночки: садили бараболю, капусту, помідори, цибулю, навіть часник і хрін, сіяли моркву, огірки.

До всіх хат тоді привозили щоранку молоко і наливали у вашу посуду, яку треба було виставити звечора. Подібно – з хлібом і льодом, адже не було холодильників. Масло, молоко, сир, м'ясо тримали у скринях з льодом, що служив до трьох днів. За ці достави люди платили раз на тиждень. Сорокалітровий туалетний баняк зміняли раз на тиждень робітники міської Ради. Це було в 1950-их роках. Але Австралія сильно прогресувала в кожній ділянці життя.

Як бачимо, найбільшим маєтком людини і держави є людська муравлина праця. Наділ землі коштував до 200 доларів, матеріал на гараж до 100. Отож мої сусіди видали по триста долaрів, а коли б вони після закінчення будови хотіли це продати, то одержали б по 700 доларів. Спільними силами збудують хати, – це їм буде коштувати по 1200 доларів, а продажна вартість – 3000 доларів. Так розумно й ощадно дороблялася українська спільнота в Австралії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка