Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка15/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

НАША ДОЛЯ

Цікавою й пригодницькою була наша доля з Танею. Я дістав добру комерційну заправу колись між тими найкращими в Динові і Перемишлі, мав досить ґрунтовне знання книговедення за американським, італійським і прибутковим способами, дістав надійне загартування та завзяття в рядах УПА. Правда «лісова академія» не дуже-то помагала мені тепер в Австралії у моєму змагу. Я бачив тут великі можливості для вимріяного мною підприємства. До цієї діяльності я підготовлявся п'ять років практично і теоретично. За той час ми були вже власниками двох хат, які самі збудували. Їх ми продали на капітал для початкового підприємства, а самі знов, уже з двома дітьми, жили у малому гаражі.

Під підприємство ми купили два гектари землі, обгородили плотом, збудували мале бюро, столярню і приміщення для лісопилки, – і відкрили підприємство будівельних матеріалів. Тому, що воно вимагало великого вкладу грошей, справи кілька літ велися дуже трудно. Згодом у нас можна було закупити усі будівельні товари від дерева, цвяха, цементу, вікон, до печі. Крім того, ми давали цінні поради в адміністративних справах, а також у будові. Учорашні застрашені емігранти з країн східної Європи, тепер, вже з добре заощадженими грішми в банку, масово будували собі хати. Будівельні матеріали ми їм доставляли в різні терени, часами за кількадесят кілометрів. Між тими покупцями були також Олекса і Сашко, які незабаром жили у добротних хатах, а в їхніх гаражах стояли чистенькі авта фірми Форда.

За кілька років наше підприємство вже добре прооперувало, і ми його почали поширювати. Імпортуємо дерево з Америки, Канади, а на меблі – з Малайї. Цей імпорт потребував великої суми грошей, що було сталою нашою проблемою. Та я любив змагання. Змагання за особисті та за наші національні успіхи.

І часто думав, чому наш народ, із такою славною історією і багатими землями, живе так довго в неволі.

Минали літа все з більшими клопотами. Приходив кінець фінансового року і приходила ще одна проблема. Баланс книг показав добрі доходи, то ж треба було платити великі податки державі.

Наше підприємство було дуже добре організоване і ми заслужили довір'я у покупців та в банку. Без довір'я підприємство не може існувати. При нашому підприємстві ми ще організували будівельну фірму, закупили дев'ять гектарів землі близько містечка. Землеміри поділили це на дороги, парк і вісімдесят дві ділянки, на яких ми пізніше будували хати. Цей план затвердила міська Рада, і ми почали працю. Спочатку ведеться будова асфальтових доріг, дренаж, каналізація, підведення води у 15 сантиметрових рурах, садження біля дороги сотні деревець і щойно потім – хати.

Ми мали п`ять різних планів на будинки, щоби на оселі не творити монотонності. Усі вони мають по три спальні, вітальню, їдальню, кухню, лазню, пральню, туалет, коридори і гараж. Усі будівельні матеріали для кожної хати були заздалегідь приготовані і порізані нами на підприємстві. Їх довозили траками, і на готових фундаментах наші люди будували хати. Зовсім закінчені будівлі перевіряли спеціалісти міської Ради. Після того їх продавали.

Наше підприємство в цьому місті було добре знане. Про нього часто писала місцева преса, а міська Рада, на моє прохання, назвала одну вулицю іменем Степана Бандери, а другу – Івана Мазепи.

Подібних осель ми ще збудували кілька, також велику комерційну будову і дві фабрики. Я не раз думав, чому не можу будувати таких осель в Україні? Та там напевно більшовики та їхні промосковські яничари з приємністю посадили б мене у кацет чи відправили в ГУЛАГ. А тут, в чужій мені Австралії, міська Рада міста Пенріт оцінила мою працю і назвала одну вулицю моїм іменем.


ДІЯЛЬНА ГРОМАДА

У 1950-их роках у вільному західному світі була дуже популярна комуна. Про цю комуну гуділи товариства, соціалістичні партії, а понад усе – університетське студентство. Університети виховували собі небезпечні світоглядом молоді кадри, а між ними завтрашніх прокомуністичних політиків своїх країн. Не менш популярною комуна була в Австралії в час нашого приїзду. Комуністична унія вуглекопів страйкувала тижнями і вимагала таких умов життя, які мають їхні колеги в комуністичній Росії. Ціле життя країни зупинилося. Електрівні не працювали, комуністи підготовляли путч.

Цей стан змінює голова тодішнього соціалістичного уряду – Чіфлі. Він проголошує в країні винятковий стан, висилає армію копати вугілля і рятує країну від перебрання влади комуністами. На перших порах ми зустрічалися і спілкувалися лишень з робітниками, бо ціла наша спільнота працювала на найнижчих щаблях. І відразу ж ми відчули, що вони «докладно» знають про наші «злочини» як «нацистських колаборантів». Марно було себе оправдовувати, бо вони мали проти нас комуністичні «документи». За таких умов ми жили кілька років, і організували своє національне життя. Наша спільнота виявилася національно дуже свідома, лишень де-не-де можна було відчути якогось підшитого ангела-хоронителя, як «спільного патріота».

В інших країнах діаспори наші люди долучались до нашої спільноти, яка була вже зорганізована, мала свої домівки, церкви і своє національне життя. В Австралії це все потребувало зачину. Тому перші громадські зустрічі ми проводили у винайнятих австралійських церквах і домівках. Сходились і планували наше громадське життя і добирали засоби для цього. І було подиву гідне, що наші люди, які часто ще не мали даху над головою, давали свою лепту на громадські цілі. Незадовго ми закупили дім для громади, одночасно будували обі наші церкви, православну і католицьку. Біля громади і церков почали діяти наші суботні школи, які стали заслугою жінок Союзу Українок Австралії. Деякі з них вчили нашу дітвору десятки років. Тривалий час їх учила моя дружина, Таня, що була також виховницею в молодечій організації СУМ та головою відділу Союзу Українок ім. Ольги Басараб в Сіднеї.

Та найкращими амбасадорами поневоленої України були наші хори і танцювальні гуртки. Вони національними піснями і танцями популяризували Україну між австралійцями. Не відставало і наше політичне життя. ОУН втішалася популярністю серед наших широких верств. Скоро організувався відділ Антибільшовицького Блоку Народів. АБН вела у вільному світі успішну полеміку із правими політиками західних країн. З-поза «залізної куртини» до нас доходили чутки про арешти наших патріотів у 60-ті й пізніші роки і ми у вільному світі організовували гучні і чисельні протести.

Дуже активно бралася до праці наша молодь, вже роджена на чужині і вихована в рядах Спілки Української Молоді. СУМ у Сіднеї начисляла кілька сотень. Юних гуртувало гасло «Бог і Україна», їхній хор начисляв до ста осіб, не менша була і танцювальна група. Дався взнаки брак приміщення на проби і сходини. Також стала потрібна площа для таборування та інші вивінування для цієї цілі. Щоби цю справу розв'язати, наші провідні люди звернулись до мене.

Це був час, коли ще будувались школи, церкви і громадські доми, а СУМ далеко ще не був готовий такі речі здійснити.

Почуваю себе щасливим, що зміг допомогти, спланував будинок для Спілки Української Молоді із залом на тисячу осіб, великою сценою, кімнатами для сходин, бюро і клубом для старших. Це був проект заамбітний на наші сили і при його будові я мусів докласти багато власних труду, часу і грошей. Але в цьому Домі Молоді імені генерала-хорунжого Тараса Чупринки дуже скоро закипіло наше життя. Тут ми часто гостили наших державних мужів, які любувалися українськими піснями, танцями і нашими кольористими національними строями.


В ГОСТЯХ У МІНІСТРА

Велику небезпеку світової комуни та різної масті соціалізмів добре відчували деякі провідні, визначніші політики на Заході. Вони й почали сприяти антикомуністичним силам, зокрема великій спільноті поневолених народів з-під комуністичної Росії.

Одним з таких визначних осіб був міністр австралійського уряду Біл Вентворс, нащадок аристократичного англійського роду. Його пра-прадід, колишній піонер Австралії, організував похід і перший перейшов Сині Гори та недоступні терени в середину континенту. Це на той час було великим відкриттям і подвигом.

Вентворс – людина поважна, впливова і симпатик наших ідей. В нього гарна хата з видом на океан, кілька гектарів приватного парку. В цьому парку, біля альтанки є збудована піч із залізною плитою, на якій міністр Вентворс на дозвіллі, у фартушку, смажить заздалегідь замариноване м'ясо. На великому столі – начиння та різні салати, а у великім посуді, у льоді – пляшки пива. Гостей коло двадцяти. Більшість з них – провідні члени АБН. Тут є румун, хорват, словак, латиш, естонка, поляк, нас четверо українців. Інші нам не знані.

Після смачної перекуски починається розмова про події в країнах поневолених народів. Мова йде про сильну русифікацію, арешти, загибель мільйонів на рабських працях в ГУЛАГах, винищення робітників після викопу урану, та можливість третьої світової війни. В цій спільній дискусії хтось запитав, чи австралійський уряд знає про дійсний стан в російській імперії? Міністр відповів, що знає в деталях, але з різних причин Захід не розголошує цього. Та ще додав, що найкращим доказом є стан «їхньої» безглуздої господарки і закупівля за мільярди доларів західної пшениці. Хтось уточнив, що це за золото, викопане зеками-рабами.

Запам'яталася фраза міністра: «Нам не страшна сила народів імперії. Небезпечні є їх апарат, політбюро, маршали та їхня атомна зброя. Тому наша політика є така обережна. Але час працює для нас».

Між присутніми я почув чеську мову між молодим і старшим чоловіками. Відтак питаю молодшого, хто є той старший чех?

– Це мій батько, майор чеської армії, приїхав до Австралії відвідати мене.

– А Ви як довго в Австралії? – питаю.

– Вже три роки. Мені вдалося втекти до Австрії, а звідти я приїхав до Австралії.

Тут не все ясно, – думаю. Син утік, тато – майор армії, напевно член комуністичної партії, одержав дозвіл відвідати сина, «зрадника», в Австралії, і вже є в гостях у визначного політика, антикомуніста?!

Починаю з майором розмову про гарну Чехословаччину. Він каже, що німці Чехію знищили, але тепер є добробут.

– Казав мені Ваш син, що Ви є майором армії, то який стан у вашій армії, а який у совєтській? – питаю

– Немає сили, щоби побила російську армію! – відповідає майор. А для підкреслення її сили пштикнув двома пальцями і додав: – Це є армія!

– Як багато клопоту ви мали, коли через вашу країну переходили відділи УПА? – цікавлюся.

– То була война! – відповідає майор і продовжує: ми ловили їх, де могли. Я був на одній такій засідці, де один наліз на нас і потрапив у наставлені сіті. Він не хотів здатись і відстрелювався, був поранений в живіт і скоро помер.

Коли я йому сказав, що був одним із тих, які йшли рейдом через країну, майор налився барвою і посуворішав – не зміг погамувати давньої ворожнечі до нас.

– Чому ви без бою не пустили їх на захід? – запитую.

– Ну якже, – каже майор, – ви нам принесли войну...

– Ваш син, – кажу, – зрадив комуністичну Чехію і опинився в Австралії. Чи він приніс Австралії войну?

Майор зблід, і я бачив по його поведінці, що він бажав би, щоби ця зустріч відбулася зараз в Чехії.

Коли я спитав словака, представника АБН, чи він знає про майора, той відповів ствердно. Про нього знає міністр, який, проте спокійно зауважив:

– Не журіться, нехай майор побачить більше нашого життя, а це найкращий лік для комуністів.
ТАЄМНЕ СТАЛО ЯВНИМ

Там, у чужині, дізнавалися ми багато чого невідомого досі з героїчної і трагічної історії України, ставали явними таємниці про ворожі підступи супроти нас як у давнішому, так і недалекому минулому. Мабуть, і для нас сьогодні деякі документи стануть не просто цікавими, а й наштовхнуть на глибинні роздуми: чия правда, чия кривда...


Виїмкова книжка

На увагу заслуговує невідома широкому загалу книжка в німецькій мові, видана 1925 р. в Німеччині, авторства Р. Нілостніського, під заголовком: «Дер Блютрауш дас большевізмус» («Кроваве оп'яніння большевизму» – з підзаголовком «Звіти одного наочного свідка, про жахливе панування большевиків в Росії, про доми жаху і про людей - катів».

Книжка ілюстрована знімками з тих часів, про автентичність яких не може бути найменшого сумніву (беручи до уваги справжні, оригінальні знімки людей, їхнього одягу, навіть зачісок тодішнього періоду), а також рисунками - мапами.

В загальному це збірка, звітування про прерізні масові жахливі злочини большевицьких банд власне на теренах України в 1919 році, головно в Києві.

7-го лютого 1919 року большевицькі з'єднання вигнали з Києва український уряд і, зайнявши столицю України, перебували там до 31-го серпня 1919 року, коли в Київ увійшли «добровольці» Денікіна. В той час з'єднання УНР і УГА зупинились у Фастові під Києвом. За час перебування в Києві більшовики, – як пише автор, – не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні й інші надбання, та, окрім того – вимордували тисячі в нічому невинних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священиків, науковців, монахів і монахинь, власників домів, склепів, промисловців, купців і т.д. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не тільки вітали большевицькі банди, але дуже часто помагали комуністам арештувати, переслухувати, а також мучити і ліквідувати різних невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку стояли на стороні большевиків. Вже по кількох годинах побуту комуністичних посіпак у Києві негайно почались масові арешти, переслухання, грабунки, ґвалти жінок, підпали, руйнування домів, церков, музеїв, бібліотек, а також жахливі муки різних обжалованих, що як правило, покінчені екзекуціями.

Тоді, коли червоноармійці грабували, ґвалтували, підпалювали, нищили безглуздо, то в той самий час славна-гореславна «черезвичайка» починала і вела свої злочинні дії, розуміється, під проводом «народних комісарів», відомих зі свого садизму. Багато з них – наркомани і алкоголіки.

«Черезвичайка» урядувала в кількох різних місцях, в різних будинках, які вона насильно зайняла, перемінила на «слідчі» камери, судові приміщення, в яких запідозрених в «антибільшовизмі», «контрреволюції, буржуазних ухилах», спершу мучено в жахливий, часто нечуваний спосіб, а там ліквідовано, тобто знищено. «Черезвичайка» урядувала не тільки в Києві чи великих українських містах (Харків, Полтава, Вороніж, Єкатеринослав) а й в різних сільських округах, бо обграбувавши міста, большевицькі банди йшли на села, безпощадно грабуючи й нищачи все. Ці дикі дії викликували спротив селянства. Тож каральні загони «Червоної Армії» жорстоко винищували не тільки повстанців, але й цілі села, їх мешканців.

В Києві було кілька місць і будинків, призначених і вживаних тільки для «слідства», мучення і ліквідації. Тисячі людей там згинуло від кулі в потилицю та повішання чи від дуже «оригінальної» екзекуції – засудженого, нагого, зі звисаючою головою, клали на велику колоду, а кат ударом довбні відривав йому голову. Були випадки, що людей розстрілювано у великій скрині. Наповнену тілами скриню забирали, а приносили другу. Те саме робили у ваннах, пивницях, гаражах, магазинах. Большевики полишили стільки крові жертв, часто засохлої, зіпсованої, що вона сягала майже по коліна.

Головними катівнями в Києві були такі будинки: бувший гетьманський палац, вул. Інститутська, 40; Державної черезвичайки, вул. Садова, 5; бюро Всеукраїнської черезвичайки, вул. Єкатеринська, 10, трохи дальше її другий будинок, навпроти обох, майже в довжину Єкатеринської (по другій її стороні) довгий, цілий ряд будинків тої ж і самої «чека», і при вул. Єлизаветинській – знов 4 великі будинки. І всі вони названі мешканцями «бойнями» тобто різнями. Варто підкреслити, що в той час, цілою акцією в Україні керував «Центральний комітет компартії», в якому засідали ось такі большевицькі вельможі як Лейба Бронштейн – Троцький, «міністри» і «комісари», садист і злочинець Апфельбаум – Зінов`єв, «народний комісар» Розенфельд - Камєнєв, «народний комісар» Нахамкес – Стєклов, і інші, які безпосередньо відповідають за ті всі різні». (Цікаво, що донедавна в СРСР тих всіх злочинців, які, до речі, самі впали жертвою тої самої системи, намагалися реабілітувати, мовляв їм «сталася кривда»).

Але в самому Києві і в Україні діяли ще й такі кати, як латиш Лаціс, член «Бунду», єврей Рафес, латиш Петерс і «українець», також єврей – Мануїльський, який сповняв роль «головного судді». І сотні інших, які керували до 30000 одиниць військ «чека», якого завданням була «боротьба проти контрреволюції». Крім єврейських частин, «чека» мало також одну китайську дивізію, котра вславилась несамовитими китайськими катуваннями, зокрема стяганням живцем з людини «рукавиць» з її рук, або «обуви з ніг», тобто скальпуванням рук і ніг. Але треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали також участь і єврейки, які «спеціалізувались» у виколюванні очей.

Характерно також, що тоді, коли в цілій Росії було палено, нищено, руйновано поголовно церкви, ніхто не пробував нищити синагоги. Найбільше потерпіли робітники, які сподівались раю, а опинились в пеклі, з якого не було виходу. Це саме стосується жінок. Наприклад в половині 1918 року большевики проголосили в газеті «Ізвєстія совєтов» закон «соціалізації жінок». Він полягав у тому, що будь який комісар міг собі вибрати, яку хотів дівчину чи жінку, або навіть кількадесят з них, і вислати їх на поталу большевицькій юрбі. Були випадки, що така юрба насилувала молодих дівчат по кільканадцять годин. А тих, котрі пережили, – розстрілювали. (Читаючи оту книжку, мимоволі згадується подібний жах – передовсім десятки тисяч замучених в Західній Україні від кінця 1939 по липень 1941 року. Такими самими способами, як в революцію, такими ж нелюдами і задля тої самої ідеї!)

Це частина 50 літнього голокосту, який сьогодні приписують лише Сталіну.


Документ про голод

Нещодавно в італійських архівах знайдено незвичайний документ про голод в Україні. Це документ – лист італійського консула Граденіго до королівської амбасади Італії у Москві, свідчення безпосереднього очевидця цих страшних, кошмарних подій, що їх планово організовувала Москва на чолі з тодішнім вождем Сталіним. Декому видавалось, що ці неймовірні злочини проти українського народу, а в першу чергу українського селянства, яке було суцільною українською силою, з часом підуть у забуття. Як бачимо тепер ,так не сталось. Після п'ятдесяти років немов встають мертві й говорять про ці злочини проти людства.

Здавалось нам, що вільний світ про них не знає, бо більшовицька дійсність була герметично закритою і нічого не могло продістатись у вільний світ, але, як бачимо сьогодні, дещо проривалось і було відоме на заході. Про злочини, що були куди більші, як гітлерівські, був поінформований вільний Захід, але мовчав.

Цей документ уперше появився в українському перекладі у «Вістях з Риму» за грудень 1986 р.

Відомо, що радянські борзописці накидаються на книжку Р. Конквеста «Жнива розпачу» і фільм про голод С. Новицького, мотивуючи , що це все є вигадки. Про це також говориться по радянському радіо. Вони намагаються всіма силами заперечити незаперечні факти того часу, що, мовляв, такого голоду в Україні не було. Італійський консул Граденіго, який тоді перебував у тодішній столиці України Харкові, все це бачив власними очима. Читаючи рядки цього документу, мороз проходить по тілі. Треба сподіватись, що напевно по різних архівах лежить більше подібних документів про планово організований голод на Україні. Треба до цих архівів діставатись і розкрити ці таємниці.

Редакція «Молода Україна»,

Канада
Голод і українське питання
до Королівської Амбасади Італії в Москві

Голод далі робить таке велике знищення між народом, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ може стояти байдужий супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осудження Німеччини, винуватої в т. зв. «страшних переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом, в якому самі євреї відограють велику, хоч і не першу роль.

Дійсно нема сумніву: 1) що цей голод походить головно із свідомо організованого неврожаю, «щоб провчити селянина»; 2) що ні один єврей не знаходиться між загинулими в себе вдома і що навпаки, всі вони товсті і добре відживлені під братерськими крилами ГПУ.

«Етнографічний матеріал буде змінений», цинічно сказав один єврей, велика риба місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачити остаточну смерть цього «етнографічного матеріалу»; він призначений, щоб бути заміненим.

Хоч яким страшним і неймовірним може здаватися таке передбачення, все ж таки треба його вважати реальним і в стані здійснювання.

Уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції (про яку я кількакратно здавав звіт), не неврожай – це було б нелегко сказати, а цілковитий брак будь-якого засобу прожитку в українських селах.

Три твердження можуть лежати в основі такої політики:

1) пасивний спротив селянина супроти колективного господарства;

2) переконання, що неможливо звести цей «етнографічний матеріал» до зразку правдивого комуніста;

3) більш або менш ясно визнана потреба або вигода денаціоналізувати землі, в яких свідомість українська і німецька знову розбуджувалися, з небезпекою можливих майбутніх політичних труднощів, і де, для зміцнення імперії, краще, щоб жило населення, принайменше в більшості, російське.

1-ше твердження мусило спровокувати початкову «научку», що її, поза всяким сумнівом, вирішив, як це підтверджує багато осіб з партії, уряд.

Друге (твердження), щонайменше спричинилося до майже цілковитої байдужості з боку самого уряду щодо трагічних наслідків, які спричинила «наука».

Третє є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищать і що, мабуть, уже її досягли.

Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дитинство цілого народу, вдаряє в дійсності тільки Україну, Кубань і середню Волгу. Деінде його багато менше відчувається або не відчувається й зовсім.

Професіоналісти, гідні всякого довір'я, які мали змогу проїздити через інші частини України, однозгідно заявляють, що катастрофа обмежена виключно до України, Кубані та середньої Волги.

«Руїна починається за Курськом, – сказав письменник Андрєєв, який приїхав кілька днів тому з Москви, і додав, – український селянин більш уже не повернеться до землі. Хто переживе, стане безпритульним, далеким від цієї своєї батьківщини, тому що ніхто вже не буде спроможний відродити в ньому довір'я до сучасного режиму. Також і колгоспники страшенно виголоджені і починають розпадатися через смертність, яка їх нищить, і через утечу в міста тих, що залишилися. Всі тікають до головних центрів і, якщо їм вистачає сил, щоб дійти, там їх однаково чекає голодова смерть, тому що не мають грошей, і ніхто не старається їм допомогти.

Уважаю вказаним представити ще епізодичний образ ситуації:

Товариш Френкель, член «Колегії ГПУ», звірився одній відомій мені особі, що в Харкові щоночі збирають до 250 трупів померлих на вулиці з голоду. З мого боку можу посвідчити, що я бачив по півночі, що перед консульством переїжджали тягарові авта з вантажем 10-15 трупів. Тому, що біля Королівського консульства стоять три великі споруди в будові, тягарівка зупинилася перед будовою і два службовці з вилами до сіна вийшли, щоб шукати мертвих. Я бачив, як вибрали з землі тими вилами 7 осіб, між якими були два мужчини, одна жінка і четверо дітей; інші особи будилися і зникали, як тіні. Один з призначених до тієї праці сказав мені: «У вас такого немає, правда?».

На базарі вранці 21 (травня) мертвих поскидали, як купи шмат, у болоті, в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в сторону ріки. Було їх біля 30. Вранці 23-го я їх начислив уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері, з посірілим обличчям. Люди говорили: «Це пуп'янки соціалістичної весни».

На Пушкінській, кількадесять метрів від консульства, одна селянка була цілий день з двома дітьми, присівши на розі хідника, так як і десятки інших мамів по тій дорозі. Тримала просту коробку з молока і стару бляшанку з консервів, без накривки, в яку час від часу хтось кинув копійку. Ввечері одним рухом віддалила від себе обох, і, вставши, кинулася під трамвай, який гнав повною швидкістю.

Пів години пізніше я бачив двірника, який вимітав кишки нещасної. Двоє дітей усе ще там стояли і дивилися.

Щойно минулого тижня було зорганізовано бригаду для збирання безпритульних дітей. Справді, крім селян, які напливають у місто, тому, що в селах не мають більше жодної надії вижити, є також і діти, яких сюди приносять і залишають батьки, що самі вертаються до села, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті хтось заопікується їхніми дітьми. Ще до минулого тижня вони лежали і плакали на кожному розі, на хідниках, усюди. Ми бачили 10-річних дітей, які були аа маму для 4- або 3-річних. Коли надходила ніч, вони накривали їх класним шаликом або плащем і спали скорчені на землі; біля них лежала бляшанка для сподіваної милостині.

З минулого тижня двірники працюють у білих фартухах, їздять по місту, збирають дітей і заводять їх до найближчого відділу міліції. Часто серед сцен розпуки, крику, плачу. Перед консульством міститься міліційний відділ: кожної хвилини чуються розпачливі крики: «Не хочу йти до бараків смерті, лишіть мене вмирати в мирі!». Коло півночі починають перевозити їх вантажними автами до Північно-Донецької товарової станції. Туди збирають також і дітей, яких звозять із сіл, знаходять у поїздах. Там є і санітари, які виконують «чорну роботу» («вони є героями дня», сказав мені один лікар; досі мали 40% мертвих на тиф, що ним заразилися під час своєї праці). Тих, що ще не спухли, і є вигляд, що зможуть віджити, посилають у бараки «Голодної гори», де у будах, на сіні, конає близько 8000 осіб, переважно діти.

Граденіго. Харків, 31 травня 1933 - ХІЧ. 474/106



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка