Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець



Сторінка2/16
Дата конвертації19.04.2017
Розмір2.99 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

ОТЖЕ:

Мабуть, найважливішим, а тому найпершим має стати визнання історичного факту, що українська нація своїми пракоренями сягає VI віку перед народженням Христа і що її осідком незмінно були землі нинішньої України.



Друге, що не менш важливе, те, що Україна як держава, дістала своє вираження у княжій Київській Русі-Україні ще у VІІ-ІХ ст.

Третє: необхідність постійної готовності до відбиття ворожих нападів ставила провідною вимогою виховання безприкладно мужніх захисників – воїнів, звитяга яких і ратна слава ставали взірцями для наступних поколінь і набутком усієї нації та держави. (Про цю спадкоємність скажемо ширше в наступних розділах).

Четверте: перша українська держава Київська Русь з прийняттям християнства об'єдналась мовою, устроєм і вірою, стала осередком бурхливого розвитку освіти, духовності й культури на всіх етнічних Українських землях і справляла благотворний вплив на всі сусідні, зокрема, північні народності.

П'яте: тісні культурні, духовні, військові й торговельні (і родинні!) зв'язки України-Руси з західним світом ще в Х-ХІ століттях ставили українську державу врівень з багатьма європейськими державами. Вона була, кажучи по-сучасному, форпостом і розсадником європейської цивілізації на території всієї східної Європи.

Шосте: військово-політичний упадок Київської держави виявив численних ворогів України та українського народу. Потрібні були довгі віки боротьби, мільйонні жертви кращих синів і дочок, щоб над Україною знову засвітило сонце волі.

Чітке та ясне усвідомлення цього дає нам, кожному українцеві, надійний ґрунт для високого почуття національної гордості за наших великих пращурів і зміцнює силу нашого волелюбного й творчого духу, освячує глибоку любов до рідної землі і народу – з покоління в покоління, одвіку у віки.

– Вибачте, хлопці, якщо вас втомив цей екскурс до першовитоків української держави. Але мої ровесники і люди старшого покоління саме так знали й розуміли історію України, гордилися нею і готували себе стати при потребі її захисниками від зазіхань ненажерливих зайд.
ЕСТАФЕТА ІДЕЇ І ЧИНУ
ВИТОКИ

Навіть побіжний огляд пракоренів нашого народу, утворення держави та її розквіту й згасання утверджує в нас щирі патріотичні почуття: ми тут – від віків! Це наш дім, наша земля! Нам тут бути господарями!

Мабуть, чітке усвідомлення чи інтуїтивне відчуття цієї життєвої істини керували й тими людьми, котрі засновували козацьку вольницю наприкінці XV ст., з якої постала грізна суспільна сила з усіма атрибутами державної влади – Запорозька Січ (заснована 1553-1554 рр.). Козаки мали в народі славу не лише оборонців проти мусульманської загрози, а й оборонців від національного й суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Вони забезпечили українське суспільство тим проводом, який воно втратило21 попередньо, їх походи проти турків і татар стягнули для них гучну славу відчайдухів, справжніх лицарів свободи.

Турецький історик XVII ст. Найма так характеризує козаків: «Немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці...»22

Під керівництвом гетьманів, особливо Богдана Хмельницького, Україна стала самоврядною козацькою державою23.

Саша: Хіба козацька Україна була міцною державою? Якби так, чи попросився б гетьман Богдан Хмельницький під руку російського царя Олексія?!

Відповідь: По-перше, не російського, Сашо, а московського. «Російське государство» появилося ген-ген пізніше, за царя Петра, в 1721 р., та й то злодійським способом. Від назви «Київська Русь» привласнили царі московські слово «Русь», і відразу загорлали про багату історію свого царства. Не сперечайтесь, – факти – річ уперта.

Фактом є і те, що Україна за Богдана Хмельницького була міцною державою. Існував досконалий державний устрій: полки, сотні зі своїми містами і землями. Діяли суди, канцелярії, всіми дотримувалася дисципліна і порядок, підпорядкування гетьманові, старшині. Військове коло чи Рада були найвище, – вирішував народ.

Щодо Переяславської Ради, то Хмельницький у московському цареві бачив свого рівноправного спільника, сусіду-християнина, а не зверхника-повелителя. І жорстоко помилився. Бо невдовзі той же Олексій, а пізніше інші царі почали диктувати Україні свою волю, поволі, гнучко, під усілякими «добропорядними» приводами.

Однак, зауважте, московські царі доти прикидались добрими до України, поки не відчули, що на Україні є вже достатньо введеного московського війська, аби придушити козацьку силу. Від 1654-го до 1775-го року, коли вінценосна розпусниця дала наказ зруйнувати Запорозьку Січ, минув 121 рік.



Павло: – Але ж це свідчить про добрі стосунки, взаєморозуміння між гетьманами і царями.

Відповідь: – Не варто втішатися ілюзіями. Вже в 1656 році Москва уклала мирний договір з поляками на шкоду Україні. Потім різними договорами (т.зв. «статтями») щораз більше обмежувала владу гетьманів і козацькі вольності. По всіх головних містах України стояли залоги царського війська, діяли царські вивідачі й провокатори. Вони-то й підбурили народ проти гетьмана І. Виговського, який хотів відірвати Україну від Москви. У червні 1658 р. відбулася спровокована московитами кривава битва між козаками Виговського і козаками полковника Пушкаря, – в ній полягло декілька тисяч козаків.

Як тільки гетьман уклав з поляками Гадяцький тракт, за яким Україна ставала окремим князівством, рівним з Польщею та Литвою, Москва послала в Україну 150-тисячне своє військо. 29 червня 1658 р. козаки завдали йому нищівної поразки.

А в 1667 р. Москва уклала з поляками Андрусівський мир, і Україну поділили між собою без згоди українців.

Гетьман Петро Дорошенко довго й небезуспішно воював проти московитів.

Москва виснажувала Україну, спровоковуючи різні чвари між козаками. Пізніше вимагала козацьких загонів для битв з Литвою, Польщею, Швецією. А після Полтавської битви 28 червня 1709 р., (гетьман Іван Мазепа сподівався з допомогою армії шведського короля здобути перемогу і відокремити Україну від Москви) царі взагалі перестали рахуватися з думкою козаків. Запанував на Україні московський диктат, відтак руйнування Січі 1775 р., русифікація і закріпачення українських селян 1783 р.

Павло: – Словом, зрозуміло.

Саша: – Скоро ж тебе переконали. Та не забувай, що Росія завжди допомагала Україні...

Відповідь: – О, цей ідеологічний штамп увійшов у мислення людей дуже глибоко. Аякже, «старший брат», значить – опікун. Проте подивіться, яким той опікун був насправді: Це він під виглядом допомоги Україні за договором 1654 р. накинув на неї своє царське ярмо. Це він грабував Україну податками, висмоктував її живу здорову силу на війнах, що провадив з метою загарбання нових територій. Це на його совісті винищений до ноги і спалений п'ятитисячний Батурин; тисячі козаків, смертельно виснажених, на чиїх кістках збудовано царські палати Петербурга, і досмертне ув'язнення останнього кошового Запорозької Січі Калнишевського в Соловецькому монастирі та мученицька смерть гетьмана Полуботка.

Євген: – Це ми також знаємо.

Відповідь: – Та чи знаєте ви, хлопці, про найстрашніший і найогидніщий злочин Москви супроти України?

Його вчинили царі, аби підняти велич своєї держави. Крадену «велич»! Вони привласнили імення й історію Київської Русі, назвалися «самодержцями Велікия і Малая і Белия Русі», держави, що ніби-то має «тисячолітню» історію! Так з безсоромно украденого в нас слова «Русь» одним розчерком пера постала імперія Росія.

Який характер цієї держави, які головні її цілі – висвітлює заповіт Петра І, того, «що розпинав нашу Україну»:

«Коли я перебрав московську державу, вона була малим потічком. Я вам лишаю широку російську ріку і наказую вам зробити з неї велике море.

Я вам наказую: ви мусите тримати російський народ в сталій воєнній готовності. Стан війни і миру мусить мати лиш одну ціль – поширити кордони Росії. Ви повинні примусити інші нації працювати для російської цілі. Ви мусите використати кожну можливість і пропагувати нестабільність у Європі...» Ось таке справжнє обличчя царської Росії – обличчя загарбника.

Саша: Навіщо ж так категорично?

Відповідь: – Це ще дуже м'яко... До попереднього визначення імперії ще додам: це – кат і жандарм України. Чому? Казав Христос: «По ділах їх пізнаєте їх». А діла московської імперії злочинні. Це:

– указ Петра І в 1720 році про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення текстів, писаних по-українськи, з церковних книг;

– указ Катерини II в 1753 році про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

– указ синоду російської церкви в 1769 році про вилучення в населення українських букварів;

– знищення в 1775 році Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

– розгром у 1847 році Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування мови та культури;

– закриття у 1862 році недільних українських шкіл, організованих безкоштовно інтелігенцією;

– Валуєвський циркуляр 1863 року, яким заборонено видання книг українською мовою в російській імперії;

– Емський царський указ 1876 року про заборону ввезення українських книг з-за кордону. Заборонено друкувати тексти українських пісень та український театр;

– 1895 рік – заборона українських книг для дітей;

– 1908 рік – указом сенату російської імперії визнано українську культуру й освітню діяльність в Україні шкідливою;

– 1914 рік – заборона відзначення 100-річчя з дня народження великого сина і пророка України Т.Г. Шевченка.

Ось так колишній військовий союзник козацтва за довірливість Богдана Хмельницького – став самозванним «старшим братом» українцям, з яких почав виховувати застрашених хохлів і віднімати в них останнє, навіть рідне слово.

Саша: –- Мені це дуже прикро чути...

Відповідь: – Не сприйми це, як докір, Сашо. В цьому нема ні краплі твоєї вини, що тодішні можновладці вели таку жорстоку колонізаторську політику щодо підбитих, поневолених народів. Це скоріше біда людей панівної нації, що їх владики привчили їх мислити себе вищими, кращими, розумнішими від підлеглих народів. Тільки дуже інтелігентні люди позбавляються такого шовіністичного накипу, та й то не всі. Щиро скажу, мене діткнула до живого ота фраза: «без рускава – нікуда». Вірю, ти просто повторив пропагандивний московський штамп. Можеш цього не стидатися. Хай буде соромно тим, хто створив таку систему освіти і пропаганди, яка покликана була розвивати шовіністичні настрої росіян і почуття меншевартості в українців та інших підкорених народів.

Тим не менше, скажу, що те штамповане твердження «без рускава – нікуда» – наскрізь фальшиве. Ще раз огляньмося в давнє минуле.

Згадайте-но собі, що перша письмова згадка про Москву, як пограничну заставу князівства, датується 1147 роком24.

А Київ і Україна-Русь відразу після прийняття християнства і писемності починає посилати своїх людей до Візантії на науку і закладає в себе перші школи. Маємо незаперечні письмові докази, що у 1030 році князь Ярослав Мудрий відправив 300 учнів (вже навчених у місцевих українських школах!) за кордон. Навчання в той час охоплювало всіх дітей, не лише хлопців: 1086 року у Києві було відкрито дівочу школу. Недаремно польський дослідник Ванчура наводить факт, що у ХШ ст. у Києві та поблизу нього було понад 200 шкіл та училищ, де навчалися більше 1000 учнів. Подібна картина була й на Волині, в Галичині, Поділлі.

I ще одне підтвердження: студентами закордонних університетів у Болоньї (заснований 1119 р.), в Падуа (заснований 1222 р.), Парижі, Сорбонна (заснований 1253 р.) були й українці як з Києва, так і з інших наших міст. Зокрема, в листі від 6 квітня 1353 р., з Сорбонни, стоїть підпис магістра Петра Кордована. Є й інші підписи, як «Андріан Загорикус з України», «Самійло Лінкевич, української нації», «Іван з Рави», інші – з Коломиї, Глухова і т.п.

Вже у 1481 році українець Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету, де через два роки випустив прогностичну книгу, – це перша друкована книга автора – українця!

Навчалися українці й у ближчих університетах: Краківському (заснований 1364 р.). Празькому (заснований 1348 р.), Гельдельбурзькому (заснований 1386 р.), Лейпцігському (заснований 1409 р.) та інших. Саме в тих роках у Краківському університеті вже працювало 13 професорів – українців25.

– А тепер, мої дорогі хлопці, гляньте в підручики чи енциклопедії: щойно у 1480 році Московське князівство звільнилося з-під монголо-татарського іга26. Отож, вже в той час Україна мала своїх студентів і навіть професорів у провідних наукових закладах європейських держав.

Згодом утвердилася Острозька академія, через кілька літ Києво-Могилянська колегія (1632 р.), братські школи – у Львові, Луцьку, Вінниці (1586-1615 рр.), і тільки у 1724 році у Петербурзі заснована Російська Академія наук та Московський університет (1755 р.) 27.

То ж, мої далекі співбесідники, прошу вас бути точнішими в розмовах, не принижувати й не принижуватися даремно.



Євген: – Вам не здається, що ми відхилилися від теми?

Відповідь: – Відчуваю, Сашо і Євгене, ваше нетерпіння почути відповідь на задані «гострі» запитання. Але я повинен сказати про те, що люди на західних теренах України завжди жили думками і про своїх східних братів. Так, думали, захоплювалися героїчними вчинками козаків, виховували у собі той волелюбний дух. І близько до серця сприймали їх неволю під московським чоботом. Скажу згодом і про це. Та поки що прошу в дуже коротку історичну мандрівку по Західній Україні. Бо, гадаю, вам, дорогі хлопці, треба знати не тільки про східну. Щоб не дивилися на Західну чужими очима.

1772-1795 рр. великі хижаки – Російська та Австро-Угорська монархії поділили між собою територію, займану Польщею. Під руку «царя-батюшки» підпала частина Волині і великий шмат корінної Польщі, під опікою «найяснішого цісаря» опинилася вся Галичина по р. Збруч та Північна Буковина. Цісарський двір, як личить урядові цивілізованої європейської держави, постарався проявити справедливість щодо прав і свобод підкорених націй, зокрема щодо рівних можливостей національного розвитку кожного народу28.

Не все з обіцяного було цісарем виконано, але галицькі українці, насамперед їх провідна верства, дістали можливість відновлювати культурне життя, виховувати свою нову інтелігенцію. Інтелігенти, найчастіше діти священиків та службовців, одержавши освіту, повели чимраз більшу освідомлюючу роботу серед населення. Напередодні і після скасування панщини у 1848 році в імперії починається справжня «весна народів», появляються видання розмовною українською мовою, зокрема «Русалка Дністровая» з ініціативи М. Шашкевича, митрополит Спиридон Литвинович заповідає священикам вести проповіді тільки народною мовою29, виходить щораз більше українських часописів, доходить до людей «Кобзар» Т. Шевченка, наше юнацтво дістає дозвіл на український факультет в університеті у Львові (1784 рік), (хоч тому противиться полонія), започатковуються у містах і селах товариства «Просвіта», у Віденському парламенті серед послів появляється більше тридцяти обраних народом українських послів – не лише адвокатів і священиків, а й господарів, як, наприклад, уродженець наших сторін Тимотей Старух30. Дедалі більше в українців Галичини зріє мрія про свою вільну державу. На українському політичному обрії все виднішими стають постаті Костя Левицького, Євгена Петрушевича, Тимотея Старуха, Андрія Чайковського та ін.

Життя українських громад стає все бурхливішим і до 1914 року досягає свого апогею: вулицями Львова марширують тисячні колони юнацьких «Січей»; товариства «Просвіта», Союз українок, протиалкогольне товариство «Відродження» пишаються успіхами своєї плідної роботи, яку благословляє святоюрський владика; четверо українських послів у Відні ставлять вимогу про надання автономії українській Галичині31.



Павло: То чому ж усе – нанівець? Ах, війна, так?

Відповідь: – Так. Війська «царя-батюшки» навально переходять кордон, захоплюють Львів. Ген-губернатор І.Бобринський наказує закрити всі українські установи, видавництва, вводить обмеження на українську мову; арештовано і заслано в Сибір сотні греко-католицьких священиків. (До речі: в той час міністр закордонних справ Росії С.Сазонов висловив думку всіх російських україножерів: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського духу»32.

– Як бачите, шановні співбесідники, Росія царська – знову, в котрий раз! – проявила себе в усій своїй українофобській злобі. Хоч – запам'ятайте це! – в її армії, кинутій на війну проти галицьких українців, налічувалося 3,5 мільйона таких же, тільки східних, українців. В австрійській їх було тільки 250 тис. чол. Що ж виходить? Руками українців російська імперія хотіла душити українців. Ось так, Женю - Євгене, українці «всі були у кого-то на службі», як ти сказав.



Євген: – Гірко, але ж правда...

Відповідь: – Проте подумаймо: українці Галичини, що масово голосилися до Легіону Українських Січових Стрільців (з 30 тисяч добровольців було сформовано легіон тільки з 2,5 тис. осіб), творили зачатки свого військового формування, своєї армії і захищали бодай куці, але національні права, якими користувалися під Австрією. А за що ж воювали східні українці, мобілізовані в царське військо? Хіба – за посилення царського гніту на східній Україні.

Українські Січові Стрільці (УСС) стали національними героями в Галичині, їх могили – то народні святині. Мали б їх пам'ять пошанувати в усій Україні, бо метою своєї боротьби вони оголосили і незалежність України, яка перебувала під Росією А січові стрільці під проводом полковника Євгена Коновальця були найбільш організованим, здисциплінованим формуванням, яке стало надійною опорою Центральної Ради у Києві, згодом, – вирішальною силою в листопадовому перевороті у Львові в 1918 році та в усій українсько-польській війні 1918-1919 років. Тоді військова формація називалася – Українська Галицька Армія (УГА). Їх силу спізнали й більшовицькі полчища. На жаль, надто багато було ворогів у незміцнілої держави України...



Олексій: І тільки... при єдиній дії пролетарів українських і великоросійських стала вільна Україна можливою...

Павло: – Аж дивно, що ти так пам'ятаєш цю фразу «вождя пролетаріату»...

Саша: – Що не кажіть, «вона всесильна, тому що правильна».

Відповідь: – Правильною її тільки називали ленінці, аби посіяти сумнів серед українців, зневіру у власні сили. Насправді ж ці слова про «єдність» були спрямовані на братовбивство і на закріплення більшовицького панування на Україні.

Євген: – Це теж, мабуть, штамп...

Олексій: – Вам важко заперечити мені, тому й вдалися до загальної фрази?

Відповідь: Я не збираюся заперечувати факти. А вони такі:

– 17 березня 1917 року українці заснували власний державний орган управління – Центральну Раду. Цілком без допомоги росіян. Це по-перше.

– 19 квітня 1917 року український національний конгрес обрав 150 членів Центральної Ради та затвердив президентом Михайла Грушевського.

– літо 1917 року – майже 300 тисяч українських солдатів заприсягли на вірність Центральній Раді, значить, виступили за вільну Україну.

– 22 листопада 1917 року ІІІ Універсалом Центральна Рада проголосила автономію Української Республіки і після цього більшовики послали в Україну, яка сама ставала вільною, 12-тисячну зграю тих же російських пролетарів, аби розправитися з Центральною Радою, власне, задушити вільну Україну. То про яку «єдність» може йти мова?

Павло: – Це ви про бій студентів під Крутами в січні 1918 року?

Відповідь: І про 300 помордованих юнаків – крутянців, і про тисячні жертви, завдані злочинною бандою Муравйова у самому Києві на початку 1918 року. Кого нищили більшовики - росіяни? Та ж українців! А в громадянській війні, розв'язаній знову ж за сценарієм московських більшовиків? А нищення голодом у 1921-1922 роках? А голодомор 1932-1933 років!

Павло: – Я чув про те від старих людей, але чому так сталося і хто в тому винен...

Відповідь: Ви згадували, хлопці, що якийсь-то знаний поет висловив дуже гучний афоризм: «Були комуністи – було що їсти...» Якщо він говорив про себе і своїх батьків, то може в них і було, якщо то були якісь владні «риби» або ж «активісти».

А як велося за більшовиків простим людям на сході, особливо українцям на селі, це вже давно всім відомо. То ж тому вашому Олійникові Борисові відповім словами Лесі Українки:

«Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани»...

Ті рани, завдані Україні людиноненависним більшовизмом за час свого існування, воістину страшенні. Які жорстокі тортури, духовний і фізичний терор від московських зайд переніс народ східної України, ви повинні і знати, і пам'ятати, і переказати своїм дітям і внукам.

Саша: – Знову винуваті росіяни?

Відповідь: – Звичайно, не рядові. Але найперше, більшовицька Москва відібрала в нашого народу хліб наш насущний. Цей хліб видерли селянинові з рук жорстокі «продзагони», наслані самим Леніном в Україну, а також інші райони. І в 1921-1922 рр. в країні почався страшний голод, що призвів до мільйонів жертв людей. Незважаючи на це, з України від серпня 1921 до серпня 1922 року насильно «викачали» в Росію 10,6 млн. центнерів зерна. А в той час тут вже 800 тисяч людей померли з голоду33.

«Викачування» хліба проводили й далі, а репресії проти господарів були жахливими.

Я відповів би так Борисові Олійникові: «комуністи мали що їсти». А народ український ті ж ваші комуністи прирекли на ще страшніший голод у 1932-1933 рр. Ви не знали про це? Припускаю, могли не знати, що голодомор на Україні було організовано за вказівкою більшовицької Москви. Але ж мусили знати й ви, що якраз комуністи були виконавцями людожерської «політики» Сталіна, Кагановича і їм подібних.

Ось як той жах готували у Кремлі: у 1928-1929 рр. всього в країні зібрали 10,8 млн т. хліба, у 1929-1930 рр. – 16,1 млн.т., у 1930-1931 рр. – вже 22,1 млн. т. і в 1931-1932 – 22,8 млн. т. зерна34.

Скільки ж в тому загальному поборі було українського зерна? Якщо в 1926 році Україна здала 3,3 млн. т. зерна (21% всього урожаю), то в 1930 р. звідси випомпували 7,7 млн. т. (33% урожаю)35, 1931 р. знову поставлено таку ж вимогу: здати 7,7 млн т., хоч зібрано було 18,3 млн т. всього урожаю36. На заготпункти перевезли 7 млн. т. і навесні 1932 р. вже почався голод37.

Та верховний людожер у Кремлі на 1932 рік знов запланував Україні здати 7,7 млн. т. зерна. (Урожай одержано 14,7 млн. т. – лише 2/3 урожаю 1930 р.) 38. То ж здати мали більшу половину.

Разом з голодом в українському селі бушував терор сталінських опричників з ДПУ: людей розстрілювали навіть за зібраних кілька колосків; за десять цибулин, піднятих на колгоспному полі, судили на 10 літ ув'язнення39.

Українські селяни, обібрані до останнього бригадами «хлібошукачів», вже в 1932 році масово мерли. Але офіційні документи засвідчують це вимирання села тільки з березня 1933 року40. У містах, поблизу залізниць, у кюветах валялися десятки трупів, що більше походили на мумії-скелети: жінки, чоловіки, діти. Деякі села знеродніли цілком. У селах Орлівка, Смолянка, Грабівка (Вінничина) залишилось по 45-80 чол. з 3-4 тис. населення41.

За далеко неповними даними, з 20-25 мільйонів сільського населення України в час голодомору загинуло близько 5 млн42.

Саша: Але ж уряд вживав заходів. Ті ж більшовики не були байдужими до людей...

Відповідь: – Як ставилося до цієї трагедії тодішнє більшовицьке керівництво? Так, як личить людожерам. Один зі сталінських поплічників М.Хатаєвич сказав так: «Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки»; «всесоюзний староста» М.Калінін заявив: «...Люди, які тепер у біді через брак хліба, терплять це лихо не через поганий урожай, а через лінощі...»(!!!)43, народний комісар В.Затонський – про групу знеможених селян висловився так: «Якщо вони помруть, це буде уроком для інших»44. А С. Косіор, перший більшовицький божок на Україні, ще в 1930 році заявив: «Селянин не приймає нову тактику... Але... ми покажемо йому, що таке голод»45.

Брехлива більшовицька «Правда» 24.11.1935 р. писала про... «нову сторінку в переможній боротьбі більшовиків на Україні»46.

І в той же час, у той страшний 1933-ій, купи збіжжя, відібраного від селян, згнили на збиральних пунктах47.

Не можна без глибокого болю читати написані закордонним журналістом М. Маггеріджем влітку 1933 р. рядки: «Під час візиту до Північного Кавказу та України я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами... З одного боку – мільйони селян, що вмирали з голоду... З другого – вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши все їстивне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю»48.

На місце виморених голодом українців партія слала росіян.

Євген: – Треба ж було комусь вирощувати хліб...

Відповідь: Ось так годували наш український народ комуністи у 1921-1922 та в 1932-1933 роках. Одні дослідники кажуть, що впало від того голодомору в 1932-1933 рр. коло 5 млн. осіб, інші джерела називали цифру 7 млн. чол., треті доводили її до 10 млн. жертв49, відома й цифра 14,5 млн. загиблих українців.

І не забувайте, що саме в той час Москва за дешевими цінами продавала хліб у Європі. Аби мати валюту на «побудову соціалізму», та ще й – аби напустити туману заходові, що в Україні нема голоду.



Павло: – Це вже справді вершина блюзнірства влади...

Євген: – Н-да, осідлали ви свого коника... мабуть, щоб відвести подалі від мого запитання. Все-таки, давайте повернемося до вашої ОУН та УПА, – звідки й у зв'язку з чим вони виникли?

Відповідь: – Та сила, що стала на захист національних, економічних і політичних прав нашого українського народу, виникла не стихійно. Її покликання до життя зумовлене цілим рядом причин, частково вже названих – утиски, побори, насильство, голод, репресії, яких зазнавали українці від чужоземців. На заході це були шовіністичні польські кола, на сході й півночі – більшовицький тоталітаризм. Це була найстрашніша загроза Україні.

Саша: – Але ж на сході проводилась «українізація», – це історичний факт.

Відповідь: – Так, факти – річ уперта: на Україні після революції проводився процес так званої «українізації». Про це дуже влучно висловилася одна з центральних газет України: «Соціалістичну революцію робив пролетаріат, але він в силу русифікації за часів царату, значною мірою був ворожим до ідеї самостійності. З огляду на це було почато політику українізації... А на зламі 20-30 років українізацію було згорнуто; під час «великого терору» боротьбисти були репресовані»50, як і загалом майже весь національний елемент. Через те можна стверджувати, що більшовики у найбільш жорстокий, підступний спосіб використали процес віднови національного життя на Україні для варварського придушення його і для масових репресій українців. Керівництво цим протинародним нищенням на всій східноукраїнській території здійснювалося більшовиками з Москви, Росії. Реальної сили, яка змогла б протиставитися тому «більшовицькому потопу», на східній Україні не було, – свідомих патріотів розстріляли чекісти, або ж запроторили в табори масового нищення, головну опору національного духу й ідеї, народних традицій – селянство звели до становища безмовних рабів страшним голодомором.

Тільки на Західній Україні, де соціально-національний гніт під польською займанщиною не виражався в таких нелюдських, звірячих формах і масових масштабах, як під більшовиками, були належно зреалізовані можливості для організації національно свідомих сил. Під проводом полковника Євгена Коновальця, чий організаторський і керівницький хист проявився і розвинувся під час визвольних змагань у 1918-1921 роках, почала діяти Українська Військова Організація (УВО).



Олексій: – Яку ж вона мала ідейну платформу, які успадкувала традиції?

Саша: – Хіба це має значення для тебе? – це ж минуло давно і безслідно.

Відповідь: – Так, це було давно. Але кожна подія, Сашо, залишає свій слід в історії народу. УВО діяла недовго, це так, – всього яких дев'ять років. Та значення її в національно-визвольному русі величезне. Вона на новому історичному етапі високо підняла прапор боротьби за самостійну Україну, проти іноземного панування, і тим утвердила себе продовжувачкою традицій історичних захисників України: княжих дружинників – витязів, славного запорізького козацтва, звитяжців – українських січових стрільців. Засновник УВО Євген Коновалець бачив її завдання у всеукраїнському обсязі. Це дуже важливо51.

Саша: – Ну й вибудували ви спадкоємні містки!

Відповідь: – Це історична закономірність.

Олексій: – Одна й та ж яблуня, як ви казали, родить одні й такі ж яблука...

Євген: – Щодо УВО, то її краще би вважати новою гілкою. По-моєму. А які плоди на ній, не видно. Маю на увазі справи...

Відповідь: Що ж, хай буде гілка... А про її плоди, справи, скажуть нам історичні джерела... Впродовж свого існування УВО мала визначні успіхи, що поширили її славу по українських землях і за кордоном. Мала теж і важкі втрати (зокрема, в польських катівнях замучено визначну патріотку Ольгу Басараб, сотника Юліана Головінського). Були заповнені українцями тюрми, були жорстокі тортури на допитах, політичні процеси і присуди смерті або довголітні тюрми52.

Найбільш яскравим досягненням УВО стали тисячі ідейно підготовленої молоді, свідомої свого національного обов'язку – бути готовою до боротьби за Самостійну Українську Державу.



Павло: УВО стала основою для ОУН?

Відповідь: – Так, Організація Українських Націоналістів (ОУН) постала з членів Української Військової Організації та інших груп національно свідомої молоді, що існували за кордоном і в Західній Україні. Створення ОУН започатковано Першим Конгресом українських націоналістів у Відні в січні 1929 р. У «Відозві» Конгресу коротко було викладено засади, політичну і соціальну програму нової організації. Найпершим і головним своїм завданням вона ставила національне, ідейне освідомлення української молоді. І тільки в особливих випадках дозволявся терор проти ворогів українського народу.

Саша: – Ось у тому проявлялося справжнє обличчя ОУН.

Павло: – Для чого ці передчасні висновки?

Євген: – Ну, про терор оунівців ми знаємо і з книг, і з розповідей...

Олексій: – Знаємо, та, мабуть, не все.

Відповідь: І далеко не все, і далеке від правди. ОУН, повторюю, була не терористичною організацією. Це згодом такою її змалював більшовицький режим, що сам метод терору звів до державної політики проти мільйонів українців. Згадайте-но про тих 14,5 мільйонів українського населення, замореного голодом, знищеного розстрілами і мордуванням у 20-х - 30-х роках в підсовєтській Україні. Кривавий убивця звалював провину на інші плечі. Бо ОУН застосовувала терор в окремих випадках, і виключно з метою справедливої відплати за завдані ворогами кривди народові України.

Таким був атентат Миколи Лемика на Ол. Майлова в совєтському консулаті у Львові 21 жовтня 1933 року – покарання за спланований Москвою голодомор в Україні; убивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. П'єрацького у червні 1934 р. – покарання за проведення кривавих пацифікацій над українцями Галичини; постріл у комісара поліції у Львові Ем. Чеховського – за прояви звірячої жорстокості до українських в'язнів та деякі інші, всього 60 акцій53 за майже десятилітній період.



Павло: – Н-да... 60-і 14,5 мільйона осіб...?

Євген: Та що ти, Паша, порівнюєш?!

Відповідь: – Справді, це не йде ні в які порівняння.

Саша: Хитро ж ви співставляєте факти. Дехто вже і клюнув на вашу вудочку. Але мене і Женю вам переконати не вдасться.

Відповідь: Я не берусь переконувати, лише наводжу факти, взяті не з пам'яті, а з книжок, з тих історичних джерел, які вам були недоступні, або ж котрі ви проминули. А що Хомів невірних система вимножила в Україні велику кількість, – знаю теж добре. Це біда і їх самих, і нашої України, вже сучасної.

Євген: А ваша УПА теж займалася, як ви кажете, «в основному освідомлюючою роботою»?

Павло: – Та дай людині довести мову про одне.

Олексій: Справді. Хіба ОУН тільки те й вчинила, що 60 терористичних актів?

Відповідь: – Діяльність ОУН в Галичині за неповні десять років важко переоцінити. Це, найперше, масова виховно-пропагандивна робота, себто, поширення підпільної літератури, пропаганда культу героїв, висипання могил та вшанування пам'яті борців за Україну; виховно-організаційна праця в легальних організаціях, школах, «Просвітах», «Соколах», «Лугах», «Рідній школі». Вони були майже під виключним впливом Організації. Загалом справедливо відзначають історики, що «історія ОУН на західно-українських землях (ЗУЗ) – це історія революційної боротьби... проти польських, румунських і чеських окупантів,... яка доходила до свідомості світу і вказувала на факт, що український нарід не погодиться з поневолюванням»54. Ця пропаганда нашої боротьби перед світом і освідомлення молоді – найголовніші осяги ОУН перед окупацією Галичини «визволителями» восени 1939 року.

Саша: Навіщо ж з такою іронією говорити про радянські війська, що подали братню руку вам у скрутний час.



Євген: – Да-да, це ж історичний факт: радянських бійців у вересні 1939-го зустрічали квітами у селах за Збручем. І документальний фільм я дивився. Бідно одягнені, вибачайте, «західняки» обнімаються з солдатами. Потім у Львові голосують за возз'єднання... Всі такі раді...

Саша: – Напевно вам це невідомо? Чи відверто скажете, що вам такі факти неприємні?

Павло: – Ну й атака. А може чоловік тоді і не думав про політику, і не цікавився подіями?

Відповідь: – Ні, чому ж... І думав, і цікавився життям. Власне, саме життя сприяло тоді патріотичному становленню й політичному дозріванню молоді. Про це значно ширше я розповів раніше в книзі спогадів55, а вам скажу коротко. Я народився в селі Лубно, що лежить за 12 кілометрів північніше річки Сян. Був то час після розпаду Австро-Угорської монархії і нашої поразки в національно-визвольних змаганнях, коли українці, уцілілі після війни та таборів для інтернованих, знову вишукували сили для національного відродження в умовах польської займанщини.

Зі шкільних літ був я свідком того, як польські шовіністи старалися принизити українську мову, пригнобити наш дух, і як наші патріоти старалися виховати в українській молоді палку любов до рідної літератури, традицій, пробуджували національну свідомість. В нашому селі в скорому часі свідомі мешканці звели дві читальні, часто збиралися на фестини, на проби хору, до читання книжок – так наповнювали життя українським змістом.

Мені особисто «прозріти» допоміг відомий поляк – Г. Сєнкевіч. Я прочитав його роман «Огнєм і мєчєм», тож змалку зненавидів пихатих шляхтичів, і готувався до відплати ворогам за заподіяні українцям кривди. А ті кривди – вже не в романі описані, не з часів козаччини! – бачив я власними очима мало не на кожнім кроці: страшні пацифікації, власне, погроми українських читалень, побиття і арешти людей, що були гордістю села, позбавлені роботи освічені юнаки й дівчата, розповіді в'язнів про страхітливі знущання з них у польській катівні Березі Картузькій та інших тюрмах.

І в тому ворожому пекельному колі в нас появлялися і виростали, і мужніли ті найкращі, які і словом, і чином своїм заявляли: досить кривди Україні! Волю для неї здобуду, або жити не буду (згину). Це вже були добрі сходи дбайливого засіву полковника Євгена Коновальця, що на той час (у 1920 році) разом зі своїми побратимами – старшинами зорганізував Українську Військову Організацію (УВО), а згодом (у 1929 році) Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Це була інтелігентна еліта, провід народу, які добре знали і розуміли, що ворогів з України зможуть вигнати лишень національно свідомі, ідейно загартовані молоді кадри.

Вся увага Організації та її Проводу була звернена на патріотичне виховання нашої молоді, починаючи з найменших. Майже весь доріст і юнацтво були опановані мережею ОУН. Результати її роботи були вражаючі.

Знаю добре, що у Сяніччині проживало кільканадцять священиків-москвофілів, які стояли на перешкоді патріотичного виховання нашої молоді. Жодний з них не став прихильником української справи. Але їхніх дітей Організація зуміла виховати на щирих патріотів України. Багато з них згодом самовіддано боролися в рядах ОУН і УПА навіть на провідних постах.

Завзяття, стійкість і твердість духу нашій молоді виробляв сам ворог – своїми знущаннями з українців та карами. Добре пригадую, що в день вішання бойовиків ОУН – Василя Біласа і Дмитра Данилишина (23 грудня 1932 року) молодь у всій Галичині дзвонила у дзвони і прирікала помсту ворогам, і мало хто не плакав за страченими героями. Це був день загальноукраїнського трауру. Але й день національного пробудження й гарту ще ширших наших верств.

А з яким почуттям гордості за нескорену, не поставлену на коліна націю сприймалися звістки про відплатні акції за голодомор на Великій Україні, за пацифікації в українських селах, за жорстокість окремих поліцаїв та прислужників польського режиму. Так Організація заявила перед усім світом, що українці протестують проти шовінізму й утисків Польщі, проти спланованого Москвою голодомору Україні.

В тій атмосфері загального патріотичного піднесення мав щастя виховуватися і я разом з сотнями й тисячами своїх ровесників, щоб піти за першим покликом тих найкращих патріотів і оборонців нескоренної України.

Саша: – Ви розповідаєте, як вишколений агітатор.

Євген: – Як колись лектор, – все в рожевих тонах...

Павло: – Перестаньте зі своїми репліками. Я багато про що чую вперше. Та і ви теж.

Олексій: – Не дуже звертайте увагу на їх їдкі фрази. Продовжуйте...

Відповідь: – Я не агітую. Не підбираю лише те, що краще, – доповідаю про пережите особисто, про випробування народу, бо впевнений, що того всього ви навіть не уявляєте. Але найгірше пече мене те, що досі дивитесь на лицарів ОУН і УПА як на ворогів України. А вони ж захищали її до останнього подиху, і надіялися тільки на власні сили.

Ні, шлях ОУН не був устелений квітами. Тяжким ударом впала на народ звістка про убивство Головного Отамана Петлюри в Парижі у травні 1926 року. Тривожно був сприйнятий народом арешт в 1934 році Крайового Проводу ОУН, в т.ч. і Степана Бандери та Миколи Лебедя56. Але як гордо й мужньо підсудні вели себе на суді, – це підносило, гартувало наш дух. Гіркотою втрати і ненавистю до московської комуни сповнила серця патріотів трагічна кончина Провідника Організації Євгена Коновальця 23.05.1938 року від рук підісланого більшовицького агента. То був траур не лише для всієї ОУН, а й для всього українства.

Та навіть за таких умов Організація, завдяки своїй здисциплінованості й жертовному патріотизму зуміла першою і єдиною у всій Європі стати супроти загарбницької експансії гітлерівської Німеччини.

Саша: – Ну, це вже з серії розповідей про неймовірне...

Відповідь: – От бачите, як знаєте історію... Чули ж, мабуть, про Закарпатську Україну, Карпатську Січ, президента Августина Волошина?

Павло: – Розкажіть, будь ласка, докладніше.

Відповідь: – Хіба штрихами – про загальну ситуацію. У Німеччині, яка після Першої світової війни втратила свої заморські колонії і була охоплена затяжною економічною кризою, виникли різні партії, Включно з комуністичною, яка відзначалася боротьбою за зверхність і навіть підняла у 1913 році у Гамбурзі повстання, очолене Ернстом Тельманом57. Свідоміші верстви німців, зокрема військові та еліта, думали про відновлення порядку і престижу Німеччини у світі. Серед таких обставин на політичну арену вийшов енергійний трибун Адольф Гітлер, що ще з 1920 року очолював націонал-соціалістів. Його обіцянки – поліпшити матеріальне становище народу, повернути потоптану національну гідність і створити «тисячолітній рейх» заволоділи масами. Справді, Німеччина швидко виробляє собі добробут, ще швидше озброюється, німці фанатично підтримують свого «фюрера», – держава знову стає світовою потугою. І «фюрер» мріє про нові простори для рейху, в першу чергу – про багату Україну. А поки що з мовчазної згоди західних держав прибирає до рук Австрію, потім Чехословаччину. І проти волі нашого народу дарує своїм союзникам – угорцям наше Закарпаття, яке у жовтні 1938 року здобуло автономію, на чолі з президентом Августином Волошином. У тій державі була сформована Карпатська Січ – військова організація з 5 тисяч чоловік.

14 березня 1939 року в Карпатську Україну увійшли угорські війська58, щоб, за згодою Гітлера, окупувати її. Карпатська Січ вчинила цьому нашестю відчайдушний спротив під керівництвом визначних членів ОУН Колодзінського, Коссака, Р.Шухевича та інших. Навіть газета «Нью-Йорк таймс» дивувалася: «Чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу?.. Чому армія угорців зустрічає стільки перешкод у здобутті території, яку боронять вояки-аматори?»

Збройний спротив Карпатської України тривав довше, ніж опір Голландії і Франції німцям. Цей спротив українського війська був першим ударом у загарбницьку політику Гітлера59. Він показав, що прагнення волі додає українцям наснаги у боротьбі.

Саша: – Яка з того кому користь, коли ота Карпатська Україна впала?

Олексій: – Але це була перша спроба українців оборонити свою територію. Це важливо.

Євген: – А як же з попереднім запитанням?

Відповідь: – До нього якраз доходимо. Але це такий клубок взаємопов'язаних подій, що про них слід би говорити детальніше. Може, спочатку підсумуємо те, що обговорили?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПроблема оун-упа
Упа, а також історичний висновок з проблеми оун-упа. Обидва докумен­ти підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconУлас Самчук. Життєвий І творчий шлях письменника. «Марія» перший в українській літературі твір про голодомор. Головна героїня – сильний характер І борець, символ незалежності та страдниці України

Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconІван Максимович Піддубний (1871-1949)
Видатний український спортсмен, борець. Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconТарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Ось уже 196 років минуло, як спочиває український кобзар борець за волю…
А вивчаючи біографію Тараса Григоровича, здається, що так нещодавно він мандрував стежками таких же українських звитяжців та вивчав...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconЖиття Петра Івановича Калнишевського та його діяльність — дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового І самої Січі
М’я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді — борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість?...
Юрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка